Лекція 3. Робота історика: етапи, методи, техніка

Етапи історичного дослідження. Вибір теми та проблематики. Вивчення стану дослідження проблеми. Евристика (пошук і виявлення джерел). Джерелознавча критика. Інтерпретація джерел. Відтворення (реконструкція) історичних процесів. Публікації. Типи бібліографування. Науковий апарат. Довідковий апарат.

«Життєва праця вченого полягає у тому, щоб додати свій глечик води у велику ріку пізнання, яка безперервно поповнюється...»

(А. Дж. Тойнбі)

Кожне нове покоління істориків дивиться на світ і на минуле іншими очима, ніж їхні попередники та вчителі. В кожний даний момент історія - це уява про минуле, що відповідає досягнутому рівню знань. Історія - це постійні сумніви. Історик робить спробу відтворити не лише якусь частину минулого, а й себе, горизонти свого бачення, засобом вираження побаченого, свого часу. Англійський історик Р. Коллінгвуд зазначав: «Кожне нове покоління повинно переписувати історію по-своєму, кожний же новий історик не задовольняється тим, що дає нові відповіді на старі запитання: він повинен переглядати і самі запитання. А оскільки історія - потік, у який не можна ступити двічі, то навіть окремий історик, працюючи якийсь час над певним предметом, виявляє, що коли він намагається повернутися до старої проблеми, то сама проблема уже змінилася¹». Відтак слід звернути увагу на відносний характер власного світосприйняття і відносність історичного знання. Пізнавальні можливості історика визначаються не лише його особистими якостями, але й рівнем розвитку суспільства, яке він представляє. Органічний зв’язок історичної науки і сучасності неоднозначно впливає на об’єктивність вивчення минулого.

Сучасна наука так формулює оновлену концепцію діяльності історика: «він має бути не просто колекціонером фактів, не рабом джерел, а пізнаючи історію, у певному розумінні бути її творцем». Пізнаючи історію як процес, історик допомагає повернути минулим подіям життям людей минулого їх смисл. Це МОЖЛИВО ЗДІЙСНИТИ, КОЛИ ШІ користовується системний підхід, заснований на єдності одиничною, особливого і загального у суспільно-історичному розвитку.

У XX ст. ствердилося положення, іцо предмет історії - Людина. Ро сійський історик М.А. Юсим вважає за необхідне зробити такс уточнення: «...Елементарною і емпірично існуючою частинкою історії є людська особистість, у свідомості якої ця історія і розгортається, тому мені видається неправомірним той пріоритет, який віддається вивченню загального перед окремим і в культурній антропології, і в соціальній історії, і, очевидно, у герменевтиці, і у мікроісторії...»². Відтак, серед сучасних істориків виявляється інтерес до унікальних випадків, у яких вони намагаються віднайти приховані процеси і так збагатити наші уявлення про минуле. У зв’язку з цим зазначимо, що предмет історії - не лише особисте, а й загальне, тому досліднику погрібно звертати увагу і на загальне, подібне, а не лише індивідуальне, несхоже. Самоцінність історії полягає у тому, щоб осягнути смисл минулих подій, який зберігає їхнє значення для людства.

Неминучий процес еволюції підходів і шкіл до вивчення історичного процесу є цілком закономірним (детально про це йшлося у попередніх лекціях). Ідея багатошаровості минулого дозволяє допустити, що єдиної історії не існує, а є лише множина окремих «історій», яка породжується не лише складністю минулого, а й специфікою історичного знання. «Теза про те, що історичне знання єдине і має універсальний набір методів і інструментів пізнання, була відкинута значною частиною наукового співтовариства. За істориком визнається право на особистий вибір як предмета дослідження, так і інтелектуального інструментарію»³.

Дослідження істориком тієї чи іншої теми - процес творчий та індивідуальний, однак існують перевірені практикою прийоми та методи його роботи. Обрана тема визначає напрям наукового пошуку. Наукове ж дослідження зажди починається з постановки проблеми та її обмеження. Французький історик Л. Февр вважав принцип проблемності головною якістю дослідження, підкреслюючи, що там, де відсутня проблема - там немає і історії, а є лише порожні компіляції.

