Правління Ярослава Мудрого 1 страница

Період князювання Ярослава Мудрого (правив у 1019-1054 pp.) – період зовнішньополітичного і культурного піднесення Русі. За Ярослава Мудрого відвойовані західні руські землі, розгромлені печеніги у 1036 році.

У період князювання Ярослава розквітла культура Русі – з'явилися перші лікарні при монастирях, засновано школу, бібліотеку. Князь дуже любив читати. Літописець писав: «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень... засіяв книжними словами серця віруючих людей...». Ярослав мав одну з найбільших бібліотек у тогочасному світі, її до сьогодні не знайдено. Було зведено величні споруди – на місці перемоги над печенігами побудовано перлину світової архітектури Софійський собор, церкву Богородиці Пирогощі, святої Ірини, Золоті ворота тощо.

Зміцнилися позиції православної церкви – засновано Київську митрополію, Києво-Печерський монастир. Уперше митрополитом став русич – Іларіон, автор твору «Закон і благодать».

Вершиною діяльності Ярослава стало створення першого писемного зведення законів – «Руської правди». Цей збірник руських законів закріпив багато норм звичаєвого права, обмежив феодальну сваволю, охороняв приватну власність, замінив звичай кровної помсти на грошову виплату. «Правда» узаконювала феодальну нерівність, всебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабаления феодально залежного населення. Водночас вона дбала і про права «низів» руського суспільства, зокрема захищала від господарської сваволі закупів, не допускала протиправного обернення їх на холопів. Смертної кари у збірнику не існувало. «Руська правда» є цінним джерелом вивчення державної організації Русі, господарства, побуту тих часів.

14. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ Х-ХЇ СТ.

У період становлення Київської Русі на її землях поширились візантійські монети. Згодом, візантійська монета стала зразком для перших монет київських князів

— златників та срібляників. Перші знахідки золотих та срібних монет із відкарбованих на них ім'ям Володимира Святославовича (980 — 1015) з'явилися наприкінці XVIII ст. Златники Володимира були одними з найперших монет київського карбування. Вони діляться на два типи. На аверсі першого типу монет вміщено напис «Владимир, а се его злато». На монетах другого типу інший напис: «Владимир на столе». У центральній частині аверсу зображення князя, зі скіпетром й хрестом. Над лівим плечем Володимира знак роду Рюриковичів — тризуб. На реверсі (реверс монет обох типів однаковий) повне ім'я Ісуса Христа та його зображення. Одночасно із златниками почалося виготовлення срібляників. Срібло у монетах не завжди було чисте, скоріше сплави. Срібляники на відміну від златників^ зазнали змін: на реверсі був тризуб, на аверсі напис "Владимирь на столе, а се его сребро ". До срібляників Святополка подібні монети (відомі 4 типи монет) з іменем «ПЕТРОС» та зображенням апостола Петра на аверсі. На реверсі — двозуб, княжий знак Святополка, дає змогу датувати монети 1016 — 1028 р. Це підтверджується тим фактом, що Святополк при хрещенні отримав ім'я Петро. На монетах Ярослава Мудрого вміщено погруддя св. Георгія, навколо якого напис «^РОСЛАВЛЕ СРЕБРО». За вартістю, срібляники відповідали ногатам південно русмсої монетно — вагової системи X ст. Ще існують монети карбовані у XI ст. сином чернігівського князя Святослава Ярославича, тмутараканським князем Олегом-Михаїлом. Відомі срібні, білонні та мідні екземпляри. На їх аверсі вміщено зображення архангела Михаїла, а на реверсі — легенду «Господи, помози Михайлу». Нумізматична спадщина Київської Русі становить майже 340 монет, відкарбованих з використанням 220 штемпелів. Діяльність монетарень Києва та Новгорода продовжувалася до кінця другого десятиліття XI ст. Сировиною для них слугували іноземні монети — арабські дірхеми та західноєвропейські денарії. Погіршення якості цих монет та зменшення їх надходження на давньоруський, грошовий ринок спричинили випуск низькопробних монет на Київській русі. Більша частина карбованих монет йшла не на міжнародну торгівлю, а на місцевий ринок. Відтак монетні майстри виробили власний стиль монетних зображень і написів. Завдяки цьому златники та срібляники володарів Київської держави стали важливими пам'ятками її політичної та економічної історії, духовно-релігійного життя, культури, мови, письма та мистецтва

