Журналістський текст виконує зразу кілька функцій: евристичну, пізнавальну, аксіологічну, онтологічну, комунікативну, семантичну, розважальну. 4 страница

Недопустимі дуже короткі кінцеві рядка абзацу– кінцевий рядок повинен бути не меншим, ніж у півтора рази довшим за абзацний відступ.

Є ще одна вимога до оформлення простого тексту, котра є настільки обов’язковою і настільки захищено багатовіковою традицією, що про неї часто навіть і не згадують: всі рядки на шпальті (за винятком початкових і кінцевих рядків абзацу) повинні мати однакову довжину, або мають бути виключені на однаковий формат. Завдяки виконанню цієї вимоги книжкова шпальта сприймається як прямокутна і на тлі прямокутної книжкової сторінки справляє враження впорядкованої, що, поза сумнівом, полегшує читання.

У дуже багатьох видах видань, наприклад, у навчальних, наукових, агітаційно-пропагандистських, деякі елементи тексту виділяють, щоб звернути на них особливу увагу читача.

У виданнях неоднакового типу можуть бути виділені різні елементи: цілі уривки або фрази, наприклад, цитати, правила, формулювання найважливіших положень; частини фраз, наприклад, визначення, логічні посилення; окремі слова – терміни, імена вчених і політичних діячів; частини слів – граматичні закінчення; окремі букви – умовні позначення математичних величин.

Способи виділення можна розділити на дві основні групи – шрифтові і нешрифтові.

Найпоширеніші шрифтові способи – виділення курсивним і напівжирним шрифтами. Для кваліфікованого читача що володіє навиками побіжного читання, виділення курсивом достатньо помітне і разом з тим читання набраних курсивом ділянок тексту не утруднене. Виділення ж напівжирним шрифтом часто сприймається таким читачем як надмірно різке. Виходячи з цього, у книзі для кваліфікованого читача (якщо в ній є шрифтові виділення лише одного вигляду) доцільніше застосовувати курсив. Проте у виданнях, де зустрічається багато математичних символів і скорочених найменувань метричних одиниць вимірювання (їх прийнято виділяти курсивним шрифтом), виділяти курсивом ще і інші елементи тексту не слідує.

До шрифтових прийомів виділення можна, по суті справи, віднести і розрядку – набір своїм шрифтом із збільшеними пропусками між буквами. При розрядці застосовується той же шрифт, що і для решти тексту, але зорово він сприймається як інший. За силою виділення розрядка і світлий курсив приблизно однакові, проте розрядка підходить лише для виділення дуже невеликих ділянок тексту – одного або декількох слів. Цілий рядок, а тим більше декілька рядків, набраних урозрядку, утруднюють читання і створюють неприємне враження, ніби розриваючи зв’язний текст.

З інших шрифтових способів виділення в тексті назвемо набір прописними літерами, капітеллю, напівжирним курсивом, напівжирним прямим шрифтом іншої гарнітури, жирним шрифтом. Виділення прописними літерами майже зовсім не застосовується в сучасній книзі, оскільки в тексті слова, а тим більше цілі рядки, набрані прописними буквами, погано читаються. Капітельними називаються букви, що мають малюнок прописних, але по висоті рівні рядковим. Напівжирний курсив використовують у разі потреби мати два шрифти виділень підвищеної сили. Якщо, наприклад, у підручнику граматики правила акцентовані напівжирним прямим, то для виділення частин слів (коріння, суфіксів і т. п.) буде доцільний напівжирний курсив. Напівжирний шрифт іншої гарнітури доводиться застосовувати в тих випадках, коли його немає в гарнітурі основного тексту. Наприклад, у газетах і журналах при наборі новою газетною гарнітурою для виділення служить напівжирний шрифт гротескового типу. Виділення жирним шрифтом, як надмірно різке, зустрічається в книгах дуже рідко, у зв'язку з особливим задумом оформлення. Вибір шрифтових способів виділення тісно пов'язаний із способом набору.