Вище зазначалося, що історична наука органічно пов’язана із сучасністю. Відтак це не може не впливати і на формування тематики досліджень, що характеризує стан науки на конкретному етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому що деякі проблеми згасають внаслідок втрати суспільного інтересу до них (інколи тимчасово), має стійку тенденцію до розширення. З другої половини XX ст. історичні дослідження поповнилися новими темами, у тому числі й такими як: людина і природа, засоби впливу людей на неї; ставлення у суспільстві до власності; усвідомлення племінної, державної, національної ідентифікації; жінка, шлюб, сім’я; сприйняття історичного часу та простору тощо. У полі зору істориків постали такі теми, що стягуються до особистості людини, її поведінки, яка зумовлюється і умовами матеріального життя, і культурною традицією, і засобами світосприймання. Включення в історичні дослідження поняття «ментальність» (спосіб мислення, що успадкований від попередників) стало важливим науковим завоюванням, адже історик ближче може підійти до розуміння тих мотивів людини, які спонукають її поступати так, а не інакше. Зокрема, французькі історики вважають, що картина минулого завжди буде неповною, якщо не звернути увагу на особливості способу мислення людей тієї чи іншої епохи.

Значне розширення спектра історичних досліджень відзначилося також підвищеним інтересом до повсякденного житія людей (історії харчування, побуту, традицій виховання, а також ставлення різних соціальних груп до багатства, бідності і т. ін.).

Хоч теми історичних досліджень практично невичерпні, тим не менше на кожному етапі історичного розвитку до окремих проблем виявляється особлива увага. Так, тематика історичних досліджень останнім часом поповнюється працями з тендерної (родової) історії та історії жінок, що дає можливість під новим кутом зору переглянути картину європейського минулого, детальніше визначити статус чоловіка та жінки в історії. Дослідження таких аспектів як «сім’я», «право», «політика», «релігія», «культура», «освіта» тощо дозволять прослідкувати еволюцію тендерних уявлень у суспільному житті.

Великий дослідницький простір нині займає інтелектуальна історія. Однією з цікавих її сфер є історія історичної свідомості.

Отже, історик, приступаючи до наукової роботи, має можливість широкого вибору тем, який буде залежати від його інтересів, здібностей, рівня підготовки.

При виборі теми велике значення має зацікавленість дослідника у певній тематиці. Одні успішно розробляють проблеми політичної історії, невід'ємною частиною яких є інтерес до видатних державних діячів, життя яких представлене у документальних свідченнях значно повніше, яскравіше, ніж будь-якої іншої категорії людей минулого. Другим більше до вподоби розробка проблем економічної, соціальної, інтелектуальної історії чи питань історії культури. І все ж, вибираючи тему, не досить керуватися лише такими критеріями, як її недостатня вивченість чи наявність джерел, до яких не доторкалася рука вченого. «Є невивчені питання, що можуть не привертати особливої уваги. З іншого боку, тема може бути певною мірою вже досліджена попередниками, однак у ній можна знайти щось нове, що необхідно розкрити і пояснити, нарешті і в питаннях, що вивчалися, можна виявити фальсифікації, перекручення, які спотворюють дійсний стан речей», - підкреслював відомий український історик В.І. Стрельський.

Звісно, що найрізноманітніші аспекти людської діяльності в різні історичні епохи можуть претендувати на увагу історика, але вивчити їх можливо лише обмеживши масштаб досліджень хронологічними і географічними рамками (у просторі і в часі). Це дає можливість глибшого опрацювання джерельної бази. Вибір теми для дослідження пов’язаний часто як з особистими уподобаннями, так і з впливом сучасності на історика, який обирає, до якого саме аспекту минулого варто звернутися, який напрямок обрати (політичний, економічний, соціальний, культурної антропології тощо).

Отже, постановка наукової проблеми виступає як комплекс питань, що мають практичне чи науково-пізнавальне значення. Істориком визначаються конкретні дослідницькі завдання, визначається мета та аспекти їх вивчення. Проблема і завдання мають бути актуальними для історичної науки.

У чому ж полягає актуальність історичного дослідження? Російський історик Н.А. Єрофеєв так відповідає на це запитання: «Помилка у розумінні актуальності - ототожнення її з хронологічною близькістю до наших днів. В дійсності актуальним історичним дослідженням може бути робота, присвячена кожному явищу минулого, навіть найвіддаленішому, актуальність тієї чи іншої проблеми визначається у першу чергу тим, якою мірою вона сприяє кращому розумінню сучасного суспільства і людини, показуючи їх у минулому, а значить і в них самих якісь невідомі раніше сторони». Ще раз підкреслимо, що саме історик - єдиний, хто здійснює функцію посередника між нинішнім і минулим, «воскрешаючи» те, що уже відійшло у минуле. Він не просто нерозбірливий збирач фактів, а мислитель, який «порівнює» власну картину світу і, відповідно, картину світу, притаманну його середовищу, зі світобаченням людей, які є предметом його вивчення.

Приступаючи до опрацювання теми, дослідник звертається перш за все до публікацій своїх попередників, а також до узагальнюючих праць. Спеціальне вивчення літератури допоможе визначити ступінь вивченості проблеми, отримати уявлення про коло джерел, що його цікавлять.

