Сучасна політична думка. Основні політологічні школи.

Даний період включає політичні вчення, які з’явились на рубежі XIX і XX століть та впродовж усього XX століття.

Саме в цей період різко зростає роль політики, її вплив на еко­номіку, ідеологію, культуру. У зв'язку з цим різко зростає обсяг до­слідницьких робіт у сфері політики, відбулося становлення полі­тичної науки як самостійної науки.

Фундамент сучасної політичної науки було закладено у концеп­туальних дослідженнях Г.Моски, В.Парето, М.Вебера та Р.Міхельса, які значною мірою визначили загальний напрямок подальших політичних досліджень нашого часу.

Концепція «політичного класу» Г.Моска в своїй концепції виходив з того, що:

- будь-яка держава чи будь-який режим керуються панівним класом, який прагне узаконити і раціоналізувати своє панування;

- поділ на еліту та маси є характерним для будь-якого су­спільства незалежно від політичного режиму: влада завжди ут­римується панівною верхівкою;

- існує два типи панівної верхівки: «аристократична» або за­крита, яка суперечить будь-яким змінам, та «демократична» або «відкрита», яка допускає мінімальне розширення своїх лав за ра­хунок вихідців із мас.

Г.Моска вважав, що еліти «закритого» і «відкритого» типів іс­нують як у системі демократії, так і в системі диктатури. Мен­шість здійснює управління некомпетентними масами, оскільки їй притаманні такі три якості:

1) військова хоробрість;

2) братерство;

3) священство, а також розум, освіта й організованість.

Його основні висновки:

1. Стабільність суспільства залежить від оновлення еліти.

2. Будь-яка еліта має тенденцію до перетворення в «закриту» й «спадкоємну», що призводить до її відчуження від народу.

3. Змішана форма правління — найкраща форма управління.

4. Основним в стабілізації існуючих суспільних відносин є організація контролю над поведінкою мас.

Елітарну теорію Г.Моски продовжив і розвинув В.Парето. На його думку, еліта — це люди, які отримали найвищий індекс в їх діяльності. Нова еліта висувається із найбільш обдарованих представників нижчих верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Цикли підйому і занепаду еліт виступають як за­кономірність існування розвитку суспільства, циркуляція або кругообіг еліт — це незаперечний закон суспільного життя.

Центральна політична ідея його концепції — розгляд суспіль­ства як системи, в якій всі сфери взаємопов’язані.

Згідно з В.Парето:

- економічна підсистема соціальної системи утворюється дія­льністю людей, які приводяться в рух раціональними ідеями;

- соціальна система є більш складною, оскільки в ній діють люди, наділені почуттями;

- самі почуття, які зумовлюються психічним складом індиві­дів, є тією пружиною, яка приводить в рух соціальну систему.

Суспільство — це піраміда: вгорі знаходяться високообдаровані особистості — вожді, керівна верхівка є однорідною, відо­кремленою від суспільства. Суспільство — це система, яка зна­ходиться в стані динамічної рівноваги. Еліту об’єднує спільність соціального походження, досвіду, для неї характерне вміння при­вести в рух все, щоб захистити свої інтереси. Цим Парето дово­див зверхність еліти над масами, її сила базується на психологіч­них якостях — енергійності, чесності, добропорядності.

У своїй концепції еліти В. Парето показав, що еліта — це ті, хто має «найвищий» показник у своїй сфері, тому еліта завжди при­стосовується до своїх результатів та стимулів своєї діяльності.

В. Парето виводить два типи людей, які характеризують два типи правління, що приходять на зміну один одному:

1. індивіди, які здатні до маніпуляції масами — «лисиці»;

2. індивіди, які здатні застосовувати насилля — «леви».

Теорія еліт В.Парето, яка абсолютизує психологічну нерів­ність і психологічний фактор, слугує виправданням влади приві­лейованих класів.

