Смоленский Н.И. Проблемы обьективности исторического познания \\ І Іовая и новейшая история. - 2004. - № 6.

У мисленні первісної людини жило почуття родинного зв’язку всіх живих істот. Ідея братства людини і тварини знайшла свій вираз у поширених міфах, згідно яким далекі пращури людей мали змішані риси «тварин-людей». Віра в зооморфних предків дуже давня і вона пояснює виникнення такого своєрідного явища як тотемізм (тотем - тварина, яка вважається першопращуром і покровителем даного племені). Тому і своє походження вони виводили зі світу тварин. У ті далекі часи люди поклонялися тотемам і приписували їм роль творців світу. Подекуди творцями світу вважали птахів, адже у багатьох народів простежується уявлення про родинні зв’язки птаха та людини, перевтілення людей у птахів та птахів у людей. А там, де птах, там і чарівне яйце-райце.

Дослідник давньої культури український історик М. Чмихов зазначав, що казка про яйце-райце є одним із найдавніших варіантів міфу про «космічне яйце», відомого у багатьох народів. Адже у завершеному вигляді цей міф розповідає про утворення з яйця усього світу: верхня половина його шкарлупи стала небом, н ижня - землею, а із вмісту яйця виникли небесні тіла, гори, ріки та все живе, у тому числі й первісні люди.

Першоосновою творення у різних народів вважали також рибу. Це можна пояснити тим, що яйцеподібна ікринка риби, розкриваючисьпрямо на очах, як і яйце, ставала основою нового житгя. Зв’язок птаха, риби та людини у таких переказах досить тісний. Так, слов’яни та германці вважали, що зародки людей, як рибини, плавали у воді, а повитухам їх приносили птахи (лелеки). Наші пращури вірили й у можливість перевтілення людей у риб. Отже, птах, яйце, риба були невід’ємними складниками, що могли стати символом загальної першооснови.

У добу первісності єдиною формою пояснення світу було його мі- фопоетичне осмислення, явлене у образах, наділених могутньою художньою силою. Міфологічні образи та легенди служили джерелом і засобом передачі з покоління в покоління знань, навичок, традицій. Вони обслуговували ритуал, в основу якого було покладено принцип наслідування явищам природи, і у якому тісно перепліталися піснеспіви, танок, молитви. Магічне споглядання замикало увесь Всесвіт у причинний ланцюг наслідків, в яких велику роль відігравали обряди. У обрядах людина імітувала життя природи, боячись порушити хоча б одну ланку в космічній містерії, боячись бути викинутою за межі буття. Обряди допомагали підтримувати світовий порядок і давали можливість первісній людині відчути себе важливою частиною Універсуму.

Особливістю міфологічного мислення було специфічне сприйняття простору і часу. Про це свідчать архаїчні міфи. Простір обмежувався для давніх людей полем діяльності общини, місцем її проживання. Велике значення у міфологіях народів світу мало уявлення про «Центр» як згусток сакральної енергії, який отримував втілення в образах Світової гори чи Світового дерева - точки перетину Неба і Землі; Світової осі як місця поєднання Неба, Землі і потойбічного світу¹. Міфологічний час був неподільний, злитий з природним.

Серед характеристик міфологічного мислення можна назвати такі його властивості, як образна мова, тяжіння до абсолютного, міфологічну логіку, засновану на образах за принципом контрасту, традиціоналізм. Саме традиція є виразом групового досвіду, що накопичувався впродовж багатьох віків.

