Антиномія систематичної та повчальної філософії

Концептуальність вчення

 

Концептуальність

Р.Рорті – представник радикального напрямку постмодерністського філософського дискурсу, прагне раз і назавжди покінчити з метафізичними претензіями на раціональне осягнення реальності. Прагне подолати філософський фундаменталізм.

Почесне місце в його філософії посідає герменевтика. Він довільно користується герменевтичними можливостями та термінологією.

Своє переосмислення філософії Р.Рорті передає за допомогою образу зеркала. Він критикує характерну для традиційної філософії розуміння розуму як великого дзеркала, в якому адекватно відзеркалюється реальність. Саме тому він протиставляє традиційній метафізично-зеркальній філософії – “Філософію без дзеркала”.

В заключному, 8-му розділі, Р.Рорті розкриває гуманістичний потенціал його “повчальної” філософії. Цей аспект буде ним детальніше розкрито пізніше (1989) в праці “Випадковість, іронія і солідарність”. В ній підіймаються проблеми:

- творчої, а не “дзеркальної” людини,

- проблеми морального вибору,

- поетичності людського життя тощо.

Заслуга Р.Рорті як авангардиста у тому, що він прагне стимулювати думку мислячої людини, сприяти формуванню особистості, яка для свого самоутвердження потребує не абсолютистських авторитетів та теоретичних схематизмів, а духовної свободи.

 

Критика попередньої філософії

Р.Рорті сформував проект "деструкції" попередньої філософської традиції, обтяженої, за його словами, такими вадами, як метафізичність, трансценденталізм і фундаменталізм. Це такий спосіб мислення, який прагне створити загальну теорію точного уявлення про світ як величезного д зеркала, яке постійно піддається аналізу і покращує свої властивості шліфуванням.

Історія філософії, згідно Р.Рорті, є продуктом давньої суперечки прагматизму з репрезентативізмом, або епістемології як квінтесенції дуалістичного мишлення. У свою чергу, поява дуалістичних картин світу пов’язана з конкретно-історичними звичаями слововживання. Відповідно, Р.Рорті протиставляв прагматизм как наибільш цілісне, відкрите і творче світосприйняття будь-якої іншої, непрагматистської, філософії.

 

Кант і лінгвістика

"Лінгвістичний поворот" в сучасній філософії, на думку Р.Рорті, передбачає відродження кантівських питань, поставлених в "Критиці чистого розуму", але вже стосовно феноменів мови, а не досвіду. В контексті " аналітичного неопрагматизму " Р.Рорті позитивний характер мають такі описання дійсності, які максимально корисні в межах тієї чи іншої особливої ситуації: мова тим самим виступає як базове знаряддя ефективної дії індивіда в навколишньому світі. Результатом, згідно Р.Рорті, явилось переосмислення данного кола проблем в контексті відмови від розрізнення між "схемою" та "змістом" — або "спонтанністю" та "рецептивністю" у Канта.

Загалом антиметафізична позиція Р.Рорті являла собою своєрідний космополітичний сплав ідей американського прагматизму, аналітичної філософії і європейського нігілізму (зрештою, для пропаганди лозунгу про "смерть епістемології" Р.Рорті зробив стільки, скільки не зробив жоден інший мислитель другої половини 20 ст.).

Подібно Деррида, Р.Рорті уникав конструювання системного світогляду, вважаючи системність і визначеність характеристиками метафізичного мислення. На місце філософії як своєрідного синтезу гносеології, основ культури ("ідеології") та "строгої науки" має бути поставлено, згідно Р.Рорті, всестороннє, індифферентне до дисциплінарно і світоглядно розмежованих досліджень індивідуальності і соціуму.

Зцементовує це знання лише ідея „всеохопності мови” як всеохоплюючої форми людського досвіду, а також поняття про людину як творчу (тобто утверджуючу, а не відкриваючу істини) істоту, що реалізує себе в мові і самотвориться як своєрідний „текст”.Сутністю дійсного гуманітарного мислення повинна, в наслідок цього, співпадати з сутністю не філософії, а "літературної критики".

 

Істина

В ідеях Р.Рорті знайшла вираження коммунологічна тенденція сучасної філософії. Вважаючи претензії науки на достовірність знання невиправданими, Р.Рорті пропонував відкинути "ідеал науковості" і не визнавати науку парадигмою людської активності.

Згідно Р.Рорті "істиною" можна назвати лише ту теорію, яка допомагає нам "справлятися з оточенням ". Він вважає, що істина — це швидше "те, в що нам вірніше вірити", аніж" точнше відображення реальності". Р.Рорті відкидав тезу, згідно з якою світ розумний і індивіди здатні раціональними методами віднайти своє місце всередині раціонально організованого світу. В контексті світогляду Р.Рорті саме на таку доктрину вивільнення розумом, як правило, опираєтся більшість націоналістичних, тоталітарних, авторитарних і комуністичних рухів. За їхніми уявленнями, всі моральні і політичні проблеми в принципі можуть бути розв’язані за умови припущення, що можливе в досягненні єдине вірне рішення. Р.Рорті заперечує необхідність подібного смислового "центру".