15. ЛЮ́БЕЦЬКИЙ З'ЇЗД — з'їзд князів Київської Русі 1097 р. в м. Любечі з метою домовитися про припинення міжусобиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Учасниками Л. З. був великий князь київський Святополк Ізяславич, переяславський князь Володимир Мономах, смоленський князь Давид Святославич, чернігівський князь Олег Святославич, володимиро-волинський князь Давид Ігоревич, теребовльський князь Василько Ростиславич. На Л. З. князі домовились про припинення міжусобних війн і проголосили засаду вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов`язувався не зазіхати на володіння інших князів. Святополк Ізяславич як старший отримав Київ з Туровом і Пінськом та титул великого князя; Володимир Мономах — Переяславське князівство і Суздальсько-Ростовську землю; Олег і Давид Святославичі — Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань; Давид Ігорович — Володимир-Волинський з Луцьком; Василько Ростиславович (з братом Володарем) — Теребовлю, Червен і Перемишль.

Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Л. З. вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено спільною присягою присутніх князів. Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100.

16. ВІДНОВЛЕННЯ МОГУТНОСТІ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА КНЯЗІВСЬКОЇ ВЛАДИ ЗА ЧАСІВ ПРАВЛІННЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА ТА МСТИСЛАВА ВЕЛИКОГО. Після смерті київського князя Святополка і повстання киян у ПІЗр. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши порушення постанови Любецького з'їзду. Його батько Всеволод Ярославич був переяславським князем, а мати -дочкою візантійського імператора Мономаха, за що й самого Володимира звали Мономахом. Замолоду Володимир вивчив грецьку, половецьку, а після одруження з англійкою Гітою Гарольдівною - ще й англійську мови. За князювання у Чернігівському, а потім у Переяславському князівствах Володимир Мономах здобув собі гучну славу поборника єдності Русі, переможця половців, талановитого й мудрого правителя. Зайнявши великокнязівський стіл у 60-річному віці. Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Він продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові цивілізованої держави, знятті соціальних суперечностей у суспільстві. Його "Устав" доповнив кодекс законів "Руської Правди", суттєво обмежував сваволю лихварів і феодалів. Повчаючи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати "сильним" погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю.

Централістську політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність.

17. ПОЛІТИЧНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, ЇЇ ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ. В російській історіографії, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу: існування українського і білоруського народів як окремих, самостійних народів великодержавною ідеологією взагалі не визнавалося. Українські історики не сприйняли такої схеми. Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, вони вводять термін "Україна-Русь"..

Причини феодального дроблення Русі Період феодальної роздробленості - це закономірний етап у поступальному розвитку суспільства це час повнокровного розвитку продуктивних сил, культури і суспільних відносин, початок епохи зрілого феодалізму на Русі. Помилковим є погляд на добу феодальної роздробленості як на часи суспільного регресу, розпаду державності. Але одноразово роздробленість означала політичне послаблення Русі.Роздробленість, що охопила Русь у XI-XIII ст., дістала назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь - вотчин. Протягом другої половини XI - першої половини XII ст. у країні сформувався клас великих землевласників - боярство. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не на загальнодержавних. Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які правили в тій чи іншій землі, підтиском місцевого боярства і власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів.

Інтенсивний розвиток продуктивних сил вимагав приведення у відповідність з ними виробничих відносин і перебудови форми держави. Окремі землі Київської держави настільки зміцніли і визріли, що наявність київського центру не лише перестала бути для них умовою зростання їх багатства і сили, але в певному сенсі перетворилася навіть на перешкоду подальшого розвитку цих частин і розв'язання їх локальних завдань.

Економічною основою тогочасного суспільства було натуршіьне господарство, що не створювало необхідних передумов для об'єднання.

