Перевод с английского В. Ладогина 10 страница

Стирчить щетина в нього, мов списи,

Хто вздрить його — від страху посіріє;

Мигтять в очицях блищики грози,

А рилом він могили так і риє;

Роздрочиться — зі шляху все змете

Потворище жаске, лихе, товсте.

 

Бокам його, щетинистим, м'язистим,

Зашкодить спис не більше, ніж патик.

Твердої шиї не пробити вістрям;

Дратливий, кинеться й на лева дик.

Мов з ляку, роздаються глоди й терни,

Коли по лісу мчить кабан всежерний.

 

Твою чудовну вроду, що Любов

їй задивлянням красну дань складає,

Ці ясні очі, ці уста, цю кров,

Ці ніжні руки — за ніщо він має.

Красу твою — наруга із наруг! —

Він зриє так, як зрив би всякий луг.

 

Нехай собі ганяє в пущі, в полі…

З потворищем на прю ставать Красі?

Не наближайсь до нього й мимоволі…

Хто друзів слухає, ті щасні всі.

Коли сказав ти «вепр», то я аж сіла —

Злякалась так за тебе! — затремтіла.

 

Чи ти, як зблідла я, не спостеріг?

Чи страх в очах моїх не загніздився?

Чи в млостях я не впала на моріг?

В цих грудях, що на них ти повалився,

Бунтує серце віще — землетрус

Незборний, що даремно з ним борюсь.

 

Бо ж де Кохання править, там Ревнивість —

Кохання самозваний чатовий —

Бунт добачає, сіє полохливість,

У мирний час волає: «Ворог! Бий!»,

Любові одбиваючи жадання,

Немов вода збива огню палання.

 

Шпигунка ця, донощиця бридка,

Іржа, що їсть Любові сад тендітний,

Розлучниця, пліткарка, що пуска

Чутки то істинні, то нісенітні, —

Мені і серце, й вуха повнить вщерть

Своїм: «Пильнуй! Його пантрує смерть!»

 

Та мало їй, бо ще й малює оку

Картину: як звалив тебе кабан,

Як ікла вгнав у бік тобі з наскоку,

І ллється, ллється кров юнача з ран

На квіточки, що долу поникають,

Від крові й смутку голівки схиляють.

 

І що вчинити я могла іще,

Коли тремчу, як здумаю про тебе?

Спливає кров'ю серце і пече,

І відкриває страх видіння з неба:

Віщую смерть тобі і жаль собі,

Як вийдеш завтра з вепром на двобій.

 

А рвешся полювать — мене послухай.

У лісі є ж плохіша звірина:

І хитрий лис, і заєць довговухий,

І сарна, що й слабкіших обмина, —

Оцих і цькуй хортами полохливців,

Конем жени, мисливцю із мисливців!

 

Коли страшка-зайчиська сполошиш,

Старайся бідака перехитрити,

Дивись, як у долину мчить з узвиш,

Які-то петлі вміє він крутити;

Заплутує, мов лабіринтом, шлях,

Щоб ворог спантеличивсь і закляк.

 

То вскочить межи вівці до обори,

Аби зі сліду збить проноз-хортів,

То заведе аж на кролячі нори,

Щоб трохи лемент перелементів;

А то між оленів прудких затреться —

У небезпеці розум де й береться.

 

Бо вже як запах з іншими змішавсь,

Пси-нюхачі на місці завертяться;

Сюди-туди рвонуть вони — шусть! шасть!

Аж поки знов нанюшать — і помчаться,

Ш підхоплять гавкіт луни по лісах,

Мов лови почались на небесах.

 

А він же, горопаха косоокий,

Ген на горбі на задні лапки став

І наслуха, чи й справді має спокій,

Та дочуває знов гучне «гав-гав».

І в відчай падає важкий, бездонний,

Мов хворий, дзвін зачувши похоронний.

 

Дивись, як заметається бідак,

Зарошений, подряпаний колюччям:

То вбік, то колом; уперед, навспак;

Став, зляканий листочком лопотючим, —

Адже знедоленого всяк скубне,

А рятувати — пальцем не кивне.

 

Полеж, послухай ще моєї мови,

Та не пручайся, бо й не відпущу.

Щоб ти зненавидів веприні лови,

Саму себе в словах переловчу,

Зв'яжу це з цим, те приточу до того —

Дає Любові гори слів Тривога.

 

На чім спинилась?..» — «Байдуже на чім.