 

Нова філософія

Згідно Р.Рорті, ймовірно, що соціальні сподівання покликані опиратися не на "об’єктивність", а на "солідарність". "Є два, - на його думку, - основних способи, за допомогою яких мислячі людські істоти, розміщуючи свої життя в більш широкий контекст, надають смисл своїм життям.

Перший — через оповідь історії пр о зроблений для співтовариства внесок. Цим співтовариством може бути дійсне історичне співтовариство, в якому вони живуть, або ж інше, теж дійсне, але окремо в просторі та часі, чи повністю уявне...

Другий спосіб — опис самих себя як таких, які знаходяться в безпосередньому відношенні з нелюдською реальністю. Це відношення є безпосереднім в тому смислі, що воно не виводиться із відношення між такою реальністю і їх племенем, або нацією, або уявною групою співтовариства". (Очевидно, що в першому випадку "сплетення історій" Р.Рорті пояснює бажання солідарності, а в другому — бажанням "об’єктивності ".)

 

Протиставлення " знання" і "гадки" передбачає, згідно Р.Рорті, що раціональне дослідження робить видимою таку сферу, до якої не-інтелектуали не допущені і — більш того — саме існування якого для них не очевидне. Саме в такому контексті ретроспективного аналізу історії західної філософії Р.Рорті констатує кризовий стан сучасного академічного філософування.

На його думку, послідовники позиції Платона реально сподівалися найти опору для людського мислення за межами фізичного світу, поза простором та часом.

Інші мислителі (їх позиція була значною мірою посилена демонстрацією Галілеєм релевантності математики физичним тілам) вважали, що емпіричний світ і є вся реальність, а істина суть відповідність цій реальності. В ХІХ ст., згідно Р.Рорті, зазначене протистояння акцентувалось оппозицією "трансцендентальна філософія — позитивізм".

Але й останній, з позиції Р.Рорті, прийняв платонівське розмежування людських суджень на два разряди — "гадки" і "дійсного знання ". Подолання цієї бінарності Р.Рорті бачить в позиції неопрагматизму, який поєднав класичний прагматичний підхід з чітким осмисленням „лінгвістичного повороту”. В такий спосіб загальна передумова трансценденталізму та емпіризму (істина) була поставлена під радикальний сумнів.

На думку Р.Рорті, "метафізики" переконані в існуванні парядку поза часом та випадковістю, яка й визначає суть існування людини: "метафізики вірять, що в навколишньому світі мають місце реальні сутності, розкривати які і є наш обов’язок, та й самі сутності відкриті до того, щоби їх розкривати".

Напротивагу "метафізикам" інтелектуальний тип "і роніка" є, на думку Р.Рорті, і сторицистом і номиналістом. Він вважає, що ніщо не володіє внутрішньою природою і розглядає будь-які "словники" (цілісні системи пояснень та описів світу) як досягнення чисто поетичного порядку.

Р.Рорті робить висновок про прийдешній наступ " постфілософської культури, безпосередньо зв’язаної з вичерпаністю "проекту Істини". В рамках подібної культури люди безповоротно втрачають зв’язок з трансцендентним, ніщо і ніхто не може претендувати на статус більш раціонального чи істинного, ніж інше чи інший.

На думку Р.Рорті, постфілософська культура буде включати спеціалістів в різних областях знання, однак в її структурі однозначно відсутня філософія як академічна, квазінаукова дисципліна, рівно як і щезне особливий професійний предмет, який відрізняє професора філософії від літературного критика чи історика.

Представник такої постфілософії залишається в межахконвенції і випадковості, здійснює аналіз схожості та відмінностей в світі, експериментує з "словниками"-світоописаннями. Вміщення одних словників в контекст інших дозволяє людині постійно перетворювати себе, розвиває її креативність. (З точки зору Р.Рорті "ми повинні розглядати історію філософії точно так, як історію науки").

Таким чином, для Р.Рорті головним виступає не стільки питання відповідного визначення понять "істина", "об’єктивність", "раціональність", скільки проблема того, який іменно власний образ має мати людське співтовариство.

Р.Рорті пропонує розрізняти філософію повчальну, яка пропонує сатиру і афоризми, спонукаючу до людських та суспільних вад, "розрушаючи заради власного покоління", з одного боку, і, з ішого - філософію систематичну, яка розробляє конструктивні аргументації, теорії на "вічні часи", і таку, що вірить у власну монополію на розум і світову істину.

Насправді ж "філософія, - на преконання Р.Рорті, - не є ні систематизуючою науки дисципліною, ні засобом духовних перетворень: вона — лише один зі способів зглажування напруги між сферами культури, демонструючи, що ці напруги менш значущі, ніж передбачалось". На думку Р.Рорті, обмеженість класичної версії аналітичної філософії — сьогодні панівної в США — пов’язана з професіоналізацією останньої, яка в результаті зредукована до обсягу академічної дисципліни, фундованої неокантіанством і пафосним гносеологізмом.