Розглянемо нешрифтові способи виділення. Деякі з них здійснюються набірними засобами. Такі, наприклад, втяжка (рядки, що виділяються, набираються на неповний формат, з відступом від лівого краю) і підкреслювання лінійками або якими-небудь іншими сигнальними елементами. Ширина втяжки повинна помітно (хоча б у два рази) перевищувати ширину абзацних відступів.

Текст, що виділяється, може бути відкреслений лінійкою з одного боку – зліва, з двох боків – зліва і справа, зі всіх чотирьох боків – поміщений у рамку. У всіх випадках між лінійками і текстом необхідний помітний пропуск – не менше половини кегля набірного шрифту. Без таких пропусків лінійки недостатньо помітні, а текст, що примикає до них, гірше читається.

Перераховані способи підходять для виділення цілих абзаців.

Окремі слова або речення можуть бути підкреслені горизонтальними лінійками, проте цей спосіб створює ефект тільки при наборі на шпонах (у цьому випадку і за наявності підкреслень можна зберегти однаковий інтерліньяж – відстань між рядками).

Особливе місце серед нешрифтових способів займає виділення кольором. Сучасна поліграфічна техніка дозволяє широко застосовувати друк двома або декількома фарбами. У багатобарвному поліграфічному виконанні все частіше випускаються навчальні, довідкові, науково-популярні, виробничо-інструктивні та інші видання. У цьому випадку доцільно використовувати колір і для виділень у тексті, причому допустимі різні варіанти — наприклад, можна друкувати уривки тексту, що виділяються іншою фарбою, поміщати їх у кольорову рамку, поміщати на кольоровому фоні.

Для різних варіантів необхідне і неоднакове колірне оформлення. Так, для друкування тексту, що виділяється, підходить тільки колір, що помітно відрізняється від чорного кольору основного тексту і разом з тим виразно видимий на білому папері, – наприклад, червоний, зелений. Для рамок хороші яскраві, інтенсивні тони. Для фонових плашок – бліді, що не забивають чорний колір шрифту, але все таки достатньо помітні на білому папері. Разом з тим поєднання кольорів повинне бути гармонійним, щоб не створювати неприємної для очей різкості і строкатості.

ТЕМА 4. БУДОВА ТЕКСТУ

 

1. Композиція тексту. Її типологія.

2. Основні композиційні блоки тексту.

3. Логічні основи текстотворення.

4. Архітектоніка тексту.

5. Абзац. Фрагмент.

6. Заголовок.

1. План змісту тексту, тобто організація самої теми, об’єднується поняттям композиція. Композиція художнього тексту визначається як певна система засобів розкриття образів і характерів, їх зв’язків і відношень, які характеризують життєвий процес, показаний у творі.

Композиція – об’єднання окремих частин твору в єдине ціле. Сьогодні композиція це: 1)процес конструювання твору; 2)власне художній твір; 3)властивість, атрибутивність твору, система зв’язків та закономірностей.

Індивідуальнийстиль кожного письменника (автора) має свою композицію. Виходячи з розуміння художнього твору як багаторівневої структури (зі своїм змістом і формою), говорять про стилетвірні чинники (тема, проблема, світовідчуття митця, жанровий канон) і носіїв стилю, якими є елементи зовніш­ньої форми твору. Характеристика стильових чинників і носіїв стилю дається через поняття композиції. У такому разі постає питання про співвідношення понять композиції і стилю твору.

Твори із замкнутою композицією (розгорнутий конфлікт, класичний повнокомпонентний сюжет, пропорційність основних складників) сприймаються як акорди на основі гармонії; твори з розімкнутою композицією (нерозв’язані на рівні фабули конфлікти, фрагментарність і різновеликість компонентів, велика питома вага підтексту тощо) сприймаються як акорди на основі дисгармонії. Основний принцип композиції — зіставлення (асоціативності, опозиційності).

Дослідниці Г.Мельник та А.Тепляшина виділяють внутрішню і зовнішню композицію. Внутрішня композиція – це система образів, характерів (сюжет – для художньої літератури, для публіцистики – співвідношення фактів, логіка розгортання тексту). Зовнішня композиція – розчленування безперервного тексту на композиційні одиниці. З нею зв’язана концептуальна інформація: перехід від однієї підтеми до іншої виражає її значимість (перехід відбувається від найбільш важливих до менш важливих підтем).