Спинись — і край… І край казанню буде.

Пусти, вже глупа ніч». — «То й що у тім»?

«На мене, — каже він, — чекають люди.

Ще поночі впаду». Вона ж: «Повір,

Вночі в жадання щонайкращий зір.

 

А впасти трапиться, то знай: цілунок

Урвати в тебе забагла земля;

Прекрасне підбиває на грабунок —

На те ж вона тебе й перечіпля.

Заради уст твоїх сама Діана

Умить кривоприсяжницею стане,

 

І знаю я, чому темнюща ніч:

Тож Цінтія ховає лик свій срібний,

Щоб на Природу впав покари бич

За те, що вкрала взір богоподібний,

Тебе в робітні відлила своїй,

Денному сонцю встид і їй, нічній.

 

І Цінтія до Парок піддобрилась[23].

Щоб розладнать Природі дивний труд:

Змішати із красою — слабість, гнилість,

З довершеністю чистою — зло, бруд,

Скорить її, Природу — тиранії

Випадку, лих безумній веремії,

 

Де лихоманки, всякі гарячки,

Чума, холера, сказ, та божевілля,

Та мозку, крові, кості болячки,

Що жар дають, і млості, й слабосилля,

Й пересит, і переступ, і сльозу…

І все це — помста за твою красуі

 

Таж наймізерніша із тих напастей

Вбива красу, не знаючи невдач.

Струнка постава, погляд променястий,

Що милувався ними споглядач,

Умить зруйновані, розтали… Де ви?

Мов сніг злизало сонце полудневе.

 

Тож зацурай неплідну чистоту

Весталок-дів, черничок-самодрочок,

Які приводять лиш неплідноту,

Пустельний недорід синів і дочок, —

Будь щедрий! Світло каганець дає,

Лише допоки в нім олива є.

 

Твоє ж бо тіло — це не гріб зяйливий,

Де поховать потомство хочеш ти,

Хоч вік велить родити в час щасливий —

Не знищувати в лоні темноти.

Бо світ тебе відрине — не безкарно

Гординя вб'є таку надію гарну!

 

Отак ти знищуєш себе в собі —

Це ж зло, за громадянську чвару гірше,

Це гірше за безумний самовбій,

За синовбивство — батько сина ріже!

Перед іржею злота не втаїш, —

Пусти в ужиток — матимеш бариш…»

 

«Ну, годі, - їй урвав Адоніс мову, —

Затерті вельми ці слова твої.

Цілунок дав, а ти зламала слово,

Та не силкуйся проти течії.

Жадання мамко, ноче темнолиця,

За свідка будь: я починаю злиться.

 

Хай дасть тобі сто тисяч язиків

Любов; хай кожен з них за твій меткіший

І чарів повен, мов сирени спів, —

Я вчую тільки гамір серед тиші.

У вухах в мене — серце у броні,

Що стереже від всякої бридні,

 

Пильнує, щоб гармонія облудна

Не влізла в тихий прихисток грудей

Та щоб не стало в серці надто людно,

Щоб не забуло мирних снів ночей, —

Ні, пані, стогонів не хоче серце,

А міцно спить — саме, замкнувши дверці.

 

В котрім з тих слів я б ґанджу не знайшов?

Рівненька стежка, та веде до Аду.

Ненавиджу таку твою любов,

Що першим-ліпшим ув обійми пада.

Приплід, мовляв! Ось виправдання де!

Це ж розум-звідник хіть брудну веде.

 

Це не Любов! Любов втекла за хмари,

Коли її імення вкрала Хіть,

Що, ним прикрившись, розкошує яро,

Плямує глумом чисту, юну мить;

Тиранить жадібно, з'їда уїжно,

Мов гусінь ненажерна — зелень ніжну.

 

Любов засяє сонцем по грозі,

А Хіть завиє, мов по сонцю — бурі;

Любові парость вік цвіте в красі,

А Хіть півліта здасть зимі похмурій.

Любов помірна — міри Хіть не зна.

Любов правдива; Хіть — лиха мана.

 

Сказав би я ще більше, та не смію,

Бо надто юний для старих казань.

Піду смутний — інакше я не вмію:

І сором на лиці, і в серці — твань.

Образою мої палають вуха:

Розпусна мова — то ганьба для слуху!»

 

І, вирвавшись з обіймів чарівних,

Що й не навчили ніжної покори,

Подався через темний пастівник,

Любов зневажену лишивши в горі.