Розробляючи обрану тему історик не повинен жалкувати витрачати час на вивчення досягнень попередників. «Не можна ігнорувати ніякої спадщини минулого», - підкреслював український історик А.В. Санцевич. Адже лише добре розібравшись у тому, що зробили попередники, можна у процесі роботи виявити і щось нове. Так, загальне уявлення про проблему можна почерпнути із літератури, де характеризується епоха в цілому, а потім вивчати спеціальні праці.

У процесі вивчення праць попередників дослідник уточнює свою проблему, з'ясовує, які її сторони висвітлені достатньою мірою, а які зовсім не відображені в літературі. При вивченні історичної літератури необхідно також уважно вивчати її науковий апарат (коментарі, посилання), адже вони можуть містити важливі праці з суміжних наук, що проливають світло на обрану тему.

На основі попереднього вивчення теми розробляється план дослідження, який в процесі роботи може змінюватися, вдосконалюватися залежно від того матеріалу, який буде зібраний істориком.

Найважливішим моментом у роботі кожного історика є знайомство з історичними джерелами, які є основою всього дослідження. Опубліковані джерела можна виявити на основі бібліографічного пошуку, роботи з каталогами, а також з поточними і ретроспективними бібліографічними покажчиками про опубліковані видання. Після того як такий пошук здійснено, дослідник переходить до пошуку джерел неопублікованих, які зберігаються в архівах чи інших установах. Питаннями методики архівних пошуків займається спеціальна історична дисципліна - архівна евристика (від грец. heureka - знаходити, відкривати). Виявлення і відбір джерел тісно між собою пов’язані, відрізняючись черговістю.

Зазначимо, що безперервно зростаючий обсяг джерел, ускладнення їх структури звертають на себе все більшу увагу спеціалістів. Створюються сучасні інформаційні системи пошуку. Так, у 1991 р. в Україні почалося створення Національної зведеної архівної комп’ютерної системи. До неї будуть включені матеріали не лише Національного архівного фонду України, а й ті архівні документи, що зберігаються в інших країнах, але мають відношення до історії України.

На етапі пошуку і виявлення джерел історику слід добре ознайомитися з путівниками, описами, архівними довідниками, каталогами, які можуть дати ключ до джерельної інформації. Провідна роль у по туковій роботі в архівах належить описам фондів, де здійснено облік усіх матеріалів того чи іншого фонду архіву.

Історик може взяти одне джерело чи групу джерел, пов’язаних зі сферою його інтересів і добути звідти все цінне для роботи, причому зміст джерела може визначати і характер дослідження. Тому дуже важливо, щоб відносини між дослідником і джерелом формувалися за принципом взаємних поступок, зазначає англійський історик Джон Тош. Він наводить приклад з дослідницької практики відомою французького вченого Е. Леруа Ладюрі, який спочатку звернувся до реєстрів земельних податків сільських районів Лангедоку (Південна Франція), маючи на меті прослідкувати за документами процес зародження капіталізму в регіоні, але замість цього прийшов до вивчення його соціальної структури у найширшому плані. Е.Л. Ладюрі змушений був визнати, що оволодіти джерелом хотів він, але в кінці кінців «джерело оволоділо мною, нав’язавши мені свій власний ритм, свою власну хронологію, і свою власну конкретну істину». У цьому випадку досвідчений дослідник знайшов вихід. Історику ж, який тільки починає наукову діяльність, не варто «плинути за течією», куди його виведуть документи. Потрібно чітко сформулювати ті питання, що цікавлять дослідника. Такий підхід дозволить виявити свідчення, про існування яких ніхто не підозрював. Звичайно, ніхто не може наперед сказати, чи виявляться матеріали, відібрані істориком, найбільш необхідними і значимими. Лише використання їх для пояснення конкретних подій покаже їхню цінність.

Таким чином, важливим кроком у програмі історичних досліджень є встановлення кола доступних джерел у всій повноті. Навіть на цій ранній стадії роботи від історика вимагається неабияка винахідливість та впертість. Тим більше, що джерела можуть бути численними і їх відбір стає необхідним.

Процес історичного дослідження полягає не в тому, щоб виявити одне авторитетне джерело і взяти з нього все цінне, а збір максимальної кількості даних на основі вивчення широкого кола джерел, що мають відношення до обраної теми. Такий метод дасть більше можливостей для з’ясування неточностей і спотворень, дозволить більш аргументовано сформулювати висновки досліднику.

Історик не просто має переписувати джерела, а відтворювати минуле, використовуючи при цьому суміжні дисципліни, що підкріплюють і доповнюють одна одну. Дослідник не колекціонує факти, «не розклеює цитати в історичному наративі», а використовує дані джерел і генерує нові знання про людину, як цього вимагає сучасна історична наука.

