Список використаної літератури

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

Імені Митрополита Київського і всієї України,

Предстоятеля Української Православної Церкви блаженнішого Володимира

Міжрегіональної Академії управління персоналом

РЕФЕРАТ

з дисципліни: «ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА»

на тему: «правотворчість законотворчість та правоутворення»

 

Виконав: студент групи БП-11

Вараниця І. С.

Перевірив:

К.ю.н., доц. Літвін Ю. І.

 

Хмельницький 2015

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………………….....…3

Правотворчості…………………………………………………..…………...…………..……..4

Правоутворення………………………………………………………..………………………11

Законотворчості…………………………………...……………………………………………13

Висновок………………………………………………………….……………………………..17

Список використаної літератури………………………………………………………………18

 

 

ВСТУП

Формування права - це складне багатоаспектне соціальне явище, визначене наперед взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Право - це система офіційно визнаних і захищених державою, справедливих за змістом норм, основа яких складається в процесі багаторазового справедливого повторення суспільних відносин [1, с. 17]. При цьому враховується, що право існує нібито на двох рівнях. Перший рівень, який становить основу права, складають правовідносини і норми, що виникають безпосередньо на основі фактичних відносин, що склалися в суспільстві як юридичний вираз цих відносин і завдяки своїй повторюваності набули ознак нормативності. На другому рівні держава сама формулює правові норми, на базі яких виникають фактичні правові відносини, в яких реалізуються норми права. За цієї причини є актуальним надати загальної компаративно- правової характеристики існуючим визначенням поняття правотворення, правотворчості та законотворчості, проаналізувавши критичні аргументи щодо різних теоретико-методологічних підходів у визначенні цих понять, і, спираючись на це, виявити проблеми у їх співвідношенні.

 

Правотворчість

Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості
Правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбічених законом випадках), пов’язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, рпийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.
Головне призначення правотворчості-встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні проявиправотворчості.
Ознаки правотворчості:
1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб’єктами;
2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм
3) набуває завершення у письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;
4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;
5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.
Правотворчість не можна зводити до законотворчості.
Законотворчість є виключно монополією представницьких вищих органів держави (в Україні-Верховної Ради) або народу(громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.
Законотворчість - важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з’являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.
Правотворчість – один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності. Її слід відрізняти від правотворення.
Правотворення – всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.
Правотворчість – поняття вужче, ніж правотворення, вона – частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не правотворчість, але може призвести до неї.
Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку пректу нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції чи дозволу.
Правотворчість – це насампред форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.
Правотворчість – це форма владної діяльності держави, спрямована на утворення нормативно-правових актів, за допомогою яких у юридичній системі змінюються чи скасовуються чинні правові норми або запрваджуються нові.
Стадії процесу правотворчості:
Волевиявлення народу і формування юридичного мотиву;
Нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки;
Надання сформульованому правилу юридичних властивостей.
Ознаки правотворчості:
переважно діяльність держави;
організаційна спрямованість;
відображення в утворенні нормативно-правових актів, які містять нові норми права, змінюють або скасовують чинні;
детальне регламентування правовими нормами.