О.Тертичний виділяє кілька найбільш типових видів композиції, що будуються на основі аргументів, поданих у тексті:

1. Антикульмінаційна побудова аргументації. У цьому випадку найсильніший аргумент подається на початку тексту, а найслабший – у кінці. Інші аргументи по мірі зменшення їх сили розташовуються один за одним від початку тексту до його кінця.

2. Кульмінаційне розташування аргументації. При цій схемі на початку тексту подається найслабший аргумент, за ним, по мірі наростання сили наводяться інші аргументи. У кінці тексту подається найсильніший аргумент.

3. Пірамідальне розташування аргументації. У цьому випадку найсильніший аргумент розташовується усередині тексту. На початку і в кінці його розташовуються аргументи меншої сили. Така побудова доречна в публікаціях, невеликих за обсягом, оскільки сильний аргумент достатньо легко помічається в даному випадку читачем.

4. Кільцеве розташування аргументації. Така побудова передбачає розташування сильного аргументу на початку тексту і приблизно такого ж за силою – у кінці. У середині тексту – найслабші аргументи.

Антикульмінаційна побудова виявляється найефективнішою в тому випадку, коли аудиторія не дуже зацікавлена у предметі повідомлення. Подання їй найсильнішого аргументу допомагає привернути увагу до тексту.

Кульмінаційна побудова найчастіше використовується в публікаціях, адресованих аудиторії, зацікавленій у предметі повідомлення. Вона прочитає матеріал з наростаючою увагою. Якщо зразу ознайомити із сильним аргументом, то по мірі читання інтерес до тексту буде знижуватися, він може розчарувати читача.

Учені-літературознавці розрізняють такі усталені типи композиції: градаційний(сходинковий), мозаїчний, поліфонічний та ін. Звичайно, композиційний план літературної техніки формує і композицію сприйняття твору.

У композиції художнього твору маємо дві основні форми: подієву – сюжет і неподієву, несюжетну, як це насамперед можна побачити на прикладі лірики. Композиція, таким чином, може бути організованою і сю­жетно, й несюжетно.Відповідно до прийнятої тут термінологічної системи точніше буде визначити ці два типи композиційної побудови твору, як подієвий та описовий.

1) подієвий тип композиційної організації художнього твору у своєму «чистому» вигляді охоплює більшість епічних і переважну більшість драматичних творів. Основним чинником оформлення змісту в даних родових модифікаціях літературного твору виступає сюжет, а оскільки його форма набирає тут вигляду зображення певної події, яка зв'язує відношенням до неї і участю (прямою чи опосередкованою) у ній усю сукупність образів твору і до якої привертається основна увага читача (його естетичні очікування та сподівання), то композиція епічних і драматичних творів виявляє себе в тій чи іншій — часово-просторовій і причинно-наслідковій – формі розміщення та емоційного і смислозначущого співвідношення окремих, відносно завершених відрізків описуваної події, сюжетних епізодів. Подієвий тип композиційної організації в конкретних ху­дожніх творах може набирати найрізноманітніших форм, індивідуалізована суть яких, у кінцевому підсумку, умовно може бути зведена до трьох форм: хронологічної, ретроспективної та вільної або ж монтажної. Суть хронологічної форми подієвої композиції твору, за визначенням В. Лесика, «полягає в тому, що події... йдуть одна за одною в хроно­логічному порядку — так, як вони відбувалися в житті. Між окремими діями або картинами можуть бути часові відстані, але немає порушення природної послідовності в часі: те, що раніше відбувалося в житті, й у творі подається раніше, а не після наступних подій. Отже, тут немає довіль­ного переміщення подій, немає порушення прямого руху часу». У даній композиційній формі події немов­би розгортаються по прямій лінії, в якій кожен подальший епізод, відрізок дії зумовлений чітким причинно-наслідковим зв’язком з попередніми сюжетними сценами. Суть ретроспективної форми подієвої композиції полягає в тому, що письменник, компонуючи події, зв’язуючи в певному смисловому сполученні сюжетні епізоди, відступає від їхньої хронологічної послідовності, подає їх перед читачем не в тому порядку, у якому вони відбувалися в житті. Про події, які, скажімо, передували якомусь вчинку зображуваного героя й мотивували його, письменник може нам розповісти після того, як буде здійснений цей самий вчинок. Ретроспективна форма композиції характеризується тим, що лінійна послідовність викладу подій перебивається спогадами героїв про своє минуле або віднесенням назад у часі авторської розповіді з метою ознайомлення читача з передісторією того, про що безпосередньо йдеться у творі. Вільна або монтажна форма подієвої композиції найчастіше буває пов’язаною із значним або повним порушенням часово-просторових і причинно-наслідкових зв’язків між описуваними подіями. Порядок подій та принципи їх групування в даній компо­зиційній формі не підпорядковані цілком ні часовим відносинам, ні їх логічній взаємозумовле-ності, зв’язаність між окремими епізодами сюжетної дії тут скоріше асоціативно-емоційна, аніж логічно-смислова. Монтажна форма композиційної побудови твору використовується не часто і в основному характеризує літературу XX століття.