Міфи первісного суспільства були своєрідною священною історією божества (тотема чи першопредка) даного племені. Міф обґрунтовував існування даної соціальної групи, її статус, ніс в собі норми, цінності, традиції і зумовлені ними моделі поведінки. Міфи передавалися із покоління в покоління, причому міфи найцінніші для племені (сакрального характеру) могли передаватися через спеціальні обряди ініціації і зберігатися в таємниці від всіх непосвячених². Міфи становили духовну цінність племені, пояснювали і санкціонували існуючийу світі порядок і саме так розкривали людині її саму. Міф переживався архаїчною свідомістю як певна дійсність, що виливає на долю світу і людей. Видатний російський культуролог О.Ф. Лосєв підкреслював: «Міф є справжнє життя, з усіма його надіями, страхами, очікуваннями і відчаєм, з усією його реальною повсякденністю і особистою зацікавленістю»³. У свідомості членів архаїчних суспільств був відсутній поділ на «світ природи» та «світ історії». Міф містив модель історичною процесу «від витоків часів».

Залежно від функцій і сфери вияву виділяють такі форми існування міфу в культурі: первісні чи архаїчні міфи, міфи давніх цивілізацій і сучасні міфи масової свідомості.

На ранніх стадіях розвитку людства домінували переважно короткі міфи, досить прості за змістом. Пізніше вони ускладнювалися, міфологічні образи і мотиви перепліталися і утворювали цілі цикли. Давні міфи за своїм змістом поділяються на теошнічні (про походження йогів), космогонічні (про створення світу), космологічні (про світобудову), антропологічні (про творення людини), етіологічні (про походження природних об’єктів та предметів), сотсріологічні (про порятунок людини), есхатологічні (про кінець світу).

Архаїчні міфи етіологічні за своїм характером. Основні їхні герої нредки-деміурги та культурні герої, з діяльністю яких пов’язано уріз- і юманітнення явищ світу і живих істот.

Космогонічні міфи вважаються основними серед інших типологічних форм міфів. У них розкривається просторове оформлення Всссві- іу. При всій їхній різноманітності вони являють собою архетипові варіанти виникнення світу із хаосу, де поява світу пов'язується з водою, зооморфною істотою, або трактується у антропоморфній формі як якесь людське тіло, з якого утворюється всесвіт (наприклад, Пуруша в індійській міфології), а пізніше з уявленнями про Бога-Творця, деміурга.

Так, аріям світ уявлявся створеним із трьох сфер, населених Богами, людьми та іншими істотами. Верховним Богом індоаріїв став Індра-дсміург. Космогонічні міфи Рігведи присвячені пошукам першопричини буття, причому процес створення світу моделюється у різних варіантах міфів по-різному. Першопричиною Буття проголошується то «Щось Одне», то Бог-Творсць Вішвакарман, то «Золотий зародок» (Золоте Яйце), то жертвоприношення першолюдини Пуруші і т. ін. Ключовий міфо-ритуальний символ всього кола явищ - світове дерево - універсальний знаковий комплекс, пов’язаний з ідеєю творіння, який виражав сакральність світу, втілив уявлення про космо- планетарні процеси і ритми. Суть творіння - перетворення хаосу вкосмос. Воно здійснюється різними шляхами: світ виникає із яйця, що плаває на водах, з тіла принесеного в жертву першолюдини ГТуру- ші, у результаті діяльності деміурга Індри чи іншими шляхами. Творіння світу може відбуватися також із допомогою слів. «Безкінечний, вічний Брахман - це сутність Слова, яке незнищенне; від нього проявляється розгортання світу...»⁴.

В цілому міфи про створення світу приймають найрізноманітніші форми. Наприклад, згідно міфологічних уявлень племені когі (Колумбія) і нині на Небі «все написано, все там можна побачити, воно містить все про минуле, людей, звірів...» За космогонією когі спочатку було море, яке було Матір’ю. Мати була духом усього того, що настане. Вона була також думкою і пам’яттю. Поступово постали 9 світів: у першому були лише дух та думка; батьком другого світу був тигр; у третьому з’явилися личинки; четвертим світом володіли дві Матері і один Батько, який знав, якими будуть люди; Мати п’ятого світу пройнялася передчуттям людських істот; Мати і Батько шостого світу народили двох перших володарів світу, названих Блакитним і Чорним, які поділили між собою Всесвіт; у сьомому світі утворилася кров у тілах; Мати і Батько восьмого світу народили 36 Батьків і Майстрів Усесвіту; нарешті з’явився дев’ятий світ. Батьки світів побачили велике дерево над морем і побудували на воді просторий будинок і назвали його Алуна.