Принципи правотворчості:
гуманізм – нормативно-правові акти повинні формулювати, захищати загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови й механізм їх втілення у життя;
демократизм – сутність правотворчості – вираження волі народу, його безпосередня участь у розробці та прийнятті нормативно-правових актів;
науковість – ефективне використання досягнень юридичної та інших наук;
правність – адекватне відображення правової природи суспільних відносин у нормативно-правових актах, створення їх у суворій відповідності до правових норм, які регламентують процес правотворчості.
Види правотворчості:
За суб’єктами:
безпосередня правотворчість народу (референдум);
правотворчість державних органів;
правотворчість громадських об’єднань,
За засобами формування норм права:
утворення нових правових норм;
санкціонування наявних соціальних норм – надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.
Форми відображення юридичних норм:
одностороннє волевиявлення органів держави – юридичний нормативний акт;
дво- чи багатостореннє волевиявлення суб’єктів права на паритетних засадах – юридична нормативна угода;
санкціонування – правовий звичай, визнання прецеденту – судовий прецедент тощо.
Види нормативно-правових актів:
За характером волевиявлення:
акти встановлення норм права;
акти зміни норм права;
акти скасування норм права.
За галузями законодавства:
цивільні нормативно-правові акти;
кримінальні нормативно-правові акти;
кримінально-прцесуальні нормативно-правові акти тощо.
За часом дії:
визначено-строкові нормативно-правові акти;
невизначено-строкові нормативно-правові акти.
За суб’єктами нормотворчості:
Верховна Рада України – закони (та постанови);
Президент України – укази;
органи виконавчої влади України;
декрети і постанови – Кабінет Міністрів України;ї
інструкції, вказівки, нормативні накази – керівники міністерств і вдомств;
рішення і нормативні ухвали – місцеві рвди народних депутатів;
рішення – виконавчі комітети місцевих рад;
нормативні накази – керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державих адміністрацій;
нормативні накази та інструкції – адміністрація державних підприємств, установ і організацій;
рішення, постанови тощо – волевиявлення населення в результаті всекраїнського чи регіонального референдуму, певних громадських об’єднань, трудових колективів.
Етапи законотворчої діяльність:
підготовка актів (неофіційційий етап);
прийняття актів (офіційний етап);
Стадії законотворчості:
неофіційний етап нормотворчості:
прийняття рішення про підготовку проекту;
підготовка тексту проекту;
обговорення проекту;
узгодження пректу;
доопрацювання пректу;
Офіційний етап нормотворчості:
внесення пректу на розгляд;
обговорення проекту;
голосування;
підписання;
опублікування (промульгація).
Правотворення як процес самоорганізації права
Останнім часому юридичній літературі почали розрізняти такі категорії, як «правотворчість», «правотворення» і «нормотворчість». Усі ці види діяльності здійснюються з метою покращення соціального регулювання та охорони суспільних відносин.
Соціальне регулювання – це процес упорядкування поведінки соціальних суб’ктів через надання їм прав на певні дії,покладання обов»язків, установлення заборон, застосування заохочення та примусу.
Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється з допомогою соціальної влади.
Розрізняють два види соціального регулювання:
державне;
недержавне.
Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб’єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб’єктів є соціальні організації об’єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такими соціальними організаціями, наприклад, є держава, партії, різні громадські об’єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.
Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення окремих юридичних законів.
Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які перекладаються мовою нормативів, приписів та існують у конкретній юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії:
усвідомлення необхідності правового врегулювання суспільних відносин;
правотворча діяльність.
Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінки може виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший принцип, звичай чи традиціяю. Головним на стадії усвідомлення необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв’язків, визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні стати загальнообов’язковими правилами поведінки, вміщеними в певному джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.
Правотворчість – це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правових актівю
Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах – основних ідеях, відправних засадах, на яких реалізується правотворчість. Йдеться про: демократизм, гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального, законність, науковість, плановість.
Види правотворчості – це сукупність засобів і способів вияву суспільних відносин (що потребують свого врегулювання) та їх фактичне впорядкування (коригування, узгодження) з допомогою юридичних засобів. Розрізняють такі види правотворчості, як безпосередня, делегована, санкціонована.
Суб’єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ країни на випадок референдуму.
Правотворчість – це етап (рівень або форма) правоутворення.
Правоутворення – це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямках.
Зміст правоутворення – всі форми та засоби виникнення, розвитку і зміни права:
- його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах:
* нормативних актах;
* угодах;
* судових прецедентах;
- існування у вигляді неінституціональних форм:
* правосвідомість;
* правові принципи;
* правові терорії;
* правові концепції;
* конкретні правовідносини тощо;
- процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації;
Основи (підгрунтя) розуміння сутності правоутворення:
концепція спільності та відмінності права і закону (право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) як справедливий масштаб свободи, що відображується у правових принципах, суб»єктивних правах, конкретних правовідносинах тощо);
теорії правової держави і громадянського суспільства (громадянське суспільство має домінантне значення – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які є щодо громадянами держави);
принцип поділу влади (розподіл правових форм діяльності держави або форм здійснення державної влади щодо формування і забезпечення реалізації права між органами держави та за участю громадянського суспільства).
Правотворення – форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права.
Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства – у правосвідомості, конкретних правовідносинах, у правомірній поведінці, правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються у нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах.