Передумовою розпаду Київської Русі, постійним джерелом внутрішніх проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об'єднані тільки владою великого князя та церкви. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя Русі зосереджувалось у Наддніпрянщині, навколо Києва, то в XII ст. стрімко розвиваються й підносяться осередки інших земель: Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Смоленськ, Полоцьк тощо. Князі й бояри цих земель починають вважати обтяжливою залежність від Києва, дбають здебільшого про власний добробут і власні володіння, їх дедалі менше цікавлять за-гальноруські справи. Зовнішньополітичні інтереси різних земель суттєво відрізнялися: якщо південно-східна частина держави (власне Русь) перш за все була зацікавлена в організації оборони від половецьких набігів, то Володимиро-Суздальське і Галицьке князівства уже менше переймалися половецькою загрозою, а Новгородська та Псковська землі більше були стурбовані експансією німецьких рицарів-хрестоносців і колотнечею з сусідніми литовськими племенами. Для захисту своєї землі від ворога володарі створювали місцеве військо.

Переміщення євразійських торговельних шляхів з Дніпра та Чорного моря на Середземне море і занепад торговельного шляху "Із варяг у греки", на якому багатів Київ, стало ще однією передумовою розпаду давньоруської держави. Вони зменшували прибутки Києва від митних зборів та послаблювали зв'язки між окремими частинами держави.

18.МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ. ЇЇ НАСЛІДКИ у 1239 _Р монголо-татари почали вторгатися в українські землі. Вони захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р.монголо-татари підійшли до Києва. Батий був вражений красою і величчю давньоруської столиці і хотів здобути Київ без бою. Та кияни вирішили стояти на смерть. Обороною Києва керував Данило Галицький. Багато днів тривав штурм міста Захисники, які залишились, зібралися в Десятинній церкві, стіни її не витримали ваги людей і впали. Усі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили Київ, зруйнували його, а людей винищили. Коли зраненого воєводу привели до Батия, кривавий хан помилував його за хоробрість. Спустошивши Київ, кочовики пішли на Галицько-Волинську землю.Переборюючи опір русичів, вони захопили й розграбували міста Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич та ін. У 1241 р. ординці вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію. Ослаблені численними битвами з русичами, вони не наважилися просуватися на Захід. Батий розумів, що в тилу залишалася розгромлена, але все ще сильна Русь. Війська Батия у 1242 р. повернули назад. У пониззі Волги він заснував державу Золота Орда (із столицею Сарай), під владою якої опинилися народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя, Західного Сибіру,Криму. Золота Орда була частиною Монгольської імперії. Батий підпорядковувався великому ханові, який перебував у Каракорумі. Монголо-татарська навала наробила багато лиха Україні. Було спалено і зруйновано міста та села, багато людей загинули чи потрапили в полон. Уповільнився процес економічного та політичного розвитку країни. Українські князівства втратили незалежність. їхні князі підкорялися Батию й великому монгольському ханові. Золотоординський хан затверджував князів, давав їм ярлик — грамоту на право управляти князівством. За ярликом вони приїздили до столиці Золотої Орди. Від князів вимагали дорогих подарунків і покірності. їх примушували виконувати різноманітні принизливі обряди. Якщо князь не догоджав ханові, його вбивали (так загинув чернігівський князь Михайло). В усі міста завойованих князівств були направлені татарські представники — баскаки — з озброєними агарські представники — баскаки — з озброєними загонами. Мешканців міст і сіл переписали й змусили платити данину. Вони зобов'язані були відбувати також різні повинності. За несплату данини баскаки продавали людей у рабство. Від сплати данини звільняли тільки духівництво. Багатьох ремісників забирали до Золотої Орди і змушували там працювати на ханів.Хани здійснювали політику, спрямовану на поглиблення роздробленості, підтримували міжусобиці. Батий передав Київ у володіння володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу. Після його смерті в 1249 р. Київ перейшов під владу Олександра Невського. Згодом ординці передали управління Києвом князям різних руських земель. Чернігівською землею монголо-татари управляли за допомогою місцевих князів. Посилився розпад цієї землі на ряд дрібних князівств. Чернігів втратив значення політичного центру землі. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окрема земля.Господарство України було зруйновано. Багато міст, які до того процвітали, спорожніли. Особливо постраждав Київ. За оцінками сучасників, у ньому майже не залишилося жителів. Тисячі людей, рятуючись від загарбників, пішли у дрімучі ліси та в інші землі. Лише у другій половині XIII — на початку XIV ст. у Наддніпрянщині, на Поділлі почало відновлюватися господарство, підірване монголо-татарською навалою. Люди почали відбудовувати спалені міста і села, будувати нові, засівати поля, відроджувати ремесла і торгівлю.