Реальну цінність кожного джерела можна встановити, використовуючи загальні правила і критерії джерелознавчої критики, які стосуються всіх джерел. Основні методи науковця у джерелознавчій критиці - джерелознавчий аналіз та синтез. Академік М.М. Тихомиров зазначав: «...критика і перевірка історичних джерел є першочерговою справою. Слабким місцем багатьох досліджень є некритичне, невміле чи пристрасне використання джерел. Від критичного аналізу джерел, від вміння їх правильно оцінити і використати залежить успіх дослідження». Цікаво, що він ніколи не протиставляв спостереження над зовнішніми даними джерела його внутрішній критиці, вважаючи, що джерело необхідно сприймати цілісно.

Першим етапом аналізу документа є перевірка його справжності. У цій роботі велике значення має встановлення часу і місця виникнення документу, визначення особистості його автора, відновлення історичних умов появи джерела, виділення з первісного тексту пізніших нашарувань (вставок, змін, правок), а також розшифровка незрозумілих термінів. Якщо ж історик працює з рукописними джерелами, він має оволодіти знаннями палеографа, щоб вирішити, чи відповідає графічна форма письма заявленому в документі місцю і часу. Слід глибоко проаналізувати географічні, топографічні свідчення, використання метрологічних, нумізматичних даних. З допомогою зовнішньої критики визначається ступінь правомірності використання джерела у науковому дослідженні. (Детальніше на цьому ми вже зупинялися у попередній лекції).

Важливим етапом джерелознавчої критики є тлумачення (інтерпретація) тексту. Його називають ще герменевтикою (від грец. Ііегте- пеибке - тлумачити, пояснювати), що вбирає в себе як мовне тлумачення, психологічне, так і пошуки прихованого змісту. Зрозуміти задум автора - одне із найскладніших завдань дослідника, адже необхідно подолати дистанцію між істориком і джерелом. Для цього обов’язково варто враховувати соціальну позицію, національну та культурну приналежність автора документа. Сукупність цих факторів має вирішальний вплив на виявлення змісту і повноти такого джерела. Адже автор міг проігнорувати одні події, а виділити ті з них, у детальному висвітленні яких він був зацікавлений. Відтак у джерелі мають бути відображені індивідуальні особливості автора (зазвичай, ніхто не може повністю абстрагуватися від власних переконань чи побічних впливів). Здатність до критичного аналізу передбачає вміння оволодіти методом інтерпретації джерела. Слід підкреслити, що інтерпретація необхідна на всіх етапах дослідницької діяльності. Для цього історик повинен вміти простежити взаємозв’язок подій і вміти виділяти з маси деталей головне, що дозволить краще зрозуміти минуле. Існують різні підходи щодо інтерпретації джерел. На думку Дж. То- ша «... інтерпретація історії - питання ціннісних пріоритетів, що в тій чи іншій мірі формуються під впливом моральних і політичних поглядів... Інтерпретація історії формується соціальним, а не особистим досвідом. А раз суспільні цінності змінюються, то, відповідно, інтерпретація історії піддається постійній переоцінці. Ті аспекти минулого, які в дану епоху вважаються достойними уваги, цілком можуть відрізнятися від того, що заслуговувало на увагу в попередні періоди»⁴. З цим твердженням важко не погодитися. Адже історичний образ минулого за своєю природою ніколи не є завершеним, остаточним. Кожна епоха додає до нього щось нове. Сучасність задає відповідний кут зору на досліджуваний матеріал, впливає на систематизацію фактів та їх оцінку.

Слід зазначити також, що джерела нічого не говорять прямо, що факти відбираються, а наукове пояснення пов’язане також із тим, що кожен автор має свої і політичні, естетичні та інші уподобання. Історичне знання - це завжди змагання минулого і сьогодення, коли сучасність має великий вплив на вивчення минулого. Але в жодному разі тут не йдеться про інтерпретаційне свавілля. Йому може стати на заваді чітке визначення місця і ролі джерела у тому середовищі, де воно виникло (у строго історичному контексті). Адже джерела ніколи не передають минуле у всій його повноті (вони лише фрагмент минулого), відтак почуття історичного контексту пов’язане також із даром уяви та проникливості кожного історика. Природа історичного дослідження така, що неоднозначність тлумачень завжди буде залишатися, а зіткнення протилежних інтерпретацій буде породжувати наукові дискусії і наближати пошук істини. Минуле завжди буде предметом суперечок.

Зазначимо, що російські історики (Л. Рєпіна, В. Звєрєва, М. Пара- монова) наголошують, що слід розрізняти реалістичну та конструктивістську інтерпретації. Згідно з більш поширеною реалістичною інтерпретацією все, що трапилося у минулому, неминуче має свою структуру і зафіксоване у джерелах. Прихильники конструктивістської інтерпретації стверджують, що події не існують незалежно від дослідника. Історик, працюючи над різноманітними джерелами, робить умовивід про те, що відбулося, створює інтелектуальну конструкцію події. Отже, подію можна розглядати певного мірою як витвір праці історика⁵.