До особливого різновиду подієвого типу композиційної організації художнього твору слід віднести таку її побудову, яку умовно можна назвати подієво-розповідною. Даний композиційний різновид властивий деяким епічним і переважній більшості ліро-епічних творів. Оскільки предмет зображення в епосі може становити не лише певна, об’єктивована від автора життєва подія, що відбувається немовби сама собою, а й, власне, сам процес розповіді про неї, то, відповідно, можлива композиційна побудова, у якій на перший план висувається не сама подія, а та форма, спосіб, у який про неї розповідають. Таку композиційну побудову можна назвати подієво-розповідною. Суть її визначає те, що описувана у творі подія подається з різних (у світоглядному відношенні) точок зору, представлених різними суб’єктами розповіді (автором, розповідачем, оповідачем, героями-персонажами), від особи яких поперемінно ведеться розповідь. Така розповідна структура також має певний порядок, співвідношення окремих її елементів виступає як смислове. Побудова розповіді при цьому може бути певним чином композиційно співвіднесена з формою побудови події, про яку йдеться в цій розповіді.

2) описовий тип композиційної організації художнього твору охоплює в основному ліричні твори, які в переважній своїй більшості характеризуються відсутністю чітко окресленої і зв’язно-розгорнутої події. Оскільки на перший план у таких творах висувається переживання ліричного героя або персонажа, який змальовується у творі, то саме меті його зображення й підпорядковується композиція творів лірики. Як пише В. Лесик, «основу побудови лірич­ного твору становить не система чи розвиток подій.., а організація ліричних компонентів – емоцій і вражень, послідовність викладу думок, порядок переходу від одно­го враження до іншого, від одного почуттєвого образу до іншого».Даний композиційний тип виявляє себе у формі розповіді, що набирає вигляд опису думок, вра­жень, почуттів, окремих картин, навіяних роздумами та переживаннями особи, від якої ведеться розповідь. Сукупність зв’язків між окремими елементами цього опису й формує описовий тип композиційної організації художнього твору. Композиційна побудова ліричних творів спирається на взаємоспіввіднесеність, упорядкованість прийомів мовленнєвої організації тексту, зокрема – синтаксичної (стилістичні фігури), фонетичної (звукові повтори), ритмічної (специфіка метро-ритмічної та строфічної будови вірша).

Дана систематизація типів композиційної побудови не заперечує й наявності в конкретних творах різних змішаних типів композиційних структур, форма побудови яких може ускладнюватися (і увиразнюватися таким чином) домінантною, підкресленою значущістю одного чи кількох чинників композиції.

Умовно можна виділити декілька композиційних принципів побудови матеріалів (корпуси):

1. Спіральна композиція, при якій сюжет від приватного аспекту проблеми по спіралі, що все більш розширяється, збудованій щодо центральної сюжетної лінії (ідеї), розвивається від загального бачення проблеми до конкретного, найзначущішого її аспекту.

2. Еліптична композиція, що показує явища і події не цілком, а лише в максимально істотних елементах. Тобто цілісна дія або явище усікається до окремих істотних проявів.

