Г). Науково-технічні процеси в Україні у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

Лекція 8. Історія науки і технічної освіти

На українських землях (ХІХ – початок ХХІ століть) (2 год.).

Наукові і технічні здобутки України у XІX ст.

А). Особливості промислової революції в Україні.

Б). Розвиток системи освіти.

В). Створення Наукового товариства ім. Т. Шевченка та його значення для української науки.

Розвиток науки і техніки України у ХХ – на початку ХХІ ст.

А). Утворення Української академії наук.

Б). Фундаментальні й прикладні науки в Україні в 20-40-х рр. ХХ ст.

В). Основні досягнення української техніки в першій половині ХХ ст.

г). Науково-технічні процеси в Україні у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

 

Особливості промислової революції в Україні. Наприкінці ХVIII ст. після трьох поділів Польщі переважна більшість українських земель потрапила у залежність від Російської, а Галичина, Буковина і Закарпаття – Австро-Угорської монархії. Позбавлені державності, українці змушені були пристосуватись до тих життєвих умов, які накинули їм чужі імперії.

Це був час, коли у світовому масштабі все більше заявляв про себе капіталізм. Його система виробництва стала гнучкішою, підприємливішою. На відміну від феодала, капіталіст у більшій мірі був зацікавлений у результатах виробництва, бо саме від них залежав його добробут. Тому він не тільки організовував, але й здійснював керівництво виробництвом на основі приватної власності, постійно намагаючись вдосконалювати його техніку та технологію. Позитивну роль у цьому відігравали такі фактори, як нагромадження капіталу, ринок, вільна конкуренція, наймана робоча сила. Внаслідок цього був здійснений перехід від мануфактурного, переважно ручного виробництва, до фабрично-заводського, машинного. Першою цей процес започаткувала Англія у ХVIII ст. За її прикладом пішли й інші країни.

У Російській та Австрійській імперіях, до складу яких входили українські землі, наприкінці ХVIII ст. та у першій половині XІX ст. продовжували панувати феодально-кріпосницькі відносини, хоч і з’явилися паростки нового способу виробництва. Позитивне значення мали реформи, проведені у цих країнах наприкінці 40-х та 60-х роках XІX ст., які прискорили перехід до застосування машин у виробництві.

З врахуванням функціонального призначення розрізняють три основні категорії машин: машини-двигуни, що постачають (виробляють) потрібну для роботи рухову силу або механічну енергію; машини-передачі або трансмісії (ланцюгові, пасові тощо), які передають енергію від двигуна робочим машинам; робочі машини, що перетворюють передану їм енергію двигунів у корисну роботу. Робочі машини у свою чергу можна поділити на дві основні групи: обробні й транспортні. Про винайдення і застосування головним чином робочих машин і поведемо розмову.

Передумови для їх виникнення склалися вже у мануфактурному виробництві. Вирішальне значення у зв’язку з цим мало розчленування технологічного процесу на ряд дрібних виробничих операцій та необхідність відповідної заміни ручної праці робочими машинами (машинами – знаряддями праці), за допомогою яких відбувається зміна форми, властивостей, стану об’єкту праці.

Розпочнемо із процесу машинізації у такій найрозвинутішій і провідній галузі текстильної промисловості, як суконне виробництво. Центром капіталістичної суконної промисловості України став посад (пізніше селище) Клинці Чернігівської губернії. У 1834 р. тут налічувалося 11 суконних мануфактур. На них тоді застосовувалися переважно чесальні, прядильні та тіпальні машини, у 1845 р. - чесальні, прядильні, тіпальні та стригальні машини. Хоч кількість подібних машин зросла у наступні десятиліття, проте вони не охоплювали всі 16 операцій технологічного процесу з виготовлення сукна.

Зростання кількості робочих машин, збільшення їх розмірів за рахунок використання в них механічних знарядь – все це вимагало заміни таких наявних джерел рухової сили, як тварини, вітер, вода, людина.

Перша у Клинцях парова машина потужністю у 24 к.с. була встановлена у 1841 р. на найбільшій мануфактурі Д. Зубова і Я. Стекуніна. На початку 1860 р. тут їх налічувалося вже 17 загальною потужністю 240 к.с. Причому вони використовувалися на ycіx 14 клинцівських мануфактурах.

Машинне устаткування надходило сюди переважно із власних механічних підприємств, що існували при мануфактурах, з інших подібних підприємств України, Pocії, а також з-за кордону. Наявні у дослідників дані свідчать про те, що головну роль у забезпеченні клинцівських підприємств устаткуванням відігравало місцеве машинобудування. Серед тодішніх місцевих майстрів і винахідників звернемо увагу на O. Варфоломеєва, який у середині 50-х рр. XІX ст. власноручно створив кілька парових машин. Хоч вони не поступалися кращим іноземним зразкам, були дешевшими, проте не знайшли належного застосування. Перевага тоді віддавалася іноземним.

Вищесказане свідчить про початок переходу до машинного виробництва. Завершився в основному цей процес наприкінці XІX ст., коли небачено зросла ринкова кон’юнктура на сукно. В результаті механізовується нарешті ткацтво. Так, у 1900 р. на 7 великих клинцівських підприємствах (їх кількість зменшилася удвічі) налічувалося 492 ткацьких верстати, в тому числі 254 ручних і 238 механічних. Продуктивність механічного ткацького верстата була втричі вищою, ніж ручною. Через це переважна частина всієї продукції припадала тут вже на механічне ткацтво.

Механізація ткацтва викликала подальше відчутне підвищення енергоозброєності робітників клинцівських підприємств. Тільки у 90-х рр. XІX ст. потужність парових машин зросла майже в чотири рази. А загальний прогрес техніки суконного виробництва добре видно на прикладі Стодольської фабрики, що належала Б. Баришникову та його синам. Весь технологічний процес, а це 16 виробничих операцій на ній здійснювався тепер комплексом відповідних робочих машин. За рухову силу правили чотири парові машини і дві динамо-машини. На фабриці працювало 1100 робітників. Іншими словами, одна Стодольська фабрика наприкінці XІX ст. була обладнана краще і випускала продукції більше, ніж всі клинцівські мануфактури на початку 1860-х рр.

Колишні клинцівські мануфактури перетворилися на великі машинізовані фабрики. Подібні процеси мали місце й в інших галузях промисловості. Покажемо це на прикладі цукрової промисловості, яка наприкінці мануфактурного періоду набула значного розвитку.

Перші цукроварні виникли в Україні у 20-х рр. XІX ст. Це були невеликі за розмірами підприємства мануфактурного типу. Всі виробничі операції в них виконувалися вручну. Подекуди як рухову силу використовували тварин. Цукор випарювали з бурякового соку у відкритих котлах, нагріваючи їх вогнем (так званим «голим вогнем»). Звідси і пішла така назва, як «вогневі» заводи.

З появою капіталістичних цукроварень технічна перебудова виробництва цукру значно прискорилась. Відбувався перехід від «вогневих» до «парових» заводів. Головним при цьому було те, що цукровий сік згущувався не «голим вогнем», а парою при звичайному тискові та розрідженні. Звідси і пішла назва – «парові» заводи. У 1858 р. в Україні налічувалося 132 «вогневих» і 90 «парових» заводів. А вже через два роки це співвідношення змінилося таким чином: 109 і 120. Парові цукроварні вже тоді були краще механізовані, у них поєднувалися машинна праця з ручною. Тому вони і виробляли значно більше цукру, ніж «вогневі».