Можна виділити такі рівні правотворення:
гносеологічний – відбиває процес виникнення та розвитку права у формі правосвідомості;
матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;
інституційний – відбиває існування права як системи правових норм.
Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.
Принципи і функції правотворчості
Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.Загальні принципи правотворчості – незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:
Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їзнього втілення в життя суспільства і держави;
Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;
Гласність – відкрите для громадскості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;
Законність – прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституціно закріпленого процесу правотворчості;
Науковість – ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;
Системність – суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.
До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:
оперативність – незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;
поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;
плановість – за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;
старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;
техніко-юридичеа досконалість – упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов»язковими для праотворчих органів;
урахування місцевого досвіду – особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.
Функції правотворчості – напрямки діяльності, пов’язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.
Основні функції правотворчості:
Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з’являється космічне право; із перходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;
Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає зміну тих законів, що застаріли. Не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;
Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.
Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства.
Проте, аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості.

4) Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення. [1; 297]
Стадії правотворчого процесу
Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий прцеси. Законодавчий процес – важлива складова частина правотворчого процесу. Яка має складний характер.
Правотворчий прцес – система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Ствдії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

 

Правоутворення

Правоутворення є найбільш широкою категорією, що охоплює виникнення і організацію буття права, його упорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямах.

Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується на:

- концепції єдності та відмінності права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство (у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. і.);

- теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство - спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають як громадяни;

- принципі розподілу влади, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством;

- не універсальності права в контексті існування різних цивілізацій у процесі розвитку людства, наявності у світі різних національних правових систем, які об'єднуються у правові сім'ї (романо-германську, англо-американську, релігійного права та традиційного права) існують свої норми.

Правоутворення - це сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права як системи норм права. Зі змістової сторони правоутворення включає:

- суб'єкти, форми, методи та засоби виникнення, розвитку права чи правової системи (структурно-інституціональний аспект);

- процеси виникнення, розвитку права чи правової системи (функціональний аспект).

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:

- гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;

- онтологічний, згідно якого право формується у формі конкретних правовідносин - правового зв'язку суб'єктів права у вигляді зв'язку їх суб'єктивних прав і обов'язків, що переводяться із сфери можливого в дійсність за допомогою правомірної поведінки;

- інституціональний, який розглядає право як систему норм. Узагальнюючи викладені положення, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з таких етапів:

- формування конкретних відносин безпосередньо в суспільному житті на основі матеріальних умов існування суспільства та правосвідомості його членів;

- узагальнення і формулювання державою природних, таких що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовідносин, в формі нормативно-правових актів чи інших державних юридичних рішень (документів);

- втілення формалізованих загальних норм права, знову таки, в конкретні правові відносини, але вже більш впорядковані, стабільні, захищені.

Таким чином, можна говорити про те, що сучасне розуміння правоутворення відрізняється від такого, що домінував у нормативному підході, основу якого складав процес правотворчості. Правотворчість в межах вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів або його державною формою.

Отже в межах правоутворення необхідно вести мову, про формування права та формулювання права. Під формуванням права розуміють процес утворення правил, що стихійно склались у суспільстві та служать зразком, який необхідно підкріпити або заборонити правом. А формулювання права - це діяльність компетентних державних органів. їх посадових осіб або громадянського суспільства зі зміни, встановлення або скасування норм права, що відбувається у формі правотворчості.