Як зірка з неба котиться у тлін,

З Венериних очей щезає він.

 

Аж кинулась за ним очима тими,

Як хтось, у кого щойно друг відплив

І зник уже за хвилями крутими,

Де хмари б'ються з буйством сивих грив, —

Отак сховала чорна ніч жорстоко

Того, хто потішав божисте око.

 

Як той, кому з ослаблої руки

Впаде у море діамант коштовний,

Чи той, кому погасне мерехкий

Нічний ліхтар у пущі, звіра повній, —

Лежала приголомшена, німа:

От мала щастя — та взяла пітьма!

 

У серце б'є себе — аж застогнало,

Аж відгукнулася луна з печер,

І довго, мов подвоєне, лунало,

Страждання незглибиме двох Венер.

«Ой лихо! — скрикне. — Ох, нещасна!» — «…Щасна!» —

Озветься звідусюди мука власна.

 

Луну завваживши, то заквилить,

То заведе сумної злотокудра:

Як юних в'ярмлює, старих — малить

Любов, що мудра в глупстві — глупомудра;

Наприкінці ж — та сама голосьба,

І хором знай вторує лун юрба.

 

Та пісня болісна і ніч стомила.

Як щедро закоханці тратять час,

Мов світу цілому печаль їх мила!

Все б сповідями розважали нас:

Почнуть, зіб'ються, знов розпочинають…

Ніхто й не слухає, а не змовкають.

 

То з ким же ніч богиня провела?

Із звуками, що розпач мавпували!

Так відмовляють шинкарі без зла,

Хоч би там що п'яниці їм казали.

Промовить: «Так», — відкажуть: «Так!..» — гучні;

А скрикне: «Ні!» — почує також: «Ні!..»

 

Та ось і жайвір, вістовець обуди,

Від вогкого гніздечка лине ввись

І ранок будить срібляний, щоб груди

Розкрив і сонце випустив: явись!

І як же славно прикрашає щедре

Черленим злотом пагорби і кедри!

 

«Владарю світла, боже світляний! —

Венера сонце словом величає. —

Що в тебе кожен каганець земний

І кожна зірка сили позичає, —

Поміж людей ти хлопця розшукай;

Він світла дасть тобі, ти ж — іншим дай.

 

Сказавши це, до миртів на узліссі

Біжить хутчій. Вже й ранок он який,

А від коханого не чути вісті.

Де ж валування псів? Де ріг дзвінкий?

Та ось почула — почалися лови!

Туди, туди спіши мерщій, Любове!

 

А всюди заступають шлях кущі:

За шию ловлять, лізуть цілуватись,

Ще й піддобряються до ніг корчі,

А їй з чіпких обіймів вяриватись,

Мов сарні тій, що молоко несе

В дійках розбухлих, — хай маля поссе.

 

Коли це чує: підняли вже звіра!

Й сахнулась — так сахнеться мандрівець,

Забачивши зміюку лускошкіру,

Де ледь не став він, брівши напрямець;

Отак собача боязлива дзвяга

Чуття вразила, відібрала звагу.

 

Тож знати: стрілось їм не зайченя,

А вепр, ведмідь чи навіть лев гордливий,

Бо ані руш гавкуща собачня, —

Усе на місці гамір той лякливий:

Шаленство звіра бачачи, хорти

Не важаться, кому вперед іти.

 

Цей моторошний ґвалт їй б'є у вуха,

А через вуха в серце проника,

Яке лише блідого ляку слуха,

І — кожна жилочка дрижить, слабка.

Як командир тікає — що ж солдати?

Не встоять — кинуться також тікати.

 

Стоїть в заціпенінні, лиш тремтить…

Та ось велить чуттям підбадьоритись,

Мовляв, нема ніяких страховіть,

Дитячі вигадки — чого страшитись?

«Забудьте ляк і дрож!» — велить вона

І… цькованого бачить кабана —

 

Із рилом пінявим у чімсь червонім,

Немов змішались молоко і кров,

І страх ударив подихом зловонним,

Погнав її. Удруге поборов!

Геть, геть біжить. Аж стала серед дебрі.

Вернулась — за різню сварити вепра.

 

Дум тисячі — і тисячі стежок…

Знов пробігає, де пробігла щойно.

То стане й слухає, мов без думок, —

Так п'яний розум все чіпає гойно,

Та не загоїть жодної із ран,

За все береться, сам попавши в бран.