У вдосконалені технології цукрового виробництва у дореформенний період значна заслуга належала вітчизняним винахідникам. Так, у 50-х рр. XІX ст. отримав широке застосування новий спосіб кристалізації цукру у вакуум-апаратах, винайдених майстрами Балаклівської цукроварні О. Федосєєвим та І. Фоменком. Тоді ж інженер М. Толпигін на цукрових заводах Правобережжя вперше запровадив новий спосіб відбілювання цукру-сирцю із застосуванням пари.

Своїм технічним оснащенням уже в той час виділявся цукровий завод купців К. Яхненка і Ф. Симиренка (Київська губернія). Виробничий процес у ньому машинізовано значною мірою завдяки використанню західних технологій. За свідченням тогочасних документів, цей завод своїми приміщеннями і технічним обладнанням посідав тоді серед цукрових і рафінадних заводів перше місце у Роcії і мало мав рівних собі у Європі.

У наступних десятиліттях у розвитку цукрової промисловості відбулися досить суттєві зміни у технічному відношенні. Вже упродовж 60-х - поч. 70-х років XІX ст. «вогневі» заводи припинили своє існування. Їх змінили «парові», у яких остаточно завершився процес машинізації виробничих процесів у 1880-х роках. Мова йде про таку найголовнішу операцію, як сокодобування. Взагалі головними ланками технологічного процесу цукровиробництва були сокодобування і цукроваріння. Заміна «голого вогню» парою, паровиками з метою випаровування та згущення цукровобурякового соку ще у дореформенний період означала, що ця операція була переведена на машинну основу вже тоді. Що ж стосується сокодобувного процесу, то його справжня машинізація починається з кінця 1860-х рр., коли винайшли принципово нові сокодобувні апарати - дифузори (до цього використовувалися переважно преси різного типу). У них безперервно отримували сік з бурякової стружки за допомогою води. Запровадження дифузорів призвело до того, що всі найважливіші операції циклу по добуванню і очищенню бурякового соку були переведені на машинну основу. В результаті замість «парових» цукроварень з їх частковою механізацією технологічного процесу виникли дифузійні цукробурякові заводи, на яких переробка буряків на цукор перетворилася у єдиний механізований процес. У 1888-1889 рр. дифузійні заводи становили 96,4% всіх заводів України. Одночасно істотно змінилася енергетична база.

Власники цукрових заводів широко застосовували іноземну техніку та новітні досягнення європейської науки і технології цукрового виробництва. Значний внесок у цю справу зробили вітчизняні спеціалісти. Так, першими в Україні запровадили дифузійний спосіб одержання бурякового соку М. Толпигін і М. Харкевич на декількох заводах Київщини. Інженер Л. П’ятаков винайшов спосіб сірчаної сатурації (очищення бурякового соку), впровадивши його на Городищевській цукроварні. Удосконалені вакуум-апарати для зварення сиропу створили В. Віткович, І. Щепіовський та Г. Піонтковський. У 1871 р. інженер М. Чериковський на Смілянському заводі вперше впровадив відбілювання рафінаду із застосуванням центрифуги. у 1877 р. В. Симиренко розробив нову ефективну конструкцію випарного апарату.

Отже, єдиним типом підприємства став великий, повністю механізований цукровий завод чи фабрика з кількістю вільнонайманих робітників понад 500-600 осіб. І, як наслідок, цукрова промисловість вийшла на перше місце за вартістю продукції, перетворилась на передову на той час галузь машинної індустрії України. Цікаво у зв’язку з цим зазначити, що виробничий цикл одержання готового продукту скоротився з 2-2,5 місяців у дореформенний період до 1 доби на поч. ХХ ст., тобто у 60-75 разів.

Перехід до машинного виробництва викликав гостру потребу у створенні власного фабричного машинобудування. Цей процес здійснювався паралельно, машинобудівні підприємства типу фабрики виростали з капіталістичних механічних заводів - мануфактур, дрібних ливарень та ремонтних майстерень, що існували з дореформенних часів. Крім того, багато машинобудівних підприємств виникло після реформи відразу у формі фабрики. Якщо на початку 1861 р. в Україні налічувалося близько 20 машинобудівних підприємств різного типу, то у 1884 р. - 68 заводів.

Підкреслимо, що переважали парові машинобудівні заводи, оснащені різноманітними механічними верстатами. Їх продукція на той час складала понад 96% всієї продукції машинобудування. Ці заводи виробляли машини головним чином для харчової промисловості та сільського господарства. Правда, за своєю якістю і вартістю вони не могли конкурувати з іноземними машинами. Це пояснювалося тим, що серед українських машинобудівних заводів була відсутня відповідна спеціалізація, а також не було налагоджено належним чином виробництво устаткування для самих машинобудівних заводів. Саме залишки кріпосництва зумовлювали вузькість власної технічної бази та засилля іноземного капіталу у машинобудуванні.

Якісні зміни у техніці виробництва спричинили появу нових засобів транспорту. Сюди також проникає такий всюдисущий вид енергії, як пара. Це знайшло своє відображення у розвитку насамперед пароплавства. Перший пароплав, що почав плавати по Дніпру, був збудований у 1832 р. у с. Мошни Київської губернії - маєтку князя М. Воронцова. Пароплав призначався для буксирування барок, через два роки його було переведено до Херсона, звідки він робив рейси до Миколаєва. Наприкінці 20-х рр. XІX ст. розпочинається регулярне пароплавство на Чорному морі. Його зростання здійснювалося повністю за рахунок іноземних суден.

Значних масштабів набуло річкове та морське пароплавство у пореформені роки. Так, з 1862 по 1890 рр. кількість пароплавів тільки на Дніпрі та його притоках, а також Південному Бузі зросла з 27 до 175. Загалом же, у 1890 р. на ріках України налічувалося 220 пароплавів. Зросла їх потужність, урізноманітнились типи. В результаті поступово витіснялось вітрильне і сплавне судноплавство. Вже у 1870-1880-х рр. пасажирські перевезення здійснювалися повністю на пароплавах.

У Наддніпрянській Україні у другій половині XІX ст. діяло 7 суднобудівних і судноремонтних заводів, на яких будувалися і ремонтувалися, головним чином, військові кораблі. Так, Миколаївська верф будувала великі броненосні кораблі для Чорноморського флоту за оригінальними проектами віце-адмірала А. Попова. Перший військовий корабель «Новгород» збудовано у 1873 р. На ньому було встановлено парові машини великої потужності, що приводили в рух гребні гвинти. У 80-х рр. ХІХ ст. на Севастопольському суднобудівному заводі побудовано броненосці «Чесма» і «Синоп» тоннажністю близько 11тис. т. Вони були озброєні гарматами і торпедними апаратами. На початку 1890-х рр. тут же побудовано броненосець «Георгий Победоносец».

Українські вчені та інженери - суднобудівники проводили велику роботу по модернізації парових суден. У даний період на багатьох суднах встановлено парові машини з подвійним розширенням пари – компаунд-машини. У зв’язку із збільшенням тоннажу пароплавів зростали потужності парових машин.

