Лейбніц та ідея драбини істот.

Однією із центральних фігур у філософії й природознавстві XVІІ - початку XVІІІ ст. був німецький математик і філософ-ідеаліст Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) (Пор). Почавши зі співчуття механістичному матеріалізму, він незабаром створив власну філософську систему об'єктивного ідеалізму, ядром якої явилося його вчення про монади.

Під монадами Лейбніц розумів абсолютно прості, неподільні духовні субстанції, що становлять "елементи речей". На відміну від трактування субстанції Спінозой і Декартом Лейбніц наділив монади здатністю до діяльності й руху. Оскільки монади, за Лейбніцом, абсолютно самостійні й разом з тим створюють весь навколишній нас світ, у якому ми спостерігаємо єдність і розвиток, то Лейбніц увів у свою систему телеологічний принцип споконвічної доцільності, "передустановленої гармонії", передбаченої богом при створенні світу.

На природничі науки особливий вплив зробило вчення Лейбніца про континуум (лат. continuum – неперервне) - визнанні абсолютної неперервності явищ; йому належить досить популярним афоризм: "Природа не робить стрибків". Цей принцип він прагнув поширити на всю природу; виходячи з нього, він намагався, зокрема, пояснити історію Землі.

Поширення принципу безперервності на біологічні явища привело Лейбніца до розробки вчення про "драбину істот", що одержала широке визнання в ХVШ ст. Згідно цього вчення, всі живі істоти становлять єдиний, безперервний ряд; вся справа лише в тім, щоб відшукати проміжні форми. Навіть між рослинами й тваринами, уважав Лейбніц, повинні існувати проміжні форми. Однак всі щаблі сходів істот Лейбніц вважав існуючими одночасно, споконвічними, створеними богом і вічними. Хоча таким чином в ідеї "сходів істот" не було нічого еволюційного, вона послужила згодом одним із джерел зародження еволюційної ідеї. Цьому сприяли прояви діалектики у філософській системі Лейбніца. (Діалектика, гр. dialektike – мистецтво вести бесіду, суперечка – теорія і метод пізнання явищ дійсності у їх розвитку і саморусі, наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення). Лейбніц писав, наприклад, що "усе у всесвіті перебуває в такому зв'язку, що сьогодення приховує завжди у своїх надрах майбутнє, і всякий даний стан може бути пояснений природно лише з безпосередньо попереднього йому стану".

Із загальних філософських поглядів Лейбніца і його вчення про передустановлену гармонію випливали його преформістські уявлення й заперечення ним самозародження. (Преформізм лат. praeformo - предобразую, вчення про наявність у статевих клітинах матеріальних структур, які визначають розвиток зародка і ознаки організму, які розвивається з нього). Вся жива природа, за Лейбніцом, бере початок від "сім’яних тварин", що виникли "разом з початком світу". Ніщо не виникає заново, лише тільки зазнає змін через збільшення або зменшення. Розвиток є розгортання заздалегідь даного."

При всій обмеженості поглядів Лейбніца, його ідеї про загальний зв'язок у природі, упорядкованості складових її тіл і непорушності закону безперервності, про зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім - були великим кроком уперед і вплинули на формування світогляду натуралістів.

 

І. Ньютон.

Великий вплив на розвиток науки й філософської думки XVІІ- XVІІІ ст. зробили праці англійського фізика, механіка, астронома й математика Ісаака Ньютона (1643-1727) (Пор). Ньютон сформулював основні закони класичної механіки, відкрив закон всесвітнього тяжіння, розробив теорію руху небесних тіл, обґрунтував найважливіші принципи оптики, вніс найбільший вклад у математику, (диференціальне й інтегральне вирахування) і т.д.

Прагнення Ньютона вивести всі явища природи з початків механіки знайшло втілення в створеній ним механічній системі світу. Після Ньютона уявлення про панування в природі певних закономірностей, механічна картина світобудови входять у плоть і кров науки. Такий же вплив на натуралістів зробили уявлення Ньютона про матерію, масу, рух, час й простір.

Праці Ньютона, як і праці Декарта, були спрямовані на створення наукової картини світу, в основу якої були покладені "початки механіки". Але між поглядами Ньютона й Декарта були суттєві розходження, що викликало тривалу й гарячу суперечку прихильників "ньютоніанського динамізму" (Динаміка, гр. dynamis – сила, розділ механіки, в якому вивчається рух тіл під дією прикладених до них сил, основа динаміки – Ньютона закони механіки) і "картезіанської фізики". (Картезіанство – направлення в філософії і природознавстві 17-18 ст., теоретичним джерелом якого були ідеї Р. Декарта (латинізоване ім’я Cartesius – Картезий, звідси назва. Основа картезіанства – послідовний дуалізм, тобто поділ світу на дві самостійні і незалежні субстанції – протяжну і мислячу). Суперечка ця йшла по ряду питань. На відміну від Декарта Ньютон і його послідовники визнавали наявність порожнечі, дію тіл одне на одне на відстані, сформулювали поняття "сила", розвили так звану корпускулярну теорію світла (на противагу декартовській хвильовій теорії світла) і т.д. Прихильники Ньютона відкидали декартовську теорію віхреподібного руху й деякі інші його побудови, які не відповідали новим відкриттям у фізиці.