Зміна еліт є законом існування людського суспільства, що по­в’язане з економічними і політичними циклами «соціальною рів­новагою», з циклами духовного виробництва — інтелектуального, релігійного, художнього.

Одним з фундаторів теорії еліт, а також основоположником політичної соціології був німецький політичний мислитель Роберто Міхельс (1876—1939). У своєму головному творі «До со­ціології партійності в сучасній демократії» (1911) він на прикладі німецької соціал-демократії досліджував олігархічні тенденції в демократичному суспільстві, методологічною основою яких є психологічний детермінізм. Р.Міхельс показав, що: 1) правляча меншість приділяє значну увагу збереженню влади і посиленню своїх позицій; 2) захоплення влади правлячою верхівкою є незворотним процесом; 3) вказаний процес характерний для всіх демократичних партій.

Р. Міхельс досліджує проблему «еліта-маса», в контексті якої розробляє ідею необхідності олігархічного переродження всіх без винятку демократичних партій, що знайшло своє відтворення в «залізному законі олігархії», згідно з яким будь-яка демократія призводить до олігархії.

М. Вебер пропонує розглядати соціальні цінності, за допомогою яких суспільство, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв’язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття «закон»; відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні і передбачає розгляд соціальних явиш, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціаль­них інституцій. М. Вебер виокремлює історичні та соціологічні ідеа­льні типи, беручи до уваги різність їхніх ступенів узагальнення.

М. Вебер вважав, що політика — це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах, розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широ­кому — це політичні відносини, пов’язані з управлінням окреми­ми сферами людського життя, а у вузькому — керівництво полі­тичною організацією, передусім, державою. Політику М.Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М.Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

Американська школа. Їй належить провідна роль у сучасній традиційній науці. На її формування значний вплив справили традиційні підходи і концепції, які виходять з політичних ідей Платона й Арістотеля, класичного конституціо­налізму Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є.

Основний напрям розвитку суспільних знань, що утвердився у США з кінця XIX ст., зорієнтований на науково-теоретичніпошуки зв’язку держави і суспільства і на емпіричний підхід до аналізу діяльності державних, урядових та політичних інститутів. У 1857 р. в Колумбійському університеті було відкрито першу «Школу (коледж) політичної науки», з 1889 р. почала роботу Ака­демія політологічних і соціологічних наук, у 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук. Нині Асоціація нара­ховує понад 25 тис. професіоналів-політологів. Центри емпіричних досліджень діють в американських університетах з 1906 р., Феде­ральний Центр емпіричних досліджень створено у 1914 р. Активно розвивається політологічна наука після Другої світової війни.

Центральними для американської політології традиційно зали­шаються проблеми політичної влади.

При цьому досліджуються:

1) конституційні основи і принципи політичної влади (Конгрес, система президентства і адміністративно-управлінського апарату);

2) політична влада і політична поведінка (механізм функціонуван­ня суспільної думки, поведінка виборців, діяльність політичних партій).

Нині в американській політології розвиваються такі нові напрями:

- теорія політичного управління;

- міжнародна політика;

- політична модернізація;

- компаративістська політологія.

Отож американська політологічна школа представлена таки­ми напрямками:

1.Теоретичні проблеми політичної науки (РДаль, Д.Істон та ін.), в контексті яких значна увага приділяється питанням політичної ста­більності і модернізації, функціонування політичних систем і режимів.

2. Компаративістські політологічні дослідження (Г.Алмонд, С.Верба, С.Ліпсет), в контексті яких основна увага приділяється емпіричним дослідженням, які проводяться за єдиною програ­мою одночасно в багатьох країнах: вивчення залежності між економікою, політикою і соціальною стабільністю, специфічних особливостей політичної культури, сприйняття цінностей лібе­ралізму народами різних країн і народів.

3. Дослідження в сфері міжнародних проблем, розвитку циві­лізацій, глобальних взаємозалежносгей (3. Бжезинський, С. Хантінгтон та ін.): відносини між Сходом і Заходом, причини політичних конфліктів, проблеми посттоталітарного розвитку.