 

Глядь — хорт скалічений скрутився в хащі;

Питає, де господар, бідака.

Ось другий рану лиже — лік найкращий,

Яка б ураза не була тяжка.

А там іще один, ледь підповзає;

Спитала — він виттям відповідає.

 

Заледве цей доскавулів скиглій,

Як інший, ще сумніший голосильник

Послав до неба жаль і відчай свій,

А з ним багато інших надмогильних

Співців завило. Ось, хвости між ніг,

Похнюпи йдуть, кривавлячи моріг.

 

Гай-гай, як бідний люд страшать знамення,

І з'явиська, і чари, й чудеса!

Згадає всіх пророків одкровення,

Коли надивляться вже очеса…

Від знаків лиха стисло дух богині,

І Смерті кинула слова обвинні:

 

«Гидка тиранко, підла, зла маро,

Розлучнице любові осоружна!

Оскалена, понура машкаро,

Навіщо вкрала ти красу нерушну

І подих чистий юнака, що сам

І чар, і пахощі давав квіткам?

 

Як мертвий він… О ні, таж буть не може,

Що, бачивши, убила ти його!

О так, можливо! Ти безока — отже,

Ти косиш навмання, коли кого…

Ти цілиш у старих. Коли ж не влучиш,

То й немовля із матір'ю розлучиш.

 

Остерегла б його — озвався б він,

І вбивча міць твоя пропала б швидко.

Хай Парки проклянуть тебе за чин,

Яким зітнула не бур'ян, а квітку!

Йому б Любові золота стріла —

Не Смерті чорний спис, не смертна мла![24]

 

Чи сльози п'єш, як сієш плач трагічний?

Чи ловиш стогони, що мчать до зір?

Пощо на очі сон наслала вічний,

На ті, що всім очам відкрили зір?

Немила вже й Природі згубна сила,

Яка її найкращий твір скосила!»

 

Повіки опустилися, й потік

Відчайних кришталевих сліз спинився,

Що із богининих рум'яних щік

На груди пречудові щедро лився.

Та повінь хоч які загати рве,

І знову струмінь срібляний живе.

 

Як очі й сльози діляться стражданням!

В кришталі відбивається кришталь.

Та дружнє хоче висушить зітхання

Очей і сліз виснажливу печаль.

Мов буряного дня — то дощ, то вітер:

То сльози полились, то подих витер.

 

Ще й множить біль мінливих мук юрба,

І тиснеться на перше місце кожна;

Їх слухає усіх і всіх — раба,

Щомиті — інша мука переможна,

Та всі лихі, готують всі удар,

Гуртуючись, мов сто сердитих хмар…

 

Та що це? Звіддалік хортів хтось кличе!

Так слуха колискову дитинча…

Уяви зазіхання руйнівничі

Умить цей клич надії розвінча,

І радість, мов страждання й не боролось,

Нашіптує: «Адонісів то голос…»

 

І сльози враз відринули усі,

В очей в'язницю, мов перлини в склянку.

Та часом найкоштовнішій сльозі

Втекти щастить і впасти наостанку,

Аби з лиця землі відмити грязь:

Земля ж не тоне — тільки упилась.

 

Любове, ти — невіра всім невірам!

І віриш, і не віриш водночас.

Твої і щастя, й біль — зеніт з надиром,

Надія й розпач — блиск твоїх окрас:

Вбиває перша любими словами,

Влещає другий чорними думками.

 

Наткала — й розпускає вже ткання:

Живий Адоніс — отже, Смерть не винна!

Немовби й не взивала навмання,

Богиню величає страховинну

Владикою гробків, гробком владик,

Загладою на всякий рух і крик.

 

«Ні, Смертонько, я просто жартувала,

А ти даруй мені — злякалась я,

Коли в цім лісі веприще назнала,

Яке жалю не має на хлоп'я,

І кинула тобі слова догани,

Жахнувшися: загинув мій коханий!

 

То ж не моя провина — кабана!

Йому пометись, невидима владарко!

Хоч мій язик сварив — то звірина

Жорстока, підла спричинила сварку.

Біль — двоязикий. Ста жінок умом

Не дати ради язикам тим двом».

 

У тій надії, що живий Адоніс,

Венера скорий здогад свій кляне.

Щоб мав юнак добро, талан, достойність,

До Смерті мовить слово підкупне

Про статуї, надгробки, склепи; навіть

Усі її страшні тріумфи славить.