Збільшення транспортних потреб фабрично-заводського виробництва зумовили також будівництво залізниць, яке розгорнулося і набуло справді великого розмаху у пореформенний період. 4 грудня 1865 р. вступила в дію перша у Наддніпрянській Україні Одесько-Балтська залізниця довжиною у 206,7 верст (верста – 1,0668 км). А вже на середину 80-х рр. ХІХ ст. залізниці України зв’язали її основні економічні центри та райони. Всього діяло 9 магістралей.

Українське паротягобудування йшло своїм самобутнім шляхом. Інженерна думка інтенсивно працювала над створенням оригінальних конструкцій вантажних і пасажирських паротягів, які були придатнішими для експлуатації на українських залізницях, ніж імпортні. Тільки у 70-90-і рр. ХІХ ст. українськими інженерами розроблено понад 30 варіантів тривісних і чотиривісних паротягів.

У паротягобудуванні широко застосовувалися найновіші досягнення світової науки і техніки – різного роду удосконалення у котлі, паровій машині та інших деталях з метою підвищення потужності та економічності паротяга, швидкості його ходу, зменшення тиску паротяга на залізничне полотно тощо. Так, група інженерів Південно-Західної залізниці під керівництвом видатного українського вченого та інженераО. Бородіна вперше довела безперечну користь застосування паротягів із компаунд-машинами, тобто двоциліндровими паровими машинами подвійного розширення, у яких пара, відпрацьована в одному циліндрі, переходила в інший циліндр більшого діаметра. Під керівництвом О. Бородіна спроектовано паротяг системи «Компаунд». У 1891 р. виготовлено перший локомотив цієї системи. Дослідження київських інженерів показали, що машина подвійного розширення дає змогу економити близько 20% витрати пари порівняно із машиною одноразового розширення. Результатом цих досліджень стало те, що надалі паротяги почали випускати з машинами подвійного розширення. Компаунд-машини почали встановлювати і на локомотивах, що перебували в експлуатації. Підкреслимо, що на початку 1880-х років О. Бородін створив першу у світі лабораторію випробування паротягів.

Подібні процеси відбувалися у технічному розвитку західноукраїнських земель. Тут ще на початку XІX ст. почали використовувати парові машини при добуванні сірки й у цукровому виробництві. А наприкінці XІX ст. працювали металообробні, деревообробні, склоробні, паперові, тютюнові та інші фабрично-заводські підприємства. Застосування парових машин при видобутку нафти у 1887 р. дало можливість перейти до глибинного буріння. В результаті видобуток нафти почав істотно зростати, появилися нафтоперегінні заводи. Розвивався залізничний транспорт. Цікаво зазначити, що перший пасажирський поїзд до Львова із Відня через Перемишль прибув 4 листопада 1861 р. Він рухався із швидкістю 20 км/год. Відкриття лінії з Перемишля до Львова довжиною 97,6 км завершило перший період будови колій у Галичині. А наприкінці XІX століття протяжність залізниць тут досягла майже 4 тис. км.

Таким чином, назрілі економічні потреби привели до того, що наприкінці XІX ст. фабрично-заводські підприємства стали провідною формою промислового виробництва і на українських землях. Їх утвердження стало також наслідком глибоких змін у техніці виробництва - винайденням, впровадженням і систематичним використанням робочих механічних машин та парових універсальних двигунів. Поява машин і механізація виробничих процесів засвідчили, що почався якісно новий етап у розвитку техніки в Україні. Спочатку механізувались простіші виробничі операції, а потім поступово переводились на машинну основу складніші. При цьому і далі продовжувався процес вдосконалення машин і механізмів. Важливе значення у цьому всеохоплюючому процесі мало створення власного фабричного машинобудування, котре в силу певних причин істотно відставало від іноземного. Безсумнівна заслуга у здійсненні цих істотних технічних змін на наших землях належала також талановитим вітчизняним вченим, інженерам, майстрам, кваліфікованим робітникам. Про підготовку інженерних кадрів, а також діяльність вчених по вирішенню назрілих науково-природничих і технічних проблем і піде мова при висвітленні другого питання.

 

Розвиток системи освіти. Із розвитком фабрично-заводської промисловості, машинного виробництва взагалі зростала потреба у техніках та інженерах. З цим не могла не рахуватись австрійська та російська влада. Хоч загалом вони проводили антиукраїнську політику, проте під тиском прогресивної громадськості змушені були йти на поступки. Позитивно зарекомендували себе такі навчально-освітні заклади, як гімназії, ліцеї, зокрема фізико-математичного спрямування. При Кременецькій гімназії, наприклад, на початку XІX ст. діяла школа механіків, яка щорічно випускала 10-15 підготовлених у цій галузі спеціалістів. Пізніше у 1870-80-х рр. в Україні з’явились ремісничі та технічні училища різного профілю. Вони не тільки здійснювали підготовку учнів у напрямку професійному, але й до вступу у технічні вищі навчальні заклади.

Перший виший технічний навчальний заклад на українській землі виник у Львові. Тут ще із 1816 р. функціонувала Реальна школа, на базі якої 4 листопада 1844 р. відкрито Технічну академію. Вона стала одним із перших технічних навчальних закладів не лише на етнічно українських землях, але й у Європі взагалі. Більш детальніше про її історію виникнення та розвитку, здобутки її вчених та внесок у підготовку технічних кадрів буде йти мова у наступному питанні. Тут лише відзначимо, що вихованці Технічної академії, а згодом Вищої технічної школи виявились причетними до винайдення у Львові гасової лампи (1853), запровадження тут телеграфу (1875), телефону (1886), першого електричного трамваю (1894), електричного освітлення вулиць (1900), каналізації, водогону тощо.

У цьому технічному закладі, а також в університетах викладались і далі розвивались природничі та технічні науки. До існуючого Львівського додалися Харківський (заснований у 1805 р.), Київський (1834 р.) Новоросійський (1865 р.), Чернівецький (1875 р.) університети. Саме вони займали домінуюче становище у розвитку науки на наших землях у XІX ст., підготовці наукових кадрів та спеціалістів, в тому числі інженерів різного профілю. Як правило, у них існували філософський (історія, філологія, фізика, математика, хімія, природознавство, технологія), юридичний і медичний факультети. Тільки вчені Харківського університету, наприклад, до початку 1860-х рр. опублікували понад 500 наукових робіт з проблем природничих і гуманітарних наук.

Детальніше проаналізуємо здобутки українських вчених у галузі природничих і технічних наук у даний період. Глибокий слід у становленні та розвитку математичної науки в Харківському університеті залишив професор Т. Осиповський. Прибувши з Петербургу, він очолював тут кафедру чистої математики упродовж 1805-1820 рр. У лекціях і наукових працях Т. Осиповський високо оцінював роль математичних наук для дослідження природи. Його «Курс математики» у трьох томах впродовж тривалого часу залишався навчальним посібником для студентів. Він сам виховав цілу плеяду математиків, серед яких особливо виділявся академік М. Остроградський (1801-1861).