Механістичний матеріалізм у поглядах Ньютона переплітався з ідеалістичною метафізикою. Ньютон відривав матерію від руху, вважав матерію інертною, позбавлену власної активності. На відміну від Декарта він вважав рух аж ніяк не вічним, а привнесеним у матерію діючою ззовні силою. За Ньютоном, рух може виникнути й зникнути. З погляду Ньютона, простір і час - це не форми існування матерії, а якісь особливі, зовнішні стосовно матерії, категорії. Не дивно, що ці механістичні й метафізичні концепції відкривали лазівку ідеалізму. Ньютон визнавав "перший поштовх", який нібито дав початок світу, і навіть повторні втручання божества в справи природи.

Якщо Декарт прагнув показати світ у його виникненні й зміні, якщо в рамках його механіцизму є хоча б елементи історичного підходу, то світ Ньютона закляклий, застиглий, позбавлений історії. Загальні погляди Ньютона ще глибоко сидять в теології.

 

1. Французький матеріалізм XVІІІ століття

Найбільш великою і яскравою матеріалістичною течією XVІІІ ст., яка зробила величезний вплив на розвиток природознавства, був французький матеріалізм XVІІІ ст. "Механістичний французький матеріалізм примкнув до фізики Декарта на противагу його метафізиці" (К. Маркс і Ф. Енгельс). Французькі матеріалісти XVІІІ ст. були ідеологами зміцнілої і революційної тоді буржуазії, яка готувалася штурмувати феодалізм. "Великі люди, які у Франції просвіщали голови для революції, яка наближалася, - писав Ф. Енгельс, - самі виступали вкрай революційно. Ніяких зовнішніх авторитетів якого б то не було роду вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний лад - усе було піддано самій нещадній критиці; все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати своє існування, або відмовитися від нього". В іншім місці К. Маркс і Ф. Енгельс пишуть наступне: "...французьке Просвітництво XVІІІ століття і особливо французький матеріалізм були боротьбою не тільки проти існуючих політичних установ, а разом з тим проти існуючої релігії й теології, але і в той же час відкритою, ясно вираженою боротьбою проти метафізики XVІІ століття і проти всякої метафізики, особливо проти метафізики Декарта, Мальбранша (Нікола Мальбранш 1698-1715, французький філософ-ідеаліст, (Пор)), Спінози й Лейбніца".

Одним із джерел поглядів французьких матеріалістів XVІІІ ст. були праці англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Локка й Джона Толанда (1670-1722) (Пор).

Томас Гоббс (1588-1679) (Пор) виступав з рішучою критикою ідеалістичних уявлень про "духи", "нематеріальні субстанції" і т.п. і стверджував, що матерія (основною властивістю якої він вважав протяжність) - це єдина реальність, що існує поза людиною. Матеріальні тіла відбиваються в нашій свідомості, формуючи уявлення. Але Гоббс розумів рух тільки як механічне переміщення матерії й не вважав його невід'ємною властивістю матерії. Маркс і Енгельс характеризували Гоббса як "систематика" беконівського матеріалізму.

Філософські погляди Бэкона й Гоббса у відомій мері продовжував розвивати Джон Локк (1632-1704) (Пор). В історії матеріалістичної філософії велике значення мала локківська критика ідеалістичного уявлення про "вроджені ідеї", розвиток ним матеріалістичного положення про чуттєвий, досвідний характер наших ідей, людських знань. Хоча в Локка й були відступи до ідеалізму (ідея про "самодіяльність душі" і т.п.), його матеріалістичні погляди дуже вплинули на наступний розвиток передової філософської думки й, зокрема, на формування світогляду французьких матеріалістів XVІІІ ст.

Твори Ламеттрі, Дідро, Гольбаха, Клода Антуана Гельвеція (1715-1771) й інших французьких матеріалістів XVІІІ ст. говорять про більш високий щабель розвитку матеріалізму, який спирався на успіхи природничих наук і рішуче боровся з релігією й ідеалістичною метафізикою.

Французькі матеріалісти прагнули довести, що весь всесвіт, починаючи від найпростіших тіл і закінчуючи людиною з характерними для неї складними душевними властивостями, створюється за природними законами природи, за законами руху матерії. Вони стверджували, що рух є невід'ємною властивістю матерії, і, таким чином, перебороли в цьому пункті помилкові погляди Декарта й Ньютона, які залишали місце для уявлення про "перший поштовх".