 

«Юпітере! — ячить. — Яка ж була

Дурна я і який слабкий мій розум!

Оплакала того я, хто дотла

Горітиме; цвістиме — до морозу.

Як він помре — краса загине з ним,

І Хаос пожере вселенський дім.

 

Ах ти, Любове! Все тобі присниться,

Що конче хтось на твій чигає скарб.

Тебе злякала призвістка-марниця,

А серце вже й квилить, вже й має карб…»

Аж чує раптом клич веселий рога.

Де й дівся сум — танцює легконога!

 

Мов сокіл на принаду — так спішить,

Від невагомих стіп не гнуться трави…

Глядь: на тропі розтерзане лежить

Її кохання — вепрів вир кривавий.

Уражені видовищем, зіркі

Сховались очі, ніби вдень зірки.

 

Неначе равлика тендітні ріжки,

Що їх, коли торкнеш, сховає він

І вже не виткне з крученої хижки,

Аж поки небезпеки стихне дзвін, —

Так від кривавиці сахнулись очі,

Втекли в покої рятівної ночі,

 

Де склали всю повинність, блиск свій весь

В обладу приголомшеного мозку,

Що просить їх не виглядати днесь,

До трону більш не слати поголоски, —

Бо ж серце, боязкого владаря,

Непевна чутка громом ударя,

 

Й, налякані, дрижать підданці чемні —

Так вихори, ув'язнені в землі,

Підвалини стрясають попідземні, —

Жахаються великі і малі.

Цей трус Венерині чуття всі збурив,

Аж очі скочили з-під ковдр-зажмурів —

 

І боязко линули яснину

На рану, що прорили ікла вепра

У хлопця в боці, - сніжну білину

Сльоза із рани зчервонила тепла.

Трава і квіти — все, що там росло,

Із ним, здавалось, кровію спливло.

 

Це співчуття Венера бачить бідна,

Голівоньку схиливши на плече.

Страждає мовчки — не ридає ридма.

Гадає: «Він не вмре, живий він ще!»

Від горя оніміла, скам'яніла.

І сліз нема — всі вилити зуміла!

 

Засліплена, вже добачає там

Не ту, єдину, — три криваві рани.

І докоря невірністю очам:

Три брами, де й одній зіяти рано!

Лице також двоїться… І рука…

Там хибить зір, де думка не зірка[25].

 

«Ще й одного оплакати не встигла,

Як двох Адонісів спіткав кінець!

Зітхання відлетіли, сльози збігли:

В очах — вогонь, у серденьку — свинець.

Свинцеве серце, очі, розтопіте!

Кохання краплі, ви мене спаліте!

 

Ох, світе, скарб який утратив ти!

І хто ще в тебе є, що варт дивитись?

Кого варт слухать? Чим із многоти

Щедрот своїх ти можеш похвалитись?

Приваба квітів гине й воскреса,

Та справжня тільки з ним була краса.

 

Віднині будьте непокриті, чола!

Хай сонце й вітер не цілують вас!

Нема що цілувать — на світі голо.

Хай сонце — палить, вітер — тне всякчас.

Коли Адоніс жив, вітри і сонце

Хотіли вкрасти це краси віконце.

 

Тому й любив він капелюх носить, —

Бо в очі лізло сонечко гаряче.

А вітер капелюх зідме й трусить

Почне чуприну — хлопець тільки плаче;

А сонце й вітер сваряться тоді,

Хто перший зсушить сльози молоді.

 

Побачити його біг лев з діброви;

Щоб не злякать, ховався за терни.

Аби його почути спів чудовий,

Приходив тигр сумирно, мов ручний.

А вовк, той голос вчувши, жертву кидав

І цілий день по тому кров'ю бридив…

 

Задивиться на образ свій в струмку —

Спливуться рибки в золотій оздобі;

І всі пташки раділи юнаку:

Щебече ця, а та несе у дзьобі

Шовковиці чи вишні спілий плід;

Він їм — красу, вони йому — ягід.

 

Лиш дикий дик, понурий, тупорилий —

Бодай могилу швидше він знайшов! —

Угору не зирнув на образ милий,

А то б не пролилась коштовна кров.

Коли ж зирнув-таки, то — треба знати —

Не вбити він хотів — поцілувати!

 

Отак-то він моє кохання вбив:

Адоніс гострим списом замахнувся,

А вепр на нього іклів не гострив,

Цілунком замиритися рвонувся;

Та схибила закохана свиня

І в бік угнала ікла навмання.