 

Законотворчість

У сучасному суспільстві люди і різного роду їх об'єднання постійно стикаються з правилами поведінки, зафіксованими в нормах законів і підзаконних актів - з їх вимогами, заборонами і дозволами, з необхідністю їх дотримання, виконання і застосування, з тими наслідками, які настають у разі їх порушення. Кожна держава встановлює у суспільних відносинах певний порядок, який з допомогою законодавства і режиму законності формулює їх в правових нормах, забезпечує, охороняє й захищає. Законодавство охоплює більшість сфер людської діяльності, розширює межі свого регулятивного впливу на суспільні відносини за рахунок ускладнення соціального буття і, як наслідок, появи нових типів людських відносин, безпосередньо супроводжуючи людей у їх спілкуванні один з одним.

Невід'ємну роль у формуванні і розвитку цього важливого соціально-правового інституту відіграє правотворчість, яка є складним соціальним явищем, що має управлінську природу, виступаючи однією з форм державної організації суспільства. Як і будь-який соціальний процес, це свідома цілеспрямована діяльність, що здійснюється через право та правові норми. Кажучи про правотворчість як про явище соціально-юридичного характеру, не можна обмежувати його лише функцією видання нормативних актів. Воно охоплює більш широке коло процесів: підготовку нормативних актів, виявлення існуючих потреб в правовому регулюванні, визначення оптимальних напряму й характеру такого регулювання тощо.

Комплексний підхід до правотворчості вимагає розвитку реальних зв'язків між різними явищами, що беруть участь у формуванні права. Правотворчість - основна, первісна ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла і стала очевидною, а їх напрям визначено вектором суспільного розвитку. На цьому етапі в процес правотворення включаються компетентні органи держави.

Згідно з традиційною точкою зору правотворчість - це діяльність держави, спрямована на створення юридичних норм. Тож пра- вотворчий процес можна визначити як порядок здійснення юридично значущих дій із підготовки, прийняття та опублікування нормативних актів, які процесуально оформлені, юридично опосередковані і носять офіційний характер.

Головне для правотворчості - вироблення і встановлення нових правових норм. У цьому передусім знаходить свій прояв призначення цієї форми державної діяльності. По суті своїй правотворчість - це піднесення державної волі до ступеня закону, до юридичних приписів, що мають загальнообов'язкове значення.

Отже, правотворчість - це організаційнооформлена діяльність держави із піднесення державної волі до рівня закону шляхом виявлення потреб у нормативно-правовому регулюванні певного типу суспільних відносин і створення відповідно до цих потреб нових правових норм, зміни і скасування діючих. Правотворчість є діяльністю із підготовки, затвердження й опублікування нормативних актів, що здійснюється компетентними органами держави. Як і будь-яка інша процесуальна діяльність, правотворчість являє собою офіційний порядок юридично значущих дій. Відтак, вона обумовлює виникнення низки взаємопов'язаних соціальних відносин, наприклад правовідносин з приводу підготовки і прийняття нормативного акта. Окрім того, правотворчість виникає лише за наявності певного юридичного факту. Підставою для активації механізму правотворчого процесу є прийняття офіційного рішення про підготовку проекту відповідного правового акта. В якій би формі це рішення не виражалося, воно також є юридичним актом, що породжує певні права та обов'язки. І саме з моменту прийняття такого рішення виникає певне правовідношення, за якого усі дії із створення нормативного акта якісно відрізняються від тих, що передували ініціації його створення.