У той час згідно з космогонічним міфом евенків, північного народу Сибіру, вони колись вважали, що Сонце, Місяць і Небо були їхніми космічними предками, творцями Всесвіту, джерелом усякого життя на Землі. Сонце одружилося з Місяцем, і у них народилися діти - сонячні промені. Землю створив син неба Савакі. Він послав птаха пірнути у море і дістати дзьобом із його дна піску та глини. Коли птах виринув і виплюнув землю, утворився острівець, який усе зростав. Потім Савакі заходився створювати дерева і трави, щоб дати людям, а вже після цього виліпив глиняні фігурки людей і вдихнув у них життя.

Таким чином, у різних народів, що перебували приблизно на одному і тому самому етапі історичного розвитку, ми можемо виявити як різні міфологічні уявлення, так і подібні риси в глибоких архаїчних пластах міфів.

Відомий дослідник духовного життя людства Мірча Еліаде зазначав: «У цілому, із великою долею вірогідності можна стверджувати, що ряд міфів був знайомий уже людям палеоліту - перш за все космогонічні міфи й міфи про походження (тварини, людини, смерті і т. ін.). Наприклад, космогонічний міф про первісні Води й Творця, який постає або в антропоморфному вигляді, або у вигляді тварини, щопірнає на дно океану за матеріалом, необхідним для створення світу. ІІайширше розповсюдження цієї космогонії та її архаїчна структура вказує на традицію, що сягає до найдавніших часів. Так же широко, но всіх континент ах, від Австралії до Південної Америки й до Арктики, поширені міфи, легенди й ритуали, що пов’язані із сходженням на небо і «магічним польотом»⁵. У цих міфах виділяються дві важливі ідеї - ідея творення і ідея розвитку. У космогонічні міфи часто вплітаються і теогонічні сюжети про походження Богів і антропогонічні міфи про походження людей. Особливе місце посідають міфи про походження вогню, ремесел, землеробства, а також установлення звичаїв та обрядів. їх введення приписується культурним героям. У міфах розвинутих аграрних народів важливе місце належить календарним міфам, в яких символічно відтворюються природні цикли про вмираючого і воскресаючого Бога.

«Міфотворчість, - як відмічає російський історик І.М. Дьяконов, - це найважливіше явище в культурному житті людства, явище, що панувало над його духовним життям впродовж десятків і сотень тисяч років».

Всупереч поширеній точці зору, міф - аж ніяк не розповідь про чудеса епохи «дитинства людства». Міф - універсальна категорія людської психіки і культури людства і, як будь-яка універсалія, знаходиться поза часом, і тому супроводжує людину протягом усієї еволюції Homo Sapiens. Характерними рисами міфологічної свідомості, яка не знала просторово-часової локалізації подій, є символізм (відсутність чіткого розділення суб’єкта і об’єкта, предмета і знака, сутності та імені, одиничного і множинного) і космізм, який узгоджувався з циклічним сприйняттям часу, вираженим у ідеї «вічного повернення». Міфологічна свідомість - ранній етап у розвитку історичної свідомості.

М іфотворчість - найдавніша форма інтерпретації світу людини та суспільства, в якому панував ідеологічний синкретизм. Міфи - це не лише спадщина минулого, а й найперші і тому незабутні прозріння людського розуму, який почав осмислювати сутність буття. Через міф людина хотіла проникнути у святу святих світової гармонії, в таємницю життя й смерті. Міф допомагає нам сприймати минуле, нинішнє і майбутнє у постійному русі і взаємозв’язку Міф - найбільш рання форма духовної культури людства, що об’єднувала у собі зачатки суспільних поглядів, релігійних вірувань, історичних знань. Арнольд Тойнбі, один із відомих істориків і теоретиків історичної науки, писав: «Історія, як і драматургія, як і романістика, вийшла з міфології...». Отже, міфи - цс не набір довільних фантазій на мотиви окремих явищприроди, а частина цілісного осмислення світу людиною первісної доби. Міфологія - первісне джерело історії людини, перші спроби осягнути таємницю світобудови.