Разом з тим не можна не відмітити і того, що наявність багатьох інтерпретацій не означає, що всі вони рівноцінні, хоч і правомірні. Перевірка вірогідності того чи іншого факту здійснюється їх комплексним дослідженням і поглибленою роботою над джерелом. Є вчені, які вважають, що «віра у тверді, непорушні факти науки - помилка, бо інтерпретація стосується кожного факту». Відтак факт не може існувати окремо від інтерпретації.

З документальних джерел історики «добувають» факти (історичний факт ніколи не може бути абсолютно тотожним джерелу) і намагаються встановити якомога більшу кількість достовірних фактів, що мають відношення до обраної проблеми. Академік М. Нечкіна підкреслювала, що «факт невичерпний, як атом, бо він має безкінечну кількість властивостей, сторін, взаємовідносин». Жоден історик не може узагальнити всіх фактів, що торкаються теми його дослідження і тоді він притримується двох принципів: здійснює відбір фактів і намагається показати факти і події в розвитку. Але між фактом-джере- лом і фактом-знанням є відмінності, головна з яких полягає в тому, що джерела відображають реальні явища безпосередньо, а наукова література - опосередковано, на основі джерел.

Аналітична критика переростає органічно у синтетичну критику, мета якої полягає у формуванні сукупності науково перевіреної інформації. Важливим етапом в роботі історика є синтез свідчень, розкиданих у різних джерелах інформації. Співставлення, синтез відібраних фактів дозволяють встановити логіку розвитку історичних подій, при цьому стають більш зрозумілими не лише окремі факти, але і їх взаємодія. Синтез розрізнених даних відкриває можливості для широких історичних узагальнень («факт без узагальнення залишається німим»). У найпростішому вигляді синтез джерел проводиться у межах групи матеріалів одного виду (наприклад, писемних), але може охоплювати і різні види джерел (писемні, речові, зображальні і т. ін.). Важливим є синтез писемних та зображальних джерел, таких як фо- токінодокументи. У них можна почерпнути деталі, що не відображені в інших джерелах, але важливі для уточнення вже відомих фактів та їх узагальнення.

Систематизація джерельної інформації дозволяє також порівняти одні джерела з іншими та вибудувати їх ієрархію. «Одні документи збагачують, підсилюють значення інших: значні набувають більшої онкретності, менш значні вплітаються у тканину значних і т. ін. Син тез джерел веде дослідника від інтуїції до смутної здогадки, від здогадки до серйозного припущення і, нарешті, до науково обгрунтованого висновку», - зазначав професор В.І. Стрельський.

Джерело не дає прямого і безпосереднього відображення минулого (за винятком решток матеріальної культури). Тому в історичній науці йде мова про реконструкцію (відтворення) історичних процесів. Цей етап роботи історика являє собою ретроспективний процес повернення до минулої історичної реальності через джерело. Всі зазначені вище етапи роботи історика (пошуки і виявлення джерел; збір матеріалів; джерелознавча критика; відбір фактів та їх систематизація і узагальнення; синтез, що дозволяє встановити зв’язки між окремими фактами; оцінка зображуваних подій завершуються вирішенням головного завдання, а саме - реконструкцією минулого. Адже дослідник має справу з розрізненими частинами минулого, які за допомогою уяви історика можуть утворити цілісну картину: «Тим самим картина предмету дослідження, створювана істориком..., являє собою нібито сітку, сконструйовану в уяві, сітку, натягнуту між певними зафіксованими точками, представленими у його розпорядження свідченнями джерел, і якщо цих точок достатньо багато, а нитки, що їх зв’язують, протягнуті з належною обережністю..., то вся ця картина буде постійно підтверджуватися наявними даними, а ризик втрати контакту з реальністю, яку вона відображає, буде найменший», - вважав Р.Дж. Ко- лінгвуд. Дійсно, минуле у своїй цілісності, те, що давно вже зникло, існує лише таким, яким його відтворює уява і розуміння історика, і то лише та частина минулого, що піддається аргументованій реконструкції на основі джерел.

Для подібної реконструкції використовуються всі матеріали, що знаходяться у розпорядженні історика і розташовуються за ступенем своєї важливості. Строго перевірені факти і висновки містять посилання на науковий апарат, поглянувши на який, можна відразу визначити доказовість кожного твердження.

