Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення.

Римська держава в період республіки (VI-I ст. до н.е.)

Римляни називали свою державну організацію республікою, що означає "народна справа" (res — річ, справа і publicus — публічна, громадська, народна).

Наприкінці VІ ст. до н.е. в результаті кризи, стан багатьох плебеїв, які втрачали свої наділи землі погіршився. Родова знать патриціїв, втративши частину попередніх привілеїв, була незадоволена посиленням центральної влади, частим залученням до громадських робіт. Цар дедалі частіше діяв як тиран, не рахувався з сенатом, піддавав репресіям визначних його членів, особисто вершив суд і розправу, проводив незаконні конфіскації, чинив насильство і беззаконня. В результаті цього народ повстав та повалив царя Тарквінія Гордого і разом із сім’єю вигнав його за межі Риму. Із 509 р. до н.е. царська влада припинилась. Рим став республікою.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам —консулам, котрих щорічно обирали на Народних зборах тільки із середовища патриціїв.

Ранньореспубліканський період. Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусі­дами. На півночі Рим довго вою­вав з етрусками, на сході та півдні — з іншими латинськими племена­ми.

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжу­ють домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін.. У кінці Vст. патриціям довелося піти на поступки плебеям. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) — своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів — Законів XII таблиць У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. І, на­решті, 287 р. до н.е. за диктатора — плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держави в Римі.

Римська Республіка була встановлена приблизно в 509 р. до н. е., коли останнього з семи римських царів, Тарквінія Гордого, було скинуто з престолу, і була сформована система правління, яка базувалася на щорічних виборах магістратів і різних представницьких зборах. Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий рекс Риму Сервій Туллій (578-534 р. до н.е.). Він поділив усе чоловіче вільне населення Риму — патриціїв і плебеїв —за майновим цензом на п'ять розрядів ( до уваги бралося не будь-яке майно, а земля). Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також полі­тичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади, брати участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, пра­вове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походжен­ням чи знатністю, а за майновими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розря­ди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кількість військо­вих одиниць — сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. Воїнів у кожної центурії поділяли на дві частини — молодшу (від 17 до 45 років) — juniores, яка призначалась для бойових походів, і старшу — seniores (від 46 до 60 років), котрі виконували гарнізонну службу. Центуріатна організація мала такий вигляд:

Розряд	Кількість центурій	Майновий ценз
в югерах (югер=0,25 га)	грошова вартість землі, аси	Обмундирування
І		понад 20	100 тис.	шолом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис
ІІ		15-20	75 000	шолом, круглий щит, поножі, меч і спис
ІІІ		10-15	50 000	шолом, круглий щит, меч і спис
ІV		5-10	25 000	списи і дротики
V		менше 5	11 000	луки і пращі

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали за громадський кошт, але утриму­вали вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві музи­кантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і дістали назву пролетарії (лат. proles — потомство, оскільки крім дітей, у них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії.Центурії були не тільки військовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, гро­мадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії — центуріон.

Сервій Туллій провів пе­репис населення, розподіливши його за розрядами. Тим, хто ухилявся від пере­пису, згідно зі законом, загрожували рабство або смерть.

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на терито­ріальні одиниці — триби (територіяльні). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських. У територіальну трибу зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори.

Суспільний лад

Поділ римського населення. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користува­лися тільки патриції.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'явля­ються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів.

Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповіда­ти трьом статусам: статусу волі (status libertatis), статусу громадянства і статусу сімейному. Статус волі вважа­ли чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки; б) звільненням римським грома­дянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським грома­дянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим об­щинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримі­нальні злочини Маючи іноді вибір — смерть чи втрата громадянства — вони завжди вибирали смерть.

Що ж означала повна правоздатність. Це: a) jus conubii — право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) jus commercii — повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) jus suffragii — право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) jus honorum — право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благо­родний стан, або "нобілі "(nobilitas). Саме нобілітет, ця нова (май­нова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом. Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, свя­тах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан — вершники. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не мен­ше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкі­ри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях (див. далі), мали де­які почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на ви­довищах, у театрі тощо).

Категорію неповноправних громадян:

1) вільновідпущеники. Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магі­стратами і мали обмеження щодо права голосу­вання. Вони брали участь лише у трибутних коміціях.

2) чужоземці. З найдавніших часів визнавались деякі права за латинами, найближчими сусідами римлян. З часом за чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність.

Латини (latini). Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст — общин, що входили до складу Лація ще до підко­рення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право jus commercii (майнова пра­воздатність), право виступати в суді, іноді jus conubii (право на шлюб з римлянами), проте вони не брали участі у політичному житті Риму.

Перегрини (peregrini). До категорії перегринів належали: 1) жителі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав латинів, зокрема, ті, що без бою здалися на милість римлян (dediticii); 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов'язані, які дістали в Римі майнову право­здатність; 3) римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою гро­мадянства.

Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. Правове становище їх у Римі визначалося конкрет­ними договорами Риму з тим чи іншим народом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових та інших відносин перегринів з рим­лянами чи між самими перегринами на території Риму було створено спеціальну правову систему — " право народів" (jus gentium), обирались і спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегри­нів — praetor peregrinus.

Раби. Рабство виникло у Римі ще до утворення держави. Раби перебували у приватній і державній власності.Джерела рабства: 1) військовий полон; 2) народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей); З) купівля рабів за кордоном; 4) у стародавньому праві—продаж римсь­кого громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоє­ння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів.

Способи припинення рабства були такі: 1) відпущення на волю раба його господарем. Це робили в при­сутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом. 2) звільнення з рабства державою.

Правове становище відпущених з рабства людей (libertini) визна­чалось положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була обмеженою. Вільновідпущени­ки не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільно-народженими.