4. Дослідження динаміки суспільної думки: визначення пере­ваг виборців під час голосування, формування іміджу політиків, політичні інститути і рішення, розробка методів та інструмента­рію проведення досліджень.

Англійська політологічна школа. На неї здійснила великий вплив американська школа політології. У сучасному вигляді анг­лійська політологія являє собою сферу гуманітарного знання, в якому все більше підсилюється економічний, соціологічний, со­ціально-психологічний напрямок політичних досліджень. Так, при Лондонському університеті в кінці XIX ст. було створено Лондонську школу економіки і політичних наук. При цьому увага приділяється аналізу:

- англійської політичної системи;

- інституту виборів;

- механізму політичного тиску на владу і парламент з боку різноманітних формальних і неформальних груп;

- психології політичної поведінки виборців.

Центральними проблемами сучасної англійської політології є:

1) теорія конфлікту;

2) теорія згоди, консенсусу;

3) теорія плюралістичної демократії.

Провідними політологами англійської школи є Г.Ласкі, М.Оукшот, Е.Берч, Р.Роуз, Т.Боттомер, К.Поппер.

Німецька школа політології. На відміну від англо-американської політологи, яка особливу увагу приділяє емпіричним дослідженням, сучасна політологія в Німеччині має теоретико-філософський характер і сполучена з політико-соціологічними дослід­женнями. Німецька школа політичної науки включає:

1. Дослідження філософії політики, акцентуючи увагу на за­стосуванні методів психоаналізу і відродженні філософських тра­дицій неокантіанства і веберівського ренесансу (Т.Адорно, Ю.Ха- бермас, Е.Фромм).

2. Аналіз соціальної природи тоталітаризму, його витоків, форм (Х.Арендт).

3. Вивчення соціальних конфліктів, специфіки їх впливу у сфері політичних відносин і типології (Р.Дарендорф).

Французька політична наука. Вона є ще надзвичайно моло­дою, сформувалася після Другої світової війни. Для неї характер­ні теоретичні, державотворчі аспекти дослідження політичних процесів у межах конституційного права. Французька політична думка виокремлює декілька напрямків:

1. Дослідження класів, груп, які включаються у політичні від­носини (Л.Сев, М.Фуко).

2. Вивчення сутності влади: взаємодії суб’єктів і агентів політич­ної дії, рекрутування політичних еліт, співвідношення раціональних та ірраціональних моментів політики (П.Бурд’є, Ф.Бурріно).

3. Дослідження стратегії політичних партій, рухів, політичних криз, політичної соціалізації різноманітних груп, особливо мо­лоді (М.Дюверже).

4. Розвиток прикладних сфер політичного знання, технології політики і політичного маркетингу, спрямованих на оптимізацію політичних відносин, формування певного політичного середови­ща (Д.Давід, М.Вон-гран).

Польська школа політології (Є. Вятр, Т. Бондар, К. Опалек, Ф. Ришка) досліджує концептуальне визначення політичного життя суспільства, головних напрямків демократизації політичної си­стеми. Є.Вятр (XX ст.) у праці «Соціологія політичних відносин» з марксистських позицій аналізує такі проблеми політичної соціології, як її предмет, владу, співвідношення політики, економіки і культури, державу, політичну поведінку, політичну свідомість, еліту і лідерство.

Є.Вятр дає концептуальну парадигму такого феномена, як вла­да Вона включає такі елементи:

1) наявність у відношенні влади двох партнерів — окремих осіб, організацій тощо;

2) наказ тому, до кого застосовується влада; наказ може су­проводжуватися погрозою санкцій у випадку непокори;

3) підкорення наказові;

4)суспільні норми, які встановлюють, що той, хто віддає наказ, має право; а той, кому наказують, повинен його виконувати.

Отже, влада — це можливість і здатність одних суб’єктів здій­снювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і авторитету.