Р.Рорті розробив варіант "прагматичної герменевтики" — концепцію всезагальної залежності інтерпретацій "тексту" від потреб тлумача, чи співтовариства, до якого він належить. Єдине обґрунтування пізнання та істини, згідно Р.Рорті, - те, що в процесі мовного спілкування (дискурсу) деяка теорія приймається культурним співтовариством — в першу чергу "північно-атлантичною ліберальною інтелігенцією".

Ототожнюючи соціум з спілкуванням, Р.Рорті особливо вітав світову експансію цінностей та ідеалів ліберально-демократичних товариств, які не приймають жодної влади та уніфікації, окрім "загального інтересу співбесідників": ці товариства виявились здатними локалізувати дискусії з принципових світоглядних питань, розбудовувати солідарність на основі "непримусової угоди" (як це у стародавніх греків, незважаючи на многобожжя розбудовували стійкі традиції громадянської згоди).

"Іронізуючий ліберал" у Р.Рорті шляхом іронії вивільняється від всіх традиціоналістськи-філософських чар і стає належним чином "історицистом і номиналістом". Усвідомлюючи випадковість власних найбільш сакральних переконань, він, на думку Р.Рорті, не приймає жорсткість жодним чином. Іроничний той, хто не скриває ні від себе, ні від інших невпевненості в своїх сокровенних символах віри. Сподівання на те, що приниження одних іншими лише за їх несхожість коли-небудь відімре, - може сприйматися лише в іронічному контексті.

Ліберальна утопія не може бути виведена з яких би то не було історичних узагальнень: "солідарність не є відкриттям рефлексії, вона є те, що створюється уявленням, особливо відчутним до страждань та приниженням інших".

"Фундаменталізму" традиції Р.Рорті протиставляв принцип історизму в організації мислення про людину. Його відправним пунктом Р.Рорті вважав "випадкову діалектичну історичну ситуацію" особистісного буття. Поняття "випадковості" — ключеве в підході Р.Рорті Р. до феномену творчої індивідуальності.

Історію філософії Р.Рорті, в свою чергу, пропонував розглядати як поступовість геніальних творінь людини — "словників", збагачуючих його "самообраз" і не обов’зково приналежних сфері філософії як такій. Моральний прогрес у Р.Рорті — це постійне розширення здібностей людей "симпатизувати" і "довіряти". Його критерій — "пониження значущості жерстокості".

Маючи велику популярність в середовищі гуманітарної інтелігенціїи Заходу, Р.Рорті не випадково очолював індекс цитованості американської філософії початку — середини 1990-х.

 

 

Антиномія систематичної та повчальної філософії

(За працею Р.Рорті „Філософія і дзеркало природи” (1979.

Розділ YІІІ. „Філософія без дзеркал”(складається з 5-ти частин)

 

Герменевтика та повчання

До цього часу уявлення про філософію грунтувалося на кантівських вимогах до знань, таких, щоби вони були співмірними. Це означає, що філософія не може обійтися без епістемології (вчення про знання). А співмірністю знань виступає теорія знання, методологія знання.

Це означає, що людина має сутність і привносить її в пізнання предметів, “розкриває” їх. Звідси традиція від Платона до Декарта і Канта – проблема адекватного відзеркалення дійсності у відповідності з нашою дзеркальною сутністю.

Для того, щоби позбутися епістемологічно зцентрованої філософії, необхідно позбутися класичного образу людини.

Цю функцію прагнула виконати герменевтика (Гадамер). Гадамер доводить, що герменевтика не є “методом здобуття істини”, “Феномен герменевтики не в проблемі методу”, “не є методологією гуманітарних наук”.

Гаддамера цікавить: які висновки ми можемо зробити з факту, який ми досліджуємо як факту людського існування, нехтуючи методологією гуманітарних наук.

Цей погляд Гадамера – своєрідний романтичний погляд на людину. Це – узгодження “натуралістичного погляду” з нашою екзистенційною. Для цього він замінює поняття “освіта” на поняття ”знання” (знання як мети мислення). Гадамер розвиває поняття історичної свідомості (свідомості, що змінює нас). Нас не цікавить, що трапилось в природі та історії, а що ми можемо отримати від них для власного використання.

ВЛ.: Таким чином, герменевтика позбувається загальної сутності речей, їх епістемологічного характеру.

Крім цього, прагнення позбутися класичного образу людини як знавця сутностей, Гадамер прагне “ позбутися відмінності між фактом і цінністю і т.ч. дозволити нам думати про “відкриття фактів” як про один з проектів повчання”.

Тому Гадамер відкидає вчення Канта про відмінності пізнання, моралі та естетики.

Насправді такої проблеми не існує, оскільки людина знову виступає як знавець цінностей.

Подолання цього недоліку Характерне Гайдеггеру та Дерріді – руйнування традиції.