 

Коли б і я іклатою родилась,

Цілунками його убила б я.

Та мертвий він — не поблагословилась

Його любов'ю молодість моя».

Сказавши це, упала в узголов'я,

Лице сплямивши зимною вже кров'ю.

 

Що гляне на уста — уста ж бліді,

За руки візьме — руки геть холодні!

На вухо сповідається в біді,

Так ніби вуха ті вчувати годні.

Повіки піднімає, що злягли

На два світила, згаслі серед мли.

 

Вона ж гляділася у ті свічада

Не раз, а це себе не бачить в них.

Померкла незрівнянна їх відрада,

І вроди чар кудись безслідно зник.

«О диво часу! — каже. — Ти загинув,

А день мене й не втішив — не відлинув.

 

Ти вмер. Тож волю я свою звіщу:

Віднині за любов'ю шлю осмуту.

Хай, ревності підвладна та плачу,

Любов солодка гіркне на отруту;

Нехай нерівню кожен обира,

Нехай жура утіху пожира.

 

Нещира буде хай, оманна й змінна;

Хай зрада в пуп'янку її згризе;

Хай зваба так прикриє суть розтлінну,

Щоб правдою здалось облудне все;

Хай зробить тіло квітнуче — гниючим,

Німою — мудрість, глупство — балакучим.

 

Розгульна буде хай і все ж — скупа,

Смішним хай зробить дідуся-столітня,

Хай джиґуна оберне на стовпа,

Вельможу обскубе, збагатить злидня;

Безумством буйно-тихим буть їй слід.

Хай хлопець дідом стане, хлопцем — дід.

 

Хай там схибнеться, де тверда опора,

Іде без ляку там, де зради твань;

Хай всепрощенна буде й надсувора,

Брехлива з-під правдивих обіцянь;

Нехай хова під благочестям скверну;

Хай з серни лева робить, з лева — серну.

 

Хай наведе вона і війн, і чвар,

Розділить старше з меншим покоління,

Хай стане служкою для всяких свар,

Як паливо слугує для пломіння;

Мою любов ще в брості вбила смерть —

Не повнись, келиху кохання, вщерть!»

 

І враз юначе тіло мов розтало,

Розвіявсь, як хмаринка, смертний прах,

А з крові розіллятої постала

Червона квітка в білих цяточках,

Так схожа на оті краплини крові,

Що вцяткували щоки мармурові.

 

До квітки голову схиля вона:

Чи ж пахне свіжим віддихом Адона?

«На грудях житимеш моїх, ясна,

Як смерть його забрала беззаконна…»

Стебло зірвала, і на зламі сік

Зеленою сльозиною потік.

 

«Так батько твій чинив, о бідна квітко,

Ростку того, хто пахнув ще любіш, —

Таж від найменшого він ллакав збитку;

До себе дорости хотів, не більш, —

Так само й ти. Та знай, мій квіте бідний:

Тобі, як батька кров, ці перса рідні.

 

На них він, як на ложі, спочивав,

Життя він дав тобі, а з ним і право

Люлятися отут, немов між трав, —

Вколише серденько тебе на славу.

Й щомиті цілуватимуть уста,

Бо ти — мого кохання яснота».

 

І геть спішить, стомившись марнотою,

Сріблястих голубів своїх впряга

І колісницею мерщій легкою

Пустелю голубу пересяга,

У Пафос летячи, де буде свято[26]

Оплакувать свою велику втрату.

 

 

Післямова

 

Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavo 1593 p. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидавцем «Венери і Адоніса» став Джон Харрісон. На титульному аркуші ім'я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена «Венера і Адоніс» покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.

Джерелом сюжету поеми стали «Метаморфози» Овідія. Шекспір міг прочитати книгу в оригіналі або ознайомитися з її текстом в англійському перекладі А. Голдінга (1567). У X книзі «Метаморфоз» оповідається про пристрасть богині кохання Венери до юного мисливця Адоніса. В Овідія нічого не сказано про нехтування героя почуттям. Римського поета привернула до себе життєствердність міфа. Не скорившись долі, - «Над усім же ненависна, — каже. — Права не маєш однак!» — Венера в Овідія зберігає життя Адонісу, обернувши його на квітку. Близька до поеми Шекспіра сюжетна ситуація, розроблена Овідієм у IV книзі «Метаморфоз», де розповідається про пристрасть німфи Салмакіди до юного Гермафродита, який теж знехтував коханням. Сцена боротьби німфи та юнака дуже нагадує аналогічний епізод у «Венері і Адонісі». Співзвучні поемі Шекспіра й окремі фрагменти міфа про Нарціса (кн. III), наприклад, захоплення героя полюванням.