Уродженець Полтавщини, М.Остроградський після закінчення гімназії став студентом Харківського університету. Виявив блискучі математичні обдарування. Мав намір домогтися кандидата наук, але закінчити Харківський університет йому так і не вдалося через звинувачення у вільнодумстві. У 1822 р. М. Остроградський прибув у Париж, щоб тут завершити своє навчання. Упродовж п’яти років він спілкувався із видатними французькими вченими-математиками П. Лапласом, С. Пауссоном, О. Коші та Ж. Фур’є. У Парижі написав свою першу наукову роботу, яка отримала високу оцінку у Петербурзькій Академії наук.

Повернувшись у 1828 р. з-за кордону, М. Остроградський був обраний ад’юнктом (помічником професора) Петербурзької Академії наук по прикладній математиці. Через два роки став академіком. Тільки впродовж 1832-1839 рр. написав 29 наукових робіт, які принесли йому світове визнання. М. Остроградського обрали почесним членом Американської, Туринської, Римської Академій наук, членом-кореспондентом Паризької Академії наук. Його наукові праці охоплювали математику, балістику, математичну фізику, теорію ймовірностей. Теорія пружності, теорія теплоти, небесна механіка, найскладніші розділи математичної механіки збагачені його творчістю. По суті, він започаткував у вітчизняний науці такі три важливі напрями: аналітичну механіку, математичну фізику й прикладну механіку.

Дослідження М.Остроградського мали великий вплив на розвиток світової науки. Так, на його роботи спирався Д. Максвелл, створюючи свій безсмертний «Трактат про електрику і магнетизм», який лежить в основі всього сучасного вчення про електрику.

Наукову діяльність М. Остроградський вдало поєднував із викладацькою. Зокрема, своїм вихованцям прищеплював розуміння того, що результати технічної праці залежать не тільки від спеціальних знань інженера, але й від рівня його математичної культури. Підготував також цілу плеяду вчених.

Наукові ідеї академіка М. Остроградського безпосередньо втілювали у Харківському університеті його учні - професори І. Соколов та Е. Бейєр. Останній став першим головою математичного товариства, що відкрилося при Харківському університеті в 1879 р. А І. Соколова призначено першим ректором Новоросійського університету. Тут він читав вищу алгебру.

Значною подією в математичному житті Новоросійського університету стала двадцятирічна (1867-1887) науково-педагогічна діяльність спочатку доцента, а потім професора Б. Сабініна. Учень знаменитого вітчизняного математика і механіка академіка М. Остроградського, він прагнув у всьому наслідувати свого вчителя. Узагальнив й надалі розвинув дослідження М. Остроградського з варіаційного числення, його застосування до геометрії та механіки. Підготовив ряд молодих вчених, в тому числі професорів.

Серед них найвизначнішим став професор С. Ярошенко, що пройшов шлях від студента - першого випускника Новоросійського університету - до професора і його ректора. Першим у вітчизняній математичній науці започаткував курс проективної геометрії. По його підручнику навчалося не одне покоління студентів.

Видатним українським вченим-математиком другої половини ХІХ ст. став професор М. Ващенко-Захарченко (1825-1912). Народився він на Полтавщині. Закінчив гімназію у Києві із срібною медаллю. Далі навчався у Київському університеті та Паризьких Коллеж де Франс і Сорбонні. Повернувшись, займався науковою і викладацькою діяльністю. У своїх перших працях заклав основи такої важливої сучасної математичної дисципліни, як символічне або операційне числення, що має широке застосування у природознавстві. Починаючи із 1862 р. працював впродовж 40 років у Київському університеті. Тут з його діяльністю пов’язані справді реформаторські, новаторські підходи до викладання математики. М. Ващенко-Захарченко започаткував викладання курсу неевклідової геометрії. Читав також вищу алгебру, аналітичну геометрію, теорію визначників, теорію чисел, теорію ймовірностей, варіаційне числення і теорію аналітичних функцій. Його підручники та навчальні посібники відзначалися оригінальністю, новизною матеріалу, живою мовою і доступністю викладу. Докторська дисертація М. Ващенко-Захарченко на тему «Ріманова теорія функцій складового змінного» стала першою у вітчизняній і однією з першою у загальноєвропейській математичній літературі.

Визначне місце серед вчених - математиків Київського університету займає учень М. Ващенка-Захарченка професор В. Єрмаков (1845-1922). Список його друкованих праць перевищує 180 назв. Вони містять цінні результати з теорії диференційних рівнянь, варіаційного числення, математичного аналізу. Значною подією в історії вітчизняної математики став вихід із друку курсу теорії ймовірностей В. Єрмакова. Справа в тому, що цей курс запроваджувався в університетську програму, а навчальної літератури було обмаль. У своєму курсі В. Єрмаков переконливо доводить необхідність і важливість застосування теорії ймовірностей для вирішення практичних життєвих питань. Пропрацювавши 25 років у Київському університеті (1874-1899), він перейшов у Київський політехнічний інститут.

Поряд з математикою, успішно розвивалася і механіка. Відповідно до потреб техніки, зокрема машинного виробництва, у названих вищих навчальних закладах читалися переважно теоретична і практична механіка. Курс останньої був розрахований на два роки. Протягом першого року систематично вивчалися всі частини машин і різні принципи їх роботи, а на другому - різні види машин: для перенесення вантажів, будівництва, у промисловості та сільському господарстві.

У 40-х рр. XІX ст. професор А. Тихомандрицький дещо перебудував курс практичної механіки у Київському університеті, запровадивши в нього теорію різних машин, загальні правила створення фабричних машин і методи оцінки їх роботи. Вивчались також загальні закони рівноваги і руху рідин, елементи опору будівельних матеріалів, опір середовища тілам, що рухаються. Позитивне значення мало створення у цьому університеті при кафедрі прикладної механіки кабінету машин і моделей, у якому знаходилися частини та моделі різних машин. Створення цього кабінету пов’язане з ім’ям професора І. Рахманінова (1826-1897), який у другійполовині XІX ст. читав тут не тільки курс практичної механіки, але й нарисної геометрії, креслення. Без креслення, на його думку, викладання практичних наук, основу яких складає теоретична механіка, не має позитивного, дійового значення. І. Рахманінов виступав також за те, щоб в університетах тоді читався курс будівельної механіки. Але не знайшов у цьому належного розуміння.

Визначне місце у розвитку механіки і технічних наук у Новоросійському університеті належить професорові В. Лігіну. Упродовж 25 років (1870-1895) він читав тут такі курси: теоретичну механіку, практичну механіку, теорію механізмів, гідравліку, теорію теплових машин, механічну теорію тепла, елементарну механіку, нарисну геометрію. Крім того, деякий час був головою математичного відділення Новоросійського товариства природознавців та Одеського відділення Російського технічного товариства. Він був також членом Варшавського математичного товариства. В. Лігін вважається засновником і організатором Одеської школи механіки і першим викладачем прикладної механіки у Новоросійському університеті. До того ж, він першим науково обґрунтував класифікацію зубчатих передач.

На основі вищесказаного можемо стверджувати, що у другій половині XІX ст. завершується становлення прикладної механіки на наших землях, вона поділяється на ряд окремих дисциплін.