Еліптичні конструкції композиції зручні для опису складних, тривалих, багатокомпонентних явищ: тривалих спортивних змагань, політичних протистоянь, складних економічних процесів. Ці конструкції вимагають жорсткої лінії і концепції відбору елементів, які не можуть бути випадкові і не можуть бути підібрані за іншим принципом, ніж принцип доцільності і релевантності. Підставою для відбору фактів не можуть бути сенсаційність, ексклюзивність і т. д., якщо не існує прямого зв'язку з головною ідеєю. Як правило, погано спрацьовують штучні прив'язки таких подій до основної ідеї.

3. Поширена кругова, циклічна, замкнута композиція. Ця композиція, починаючись з певної думки або ідеї, робить широке коло навколо даної проблеми (екскурс), але в завершенні повертається на новому рівні до ідеї, якої стосується на початку.

Для кругової композиції характерне буквальне повторення першої і останньої фрази, проте текст, що знаходиться між ними, додає фіналу абсолютно інше або більш насичене звучання.

У композиції тексту виокремлюють поняття нормативного, «нульового» рівня композиції та засоби її ускладнення. Є такі чинники ускладнення (трансформації) композиції тексту: конкретизація, трансмутація, адаптація, адитація, іммутація. Виокремлюють також при цьому екстенсивний (який спирається на змістово-логічні поняття) та інтенсивний (пов'язаний зі швидким і значним ускладненням композиції для досягнення виражального ефекту й з використанням емоційно-художніх структур) види розгортання.

Дослідник Є.Прохоров виділяє такі три типи композиції публіцистичного твору, як сюжетний, фабульний і логічний.

Сюжетний тип – тип, при якому всі компоненти розповіді підлягають розкриттю характеру. Правда, останнім часом сюжет витлумачується по-різному. Тепер говорять і про «сюжет думки», і про «подієвий сюжет», і про «ліричний сюжет»… Звичайно, кожне з цих словосполучень має право на існування як метафора, як умовність. Однак, якщо дотримуватися загальноприйнятого трактування цього терміна, то можна сказати, що з сюжетом пов’язується історія росту й організації того чи іншого характеру.

Тому, говорячи про сюжетний тип, варто мати на увазі саме такий рух викладу, при якому розкриваються історія та організація характеру і котрий покликаний розкрити характер. Нарисова публіцистика, головний інтерес якої становить характер, як правило, будується як сюжетна. Тут важливо, щоб характеру було «вільно» в композиційних рамках. Вільний виклад є вельми органічним.

Взагалі мистецтво нарисової публіцистики – це перш за все мистецтво організації сюжетного викладу. Але в нарисі необхідними є «позасюжетні» включення – епізоди, у яких подаються необхідні додаткові дані.

Другий тип композиційної структури публіцистики – це організація творів на фабульній основі. Фабула передбачає стеження за подіями життя – таку організацію твору, коли на перший план виступає турбота автора про передачу сучасності в її найяскравіших прикладах. Для реалізації задумів такого плану потребується просторове композиційне мислення. Фабульний виклад дає таке поєднання подій, яке дозволяє створити панораму життя на тій чи іншій дільниці, у тому чи іншому зрізі.

У таких творах обов’язково «відзначаються» характери сучасників – учасників подій і «вмішуються» у проблему, котрі виникають під час спостереження над потоком подій. Однак рушійним фактором композиції, її головним стержнем залишається фабула.

Фабулу часто підказує саме життя – реальне поєднання подій. Але часто автору необхідно організувати фабулу, щоб поєднати події, створити фабульну інтригу.

Із принципово важливих варіантів композиційної побудови твору варто назвати третій, який відповідає законам проблемно-аналітичної публіцистики тих творів, де на перший план виходить не характер (хоча характери, звичайно, тут також подані), а соціальна проблема в її чіткій побудові, а це передбачає домінування логічної композиції. Мислячи теоретично, у якійсь групі творів, зазвичай у тій, котра наближена до дослідження, необхідним є наростання чіткого руху понять, котре приводить до формування композиції, організованій на основі системи понять, на основі понятійної структури думки. Саме вона повинна слідувати законам, за якими живе суспільство. І головний із них – формування суспільної думки як руху до істини, роздуми про дійсність з метою виявити суть. Звідси і виникає композиційний принцип «пошуку істини», при котрому присутній читач, бачить розвиток думки, сумнівається, переконується, знаходить відповідь на своє ж питання – словом, не отримує готові істини, як з підручника, а йде шляхом пошуку думки, сам її формує.