Минуле, яке реконструює дослідник, звісно, не є ні повного, і вже аж ніяк не точною копією минулої дійсності. У якомусь відношенні воно буде можливо і біднішим, і вже напевне іншим. Слід враховувати, що джерела, які знаходяться у розпорядженні історика, завжди у чомусь обмежені і дійшли вони до нас далеко не в повному обсязі. До того ж, у нас немає ніяких гарантій, що те, що дійшло до нас, є якраз найважливіше, найцінніше, найбільш типове чи найбільш довговічне з минулого. Всі джерела містять елементи ідеології, що визначають їх смислові акценти. Російський історик А.Я. Гуревич підкреслює, іцо «історик знаходиться у постійному протиборстві з джерелом, бо останнє являє собою одночасно і єдиний засіб пізнання, і ту перепону, природу якої необхідно по можливості глибоко дослідити... Він за необхідністю занурюється у царину уявлень авторів історичних джерел, у ту систему культурних стереотипів і ходу думок, яка була невід ’ємною частиною їх творчості»⁶.

Сучасні підходи до реконструкції минулого включають також необхідність діалогу свідомості дослідника із свідомістю тих людей, що жили у досліджувану епоху. Діалог має розпочинатися із розуміння «іншого» (людини минулого), а об’єктивною основою діалогу є історичне джерело. До людей минулого історик формулює запитання, що його найбільше хвилюють. У ході цього діалогу дослідник бачить, у чому людина досліджуваного періоду відрізняється від сучасної, визначає, які цінності були притаманні тому часу. Але разом з тим, сучасність «залишається ідеальною моделлю, від якої історик відштовхується у тлумаченні минулого».

Для досягнення творчих завдань історик використовує різні методи дослідження, які можна поділити на три підгрупи: загальнонау- кові, специфічно-історичні та міждисциплінарні. До загальнонауко- вих належать історичний, логічний і метод класифікації (систематизації). Особливо велике значення в історичному дослідженні мають власне історичні методи: хронологічний, хронологічно-проблемний, проблемно-хронологічний, діахронний (метод періодизації), синхронічний, порівняльно-історичний, ретроспективний. Історик-дослід- ник використовує також міждисциплінарні (статистичний, системно-структурний, математичний) методи. Коли доводиться вивчати настрої людей у здійсненні певних подій, історик використовує методи соціальної психології.

Історичне дослідження може виконуватися у різних формах. Від форми залежить структура і побудова праці. Але забезпечити успішне вирішення поставленої проблеми може лише плідна робота з першоджерелами (архівними чи документальними).

Сучасний італійський вчений Умберто Еко, акцентуючи увагу на обов’язковій оригінальності дослідження, підкреслює, що «не може виступати першоджерелом текст, який уже вивчався у перекладі, як не може вважатися першоджерелом текст, взятий із антології. їх можна використати як вторинні джерела⁷». Якщо ж за обраною дослідником проблемою роботи написані іноземною мовою, недоступною для автора, і він не може читати їх в оригіналі, то така тема не може бути якісно виконана: «Не намагайтеся досліджувати ірецьку філософію, якщо ви не знаєте німецької мови, тому що німці розорюють це поле уже кілька століть»⁸. Тож незнання іноземної мови змушує дослідника обмежитися темами з вітчизняної історії, якщо вони не вивчені ґрунтовно у зарубіжній історіографії. Це зовсім не означає, що можна обійтися і без вивчення іноземних мов. Йдеться лише про звуження ареалу дослідження і пізнавальних можливостей дослідника. Вибираючи тему, яка є більш доступною для вивчення, він разом з тим отримує можливість використати ширшу джерельну базу і можливість більш повно опанувати здобутки попередників. Враховуючи це, ми зупинимося на публікаціях значного корпусу джерел, які є доступними для історичних досліджень.

Велике значення у науковій роботі історика має знайомство з уже опублікованими джерелами (документальними збірниками, публікаціями джерел в періодичних виданнях, статистичними збірниками тощо). У них вже здійснено певний відбір найважливіших матеріалів, що мають узагальнюючий характер.

Зазначимо, що історик-початківець не завжди має можливість працювати в архівах та рукописних відділах наукових бібліотек, а тому йому на допомогу можуть прийти публікації оригінальних джерел. Звернемося до найбільш важливих з них, які є предметом вивчення багатьох поколінь вчених.

Уже впродовж XVIII - XIX ст. здійснювалася публікація такого різновиду наративних джерел, як літописи (найдавніші з них «Повість временних літ», «Київський літопис» (XII ст.) та «Галицько-Волинський літопис» (XIII ст.). Завдяки зусиллям російських та українських вчених більшість літописів, вміщених у багатотомному виданні «Полное собрание русских летописей». Т.1-38. - СПб.; М., 1841-1989, доступні для вивчення.