Видається очевидним, що найбільш вдалим є широке розуміння правотворчості, тобто виділення в ній як в процесі двох основних етапів. Перший - це попереднє формування державної волі, що зовні виражається у складанні проекту нормативно-правового акта. Цей етап складається з дій, які не породжують правових норм безпосередньо. Він створює основу для наступних дій, будучи передумовою прийняття нормативного акта. Другий етап - це офіційне піднесення державної волі до норми права, тобто прийняття і оприлюднення нормативного акта. На цьому етапі вирішальне значення має діяльність правотворчого органу. Зазначені етапи загалом притаманні усім видам правотворчості. Проте найбільш повно вони проявляються при створенні законів. Ця діяльність найбільш повно моделює право- творчий процес і найбільш точно відтворює на практиці його сутніс- не призначення.

Варто додати, що законотворчість і правотворчість аж ніяк не тотожні поняття. Як відмежовують категорії "система права" і "система законодавства", так само розрізняють і поняття "правотворчість" і "законотворчість", які співвідносяться між собою як загальне і конкретне. На відміну від правотворчості метою законотворчості є створення закону (законодавчого акта). Тож законотворчість - це вид державної діяльності, за допомогою якої воля певної соціальної групи чи спільноти підноситься до ступеня закону і виражається у нормі права конкретних змісту й форми.

Законотворчість - це стрижень правотворчості, його найважливіша складова частина, тому їй притаманні риси, загальні для всіх видів правотворчості. Проте якщо правотворчість - це діяльність із підготовки, затвердження і оприлюднення нормативних актів, що здійснюється компетентними державними органами, то законотворчість - це діяльність із підготовки, затвердження та оприлюднення законодавчих актів держави.

Значна роль законодавства в житті окремого індивіда й суспільства в цілому припускає знання, перш за все, того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, в чому суть законотворчості. Без такого знання виключається скільки-небудь успішна діяльність із створення законів.

Законотворчість передбачає наявність у законодавців не тільки загальної соціальної культури, а й вимагає від них спеціальних знань, певних навичок володіння мистецтвом формування і формулювання законодавчої волі, яких вони досить часто не мають. Ці знання в юридичній науці називають законодавчою технікою, яка являє собою певну систему вимог при створенні нормативно-правових приписів та їх систематизації.

Успішна діяльність із створення законів передусім залежить від правової культури законодавця, його істинно творчого ставлення до свого завдання, від рівня володіння юридичною наукою і прийомами законодавчої техніки. Сутність правової культури законодавця як складової загальної культури полягає у стилі мислення і відповідної дії, заснованої на визнанні і пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності і режиму правопорядку, відповідно до яких здійснюються законодавча діяльність і правореалізаційна практика.

В культурі законотворчості акумулюються різнобічні знання правової дійсності, її історії та перспектив розвитку, спеціальні знання про право і закон, їх вміле практичне використання.

Динамізм економічних, політичних і соціокультурних потреб сучасного суспільства ставить все нові й нові завдання правового опосередкування відповідного кола суспільних відносин. Багатогранність і глибока соціальна обумовленість цих завдань наочно виявляється вже простим перерахуванням проблем, що постають перед законотворчістю, а саме необхідністю:

дослідження різних соціальних факторів, що обумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;

виявлення і ретельного обліку при створенні законів різнорідних інтересів соціальних і національних спільностей, соціальних груп і суспільства в цілому, урахування їх особливостей, звичаїв і традицій;

використання в процесі створення закону новітніх досягнень науки, техніки й культури;

проведення порівняльного аналізу законопроекту не лише з аналогічними правовими настановами колишніх і діючих законодавчих систем інших держав, а й з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності, існуючими в діяльнісній практиці;

- проведення в доцільних і можливих випадках спеціальних експериментів для визначення оптимального варіанту правового регулювання відповідних типів і груп суспільних відносин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;

виявлення зв'язку, визнання відповідності й взаємодії законопроекту з конкретною правовою системою і, передовсім, з її Основним Законом;

удосконалення організаційних форм і процедур створення закону.

Такі об'ємні і трудомісткі завдання не можуть бути успішно реалізовані без творчого підходу до розв'язання їх законодавцем.