Все більше конкретизується предмет досліджень такої науки, як фізика. Початок власне фізичних досліджень у Харківському університеті пов’язаний з іменем професора B. Лапшина, який у 1839-1863 рр. завідував кафедрою фізики. У 1859 р. він провів так звані «гальванічні досліди», які визначили можливості електролізу розплавлених солей. Пізніше це явище відіграло величезну роль у розвитку електрохімічної промисловості. Б. Лапшин також першим спричинився до здійснення електричного освітлення (світлом вольтової дуги) низки вулиць Харкова, розробив проект харківського водопроводу, організував систематичну метеорологічну службу.

З 1865 по 1890 рр. кафедру фізики у Київському університеті очолював видатний вчений М. Авенаріус. Він став основоположником наукової школи молекулярної фізики не тільки в Україні, але й у Росії взагалі. Коло проблем, якими займався талановитий фізик, було досить широким: магнітне поле, термоелектричні явища, електротехніка. Його наукові праці здобули загальне визнання.

Видатним вченим-фізиком був також професор, ректор Новоросійського університету Ф. Шведов (1840-1905). Йому були притаманні такі риси, як велика ерудиція, ясність думки, наукова кмітливість і оригінальність, виняткова спостережливість, прагнення до широких узагальнень та порівнянь, наукова передбачливість. Найважливіші роботи вченого присвячені пружно-в’язкій течії тіл. У них він заклав основи вчення про реологічні властивості дисперсних систем та високомолекулярних сполук. При цьому він першим у науці відкрив пружність форми і аномалію в’язкості колоїдних розчинів, яка полягає в тому, що в області межі плинності ефективна в’язкість різко спадає із напруги зсуву. Виходячи з експериментальних даних, Ф. Шведов вивів теоретично своє класичне рівняння стаціонарного в’язкопластичного плину речовини. Його лекції завжди супроводжувались численними експериментами, відзначались витонченістю викладу і оригінальністю задуму.

Ф. Шведов виконав також ряд метеорологічних досліджень. Йому належить винахід прицільного далекоміра для берегової і морської артилерій, який дозволив вимірювати відстань з великою точністю.

Плідно працював у Новоросійському університеті в галузі теоретичної та експериментальної фізики у 1871-1893 рр. професор М. Умов. Зокрема, тут він вперше в історії світової науки обґрунтував вчення про рух і поширення енергії у різних середовищах, вивів відповідне рівняння. Це вчення є загальновизнаним у сучасній фізиці. Заслуговує уваги його надзвичайно сумлінне ставлення до викладацької роботи, він постійно оновлював курси (до речі, підготував курс математичної фізики), при цьому намагався ілюструвати їх прикладами. Лекції М. Умова відзначалися глибоким змістом і завжди були на рівні передових наукових ідей.

Сприятливі умови склалися для розвитку астрономії у зв’язку із створенням астрономічних обсерваторій при університетах. Це дало можливість регулярно проводити астрономічні спостереження. Тільки з 1879 по 1893 рр. видано чотири томи «Анналів» (лат., запис найбільш значних подій по роках) Київської обсерваторії, у яких відображені результати спостережень київських астрономів. Їх видання пов’язане з діяльністю професора кафедри астрономії Київського університету М. Хандрикова (1837-1915).

Великий внесок у розвиток астрономічної науки зробив вихованець Харківського університету, професор І. Федоренко (1827-1888). Він відомий як дослідник власних рухів зірок, способу визначення широти за близькими меридіанними зірками. І. Федоренко дослідив і вирахував величезну кількість (понад 4600) навколополярних зірок і склав карту північного зіркового неба.

Першим українським астрофізиком став професор Новоросійського університету О. Кононович (1850-1910). Його праці присвячені фотометричним дослідженням планет. Він також розробив проект ширококутного астрографу для фотографування неба. А безпосередньо цей прилад створив талановитий університетський механік Й. Тимченко (1852- 1924).

Вже до середини ХІХ ст. Харківський університет став одним із головних центрів хімічної думки не тільки в Україні, але й у Росії взагалі. Серед вчених цього напрямку важливе місце займає О. Ходнєв (1818-1883). Він першим прочитав у Харкові курс фізіологічної хімії, який визначив зміст того предмету, до якого біохімія прийшла тільки у ХХ ст.

Велике значення для розвитку вітчизняної хімічної науки мала науково-педагогічна діяльність М. Бекетова у Харківському університеті (1855- 1886). Він опублікував у даний період понад 80 наукових праць. У них, зокрема, обґрунтовується висновок про те, що при високих температурах алюміній відновлює метали із окислів. Пізніше ці досліди послужили відправною точкою для виникнення алюмінотермії (отримання металів і сплавів відновленням окисів металів алюмінієм, яке супроводжується виділенням значної кількості теплоти).

Величезною заслугою М. Бекетова став його вклад у розвиток фізичної хімії, як самостійної наукової та навчальної дисципліни. Причому цей курс він запровадив вперше у Європі і тільки через приблизно 20 років даний предмет увійшов у програму університетів Західної Європи і Америки. У зв’язку з цим і з’явився у 1886 р. його підручник «Фізико-хімія», який по структурі та змісту близький до сучасних курсів фізичної хімії. М. Бекетов став засновником харківської школи фізико-хіміків.

Серед його учнів особливе місце займає професор О. Ельтеков. Він обрав самостійний шлях науково-дослідницької діяльності, працюючи у галузі органічної хімії. Його робота присвячена будові та механізму утворення органічних сполук, йому належить також розробка нового методу синтезу органічних сполук неграничних вуглеводнів сімейства етиленів.

Новоросійський університет дав людству такого визначного вченого, як М. Зелінський (1861-1953). У 1884-1893 рр. він працював тут і за цей час опублікував 43 роботи, які збагатили органічну хімію, сприяли розвитку стереохімії. Зокрема, заслуговують на увагу його думки про можливість створення синтезованого білка, про можливість існування у всесвіті іншої сонячної системи.

Плідна діяльність М. Зелінського збагатила світову науку, принесла велику користь людям, які працювали з ним, вчились у нього майстерності експериментатора і сміливості мислення як вченого. Згодом у Московському університеті він створив всесвітньо відому школу хіміків-органіків.

Важливе значення у розвитку природничих наук мали наукові товариства, що створювались, як правило, при університетах. Так, у 1870 р. виникло Новоросійське товариство природознавців, у якому в 1877 р. вже існувало дві секції: фізико-математична і природнича. З 1879 р. при Харківському університеті існувало математичне товариство, при Київському університеті у 1890 р. було створене фізико-математичне товариство. Подібні товариства об’єднували як місцевих українських вчених, так і іноземних.

Вони проводили засідання, на яких заслуховувались наукові повідомлення, координували та направляли дослідження, обмінювались виданнями як з вітчизняними, так і зарубіжними науковими товариствами, тим самим комплектуючи свої бібліотеки, поширювали наукові знання серед громадськості. Тільки у 1899-1906 рр. відбулося 35 засідань Харківського математичного товариства, на яких було заслухано 65 наукових повідомлень з питань математичного аналізу, геометрії, математичної фізики. Це товариство по праву займало тоді почесне місце у науковому математичному світі, його «Повідомлення» набули велику популярність і поступово перетворились в один з найбільших математичних журналів.