19. ГАЛИЦЬКЕ І ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВА ТА ЇХ ОБЄДНАННЯ ЗА КНЯЗЮВАННЯ РОМАНА МСТИСЛАВИЧА. У період роздробленості Русі центр української державності перемістився у Галич. Населення Галицької землі складали дуліби, тиверці, білі хорвати, що були приєднані за Володимира Великого. Найбільшими містами були Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль. Наймогутнішим князем був Ярослав Осмомисл (правив у 1153-1187 pp.), якого оспівує «Слово о полку Ігоревім». Своє прізвисько він отримав тому, що знав вісім мов.

Волинська земля увійшла до складу Русі теж у період князя Володимира у кінці X століття. Основні міста – Волинь, Володимир, Луцьк, Бужськ, Дорогобуж, Белз, Берестя, Червень. Особливістю обох князівств було те, що тут рано сформувалося боярство, яке мало великий вплив на політичне життя.

1199 р. волинський князь Роман Мстиславович (праправнук Володимира Мономаха, правив у 1199-1205 pp.) заволодів Галичем, об'єднав його землі в єдине Галицько-Волинське князівство, а на початку XIII ст. заволодів і Київщиною (1202 p.). Таким чином, майже всі українські землі увійшли до складу Галицько-Волинської держави, що складалася з 12 земель. На ті часи це князівство було найбагатше та найбільш заселене серед руських князівств. Столицею став Галич.

Основні сили князь витрачав на боротьбу з боярством, шукаючи підтримку серед простого люду. Він відстоював православну віру і відмовився від пропозиції папи Римського надати йому корону короля Руського в обмін на перехід до католицтва. Роман ходив з походами проти половців, литовців, а під час походу проти Польщі біля містечка Завихвоста загинув. Після його смерті розгорнулася боротьба між боярами та сусідніми державами за князівство

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

Після смерті галицько-волинського князя Романа у 1205 р. в князівстві розгорнулася 33-річна боротьба між місцевим боярством, що мало велику силу, та синами Романа. Ситуація ускладнилася вторгненням поляків та угорців. Боротьба закінчилася перемогою князя Данила Романовича в 1238 році – він вигнав з Галича чернігівських князів і сів на батьківський престол. У цьому ж році він розбив німецьких рицарів під Дорогочином, у 1240 р. захопив Київщину, а в 1245 р. він остаточно переміг місцевих бояр і вигнав угорське військо. З цього часу він став повноправним володарем Галицько-Волинської держави.
Данило був мудрим і вмілим правителем, за часів його правління було побудовано нові міста, в тому числі Львів (названий на честь старшого сина Лева), фортеці, церкви, монастирі; князь сприяв розвитку культури. Він дещо зменшив гноблення соціальних низів, розширив права ремісників і купців. Данило успішно воював з польськими й литовськими феодалами, створив небачену до того регулярну піхоту. Головною метою свого життя він вважав боротьбу проти татаро-монгольських загарбників.
Намагаючися захистити свою державу від монголів й знайти в Європі союзників для боротьби з ними, Данило уклав союз з Папою Римським і був урочисто коронований у Дорогочині в 1253 році. Він став першим українським королем. Він розбив у 1254 р. татарського воєводу Куремсу, однак протистояти військам хана Бурундая не зміг. Татари примусили Данила Галицького зруйнувати укріплення Львова, Володимира, Луцька, лише хитрістю вдалося зберегти Холм.
Звільнити свої землі від татаро-монголів йому не вдалося і 1264 р. Данило Галицький помер у Холмі. Проте татарам теж не вдалося зруйнувати Галицько-Волинську державу.

