Геополітика та заснування козацтва

Адміністративно-територіальний устрій

Проникаючи в Галичину, Польща замість колишнього Галиць-

ко-Волинського князівства у 1434 р. утворює так зване Руське воє-

водство з центром у Львові, до якого входить Львівська, Перемишльська, Галицька, Сяноцька та Холмська землі, які у свою чергуділилися на повіти (райони).

Проникаючи вглиб України, Польща подібний територіальний

устрій поширює й на інші землі. Так виникло Подільське воєводст-

во з Кам’янецьким, Лятичівським, Червоногородським та іншими

повітами, Київське, Брацлавське, Волинське та Белзьке воєводства.

Згадані територіальні регіони очолювали воєводи та старости,

які зосередили у своїх руках всю повноту влади і мало чим посту-

палися удільним князям. Нижчу ланку управління регіонами скла-

дали хорунжі, городничі, підстарости, які керували військами, від-

повідали за будівництво й ремонт замків, мостів, допомагали воєво-

дам і старостам в судових справах, управлінні краєм тощо.

Аналізуючи життя міського населення у XIV–XV ст., варто зу-

пинитися на такому яскравому явищі, як надання містам магдебур-

зького права. Його суть полягала в тому, що міста звільнялися з-під

юрисдикції урядових намісників й отримували право на самовряду-

вання. У таких містах уряд призначав війта (голову – П.Г.), який

очолював магістрат.

Так, наприклад, самоврядування в XIV–XV ст. одержали Львів

(1356), Кам’янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та ін. З другоїполовини XIV ст. у містах помітне осідання заможних людей, а в галицько-волинських містах – іноземних колоній: поляків, євреїв, вірмен, татар та інших етнічних угрупувань.

Геополітика та заснування козацтва

Коза́к — вільний лицар, шляхетний оборонець рідної землі, одвічний чатовий свободи і незалежності українського народу.

Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця ХV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння.

Наприкінці ХV — у першій половині ХVІ століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в західних та північних українських землях (особливо внаслідок укладення Люблінської унії 1569 року, завдяки чому утворилася об'єднана польсько-литовська держава Річ Посполита, а українські землі перейшли під владу польської корони) і релігійних утисків православних через наступ на Україну католицизму, провідником якого була польська влада, змушували українське населення вирушати на пошуки кращої долі та вільного життя. Але життя тут було зовсім не райським. Заселяючи прикордонні території на свій страх і ризик, населення практично не могло розраховувати на захист з боку влади і змушене було власними силами відвойовувати собі право на життя і не стільки плугом, скільки зброєю освоювати степи

Козаки як неконтрольована стихійна військова сила, яку панівні кола Литовського князівства вважали дестабілізуючим, руйнівним чинником як внутрішнього життя держави, так і зовнішньополітичних відносин, не лише привертали до себе увагу владних структур, а й спонукали до намагання приборкати їхню енергію, спрямувати її в річище загальнодержавних інтересів. Таке прагнення стало передумовою організаційного формування козацтва.

Важливим чинником, що зумовлював необхідність формування козацької організації, було значне зміцнення Кримського ханства та посилення його агресивних домагань стосовно інших держав.

Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку ХVІІ століття стало найважливішим чинником захисту України від татаро-турецької і польсько-католицької загрози.

 

3.

Важливу ланку еволюції українського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби становила козацька верства, що позначилося на всіх сторонах його життя: економічному, політичному та соціальному розвитку, етнокультурних процесах. В умовах іноземного панування козацтво виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. Сформувавшись із представників різних соціальних станів, воно стало виразником загальнонародних інтересів, мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.

 

Незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності "людей лицарських", що позначилося на їхньому світобаченні та нормах поведінки. Все це дає підставу констатувати, що на середину XVII ст. козацтво остаточно сформувалося як соціальний стан українського суспільства.

Вчені одностайно зауважують, що П.Сагайдачний був щедро

наділений військовим і дипломатичним талантом, патріотичним

ставленням до своєї вітчизни. Завдяки успіхам Сагайдачного Поль-

ща відчула сили і міць козацтва. Саме ці риси дозволили йому шви-

дко завойовувати заслужений авторитет. Разом з тим діяльність Са-

гайдачного носила й суперечливий характер. Перебуваючи на коро-

лівській службі, він багато зробив для підняття престижу Польщі,

порятунку її військ від поразок та ганьби. На жаль, польський уряд

не завжди адекватно відплачував козакам.

Проводячи не виважену політику щодо України, польські маг-

нати породжували проблеми, які часто мали важкі наслідки.

З його ім‘ям пов‘язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У

1618 взяв участь у поході військ польського королевича Вла-

дислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя

спеціальне посольство з проханням прийняти українських

козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керу-

вався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і вод-

ночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і пал-

кий прихильник братського руху.

У 1620 р. домігся висвячення Київського митрополита І.

Борецького. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хо-

тином.