Розділ 1. Лінгвістична та соціально-історична сутність мовної норми

Порушення мовної норми в засобах масової інформації

Курсова робота:

студентки третього курсу

факультету журналістики

академічної групи ЖРН-36с

Януш Зоряни Василівни

Науковий керівник:

ас. Щур Ольга Мар’янівна

Львів – 2012

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1.Лінгвістична та соціально-історична сутність мовної норми….........5

1.1. Функціональний аспект лексичної норми в засобах

масової інформації…...……………………………………………..9

Розділ 2. Порушення лексичної норми у засобах масової інформації.............18

Висновок………………………………………………………………………….29

Список використаної літератури...............…………………………..………….31

 

Вступ

У сучасному українському мовознавстві часто висвітлюються теми, пов’язані з дослідженнями порушень мовної норми. Це зумовлено насамперед її важливим соціальним значенням. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засоби спілкування між людьми. Тож дбати про очищення української мови від помилок – це обов’язок усього суспільства, не кажучи вже про тих людей, які безпосередньо працюють над нею – журналістів, дикторів, працівників редакцій і видавництв. Саме від наших підручників, газет, журналів, теле- і радіостанцій залежить чи мова багатомільйонної аудиторії збагачуватиметься і удосконалюватиметься, чи, як часто трапляється сьогодні, засмічуватиметься.

Тож актуальність теми нашого дослідження зумовлена частотою порушення мовної норми сучасними українськими засобами масової інформації, потребою систематизувати помилки та показати можливі варіанти їх уникнення.

Оскільки лінгвальна діяльність проявляється у різних формах і на різних рівнях, то норми поділяють на: лексичні, фразеологічні, словотворчі, фонетичні (акцентологічні, орфоепічні) та граматичні (морфологічні й синтаксичні). Функціонально-стилістичні норми виявляються на всіх рівнях мови, проте найочевиднішими вони є на рівні лексики, оскільки лексичні одиниці мови досить чітко закріплюються за окремими стилями (хоча й уживаються за межами цих стилів). Тож вважаємо за потрібне зосередити свою увагу на порушенні саме лексичних норм у засобах масової інформації.

Мета роботи полягає в аналізі лексичних помилок шляхом виявлення та систематизації їх особливостей, дослідженні лексичних помилок у матеріалах українських журналістів, а також у пошуку способів їх уникнення.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

 

· обґрунтувати лінгвістичну та соціально-історичну сутність літературної норми;

· систематизувати погляди мовознавців на мовну норму;

· розробити критерії виявлення лексичних помилок з урахуванням специфіки журналістських матеріалів;

· здійснити лексичний аналіз журналістських текстів в обраних ЗМІ;

· з’ясувати частотність різнотипних помилок;

· визначити лексичні засоби, у яких журналісти найчастіше допускають помилки;

· узагальнюючи результати дослідження, запропонувати раціональні шляхи вдосконалення процесу грамотного написання журналістських матеріалів;

Об’єкт дослідження – журналістські матеріали в засобах масової інформації місцевого («Львівська Пошта», «Львівська Хвиля», «ЗІК») та загальноукраїнського («Експрес», «Радіо Свобода», «СТБ») рівнів за період з 1 грудня 2011 року до 29 лютого 2012 року.

Предмет дослідження – лексика журналістських матеріалів, зокрема анормативність використання лексичних засобів у ЗМІ.

Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів («Лінгвістична та соціально-історична сутність мовної норми» та «Порушення лексичної норми у засобах масової інформації»), висновку і списку використаної літератури.

 

Розділ 1. Лінгвістична та соціально-історична сутність мовної норми

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

На початку ХХІ століття ситуація довкола норм (особливо лексико-семантичних) української літературної мови дедалі складніша для лексикографічного опису. Словники як особливий жанр лінгвістичного дослідження за своєю суттю статичні, й що динамічніший об’єкт опису, то виникають глибші суперечності. Як зауважує С.Єрмоленко, «жоден тлумачний словник не може охопити всіх конкретних ситуацій слововживання, відгукнутися на ледь помітні семантичні та стилістичні відтінки слова в живому спілкуванні» [8, с. 64].

Норма лiтературної мови в її конкретно-iсторичному виявi є центральним поняттям теорії культури мови. Це одна з найскладніших проблем, багатовимірність якої визначається багатьма факторами: iсторичними, культурно-соціологічними і власне лінгвістичними.

С.Єрмоленко зауважує, що у визначеннях мовної норми дослідники насамперед наголошують на:

· суспільному визнанні зразків комунікатів (або висловлювань);

· обов’язковості дотримання зразків, кодифікованих у словниках, граматиках;

· динамічній природі мовної норми, що відбиває історичну змінність літературної мови, а також змінність соціально-культурних оцінок норми на синхронному зрізі мови.

У 1955 році мовознавець С.Ожегов відповів на запитання, що таке мовна норма: "Це сукупність найбільш придатних ("правильних", "кращих") для обслуговування суспільства засобів мови, які складаються як результат добору мовних елементів з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого в процесі соціальної оцінки цих елементів" [8, с. 15].