Жюльен Офре де Ламеттрі (1709-1751) (Пор) писав, що "матерія містить у собі оживляючу й рушійну силу, яка є безпосередньою причиною всіх законів руху". Відрив же матерії від руху він характеризує як "гіпотезу, яку намагаються пристосувати до даних віри". Ясно висловлюється з цього питання й Дені Дідро (1713-1784) (Пор): "Тіло, на думку деяких філософів, не обдароване саме по собі ні дією, ні силою. Це жахлива омана, яка стоїть в прямому протиріччі із усякою фізикою, із усякою хімією. Саме по собі, по природі притаманних йому властивостей, тіло повно дії й сили, не дивлячись на те чи будете ви розглядати його в молекулах чи в масі. Щоб уявити собі рух, додають ці філософи, поза існуючою матерією, варто уявити силу, що діє на неї. Це не так". Не менш яскраво висловлюється із цього приводу й Поль Анрі Дитріх Гольбах (1723-1789) (Пор), який стверджує, що "рух є спосіб існування, який випливає необхідним чином із сутності матерії". Гольбах рішуче відкидає ідею першого поштовху: "Якби до спостереження природи підходили без забобонів, то давно переконалися б, що матерія діє за своїми власними силами і не має потреби ні в якому зовнішньому поштовху, щоб бути приведеною в рух".

Всесвіт французькі матеріалісти розглядали в його вічному русі, у безперервній і загальній зміні. Ідеї перетворення - трансформації одних природних тіл в інші, думка про вічний круговорот червоною ниткою проходять через твори цих філософів. "Хіба навколо нас не змінюється все?.. Хіба не очевидно, що всесвіт не був у своєму нескінченному минулому в точності такий, який він тепер, і що неможливо, щоб у своєму вічному майбутньому він був хоч на мить у точності тим же самим, який він тепер? Як же можемо ми вгадати, що принесе із собою нескінченна зміна руйнувань і творень, сполучень і розкладань, метаморфоз, змін, переміщень"? - писав Гольбах. Звичайно, необхідно, відрізняти цю ідею механістичного матеріалізму від уявлення про історичний розвиток природи. Але в боротьбі з ідеалістичними, богословськими уявленнями про закляклість, незмінність створеної богом природи, думка про закономірне природне походження всіх природних тіл мала величезне значення. Втім, у працях французьких філософів-матеріалістів XVІІІ ст., особливо Дідро, ми зустрічаємо серйозні елементи історичного підходу до природи.

Основне питання філософії - про відношення духу до матерії, мислення до буття - французькі філософи-матеріалісти беззастережно розв’язували з позицій матеріалізму. Матерії притаманна властивість чутливості, відчуття й, нарешті, свідомості. Ламеттрі відкидав погляди Спінози на загальну одухотвореність матерії - гілозоїзм (гр. hyle – матерія і zoe – життя – філософське вчення про загальну одухотвореність матерії), а Дідро проводив відмінність між нижчими формами чутливості, властивими, на його думку, тілам неживої природи, і їх більш високою формою - мисленням. Джерело мислення, пізнання - це відчуття, почуття, які відображають зовнішній світ. Це було розвитком ідей матеріалістичного сенсуалізму, насамперед вчення Локка. (Сенсуалізм, лат. sensus - сприйняття, почуття, - направлення в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість (відчуття, сприйняття) – основа і головна форма достеменного пізнання. Протистоїть раціоналізму. Основний принцип – «нема нічого в розумі, чого не було б в почуттях»).

Виходячи з охарактеризованих вище позицій, філософи-матеріалісти розглядали й органічний світ, у тому числі й життєдіяльність людини.

"Матеріалізм минулого століття, - писав Ф. Енгельс, - був переважно механічним, тому що із всіх природничих наук на той час досягла відомої закінченості тільки механіка, і саме тільки механіка твердих тіл (земних і небесних), - механіка тяжкості. Хімія існувала ще в наївній формі, заснованій на теорії флогістону. (Теорія флогістону гр. phlogistos – запальний, горючий – згідно уявлень хіміків 17-18 ст. «початок горючості», гіпотетично складова частина речовин, яку вони начебто втрачають при горінні та випалі.) Біологія була ще в пелюшках: рослинний і тваринний організм був досліджений лише в самих грубих рисах, його пояснювали чисто механічними причинами. В очах матеріалістів XVІІІ століття людина була машиною так само, як тварина в очах Декарта. Це застосування винятково масштабу механіки до процесів хімічного й органічного характеру, - в області яких механічні закони хоча й продовжують діяти, але відступають на задній план перед іншими, більш високими законами, - становить першу своєрідну, але неминучу тоді обмеженість класичного французького матеріалізму.

Друга своєрідна обмеженість цього матеріалізму полягала в нездатності його зрозуміти світ як процес, як таку матерію, яка перебуває в безперервному історичному розвитку. Це відповідало тодішньому стану природознавства й пов'язаному з ним метафізичному, тобто антидіалектичному, методу філософського мислення. Природа перебуває у вічному русі; це знали й тоді. Але за тодішніми уявленнями, цей рух настільки ж вічно обертався в одному і тому самому колі, і таким чином залишалося, власне, на тому ж самому місці: воно завжди приводило до одних і тих самих наслідках. Таке уявлення було тоді неминуче".

Незважаючи на обмеженість матеріалістичної філософії XVШ ст., вона зіграла величезну роль у розкріпаченні людського духу від кайданів релігії, прокладала шляхи новим принципам наукового пізнання, дуже вплинула на формування світогляду багатьох натуралістів.

Схоластика і ідеалізм, проти яких вели боротьбу французькі матеріалісти, не відразу зійшли зі сцени: вони ще довго панували в розумах багатьох філософів і натуралістів.