Автор тільки іде назустріч цьому бажанню читачів розібратися у справі.

 

2. Композиція журналістського твору залежить від екстралінгвістичних і від власне лінгвістичних чинників, під впливом яких перебуває автор як суб’єкт дії. Тут виразно розрізняють два аспекти: зовнішній – конфлікт і внутрішній – проблема. Перший лежить на поверхні, другий журналіст має виявити. Проблема, яку порушить журналіст у тексті, має пройти певні стадії розвитку на шляху до її подолання. І тут автор виконує роль організовувального чинника. Тому в плані змісту важливу роль відіграють такі композиційні вузли: а) опис і аналіз події, яка спричинила проблему (констатація фактів); б) аналіз причин виникнення проблеми; в) характеристика учасників події; г) загальна оцінка конфліктної ситуації, соціальної проблеми, яка стоїть за конфліктом; д) шляхи до практичного подолання проблеми.

Композиційні вузли в журналістському тексті можуть бути розмі­щені в довільному порядку. Розміщення композиційних вузлів на площині тексту, як і мовностилістичне втілення їх, залежить від авторського задуму і є засобом виявляння образу автора.

Для газетно-публіцистичних текстів засобами впорядкування плану змісту, тобто композиційними засобами, служать: логічна послідовність викладу, дотримання причиново-наслідкових зв’язків; лінійність тексту, що виявляється у ланцюговій чи паралельній будові абзацу; скорочення надлишкової інформації; уникнення суперечностей; повнота викладу, ясність і точність описів; об’єктивність викладу, а звідси й узагальненість його.

У газетний текст певна впорядкованість позамовного матеріалу вноситься вже самим об’єктом зображення: оскільки журналіст описує реальну подію, факт, ситуацію, то його текст відображає цей відрізок дійсності у точно визначеному часі й просторі. Сам предмет зображення також впливає на впорядкування плану змісту тексту: реальна проблема диктує вибір і розташування її компонентів, причинно-наслідкові зв’язки, взаємозумовленість і взаємопідпорядкованість частин.

Головним принципом логічної побудови газетно-публіцистичного тексту є осмислення проблемної ситуації і створення програми її подолання. Як зазначають дослідники, особливість журналістського підходу до проблеми в тому, що в тексті проблема повинна бути відображена як реальна картина, як факт або система дійсності, іншими словами; суперечності повинні бути реальними, факти перевіреними, а ситуація такою, яка потребує втручання громадської думки. Тому вибір проблеми є водночас і вибором змісту та структури майбутнього тексту. Звідси і специфіка композиційних вузлів та архітектонічного втілення їх у системі засобів мовлення.

Якщо експозиція в художньому тексті – це передісторія подій, які покладено в його основу, то експозиція в газетних текстах виконує функцію введення у проблематику. Вона повинна підготувати читача до розуміння проблеми і зробити це якомога динамічніше і лаконічніше. Тому експозиція газетних матеріалів переважно виноситься за межі самого тексту («врізка», «рубрика»), рідше включається у формулювання тези або антитези при постановці проблеми.

Дуже виразно розмежовується за роллю і характером добору матеріалу зав’язка художнього і газетно-публіцистичного тексту. Зв’язка художнього твору – це епізод або цикл епізодів, у яких автор показує ідеали, що їх захищає його герой, перше безпосереднє зіткнення протидіючих сил, подію, яка зумовлює розвиток усіх важливих сюжетних поворотів, визначає сили, що вступають у боротьбу, а також напрямки цієї боротьби і характеризується закінченістю, більшою, порівняно з експозицією, деталізацією, зокрема появою деталі – вчинку і деталі – мовного портрета. Зав’язка в газетному тексті має чітко виявлений логічний характер – це постановка проблеми. Вона відрізняється від зав’язки в художньому творі тим, що становить собою логічну операцію, а не образний зачин. Сутність цієї логічної операції в тому, що вона дає змогу сформулювати тезу й антитезу: два закінчені, чітко висловлені, але односторонні погляди на проблему, що порушується. І чим непримиренніші теза й антитеза, чим контрастніші їх суперечності, тим гострішою є постановка проблеми, тим динамічніше розгортається текст.