Законотворчість характеризується органічною єдністю трьох основних компонентів: пізнання, діяльності і результату, які в своїх діалектичних поєднання складають відносно завершений цикл законотворчості, услід за яким по висхідній лінії йдуть в тій самій послідовності аналогічні цикли, що створюють в своїй цілісності систему цього процесу. Насправді, для того щоби в законах адекватно відображалися процеси, які відбуваються в суспільстві, необхідно постійно виявляти, вивчати та вміло використовувати об'єктивні закономірності, що ці процеси спрямовують. Саме тому передумовою створення закону є пізнання тих складних умов, факторів і обставин, тих суспільних відносин, що мають місце на практиці, і правове рулювання яких диктується потребами соціального прогресу.

Однак обмеження законотворчості межами "чистого" пізнання, що не переходить в "діяльнісну сутність", приховує в собі небезпеку обмеження його пасивним умоспогляданням. За пізнанням приходить і діяльність. Цей перехід не є прямолінійним і одноразовим. Він являє собою трудомістке багатоступеневе розгортання і конкретизацію знання в творенні потрібних суспільству законів. Лише після того, як усвідомлено потреби й цілі правового регулювання тих чи інших соціальних відносин, законодавець приймає рішення про перехід від пізнання до діяльності. Настає період створення самого закону, розділений на ряд стадій, регламентованих низкою встановлених законом процесуальних процедур.

Якщо пізнання в законотворчості є процесом перетворення об'єктивної дійсності на факт законодавчої свідомості, за яким слідує прийняття відповідного рішення, то втілення цього рішення в життя являє собою зворотний процес, що передбачає перетворення законодавчої свідомості на об'єктивно існуючий закон. Тим самим підсумком законотворчості, її кінцевим продуктом виступає готовий закон. Але цей продукт - лише проміжний, початковий результат, услід за яким настає дія самого закону, що полягає в практичному регулюванні відповідних суспільних відносин. Вивчення дії закону дозволяє визначити його ефективність, доцільність, наукову обґрунтованість, що, в свою чергу, справляє зворотний вплив на законодавчий процес, дозволяючи уточнити, відкоригувати, доповнити чинне законодавство, підвищити його якісний рівень, збагатити його набутим практичним досвідом.

 

 

Висновок

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу. Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Законодавча діяльність складається з дій її суб'єктів, із багатьох фрагментів, які разом утворюють законодавчий процес. Пов'язують їх, об'єднують в законодавчий процес закони держави, виробленню яких підпорядковані дії суб'єктів законодавчої діяльності.

Правоутворення— це процес, який включає виникнен­ня потреб суспільства у врегулюванні певних відносин і актів поведінки, їх усвідомлення, формулювання і юри­дичне оформлення у вигляді правових норм. Процес право­утворення йде безперервно, оскільки постійно виникаютьнові види суспільних відносин, нові суб'єкти вимагають визнання свого права, а старі — розширення або зміни сво­їх правових можливостей.

Правотворчість необхідно розглядати в межах ширшого поняття — правоутворення і не ототожнювати з ним.

 

 

Список використаної літератури

Теорія держави і права: Підручник / Пер. З рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М. Колодій, А. Ю. Олійник, О. О. Підопригора; За ред. В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 752 с. – Бібліогр.: с. 737 – 740.
Навчальний посібник. / За загальною редакцією В. Г. Гончаренка. – К.: Український інформаційно-правовий центр, 2002. – 384 с.
Теорія держави і права: Навч. посібник / Упоряд. Л. М. Шестопалова. – К.: Прецедент, 2006. – 197 с.
Основи правознавства: Посібник / О. Михайленко. – К.: Видавничий центр «Академія», 1997. – 251 с.
Основи правознавства: Підручник / За заг. ред. В. С. Журавського / Наук. ред. М. І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Юридична думка, 2004. – 440 с.