Розділ ІІІ. Зовнішня торгівля українських земель

Мала три спрямування: західноєвропейське, середземноморське і східне. Центрами як міжнародної, так і транзитної торгівлі були Львів, Луцьк, Київ, Кам'янець.

Товарна структура експортної торгівлі практично не змінилася. Вона охоплювала продукцію лісових промислів і ремесел, рабів. У XV ст. почали вивозити за кордон худобу, зерно, деревину. З європейських країн ввозили італійські та англійські тканини, полотна, залізо, сталь, металеві вироби, зброю, золото, ювелірні та кришталеві вироби, віконне скло, папір, вина, оселедці. Зі Сходу надходили шовкові та парчові тканини, оксамит, саф'ян, килими, коні, збруя, прянощі, барвники, ліки, благовонні масла, фрукти. З Криму та чорноморського узбережжя ввозили сіль. З Росії постачали хутра, металеві та дерев'яні вироби, одяг.

Основні негативні чинники, що впливали на стан торгівлі на українських землях, були такими:

велика кількість внутрішніх і прикордонних митних комор, передача митного права відкупникам, що значно збільшувало вартість мита;

державна політика Великого князівства Литовського та Польського королівства, які на відміну від країн Західної Європи, забезпечували інтереси магнатів і шляхти, що брали активну участь у торгівлі. Феодали звільнялися від сплати мита, отримували право збирати його у своїх володіннях;

польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Українських купців обмежували у праві займатися торгівлею. Вони зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі громили українські крамниці;

окремі міста, торгові та ремісничі корпорації мали спеціальні привілеї, що перешкоджало вільному розвиткові торгівлі. Складське право і шляховий примус зобов'язували купців перевозити товар тільки визначеними шляхами;

дискримінації з боку королівської адміністрації зазнавали вірменські, єврейські та московські купці. їх примушували продавати товари за зниженими цінами великими партіями, стягували непомірно високі мита, під різними приводами арештовували і вимагали викупу.

Розвивалися грошово-кредитні відносини. У XIV-XV ст. на українських землях у грошовому обігу були литовські динарії, чеські, татарські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети, золотоординські дірхеми, але переважав празький грош (3,7 г чистого срібла); 64 гроші становили празьку гривню, що витіснила з ринків Східної Європи інші монети та стала основою польської грошової системи. Краківський монетний двір у 1336 р. почав карбувати грош за взірцем празького.

Монетарна реформа Казимира III у 1367р. запровадила лічильну гривню з польських 48 грошів. Внаслідок обезцінення (зменшення кількості срібла) польських грошів у XV ст., поширився угорський дукат (3,5 г чистого золота). У Польщі він отримав назву "червоний злотий". Розвиток лихварства зумовив появу в XV ст. перших банківсько-торгових домів, які проводили кредитні операції. Кредит надавали під заставу майна. Зародилася іпотечна система (землю приймали в заставу). З'явилися векселі. Процентні ставки були високими (50- 100 %); державне законодавство намагалося їх регулювати. Для фінансово-податкової системи характерним було становлення постійних податків.

У Польському королівстві стягували прямий земельний податок з селянського лану в розмірі 12 грошів, за Кошицьким привілеєм (1374 р.) - 2 гроші, на українських землях - 4. В XV ст. держава повернулася до старих податкових ставок. Селяни платили земельний податок як складову феодальних платежів. Церковна десятина мала традиційну форму снопової десятини (селянин не міг звозити врожай з поля до її сплати) або стабільного платежу грішми чи продуктами, розміри якого не поступалися чиншу. Стація перетворилася на податок для утримання польського війська. Справлялися податки на млини, корчми, рудники, з людей, які займалися вівчарством, працювали за наймом. Міське населення платило податок з рухомого і нерухомого майна - шос у розмірі 4 % від суми, на яку було оцінено майно. Непрямий податок - акциз - з'явився в 1459 р., ним обкладалися алкогольні напої.

У Великому князівстві Литовському сукупною податковою одиницею було дворище. Головним загальнодержавним щорічним податком був земельний (серебщина, подимщина, воловщина, поголовщина). Селяни виконували державні повинності. Поступово стація стала постійним податком і збиралася грішми. На користь церкви селяни сплачували десятину.

В 1447 р. за привілеєм польського короля і великого литовського князя Казимира ІІІ шляхетських і міщанських підданих було звільнено від сплати серебщини, гужової повинності, косіння сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір якого встановлював великий князь за радою феодалів на утримання війська і підготовку до війни. Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і посилив його залежність від феодалів.

Висновок. Підносилася зовнішня торгівля. Тісними були економічні зв'язки українських земель з Росією. Україна торгувала із Західною Європою через Краків і Прибалтику. Особливо важливу роль в експорті українських товарів (хліба, вовни, воску тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж на Україну йшов європейський і східний експорт.

Таким чином, незважаючи на посилення феодально-кріпосницької системи, протягом XIV - першої половини XVII ст. у соціально-економічному становищі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у вказаний період українські селяни, козаки, міщани освоїли великі простори Правобережної та Лівобережної України, заселивши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок.

Висновки:

Передусім, для українців, особливо, наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями, дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар,на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників – Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину.

Список використаної літератури:

1. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко

2. Субтельний О. Україна:історія. – К.: Либідь, 1992. – 512с.

3. Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.

4. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

6. Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.

7. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Зaпоріжжя, 1997.

8. Леп'явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

9. Літопис С. Величка: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991.

10. Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 122–132.