У добу античності на зміну архаїчній, міфологічній картині світу прийшла більш складна, що було пов’язано з новим етапом розвитку самосвідомості, проривом у мисленні. Давні треки не відчували себе загубленими у оточуючому їх світі, як єгиптяни серед пісків чи скіфи в степах. Світ видавався їм більш гармонійним і місце у ньому було дароване їм богами. Саме у Греції людина вперше усвідомила, що являє собою людство. З пробудженням Греції відбулося народження світу.

Давні греки створили собі богів за своїм образом і подобою. Така ідея не приходила в голову народам, що раніше ступили на арену історії. їх боги не мали реальних прототипів в минулому. Грецька міфологія знаменує кінець Звіра, грізної сили, невмолимої влади природи над людиною. Не звіроподібні, а людиноподібні боги. У світі грецької міфології людський дух не відчуває жаху перед богами. Влучно охарактеризував такий стан І. Нечуй-Левицький: «Хто не впізнає самих таки греків у грецьких богах, естетично-матеріальних, хитрих, лукавих Олімпійцях? Грецький Олімп - то сама Греція, перенесена з Еллади на високе небо...» Антропоморфні боги, цілком природно, зробили небеса приємним місцеперебуванням. «Греки знали, чим займаються жителі небесних чертогів, що вони їдять, п’ють, як розважаються. Можна було навіть обережно насміхатися над богами. Таким предметом насмішок був сам Зевс, який намагався приховати від дуже ревнивої дружини Гери свої невтомні амурні пригоди. Сміх біля ніг єгипетського сфінкса був би недоречним»⁶.

Притаманне давнім грекам моністичне бачення світу включало людину у загальну його картину як органічну, пов’язану з ним складову. Давньогрецький поет Піндар так виразив цю ідею: «... одне є рід людський, інше - рід богів, однак від однієї матері обидва вони отримали життя». У пошуках спільної основи для обґрунтування цієї фундаментальної ідеї антична думка сягає до втілення єдиного сущого - до космосу. Цей космічний зв’язок людини, її починань та їх результату, її долі становить одну з визначальних рис античного історизму.

Міфологічна, як і епічна, форма осмислення індивідуумом свого існування в просторі - часі (бо саме вони є відправною точкою історичної свідомості) змінюється формою космологічною. Це означає, що віднині елемент космосу виконує свою евристичну функцію не лише стосовно світу природи, а й при спробі осмислити світ історичний. М.А. Барг підкреслював, що «... пластичність думки, яка стираєграні між: світом природи й світом історії, космосом і людським суспільством, цю легкість потрібно постійно враховувати, коли мова йде про проблему античного, перш за все давньогрецького історизму»⁷. У працях античних мислителів про природу і світ містяться витоки європейської історичної думки, а історична свідомість доби античності с відправною точкою тривалого процесу розвитку поглядів на історію та історичний процес.

Минуле відкривалося різним народам на різну глибину. Античність вражає нас гостротою інтересу до «витоків», «генезису». З допомогою міфології цей інтерес задовольнявся досить просто («засновниками» благ цивілізації виявлялися, як правило, боги), тим не менше, і раціональна думка вже мала місце. Найдавніші (з тих, що дійшли до нас) пам’ятки духовної культури Еллади «їліада» та «Одіссея» Гомера - поеми, щедро збагачені автором міфами. Так, світ Гомера був упорядкований шляхом розподілу «сфер впливу» між великими богами. Зевсу відводилося яскраве світло небес (його ім’я і означає «світле небо»), Аїду - морок підземного царства мертвих, Посейдону належала волога стихія, Гея втілювала собою родючу землю. Але не випадково М. Гнєдич писав: «Геній Гомера подібний до океану, який приймає в себе всі ріки». У знаменитих віршах «Іліади» описано, як кульгавий Гефест, бог вогню та металу, виготовив «рівний, потрійний, з п’ятьма металевими смугами щит для «богорівного» Ахіллеса, зобразивши на ньому весь видимий світ, яким його сприймала Еллада на зорі свого буття:

«Землю на нім зобразив він майстерно, і небо, і море,

Сонця невтомного коло, і місяць срібляний уповні,

І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають,

Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона,

И навіть Ведмедицю - інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,

Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.»

У цілому, як підкреслював М. Барг, «міф та епос звернуті до «по- чатків» часу, коли людина ще з’являлася та діяла у товаристві богів і напівбогів (в гомерівському епосі, як відомо, олімпійські божества постійно втручаються у хід Троянської війни). Драма богів і драма людей розвивалися паралельно. У гомерівському епосі міфологічна свідомість представлена на тому рівні, коли в неї вже вплетені елементи протоісторичної свідомості. Так, на фоні всіх подій, у які втягнуті жителі Олімпу, вчинків і долі героїв пробивається думка про специфіку людського буття. Гіркі роздуми про швидкоплинність життята його ефемерність часто з’являються у Гомера, перетворюючи його на справжнього Екклезіаста Греції. І в цьому уже виявляється зародок історичної свідомості.

Перші спроби філософського осмислення світу знаходимо у Г’есі- ода (VIII-VII ст. до н.е.), який систематизував дуже давні оповіді та міфи у творі «Теогонія» або (Родовід Богів). Гесіод об’єднав у послідовну систему міфи про початок світу, про походження героїв та Богів, а також вмістив перелік дев’яти муз - покровительок різних видів мистецтв, які походять від шлюбу великого Зевса з богинею пам’яті Мнемозини. І перша серед них - Муза історії Кліо (буквально «та, що дарує славу»).

Новий ступінь «історичної свідомості» античності відображений у поемі Гесіода «Труди і дні». Мислення Гесіода, на відміну від мислення Гомера, може бути визначене як перехідне від міфу до дискурсії (дискурс — аргумент, довід, той, що здійснюється шляхом логічних міркувань). Його твір містить перше в історії європейського історизму спостереження з приводу суперечливості історичного процесу. Гесіод запропонував схему історичного розвитку людства, яке за золотим віком прийшло до срібного, потім мідного, далі до віку героїв і, нарешті, до залізного.

За Гесіодом, перше покоління людей у часи правління верховного бога Кроноса насолоджувалося повним блаженством. «Жили ті люди, як боги, зі спокійною і ясною душею, горя не знаючи, і не знаючи праці. І старість сумна до них наближатися не сміла... А помирали вони ніби сном обійняті...» За цим золотим віком наступив срібний, потім мідний, - кожний тяжчий за попередній, потім четвертий вік (вік героїв) і, нарешті, сучасний Гесіоду - п’ятий (залізний вік), зіпсований і жорстокий, коли «ні дні, ні ночі не минають без праці і печалі». Але є можливість повернення до «золотої доби» через очищення від гріхів минулого (циклічний рух, кругообіг). Періодизація історичного поступу людства у вигляді п’яти поколінь, запропонована Гесіодом, відрізнялася не лише песимізмом - людство багато втрачало на своєму шляху, та багато і набувало. Ідея вічного повернення всього на вихідні позиції простежується як у Гомера, так у Гесіода.