Поетичний дебют Шекспіра близький до надзвичайно розвиненої в західноєвропейській літературі традиції створення любовних поем. Прагнення до вивчення людського почуття зароджується ще в середньовічній куртуазній поезії. Особливою популярністю починає користуватись у цей час «Наука кохання» Овідія, що породила численні наслідування. Інтерес до теми зберігається в епоху Відродження. Думка про світову обов'язковість кохання звучить уже в творах Ф. Петрарки (більш абстрактно) і Дж. Боккаччо. У повісті Боккаччо «Амето» любов перетворює мисливця-варвара на «божественну людину» Відродження. В його жартівливо-галантній поемі «Полювання Діани» (1335), створеній, як і «Венера і Адоніс», на міфологічному матеріалі, богиня вимагає від своїх супутниць обітниці цнотливості. Юні мисливиці залишають Діану, віддавши перевагу богині кохання Венері. Галантно-авантюрна першооснова зберігається в поемах М. Боярдо, Л. Аріосто, Т. Тассо.

В Англії пісні та поеми про кохання створюють Т. Кемпіон (1567–1619) та Дж. Гаскойн (бл. 1539–1577). До досвіду створення ренесансного галантного епосу на матеріалі англійської поетичної традиції звертається Е. Спенсер у поемі «Королева фей» (повністю опубл. 1609 p.). Дещо раніше в 12 еклогах «Пастушого календаря» (1579) Спенсер вводить до умовно-поетичного світу бесіди на різні етичні теми. Піднесеність і витонченість у його творах поєднується з ренесансним уславленням людського почуття. Саме в епоху Спенсера, у 80- 90-х pp. XVI ст., в Англії спостерігається справжній поетичний вибух, до якого причетний був і автор «Венери і Адоніса», який назвав поему «первістком своєї фантазії».

Поема починається надзвичайно динамічно. Відмовившись від преамбул, Шекспір відразу ж розгортає дію: охоплена пристрастю богиня кохання Венера переслідує юного Адоніса, який нехтує почуттям. Поема побудована так, як будувались ренесансні живописні полотна. Між іншим, до міфа про кохання Венери і Адоніса художники Відродження і XVII ст. звертались неодноразово (Тіціан, Веронезе, Пуссен, Рубенс та ін.). Поема пронизана яскравим світлом, розімкнута, відкрита назовні. Вранішнє сонце освітлює юного героя, який збирається на полювання. Палкі слова Венери на захист кохання супроводить полуднева сонячна спекота. Пауза — Адоніс покидає Венеру — пов'язана з настанням ночі. І, нарешті, багряні промені вранішнього сонця освітлюють сцену полювання. Теплі золотаві тони притаманні образу Венери, в колористичному відношенні, побудованому на дзвінкому акорді золотого (волосся богині) й червоного (рум'янець, пурпурові вуста) кольорів. Земна, пройнята чуттєвістю краса Венери (волого-блискучі очі, напіввідкритий рот) нагадує зображення богині кохання на полотні Тіціана «Свято Венери» (1518).

Венера — втілення земного, чуттєвого кохання, змальованого в поемі з усією його буйною язичницькою радістю і динамікою. Іронічні ноти, що лунають у тексті, - наприклад, згадка про спітнілі руки богині — не руйнують єдності образу. Перед нами — кохання сильне і природне, воно позбавлене галантних прикрас і не приховує свого реального, земного єства. Венера невід'ємна від світу, що її оточує. Лейтмотив її мови — кохання є обов'язком і властивістю усього живого. Доводячи правомірність любові, Венера вдається до нескінченних прикладів із найрізноманітніших, а часом навіть несподіваних, сфер буття. Богиня апелює до законів суспільного життя, користуючись правовою і економічною термінологією. Виникає ренесансна концепція єдиного ланцюга буття. Всесвіт, прагнучи гармонії, не заперечує закону кохання, яке дає йому життя і вічне відродження. Висловлювання Венери близькі до першого циклу «Сонетів» Шекспіра (1-17) і комедії «Марні зусилля кохання».