Варто зазначити, що «Літопис Руський» за Іпатіївським списком переклав українською мовою і підготував до друку з цінними коментарями відомий учений Л. Махновець. Він звертається до дослідників з такими словами, які не можуть залишити байдужими тих, хто намагається осягнути історію і розумом і серцем: «Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити... Книга ця - першоджерело відомостей про тисячі і тисячі подій, історій, людей. В ній усе важливе...Про неї написано безліч праць. 1 ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає (курсив наш)»⁹.

Важливим документальним джерелом є видання і перевидання козацьких літописів (Самовидця, Г. Грабянки, С. Всличка). Най- монументальнішим твором української історично-мемуарної прози ХУП-ХУІІІ ст. невипадково називають Літопис Самійла Величка (виданий у 1991 р.).

Найчисленніші і дуже різноманітні документи вміщені у ґрунтовному багатотомному виданні, такому як «Полное собрание законов Российской империи» (далі - ПСЗ), заснованому в 1830 році. До нього увійшли і акти стосовно України (ПСЗ. Т. 16, Т.20-23 та ін.). Пошук і використання зазначених документів полегшує покажчик указів та урядових розпоряджень по українських губерніях з 1652 по 1892 рр., складений С. Рубинштейном.

Багато джерел у Росії (до 1917 р.) публікувалося в спеціальних виданнях Петербурзької археографічної комісії (Акти археографічної експедиції, Акти юридичні, Акти історичні, Руська історична бібліотека, Повне зібрання руських літописів і т. ін., а також у таких збірках як «Сборник Русского исторического общества», «Русский исторический сборник Общества истории и древностей Российских» та ін.

Систематичне видання джерел започатковано в Україні у другій половині XIX ст. Серед видань дорадянського часу визначне місце посідає «Архив Юго-Западной России» (далі - АЮЗР). Київська археографічна комісія опублікувала впродовж 1859-1914 рр. 8 частин, 35 томів АЮЗР, що являє собою унікальне зібрання історичних документів і літературних пам’яток України ХІУ-ХІХ ст. Концепція «Архива...» була розроблена професором Київського університету М. Іванишевим, а потім доповнена професором В.Б. Антоновичем. СамеВ.Б. Антонович заснував джерелознавчу школу істориків-документалістів («Київська історична школа»). За його ініціативою і участю видавалися документальні збірники, в основу яких лягли унікальні документальні матеріали. Багато з використаних ним джерел не збереглися і сучасний історик може скористатися ними лише завдяки працям видатного джерелознавця. Зусиллями В.Б. Антоновича та його колег і учнів було введено у науковий обіг величезні систематизовані документальні матеріали, що супроводжувалися глибокими вступними статтями і коментарями.

Велику роль у справі публікації документів мала діяльність Археографічної комісії Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові, що була заснована у 1934р. (її впродовж 1924-31 рр. очолював М.С. Гру- шевський). Нині головним центром публікації історичних документів є ІНСТІІ тут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевсько го НАН України (створений 1990-1991 р.). За останні роки вченими цього закладу було здійснено публікацію цілого ряду джерел, зокрема, таких як «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.» - К., 1992 (Сірія «Пам’ятки політично-правової культури України»). Основу публі кації становлять джерела з Відділу рукописів Центральної наукової бі бліотєки ім. В.А. Вернадського НАН України, а також документальні матеріали з 17 фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. У цій же серії вийшов «Корпус законодавчих актів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і ЗУНР» (1917-1921рр.). -К.,1996таін.

Інформація про опубліковані джерела, наукові дослідження є головною справою бібліографії. Історику необхідно бути обізнаним з бібліографічними покажчиками, у яких міститься опис літератури, здійснено її відбір та систематизацію, щоб реалізувати бібліографічний пошук по обраній проблемі.

Бібліографія буває універсальна (по всім галузям знання) і спеціальна (присвячена окремим галузям). Спеціальна історична бібліографія включає в себе літературу з всесвітньої історії чи з історії однієї країни в цілому, а також спеціальні історичні бібліографії з окремих періодів історії.

Історична бібліографія поділяється на кілька типів: поточну, перспективну, та ретроспективну. Найпоширеніший тип історичної бібліографії - ретроспективна (інформація про видання, здійснені за минулі роки). Для історика, який досліджує конкретну тему, велике значення має знайомство з ретроспективними бібліографічними покажчиками, що представляють у систематизованому вигляді праці, видані у минулому.

Типологія ретроспективних бібліографічних видань надзвичайно різноманітна і включає книги, статі, опубліковані джерела з всесвітньої історії загалом, з окремих галузей історичних знань, з історії історичної науки, бібліографію праць наукових установ, навчальних закладів, окремих вчених, покажчики змісту історичних журналів, джерел. Найважливішими для дослідників є тематичні ретроспективні покажчики, оскільки вони містять вичерпну бібліографічну інформацію з певної проблеми.