Таким чином, у розвитку природничих і технічних наук на українських землях відбулися істотні зміни. У XІX ст. здійснювався процес становлення фізики, хімії, прикладних технічних наук. З другого боку, ліквідовувалась відокремленість між цими науками, спостерігалися взаємопроникнення і взаємозв’язок. Наслідком цієї тенденції стала поява, наприклад, математичної фізики, фізичної хімії, астрофізики тощо. Самі фундаментальні природничі науки все більше диференціюються, змінюється їх зв’язок із розвитком технічних наук, техніки взагалі. Саме у даний період наступило суттєве зближення науки з технікою і виробництвом, в результаті чого вона виявилась теоретично спроможною розв’язувати практично назрілі питання і потреби. І, як наслідок, перехід до машинного виробництва. В свою чергу здійснювався зворотній зв’язок та відповідний вплив на розвиток природничих і технічних наук. Переконливим підтвердженням цього зростаючого взаємозв’язку стала поява професійно підготовлених перших інженерних кадрів, що здійснювалася вже не тільки в університетах, але й спеціально створених для цього вищих навчальних закладах технічного спрямування.

Видатні українські вчені цієї доби своєю подвижницькою працею зробили вагомий внесок у розвиток різних галузей природничих і технічних наук.

 

Створення Наукового товариства ім. Т. Шевченка та його значення для української науки. Вагомий внесок у розвиток української науки здійснило Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Його витоки сягають 1873 р., коли постало Літературно-наукове «Товариство імені Шевченка». Засновниками товариства були письменник та громадський діяч О. Кониський (1836–1900), Є. Милорадович (1830–1890) із роду Скоропадських (поміщиця з Полтавщини), колишній член Кирило-Мефодіївського братства Д. Пильчиков (1821–1893). Статут товариства, який за дорученням громади склали Д. Пильчиков та М. Драгоманов, галицьке намісництво затвердило 11 грудня 1873 р. Перші загальні збори відбулися 4 червня 1874 р. Головою товариства обрали К. Сушкевича (1840–1885), видавця першого повного «Шевченкового Кобзаря» (1867).

У перші 20 років свого існування товариство обмежувалось завданням, передбаченим статутом – літературною та видавничою діяльністю. Зокрема видано близько 20 книжок, серед них чотиритомну історію української літератури О. Огоновського, твори Т. Шевченка в чотирьох томах, твори С. Руданського в семи книгах та інші. У 1880-х рр. товариство розпочало випуск українських книжок для гімназій.

Засновники товариства прагнули розширити спектр діяльності, створивши потужний науковий осередок, що міг би стати предтечею національної академії наук. З ініціативи фізика, громадського діяча, викладача у Кам’янець-Подільському університеті, одного із засновників Українського таємного університету у Львові О. Кониського, О. Барвінського та В. Антоновича цю пропозицію винесено для обговорення в квітні 1890 р. Заручившись підтримкою членів товариства, ініціативна група підготувала проект нового статуту, який схвалили 13 березня 1892 р. З цього часу товариство стало називатися «Науковим товариством імені Шевченка» (НТШ). Воно набуло чіткої структури і складалося з трьох секцій: історико-філософської, філологічної та математично-природничо-лікарської.

З 1892 р. почали виходити «Записки НТШ» – основний друкований орган товариства, редактором якого з 1895 р. став М. Грушевський, котрий за рік до того приїхав з Києва до Львова. Його зусиллями випуск журналу збільшився з одного до шести разів на рік. Крім «Записок НТШ», товариство видавало спеціалізовані збірники секцій, праці комісій та інші. Для інформування наукової спільноти про роботу організації чотири рази на ріквиходили «Хроніки» українською та німецькою мовами. У 1893 р. О. Кониський заклав бібліотеку, подарувавши близько 400 книжок. Цей приклад наслідувала вся українська культурна громада. У 1895 р. М. Грушевський налагодив обмін книжками з іншими науковими установами. У результаті цього бібліотека НТШ стала однією з найбільших українських книгозбірень. З 1893 р. інтенсивно почав поповнюватися музей товариства.

У 1897 р. НТШ очолив М. Грушевський. Прагнучи поставити товариство на академічні рейки, він у 1898 р. змінив статут. У новому статуті було закладено поділ на дійсних членів – осіб високої наукової кваліфікації та звичайних членів, які не мали особливих заслуг перед наукою, але бажали нею

займатися. Перші 32 дійсні члени НТШ (12 у першій секції, 10 – у другій і 10 –

у третій) були обрані на загальних зборах 1 червня 1899 р., згодом дійсних членів обирали секції і додавали їхні кандидатури на затвердження. Лише дійсні члени мали право обіймати керівні посади, що забезпечувало ведення справ на належному науковому рівні. Членами НТШ обиралися також іноземні вчені. Першими з них стали відомий хорватський філолог Ватрослав Ягич (1838–1923) та російський історик літератури Олександр Пипін (1833–1904).

Уведення в дію статуту 1898 р. надало наснаги усім секціям НТШ. Історико-філософська секція, очолювана М. Грушевським, згуртувала в своїх

лавах відомих українських істориків С. Томашівського, І. Джиджору, І. Крип’якевича, М. Кордубу, В. Герасимчука, І. Кревецького, О. Терлецького. У

1895 р. М. Грушевський очолив створену ним у межах секції археографічну комісію, яка мала видавати літописи та хроніки, матеріали з історії літератури,

етнографії, юриспруденції, церкви та освіти в Україні. З 1895 р. почали виходити серії «Джерела до історії України-Руси» та «Пам’ятки українсько-руської мови та літератури».Перебравши на себе в 1894 р. випуск «Руської історичної бібліотеки», НТШ опублікувало цінні монографічні праці В. Антоновича, О. Єфименка, М. Костомарова, Я. Шульгіна, І. Линниченка та ін.

У історико-філософській секції працювали археологічна (Я. Пастернак,

Ю. Полянський, І. Раковський та ін.) і статистична (С. Баран, М. Гехтер, С. Дністрянський, В. Дорошенко, М. Лодзинський, Я. Шульгін та ін.) комісії. Саме в цей період коштом НТШ почали виходити фундаментальні праці М. Грушевського «Історія України-Руси», «Розвідки і матеріали до історії України-Руси», завдяки яким він став найвідомішим істориком України. У 1904 р. у Санкт-Петербурзі М. Грушевський надрукував статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу.

Вагомими були досягнення НТШ у галузі філології, зокрема літературознавства. У цій царині наук провідне місце зайняв І. Франко (1856 –

1916). У 1899 р. віночолив філологічну секцію, до якої входили О. Огоновський, О. Кониський, К. Студинський, М. Возняк та ін. З 1899 р. почав виходити «Збірник філологічної секції НТШ».

До складу етнографічної комісії, головою якої став В. Гнатюк (1871–1926, з 1898 р. – генеральний секретар НТШ), входили Ф. Вовк, І. Франко, Ф. Колесса. Комісія провела низку антрополого-етнографічних досліджень, результати яких друкувалися в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до української етнології». В. Гнатюк навколо комісії зосередив кілька сотень збирачів фольклору. Вони надсилали йому свої записи, які в його упорядкуванні друкувалися у «Етнографічному збірнику» (22 томи) та «Матеріалах до українсько-руської етнології» (12 томів). Підсумком багаторічних етнографічних експедицій стала підготовлена В. Шухевичем (1849–1915) фундаментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина» (1899–1908), в якій висвітлено етнографічну характеристику гуцулів.