21. ГАЛИЦЬКО-ВОЛЕНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА НАСТУПНИКІВ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА. Після смерті Данила галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев — у Галичині, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Холмі.У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Варно Данилович, який допоміг посісти батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той — був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, 1267 р. вбив Войшелка і в Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступнаВолинь.НатомістьЛев,порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264—1301) він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.Тим часом Волинське князівство після смерті Василькауспадкував 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.Після смерті Лева його син Юрій І (1301—1308) знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський титул, Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підгри\гувалидружністосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути. 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та дістав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення місцевих бояр і православного духовенства.Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило його з поляками та уграми. 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру III. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.

22. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СКЛАДУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО. ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ПОЛІТИЧНОГО СТАНОВИЩА. Межі Великого князівства Литовського в XV столітті доходили до Балтики, майже до Калуги й Ржева - на сході, Галичини - на заході, Псковського та Тевтонського ордену - на півночі. Формування великої за територією держави почалось за князя Міндовга (помер 1263р.) Приблизно половину її території становили землі Київської Русі, які за площею значно переважали Литву. Розвинутішими були руські землі і в соціально-економічному та політичному відношенні. Литовська держава за етнічним складом населення була неоднорідною. Однак потрібно зазначити, що приєднання нових земель відбувалось як шляхом завоювань, так і добровільним приєднанням руських князів до Литви. Так, після смерті Гали цько-Волинського князя Юрія II 1340 року, волинські бояри на престол запросили литвина Любарта (одруженого на двоюрідній сестрі Юрія II), щоб не допустити агресії з боку Польщі та Угорщини. 1362 року об'єднане українсько-литовське військо на Синіх Водах (р.Синюха, що впадає в Південний Буг) завдали поразки монголо-татарам. Литовці йшли під гаслом: «Нічого старого не рушимо, нічого нового не вводимо», що привертало до них русичів. На приєднаних українських землях було створено воєводства: Берестейське, Брацлавське, Волинське, Підляське, Київське. 90 % всіх земель Великого Князівства Литовського складали східнослов'янські землі. Економіка, культура українців були значно вищого рівня, ніж у Литві, тому Велике Князівство Литовське запозичило систему управління державою, судочинство, військову організацію, будівництво фортець і їх укріплення, "руську" мову як державну. По суті українська державність продовжувала свій розвиток. У внутрішнє життя князівств України ніхто не втручався. Та й самі литовці розцінювали свої дії як "Збирання земель Русі" і не випадково державу називали ще й "Литовською Руссю". Великий князь визначав лише зовнішню політику' держави, отримував щорічну данину від своїх вассалів, очолював армію. За правління великого князя литовського Вітовта Кейстутовича (1392-1430 рр.) на українських землях була ліквідована влада Золотої Орди. Завдяки успішним походам проти ординців 1397, 1398 років, Велике Князівство Литовське розширило свої володіння на півдні.

Політика князів Гедимина та Ольгерда.У цій державі вся влада належала великому князеві, вона була майже необмеженою. Головним багатством була земля, єдиним власником якої був великий князь. В державі склалися феодальні відносини. За несення військової або іншої служби, князі давали в користування земельне володіння (феод). Воно було власністю феодала поки той служив великому князеві. Коли така служба з тих чи інших причин припинялася, земля поверталася до свого господаря. Така політика дозволяла великому князеві тримати феодалів в повній залежності, а тим самим і зберігала єдність держави. Великий князь очолював армію і мав право на всі багатства держави. Але він не втручався у господарські, церковні та судові справи різних земель, які вирішували ці питання самостійно, на розсуд своїх князів. Але згодом великий князь дійшов висновку, що, коли замінити цих князів своїми намісниками, то це тільки зміцнить великокняжу владу. Цю політику розпочав князь Ольгерд. Вона провадилася поступово, щоб не викликати опору, відбити бажання відродити власну державу. Зате українським князям і панам надавалося широке право займати високі посади у великокняжій раді і мати рівні права з литовцями.Київське князівство Володимира Ольгердовича.І все ж деякі князі не хотіли забувати минулої слави Русі. Київ, хоча і втратив своє значення столиці, залишався символом держави, центром, що згуртовував українські землі. Київський князь Володимир Ольгердович, при підтримці місцевої знаті, вирішив провадити самостійну політику, не рахуючись з волею Литви. До Києва були приєднані Переяславщина, частина Чернігово-Сіверщини. В Київському князівстві діяли єдині закони, спільний порядок, карбувалася власна монета. Звісно, що це не влаштовувало Литву, в плани якої зовсім не входило відродження самостійної Руської держави.