Ідея циклічності була притаманна давнім грекам, і великим відкриттям у осмисленні світу стало народження ідеї його мінливості, яку сформулював Геракліт (540-480 рр. до н.е.), підкреслюючи вічну пульсацію вогню історії, який то спалахує, то поступово згасає. Він увійшов в історію як філософ, який учив: ««все тече, все постійно змінюється, все знаходиться у постійному процесі виникненняй зникнення». Світ уявлявся йому в образі «живого вогню» (вогонь першооснова всього сущого). Вогонь він ототожнював з Космосом (з упорядкованим, організованим Всесвітом). У цьому значенні «космос» вперше зустрічається саме у Геракліта: «цей космос, один і гой самий для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живий вогонь, що помірно загорається й помірно затухає». Визнаючи світ вічним і ніким не створеним, він разом з тим проголошував постійну циклічну повторюваність «загорань» і «згасань». Геракліт підкреслював, іцо все знаходиться у безперервному русі, і тому саме існування світу суперечливе. Одна з важливих його ідей - ідея боротьби і єдності протилежностей, що визначає сутність всякого процесу. Взаємопроникнення протилежностей утворюють світову гармонію. Стан гармонії підтримується вогненним словом - Логосом (Геракліт широко тлумачить цей термін: Логос - містичне божественне слово; Логос - Божество, яке управляє світом; Логос - закон, згідно з яким відбуваються зміни; Логос - слово, розповідь; Логос - верховний Розум, який лежить в основі творення світу). Але Логос - це ще і доля. У одному із фрагментів, що збереглися, він пише: «Хоч Логос існує вічно, люди не розуміють його... Адже все здійснюється за цим Логосом, а вони подібні до невігласів...» Гегель зазначав, що немає жодного положення Геракліта, яке б він не взяв у свою логіку, а відтак йото вчення можна вважати початком дослідження поняття світового історичного процесу.

Для розкриття історичної свідомості античності велике значення мають також праці Платона (427-347 рр. до н.е.), який уперше представив філософське вчення як цілісну картину розуміння світу. У діалозі «Т'імей» він сформулював космологічні уявлення про Всесвіт: «... слід визнати, що наш космос є жива істота, наділена розумом і душею, і народився він істинно з допомогою божественного провидіння». Свідомість Платона просякнута ідеєю космічного круговороту, раціоналізованою певного мірою вже у вченні Геракліта. Час і Всесвіт для нього неподільні. Час ототожнюється з рухом. Платой розвивав циклічну концепцію часу. Вважаючи, що космос обіймає все суще і на Землі, то все живе, не виключаючи і людей, переживає періодичні цикли занепаду і відновлення. Відмінна особливість циклічної концепції часу Платона в тому, що «цикли» історії визначаються не із середини, а ззовні її - станом космосу. Отже, в рамках історії час позбавлений історичного сенсу і наділений лише смислом космічним, що піддається обрахунку. Включення всього сущого в космос означало поширення на суспільство універсального космічного закону кругообігу.

Платон бачив світ розділеним на дві частини - «світ ідей» та «світ речей». Пізнання світу ідей він уявляв як «пригадування» того, що бачила людська душа у світі ідеального буття, коли після смерті переселялася в нове тіло, щоб повернутися в земний «світ речей».

Творцем найбільш повної наукової системи із всіх існуючих в античності був Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Його система спиралася на обширні матеріали як із галузі природознавства, так і із галузі суспільних наук. Він був першим, хто глибоко і систематично досліджував усі доступні йому роботи попередніх мислителів. У його космологічних поглядах відчувався їхній вплив. Аристотель вважав, що космічні процеси, протікаючи як незліченні цикли, в ході яких видимий світ приходить до занепаду і знову відтворюється, зберігають ту ж саму суму буття. Попередні ситуації постійно повторюються. Подія, що відбулася одного разу, буде циклічно повторюватися до безкінечності.

