Своєрідність мови як знакової системи

Розглядати мову як знакову систему є сенс у тому разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як

довільність (умовність), тобто відсутність між позначником і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними),

лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю),

змінність.

Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами (укр. стіл, нім. Tisch, англ. table; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. hfebik, нім. Nagel, англ. nail) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крамниця», англ. magazine «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як другорядні й суперечливі щодо їх символічного походження. На його думку, вони не заперечують основної тези про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести психолінгвістичний експеримент на визначення розміру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позначених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, приємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоціації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назвали [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак загалом звукова мотивація має неосновний, фоновий характер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові є і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів (укр. сімдесят, перекотиполе, нім. Bestarbeiter, Regenbogen, Fernsehapparat та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, треба погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначник) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначник) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне.(явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначник і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бъчела → бджола) і навпаки (міщанин «житель міста» → « назва соціального стану людей» → людина з обмеженими інтересами і вузьким кругозором; обиватель»),

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначник (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфікою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків як продуктивність. Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мовних знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне значення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «південна сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знаходиться на півдні, то антонімічне північ набуло значення «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункційною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу.

4. Мова — багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і невідмічене *мовознавство тексту).

Парадигма - це впорядкована сукупність всіх знаків, які утворюють певну множину.

Знаки складають парадигму, якщо в певних контекстах вони є взаємозамінними.

Знаки, які складають парадигму, мають спільні характеристики. Маємо парадигми: голосних, приголосних, іменників, метафор. стилів, текстів тощо.

Будь-який клас знаків, а також інші феномени утворюють відповідні парадигми:

літери згруповані (впорядковані) в абетці – частковий випадок парадигми;

дієслова – в дієвідмінюванні;

іменники – у відмінюванні;

сукні – в шафах;

кольори – у спектрі;

хімічні елементи – в таблиці Менделєєва;

студенти - в академічних групах тощо.

Одна з найважливіших опозицій - це опозиція парадигми і синтагми. Парадигма відображає відношення між знаками в системі мови, а синтагма – в системі мовлення.

Видатний болгарський семіотик Христо Кафтанджиєв наводить такий приклад:

 

	Перша парадигма	Друга парадигма	Третя парадигма
Перша синтагма	Політик	бере	хабарі
Друга синтагма	Депутат	отримує	комісійні
Третя синтагма	Міністр	має	нерегламентовані прибутки
Четверта синтагма	Митник	збирає	побори

 

Як видно з таблиці, три колонки містять різні парадигми, які класифікують:

формальні змінні – іменники і дієслова;

змістові змінні - значення держслужбовців і політиків і їхніх найхарактерніших дій.

Коли ми спілкуємося, ми комбінуємо знаки з парадигм в синтагми. В цьому сенсі парадигма – це класифікація, а синтагма – комбінація. Парадигма насамперед феномен алфабетичний (абетковий) і семантичний, а синтагма – синтаксичний.

 

Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

Штучні мови – це знакові системи, створювані для використання в тих галузях науки і техніки, де використання природної мови обмежене, менш ефективне чи не можливе. Будь-яка штучна мова порівняно з природною мовою – обмежена мова, яка слугує для вирішення певних задач.

Класифікація штучних мов:

1. Неспеціалізовані мови загального призначення (есперанто, волапюк);

2. Есперáнто (есп. esperanto) – штучна міжнародна мова, створена польським лікарем і поліглотом Людовиком Лазарем Заменгофом у 1887 році на основі інтернаціональної лексики; проста, суворо нормалізована граматика; багато прихильників у всьому світі. Есперанто має на меті створення прямих та однакових можливостей для кожної людини у міжнародних стосунках.

3. Есперанто можливо вивчити швидше ніж будь-яку національну мову — завдяки своїй простій і правильній побудові, адже граматика складається лише з 16 правил без жодного виключення. Мову також легко застосовувати завдяки вільному порядку слів в реченні та можливістю самостійного словотворення, достатньо знати назначеність префіксів, суфіксів та закінчень і мати в запасі поширені корені слів, що базується на загально-європейській лексиці.

 

«Заповіт» Т.Шевченка, переклад Надія Гордієнко-Андріанова.