Цержавний устрій Великого князівства Литовського мало чим відрізнявся від устрою Київської держави.

23. КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 Р., ЇЇ ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ. ЛИТОВСЬКИЙ КНЯЗЬ ВІТОВТ. Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московського князівства. Починаючи з середини XIV ст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту іерш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають іереговори з великим князем Ягай-лом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла юляки сподівались поширити свою владу на Велике князівство Литовське. У серпні 1385 року була підписана Кревськаунія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву іа латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.

' 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на итовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Іитовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому зіграла ровідну роль в перемозі над німецькими рицарями, і Польща віддала литовцям Поділля. Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала ородельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права, івні з правами поляків, тільки католикам, які були поставлені над православними, що призвело до загострення відносин між ними. Образи на релігійному грунті штовхають равославних до Москви. За Вітовта (1382—1430) Москва рахувалася з силою Литовської держави. Прилучення в 1404 році Смоленської землі, вплив Вітовтана Рязанське та верське князівства — свідчили про перевагу Литви над Москвою.Витовт (лит. Уутаиіаз, белор. Віта5п:, польск. \¥И6кІ; ок. 1350 — 27 октября 1430) — великий князь итовекий с 1392 года. Сьш Кейстута, племянник Ольгерда и двоюродньїй брат Ягайло. Князь гродненский в 1370—1382 годах, луцкий в 1387—1389 годах, Трокский в 1382 - 1413 годах, провозглашенньїй король гуситов. Один из наиболее известньгх правителей Великого княжества Литовского, еще при жизни прозваними Великим[2].Бьіл шждьі крещбн: первьій раз в 1382 году по католическому обряду под именем Виганд, второй раз в 1384 по православному обряду под именем Александр и третий раз в 1386 з католическому обряду также под именем Александр.Витовт родилея около 1350 года.В феврале 1381 года крестоносцьі вторглись в земли Кейстута и двинулись в травлений Трок. Бьіл разрушен Науяпилис и взято в плен около 3 000 человек[13]. Комтур Остероде Гюнтер Гоенштейн известил Кейстута о тайном договоре с Ягайло[13])сле чего Кейстут решил начать войну с Ягайло. В конце 1381 года он во главе войска отправилея в Пруссию, но по пути резко повернул к Вильне[10]. Недовольньїй;шением отца Витовт отбьіл в Дрогичин и Гродно. Кейстут с лбгкостью взял Вильну, пленил самого Ягайло. Кроме того, он обнаружил секретньїй договор с Орденом, >торьім смог доказать Витовту планьї Ягайло[11].После унии Великого княжества Литовского с Польшей в 1385 Витовт, опираясь на русеких бояр, боролея за яависимость княжества от Польши и добилея от польского короля Ягайло признання за собой (на правах наместника) Великого княжества Литовского. В ходе борьбьі с ююродньїм братом Витовт бьш вьшужден дваждьі бежать во владения Тевтонского ордена (1382—1384; 1389—1392). В 1384 году он получил обратно часть наследства оего отца. В 1392 году по договору, заключенному в Острове, Витовту бьіли возвращеньї вотчинньїе земли Трокского княжества, ранее отнятьіе Ягайлой и переданньїе сиргайло. Согласно договору в Острове, Витовт становилея наместником Ягайло в Литве, фактически — правителем. Формально правителем всего Великого княжества гговского Витовт бьш признан Виленско-Радомским договором (1401).Отношения с Золотой Ордой