Концепція природи Аристотеля - ключ до розуміння ним суспільства та держави. І у цій галузі він виходив із пізнання існуючої дійсності. Державу мислитель вважав таким самим творінням природи, як і саму людину. Вчення Аристотеля про державу являє собою узагальнення політичного досвіду давніх греків. Історичні погляди мислителя відбилися у таких творах, як «Політика» (корпус політій 158 грецьких міст) та «Афінська політія» (нарис розвитку конституційної системи у Афінах та основні принципи її функціонування). Ці політїї були класифіковані відповідно до поглядів Аристотеля на різні типи влади (він виділяв шість форм державного устрою: монархію, аристократію, тимократію (варіант олігархії), тиранію, олігархію та демократію). У своїх теоретичних трактатах вчений часто використовував історичний матеріал, попередньо впорядкований ним за хронологічним принципом⁸. Він більше, ніж інші філософи античності до нього чи після нього, зробив для поширення історичного підходу в різних галузях знання. З його іменем пов’язують розвиток жанру біографії і спроби зрозуміти, як формувалися характери історичних діячів (під впливом спадковості, середовища і виховання). Велику роль Аристотель відводив природі людини, зазначаючи, що людина - істота суспільна, а відтак вона здатна сприймати такі поняття, як «добро» і «зло», «справедливість» і «несправедливість». У нього можна помітити дві фундаментальні ідеї: незмінної природи людини і розвитку людського суспільства. Історія займала достойне місце в теорії науки Аристотеля, хоч у її пізнавальних функціях він сумнівався.

Отже, великі грецькі філософи розглядали світ природи (космос) як єдине ціле, а людське суспільство - як його частину. Схема циклічного кругообігу виступала вічним законом космосу. Світ - це впорядкований космос, чий порядок подібний до людського розуму. Час існував поза соціальною дійсністю і мав космічне походження. Такий підхід сприяв формуванню положень «природного історизму», що не дозволяв мислити суспільство інакше, ніж у його природно-космічному існуванні.

Першовідкривачем у галузі історичного методу античності виступив «батько історії» Геродот (між 490 і 480 - між 430-424 рр. до н.е.). Саме він написав праці, які акумулювали історичні, географічні та етнографічні знання його часу. Але варто згадати, що у Геродота були попередники - логографи (від гр. logos - слово, твір). Логографи збирали свідчення з усних та писемних джерел. У V ст. логографами були створені масштабні твори, що об’єднували розповіді про минуле цілих країн: Харон залишив опис Персії, Ксанф - Лідії. Відмінною особливістю їх методу була фактографічність. Навколо однієї теми об’єднувалися розрізнені розповіді без спроби їх синтезу і розкриття внутрішнього зв’язку між ними. Попередником Геродота був Гекатей Мілетський, який в центр свої досліджень поставив людину.

Але саме Геродот ознаменував перехід до становлення античної науки історії. На відміну від логографів, які давали розрізнений опис окремих місцевостей і народностей, він об’єднав цей розрізнений матеріал темою боротьби Сходу і Заходу. Історик відвідав Малу Азію, Месопотамію, Сирію, Фінікію, Єгипет, Північне Причорномор’я, подовгу жив у Афінах, де зблизився із гуртком Перікла, що вплинуло на характер його творчості. Останні роки життя Геродот провів у грецькій колонії Фуріях на півдні Італії.

«Історія» Геродота - перше в історії античної цивілізації дослідження, присвячене саме історії не лише за назвою, а й за ідеєю, ідеєю історії як культури, як діяльності людства. Саме Геродот уперше представив культуру як живе втілення ланцюгу часів. Саме він зміцнив зв’язок понять «історія» з поняттям «дослідження», «пізнавання». Предметом історії в очах мислителя були «великі і подиву достойні діяння людей - еллінів і варварів», а мета його праці полягала в тому, «щоб минулі події з часом не були забуті».