Великі успіхи в галузі розвитку історичної бібліографії були досягнуті в Росії вже у XVIII ст., коли було розпочато бібліографування літератури, в тому числі і видань джерел. В Україні ретроспективна історична бібліографія заснована в 40-х роках XIX ст., а перші праці з історичної бібліографії належали М. Костомарову.

У XX ст. в Україні створено чітку систему випуску ретроспективних покажчиків. З 1971 р. видається фундаментальний бібліографічний покажчик літератури з історії України, який фіксує всю літературу з вітчизняної історії. Книжкова палата України з 1997 р. видає, наприклад, таку бібліографічну серію як «Етноси України. Загальні питання». Упродовж останнього десятиліття в Україні створено змістовні покажчики, присвячені проблемам, які раніше не порушувалися в бібліографії: «Українська Центральна Рада. Сторінки історії: Бібліографічний покажчик». - Харків, 1999 та ін.

Після вивчення ретроспективної бібліографії необхідно ознайомитися з поточною науково-допоміжною бібліографією, що періодично інформує дослідників про нову історичну літературу. Поточна історична бібліографія здійснюється в Україні Книжковою палатою, яка регулярно випускає в світ державні бібліографічні покажчики праць, які щойно вийшли з друку: «Літопис книг», «Літопис журнальних статей», «Літопис авторефератів дисертацій». Один розділ у кожному з покажчиків присвячено історії.

Перспективну бібліографію репрезентують тематичні плани видавництв, рекламні буклети, повідомлення в журналах та газетах про подальші видання праць. Бібліографічні покажчики допоможуть отримати інформацію про найновіші публікації з конкретної досліджуваної проблеми.

Праці, опубліковані з історії, як і з інших дисциплін, мають певний допоміжний науковий апарат. Зокрема, велике значення мають посилання на використані автором джерела та літературу. У наукових виданнях (монографіях, статтях), як правило, посилання даються на всі використані матеріали. В інших виданнях, розрахованих на широке коло читачів, коло посилань скорочується.

Найпоширенішим видом посилань є підстрочні посилання (вміщуються під основним текстом на кожній сторінці і позначаються по тексту і в посиланнях цифрами в межах кожної сторінки). Це дає можливість бачити одночасно і текст, і використані джерела та літературу. Бувають посилання, винесені в кінець розділу чи книги (це залежить від кожного окремого видавництва). Але мета оформлення наукового апарату полягає у тому, щоб було очевидним, наскільки повно охоплено коло наукової літератури з проблеми, що досліджується.

Для успішної дослідницької діяльності історику слід користуватися довідковим апаратом (допоміжними покажчиками). Вони можуть значно полегшити користування необхідною в роботі літературою. Найпоширенішими є іменні та географічні покажчики, що допомагають швидше розшукати потрібні матеріали. В окремих виданнях зустрічаються предметно-тематичні покажчики, а також покажчики, що безпосередньо пов’язані з тематикою конкретного видання. Наприклад, у третьому томі колективної праці «История крестьянства в Европе» (М., 1986) цінним є термінологічний покажчик. У фундаментальних працях, а також у дослідженнях біографічного жанру вміщуються також покажчики подій, чи хронологічні таблиці, де відображено головні дати з життя персоналій. В окремих монографіях (напр. Н.М. Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993) вміщені генеалогічні схеми, які становлять великий інтерес для дослідників. У інших роботах можуть бути представлені генеалогії королівських династій (напр. у дослідженні І.І. Бурової «Дві тисячі років історії Англії».-сгіб.,2001).Таким чином, дослідження кожної проблеми вимагає від історика дуже сумлінного вивчення не лише джерел, наукової літератури, а й довідкового апарату, різного роду покажчиків, що, безперечно, дозволить успішніше вирішити поставлені завдання.

Саме ж історичне дослідження ніколи не можна вважати завершеним. В історії істина - завжди відносна величина хоч би тому, що джерела практично невичерпні, а дослідник ніколи не може подолати суб’єктивний підхід. Тому в кінці кожного історичного дослідження можна поставити знак запитання, а не крапку. Переконливо про це висловився А.Я. Гуревич: «... погрібно бути готовим переглянути свої власні висновки у світлі досягнень науки, зауважень колег чи при зіткненні з суперечливими свідченнями джерел. Адже «твоя істина» не абсолют, а тому може змінюватися»¹⁰.

ПРИМІТКИ

¹¹³ Коллінгвуд Р. Ідея історії. - К, 1996. - С. 326-327.

¹¹⁴ Юсим М.А. Несколько штрихов к портрету истории \\ Средние века. Вын. 64. - М., 2003. - С. 346.