До складу математично-природничо-лікарської секції ввійшли 54 члени, керівником обрали природознавця, філолога і письменника І. Верхратського (1846–1919). Серед членів секції були представники різних наукових напрямів: математики В. Левицький, П. Огоновський, К. Глібовицький; хімії І. Горбачевський, Р. Залозецький; фізики І. Пулюй, М. Пильчиков. Їхні наукові досягнення є вагомим внеском у світову науку.

У 1898 р. при секції створено лікарську комісію, головою якої обрали Ш. Сельського (1852–1920), а заступником Є. Озаркевича (1861–1916) – відомих медика та громадського діяча. Праці членів лікарської комісії друкувалися українською мовою в «Збірнику математично-природничо-лікарської секції»,спеціальними випусками «Лікарська частина». Твори медиків, як і інших природознавців НТШ, – математиків, хіміків, фізиків, що публікувалися у «Записках» та «Збірнику», звернули увагу наукової громадськості на недосконалість тогочасної української наукової термінології. Це розуміли насамперед самі автори наукових робіт, що і пояснює активну роботу І. Верхратського, В. Левицького, І. Горбачевського та інших членів секції над її вирішенням.

В історії української науки і культури НТШ – яскравий приклад добровільного наукового об’єднання, яке вирішувало проблеми гуманітарних та природознавчих напрямів. До утворення в Києві Українського наукового товариства (1907), НТШ відігравало роль неформальної національної академії наук. Створена в 1918 р. Українська Академія Наук запозичила від нього організацію, структуру і високий рівень досліджень.

 

Утворення Української академії наук. З утворенням у 1917 р. Української Народної Республіки (УНР), прагнучи здійснити давню мрію української прогресивної інтелігенції про утворення в Україні вищої наукової установи, група передових українських вчених розпочала підготовчу роботу щодо організації Української Академії Наук (УАН).

Українські вчені, ініціатори створення УАН, змушені були, з одного боку, зважати на конкретну складну політичну обстановку, що склалася в Україні, з другого - добиватися для наукової діяльності сприятливих умов.

Ідея створення УАН вперше виникла серед членів Львівського Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Академік В. Вернадський (1863-1945), який відіграв видатну роль у створенні УАН, глибоко вивчивши досвід НТШ, підкреслив, що крім величезної роботи його членів у справі визнання української мови, як рівноправної у світовій культурі, НТШ «на деяких ділянках наукової праці - в дослідженні українського народу - з честю могла рівнятись до академій інших націй». Але В. Вернадський бачив, як вказують його біографи, і ті, на його думку, прорахунки НТШ, які заважали йому вирости у повноцінну національну академію: територіально Товариство охоплювало лише Галичину. Крім того, 90 % наукової продукції НТШ до 1905 р. було заборонено в Росії. Та головний прорахунок полягав, як вважав академік В. Вернадський, у тематичній обмеженості, що виявлялося в пріоритетному розвитку історико-філологічних наук.

Ідея створення академії швидко вийшла за межі НТШ і в умовах українського національного піднесення на початку ХХ століття знайшла своїх прихильників у колі Українського наукового товариства, створеного в Києві у 1907 р.

Особливо посилилася робота над створенням УАН у 1918 р., коли до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський. Справу взяли в свої руки перш за все міністр освіти в уряді П. Скоропадського – історик М.Василенко (1866-1935) і член Російської академії наук (з 1909 р.) – видатний вчений В. Вернадський.

Микола Василенко відразу запросив Володимира Вернадського до Києва, щоб той приступив до практичної організації Української Академії наук. У листі-відповіді В. Вернадський вперше стисло виклав свою концепцію створення УАН (травень 1918 р.). М. Василенко підтримав цю концепцію і разом з В. Вернадським очолив організаційну роботу щодо створення найвищої наукової установи.

Володимир Вернадський був тісно пов’язаний з Україною не лише родинними зв’язками. Ще студентом природничого відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету (1880-1885 рр.), він досліджував ґрунти Полтавщини, згодом став членом Українського наукового товариства в Києві і НТШ у Львові. Але найінтенсивнішою його науково-організаційна робота була в найскладніші роки - з 1917 р. по березень 1921 р. Саме в цей час В. Вернадський працював в Україні і встиг зробити надзвичайно багато: створити у співдружності з іншими видатними вченими Українську Академію наук, ставши в ній першим президентом, організувати першу в Україні національну наукову бібліотеку (тепер - Національна наукова бібліотека НАН України ім. В. Вернадського), створити наукову школу з біогеохімії, стати ректором Таврійського університету в Криму.

Концепція В. Вернадського щодо створення УАН знайшла свій розгорнутий виклад у його програмній промові, яку він виголосив 9 липня 1918 р. на першому засіданні комісії для вироблення Статуту УАН: виходячи з усвідомлення ролі Академії наук, яке було на рівні передових ідей того часу у науково-організаційній сфері, В. Вернадський запропонував таку структуру Академії: чотири відділи – історико-філологічних наук, фізико-математичних, економіко-юридичних та принципово новий відділ для академій світу – прикладного природознавства. В.Вернадський, як неперевершений майстер наукового прогнозування, майже сто років тому визначив суть новітнього науково-технічного прогресу, перші риси якого він розгледів крізь хаос політичного життя.

Характеризуючи суть своєї концепції, вчений визначив: «Академія наук і зібрання державних учених установ: бібліотека, архів, геологічна або географічна карта, національний музей. Інститути для дослідних або гуманітарних наук мають бути забезпечені достатніми засобами».

В. Вернадський особливо підкреслював: «Академія вільно і незалежно веде свої справи. Задля того повинна Академія не тільки користуватися повною автономією, але й бути поставленою поза всякий вплив на її внутрішнє життя від органів державного урядування».

Українські вчені – фундатори УАН, серед яких були В. Вернадський, О. Левицький, М. Кащенко, А. Кримський, С. Тимошенко та інші, розробили її Статут, здійснили ряд організаційних заходів.

27 листопада 1918 р. відбулося перше засідання вищого органу новоствореної Академії – спільного зібрання, на якому було проголошено заснування Української Академії наук (УАН). Головою – президентом УАН був обраний В. Вернадський, неодмінним секретарем – А. Кримський, видатний філолог, сходознавець.

Таким чином, завершився перший етап створення УАН. Перший склад УАН налічував 12 дійсних членів (академіків). Варто згадати їх поіменно:

Відділ історико-філологічних наук: професор Харківського університету Д. Багалій, професор Українського Київського державного університету А. Кримський, професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький.

Відділ фізико-математичних наук: академік Російської академії наук В. Вернадський, професор Київського університету св. Володимира П. Тутковський.

Відділ соціальних наук: професор Українського Київського державного університету М. Туган-Барановський, професор Харківського університету Ф. Тарановський, професор Київського політехнічного інституту В. Косинський, секретар комісії розбору древніх актів О. Левицький.