Категорія розвиток дії у літературознавстві одержала досить повне і розгорнуте тлумачення. Це основна частина сюжету. З точки зору вираження змісту розвиток дії становить третій етап пізнання. Автор художнього твору уже зібрав достатню кількість матеріалу (експозиція – перший етап пізнання), щоб висунути власну проблему (зав’язка – другий етап пізнання). З цього моменту на зміну констатації фактів, тобто пасивному пізнанню, приходить пізнання активне. Якщо в експозиції й зав’язці система образів обмежувалась мінімумом, то в цій частині сюжету вводиться низка нових образів. Ставлячи своїх персонажів у різні життєві ситуації, автор начебто перевіряє справедливість того чи іншого розв’язку.

Таким чином, розвиток дії в художньому творі організовує той рівень пізнання, який психологи визначають як нагромадження і систематизацію спостережень, інакше – етап пошуку рішення. Кожний епізод розвитку дії розкриває неповноту, однобокість прямолінійних розв’язань, показуючи суперечливість життєвих явищ. При цьому розвивається, стає яснішою, глибшою і все більш захоплюючою для читача ідея твору.

У газетно-публіцистичному тексті розвиток дії – це розв’язок проблеми; він не вимагає розгортання дії в часі, ставлячи перед автором зовсім інше завдання – розгорнути систему доказів або заперечень по кожній із згаданих ним точок зору. Розвиток дії як такої заміщується у цьому випадку нагромадженням додаткових відомостей про поставлену проблему, детальним розглядом усіх «за» і «проти».

Таким чином, розвиток дії в публіцистичному тексті став розвитком думки автора, системи засобів переконання. Читач при цьому втягується в стихію авторських аргументів «за» і «проти», у процес розвитку думки, беручи участь у пошуках подолання проблеми.

У газетному тексті кульмінація – це не найвища точка напруження у розвитку дії, як у художньому творі, а момент переходу від теоретичного обґрунтування питання до його практичної постановки. Кульмінація газетного тексту – це формування практичних рекомендацій на базі логічного узагальнення усього викладеного попередньо матеріалу. У художньому творі кульмінація є засобом розкриття авторського задуму з найбільшою гостротою, виразністю і чіткою окресленістю; завдання кульмінації тут – вивершити, «увінчати» сюжет. У газетному тексті практична постановка питання теж виступає начебто «вінцем» викладу, проте це наперед передбачений автором результат (з самого початку роботи над текстом автор уже знає його кульмінацію – практичне втілення поставленого питання – і веде читача до нього).

Така схема побудови газетно-публіцистичного тексту однаково добре відома й авторові, і читачам; у цьому слід бачити не ваду журналістського тексту, а, навпаки, його сильну сторону. Саме завдяки такій визначеності зв’язків між компонентами, їх передбачуваності (зачин – це контрастне зіткнення аргументів; розвиток дії – це логічне обґрунтування тези й антитези; кульмінація – це формування практичних рекомендацій) авторові вдається донести до читача правильне розуміння головної ідеї тексту навіть у тих випадках, коли ця ідея не сформульована з повною словесною очевидністю, не втілена лексично.

Розв’язка у художньому творі – це показ наслідків зображених у творі конфліктів, повне розкриття змісту твору, його ідеї. Найчастіше це епізод або цикл епізодів, які йдуть безпосередньо за епізодом кульмінації: після того, як проблема набула в кульмінації напруженої гостроти, природно, повинне прийти якесь розв’язання «вузла», а воно неможливе без відповіді на питання, що виникли. Тому розв’язка не просто завершує дію – вона водночас служить виявленню головної думки твору, його ідеї. Таким чином, розв’язка завершує процес художнього пізнання, здійснений у творі.