В українському мовознавстві вивчення норми має власну багату традицію (праці М.Гладкого, М.Сулими, О.Курило, О.Синявського, М.Жовтобрюха, М.Пилинського, А.Москаленка, З.Франко, С.Єрмоленко, Г.Яворської) [30, с. 35]. З 1960-х років дослідження дають змогу чітко окреслити лінгвальну і соціально-історичну сутність норми, виявити її диференційні ознаки. Незалежно від різниці у поглядах окремих мовознавців і цілих лінгвістичних шкіл (української, російської, чеської, польської та ін.), усі дефініції норми неодмінно вказують на її суспільний характер. Мовна норма нерозривно пов’язана із колективом мовців, а на вищому щаблі — як норма літературної мови — із певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави включно [30, с. 36]. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати не одну, а кілька норм або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів норми, що дуже важливо для розуміння процесу формування літературної мови та її функціонування. Тому норма як соціопсихолінгвістичний феномен потребує глибшої диференціації. Така перспектива спричиняється до стратифікації норми. Так, С.Єрмоленко виокремлює: а) норми української національної мови, мови окремого слов’янського етносу; б) норми діалектів (кожен територіальний і соціальний діалект має свою норму); в) норми літературної мови як найбільш розвиненої, вищої форми національної мови [8, с. 62].

У 70-х роках ХХ століття на основі досліджень попередників український мовознавець М.Пилинський вивів найбільш повне, на нашу думку, визначення літературної норми: «Норма літературної мови — це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі й нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування» [22, с. 94].

В українській мові розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1. Орфоепічні норми (вимова);

2. Акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);

3. Лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. Словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. Морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. Синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. Стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. Орфографічні норми (написання слів);

9. Пунктуаційні норми (вживання розділових знаків) [17, с. 40].

На основі досліджень вище згаданих мовознавців виділяємо такі характеристики мовної норми:

1. Відповідність системі мови. З мовного погляду — це впорядкована структура і внутрішня диференціація мовної норми, а з соціального погляду — більш високий ступінь її загальнообов’язковості.

2. Стабільність, відносна єдність мовної норми, що забезпечують функціонування літературної мови. Ознака і вимога єдності літературної норми випливає з надтериторіального характеру літературної мови, що особливо важливо для української мови. Як зауважує Л.Струганець, конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Життя мови протікає як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти, які претендують стати однією нормою). Відомо, що темпи змін на різних мовних рівнях неоднакові. Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживати паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють. На синтаксичному рівні літературна норма досить стійка. Її еволюційний розвиток зумовлений насамперед потребами суспільної комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів [30, с. 38].

3. Варіантність мовних засобів, що виявляється у певному використанні однозначних елементів, що співіснують у мовній системі. У вузькому значенні варіантними вважають близькі за функціями засоби тієї самої мови, рівноцінні, не диференційовані. У ширшому значенні варіанти — це засоби, один із яких несе додаткову інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження. У цьому разі явище варіантності ототожнюється із синонімією.

4. Стилістична диференціація як ознака літературної норми виявляється в існуванні специфічних засобів, закріплених за формою мови (усною чи писемною), за певним функціональним стилем мови або за конкретною стилістичною ситуацією. Лексику сучасної української літературної мови щодо її стилістичної диференціації поділяють на дві великі групи. До першої належить стилістично нейтральна, або міжстильова, лексика, тобто така, що вільно, без будь-якого обмеження вживається в усіх стилях, а до другої — стилістично забарвлена лексика. До слів вузького стилістичного забарвлення належать терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовно-просторічні лексеми, застарілі слова, поетичні неологізми та ін.

5. Кодифікованість різнотипних норм літературної мови. Кодифікація — це встановлення об’єктивних норм, сукупність правил про вживання слів, словоформ, конструкцій у всіх стилях літературної мови, офіційне визнання й опис у словниках, граматиках, правописі, довідниках [30, с. 41]. Кодифікація є результатом наукового пізнання закономірностей вияву норми на певному етапі розвитку мови. Переваги кодифікації очевидні: вона дозволяє замінити інтуїтивні уявлення про норму знанням норми, допомагає знайти правильне вирішення у складних чи сумнівних випадках, створює умови для викладання єдиної форми літературної мови, сприяє єдності і стабільності літературної мови на всій території її поширення. Як зазначає С.Єрмоленко, розширення лексичних джерел сучасної літературної мови обов’язково передбачає розв’язання проблеми мовної кодифікації: «Хто займається кодифікацією літературної норми (чи норм у їх рівневих або стилістичних різновидах), іншими словами, яка інституція встановлює, вводити нове слово, скажімо, запозичення, у словник сучасної української чи не вводити, або надавати статус загальновживаного літературного слова діалектній лексемі, чи ні? Коли в ЗМІ запроваджується як нормативна часто вживана конструкція, вислів, що несе на собі соціально-культурне навантаження, наприклад, найменування часу, часових відтинків доби українською мовою, або використання просторових висловів в Україні - на Україні, існує перевірений шлях узгодження, консультування з мовознавчими центрам» [8, с. 67].

Отже, питання осмислення поняття «норма літературної мови» — одне з найскладніших у сучасному мовознавстві. У працях українських та зарубіжних лінгвістів домінує погляд на норму як на явище, що безпосередньо залежить від суспільних чинників. Літературна норма характеризується комплексом диференційних ознак. Зокрема, це відповідність літературної норми системі мови, поєднання стабільності й динамічності, варіантність, стилістична диференціація і кодифікованість. Урахування цих параметрів — запорука адекватного осмислення реальної мовної норми, підстава для її об’єктивної кодифікації.