«Історія» Геродота поділяється на дев’ять книг. Кожній книзі дано ім’я однієї з Муз (іноді увесь твір називається «Музи»), Книги І - IV - вступ, що містить епізоди фольклорного характеру, а книги V - IX присвячені опису греко-перських воєн (500-449 р. до н.е.). Геродот вимірює час подіями. Звернувшись до реальних подій, до історії подій, він разом з тим виділяє найвизначніші явища того часу, виявляє причинно-наслідковий зв’язок, що їх організує. Геродот використовує найрізноманітніші джерела: усну інформацію, свідчення очевидців, перекази, власні спостереження, писемні матеріали, зокрема, твори Гомера, Гесіода, Солона, Гекатея Мілетського, а також різні написи, пророцтва оракулів. На погляди Геродота не могли не впливати старі міфологічні уявлення. У силу цього в «Історії» велика роль відводиться нездоланному року. Основний закон історії, за Геродотом, виявляється в тому, що «невблаганний рок карає кожного, хто захопив щастя більше, ніж йому відведено».

Але Геродот постійно звертається і до інших чинників, а саме зупиняється на достоїнствах та недоліках правителів, поставивши у залежність від їх вчинків розгортання тих чи інших подій. Інколи він сумнівається: відбулася подія тому, що так вирішили боги, чи вона виникла в результаті дій людей. У цьому можна вбачати елементи історичного плюралізму Геродота.

Відомий дослідник історії науки доби античності Л.Я. Жмудь зазначає, що погляди Геродота на походження культури людства відрізняються тим, що він, як правило, свої висновки уточнює фразою «наскільки нам відомо», покликаною підкреслити, що вони є результатом його власних пошуків. Геродот уточнює, яким народам належать ті чи інші винаходи. У нього вперше зустрічаються посилання не лише на єгипетські та фінікійські «відкриття», уже відомі у грецькій літературі, але і на запозичення з Вавилону⁹.

Важливим досягненням Геродота було використання ним «проблемного підходу» до історичного сюжету, з’ясування ланцюга при- чинно-наслідкових подій. Ніхто до нього не створював такого великого історичного полотна, де розповідається про цілий історичний період греко-перських воєн, і так систематично детально не викладав події в їх послідовності і взаємозв’язку. Поряд із універсалізмом Геродота, завдяки якому виявилися у сфері уваги історика і греки, і перси, й інші народи, вражає його толерантність навіть до ворогів греків. Він поклав початок осмисленню поступу людства як «всесвітньої» історії народів, що взаємодіють між собою. У історизмі Геродота поєднувалися дві форми мислення: раціональне (історичне) і міфологічне.

Фукідід (460-396 р. до н.е.) пішов далі Геродота у критиці міфів, але разом з тим він наслідував йому у тому, що стосувалося розуміння історії як форми пізнання мінливого світу. У його «Історії» поєднується і дотримання «лінійного» часу і циклічні уявлення. Різницю між баченням історії Геродотом і Фукідідом виразно сформулював історик Діошсій Галікарнаський (І ст. до н.е.): «Фукідід, обравши своєю темою лише одну подію, розчленував ціле на багато частин, а Геродот, звернувшись до багатьох різних тем, створив гармонійне ціле». Фукідід виявився автором першої історичної монографії - дослідження, присвяченого війні між Афінами та Спартою. Його «Пелопоннеська війна» - зразок раціонального конструювання минулого. Фукідіда можна вважати основоположником прагматичної історіографії, яка є повчальною історіографією. Він вважав, що на характерних ситуаціях минулого можна навчати людей політичному передбаченню (суть його виражена крилатою фразою - «historia est mahistra witae» (історія - наставниця життя). У незмінності властивостей людської натури Фукідід вбачав користь від своєї праці в майбутньому. Його мета повідомити державним діячам необхідні знання про психологію та поведінку окремих особистостей та політичних груп. Людська природа - неминуче егоїстична. Властивість людської натури пригнічувати оточуючих (сильний завжди панує над слабким) - ось психологічний принцип історії, встановлений Фукідідом¹⁰.

Смоленский Н.И. Проблемы обьективности исторического познания \\ І Іовая и новейшая история. - 2004. - № 6. - С. 35. 4 страница