Почалося практичне становлення багато в чому нового наукового організму. УАН у лютому 1919 р. було передано будинок на вулиці Володимирський, де тепер перебуває президія НАН України (з дня заснування до 14 червня 1921 р. академія мала назву Українська академія наук (УАН); з 14 червня 1921 р. - Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), з 1937 р. - АН УРСР, тепер - Національна Академія наук України.

Отже, ініціатива створення Академії та її практичного втілення від початку до кінця реалізувалася групою прогресивних українських вчених на чолі з В. Вернадським та М. Василенком, лідерами широкого кола української інтелігенції. Створювана в умовах постійних змін влади, УАН стала потужним ядром консолідації кращих сил української інтелігенції, що сприяло розвиткові національної і культурної самосвідомості народу України.

Таким чином, конкретні факти спростовують твердження радянської історіографії про початок існування і діяльності Української Академії наук у 1919 р. – періоді утвердження більшовицької влади в Україні.

Активну науково-організаційну і науково-дослідницьку роботу проводили відомі вчені України, що стали дійсними членами УАН в початковий період її діяльності: геохімік B. Вернадський, філолог-сходознавець А. Кримський, геологи – П. Тутковський, M. Андрусов, хімік В. Кістяківський, математик Д. Граве, ботанік – B. Липський, зоолог – О. Нікольський, біолог – Л.Кащенко, механік – С.Тимошенко.

Створювалася мережа установ УАН. Працювали відділи УАН: історико-філологічних, фізико-математичних, соціально-економічних наук, які об’єднували 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути: технічної механіки, демографії, української наукової мови. В перший рік діяльності УАН важливим заходом було створення Комісії для вивчення природних багатств країни, яка почала роботу на чолі з В.Вернадським.

УАН змушена була здійснювати практичні кроки для співробітництва з більшовицькою владою. 3 вигнанням польських військ з Києва у червні 1920 р. УАН відновлює свою діяльність. Діяльність наукових установ будується відповідно до завдань, поставлених більшовицькою владою, спрямовується на розв’язання проблем, які поставали перед системою влади.

У 1920 р. почав виходити перший друкований орган УАН «Записки відділів Академії». Основними структурними одиницями УАН були інститути, кафедри і комісії. Їх різноманітність і певна розпорошеність були результатом пошуків сталих організаційних форм наукової діяльності УАН в перші роки її існування.

Після падіння УНР, в Україні було критичне внутрішнє становище (розруха народного господарства, голод 1921 р.). За цих умов керівництво більшовицької партії реалізує перехід до нової економічної політики, здійснює вдалу фінансову реформу. Х, ХІІ з’їзди РКП(б) розглядають економічне і національне питання. З початку 1920-х років в Україні починається і поширюється процес українізації, що сприяло розвиткові національних кадрів, запровадженню рідної мови. Все це створює більш сприятливі умови для розвитку науки в Україні.

Отже, перші роки існування Української Академії наук в умовах більшовицької влади в матеріальному відношенні були надзвичайно важкі. В умовах нової економічної політики відбувається поступове повільне покращення матеріального становища Академії наук в цілому та її наукових співробітників.

Проте ці зміни в Академії наук відбувалися надто повільно. На науку не вистачало коштів, тому скорочувалася кількість працівників наукових установ. Скорочення штатів наукових співробітників стало значною загрозою для систематичної наукової праці Академії наук. На початку 1922 р. було наказано скоротити кількість штатних працівників із 606 до 147. У 1923 р. відбулося зменшення штату до 117 співробітників. На початку 1924 р. в ВУАН залишилося 82 наукових співробітники, разом з академіками, 21 науково-технічних і 14 адміністративно-технічних працівників. Річний бюджет становив 37 тис. крб. у валюті. Відчутні позитивні зміни у матеріальному становищі Академії відбулися лише у 1926 р. Збільшується кількість штатних працівників, їх заробітна плата, операційні кошти, зростає нерухоме майно ВУАН. Радянський уряд прагнув здобути дипломатичне визнання у всьому світі і Академія наук давала для цього переконливий матеріал.

Разом з тим, вище партійне керівництво УРСР здійснює заходи, спрямовані на встановлення свого контролю над Академією наук. Важливу роль у здійсненні цього завдання мали відіграти організаційні зміни в Академії. У зв’язку з цим Рада Народних Комісарів (РНК) УРСР 14 червня 1921 р. затвердила положення про Всеукраїнську Академію наук (ВУАН). Це положення визначало завдання, організаційну структуру, склад Академії, основні напрямки її діяльності як найвищої наукової установи республіки. Проте певним перебільшенням є твердження деяких істориків, що цим фактично ліквідовувалася автономія ВУАН. Нове положення 1921 р. було здійснено лише частково. Вже в 1924 р. працювали над його переглядом. Фактично Академія наук керувалась Статутом 1918 р. з деякими змінами, які було внесено більшовицьким керівництвом у 1921 р. та 1924 р. В Академії наук творилася певна традиція, власне «звичаєве право», на підставі якого Академія діяла.

Партійна номенклатура намагалася поставити Академію наук під контроль, але на той час, у 1920-х рр. контроль не мав такого все проникливого характеру, як у 30-ті рр. ХХ ст.

Підсумовуючи вищезазначене, слід підкреслити, що утворення УАН мало величезний вплив на розвиток науки в Україні. Час від заснування Академії наук до кінця 1920-х рр. був періодом становлення і розвитку цієї наукової установи, залучення до її діяльності кращих наукових кадрів всієї України, пошуків організаційних форм науково-дослідної роботи, створення дослідження у різних галузях знань. Відтак зростав авторитет науки України, своїми працями українські вчені здобули визнання серед зарубіжних колег.

 

Фундаментальні й прикладні науки в Україні в 20-40-х рр. ХХ ст. Розвиток науки в Україні у вищезазначений хронологічний період відбувався в умовах становлення й утвердження сталінського тоталітарного режиму, що характеризувався широкомасштабними репресіями, в тому числі й проти науково-технічної інтелігенції. У 1920-1940-х рр. одна за другою галузі знання підпадали під потужний прес тодішньої більшовицької влади. Попри такий стан речей, Й. Сталіну та його оточенню треба було зважати на необхідність розвитку природничих і технічних наук, щоб забезпечити розвиток важкої промисловості, оборони, воєнної техніки, зрештою зберегти та зміцнити свою владу. Про це добре свідчать більшовицькі директиви, зокрема щодо п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1928-1932 рр., де вказувалося, що «раціоналізація не може бути проведена без підвищення ролі науки і наукової техніки». Цим визначалась роль фундаментальних і прикладних наук в Україні, завдання вищих навчальних закладів, академічних наукових установ республіки.

У 1920-1940-х рр. роль координаційного центру наукового пошуку й основного генератора ідей виконувалазгадувана вище Українська Академія наук (з 1921 р. – Всеукраїнська Академія наук, з 1936 р. – Академія наук УСРР, а з 1937 р. – Академія наук УРСР). Про зростання наукового потенціалу Академії свідчать дані про її кількісний стан: якщо у 1921 р. тут працювало 36 дійсних членів, то у 1939 р. їхня чисельність зросла до 835 осіб.

На початку 1930-х рр. було змінено структуру АН УСРР. Замість 164 кафедр, розрізнених лабораторій і невеликих інститутів створено 21 науково-дослідний інститут. Ця структур