LA TESTAMENTO Post la mort' min enterigu en patrujo kara, meze de la stepo vasta sur tumul' miljara. Tiam Dnipron krutabordan, la kampojn fekundajn povus vidi mi kaj aŭdi ondojn dum inundoj. Kiam pelos el Ukrajno for en bluan maron Dnipro sangon malamikan,— kampojn kaj montaron — ĉion-ĉion mi forlasos kaj flugos al dio arde preĝi... Sed ĝis tiam mi ne konas dion. Enterigu, vin kunligu, la ĉenojn disŝiru, bonvenigu la liberon — al bataloj iru. Kaj en granda familio, nova kaj libera, ne forgesu rememori min per vort sincera.

Волапю́к (Volapük: від vol — світ + pük — мова, тобто «мова світу») — штучна мова, створена у 1879 році німецьким католицьким священиком Йоганном Мартіном Шлейєром. У порівнянні з іншою відомою штучною мовою — есперанто, волапюк значно менше поширена.

Оригинальный волапюк.	Реформированный волапюк.
O Fat obas, kel binol in süls, paisaludomöz nem ola!	O Fat obas, kel binol in süls! Nem olik pasalüdükonöd!
Kömomöd monargän ola!	Regän ola kömonöd!
Jenomöz vil olik, äs in sül, i su tal!	Vil olik jenonöd, äsä in sül, i su tal!
Bodi obsik vädeliki givolös obes adelo!	Givolös obes adelo bodi aldelik obsik!
E pardolös obes debis obsik,	E pardolös obes döbotis obsik,
Äs id obs aipardobs debeles obas.	Äsä i obs pardobs utanes, kels edöbons kol obs.
E no obis nindukolös in tentadi;	E no blufodolös obis,
Sod aidalivolös obis de bad.	Ab livükolös obis de bad!
	(Ibä dutons lü ol regän, e nämäd e glor jü ün laidüp.)
Jenosöd!	So binosös!

 

Мови народов, які не існують, створені з белетристичною чи розважальною метою. Найвідоміші: ельфійська мова, придуманна Дж. Толкіном, і клінгонська мова, придуманна Марком Окрандом для фантастичного серіалу « Star Trek ».

2. Спеціалізовані мови різного призначення (наприклад, символічні мови науки (математика 16 ст., логіка 18 ст.).

До другого класу належать мови людино-машинного (комп’ютерного) спілкування (мови програмування, мови операційних систем, мови інформаційних систем тощо).

Мови програмування (МП) – це клас штучних мов, призначених для опрацювання інформації за допомогою комп’ютера. Налічують приблизно 1000 мов програмування.

Історично мови програмування виникли в 40-х роках ХХ ст. і якісно вдосконалювалися до спрощення свого опису (Ассемблери (40-50-рр; Фортран, Алгол (60-ті рр); Паскаль, С, С++; Пролог (з 80-х років ХХ ст.).

Природні мови є важливішими за штучні мови, оскільки за допомогою природних мов люди ефективніше спілкуються в більшості комунікативних ситуацій, зокрема й таких абстрактних, як наука. Невипадково геніальний російський семіотик Юрій Лотман запровадив щодо природних мов поняття первинної моделювальної системи На основі природної мови - первинної моделювальної системи – люди свідомо чи ні моделюють інші, вторинні знакові системи (кіно, архітектури, одягу тощо)

 

Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові треба уважати знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема.

Фонема – (від грецьк. – звук) – одиниця звукової побудови мови, яка слугує для впізнавання і розрізнення значущих одиниць морфем, до складу яких вона входить як мінімальний сегментний компонент, а через них – і для впізнавання і розрізнення слів.

 

Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план вираження і не має значення), її не можна вважати знаком. Це одиниця, яка слугує для побудови і розрізнення знаків, що, за термінологією Луї Єльмслева, є фігурою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рука є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а флексія -а має аж три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значення реалізуються не самостійно, а тільки в складі цілого слова. Морфема не може виступати одиницею комунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її треба уважати напівзнаком (термін В. Кодухова).

Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважати мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і належить до рівня структур.

Оскільки слова комунікативну функцію виконують у реченні, точніше у висловленні, то дехто схильний думати, що повноцінним мовним знаком є тільки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником якогось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти висловлення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану змісту. За такого підходу до проблеми знаковості, як зауважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не лише речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики тексту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мовлення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими образами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнакового рівня, слова — до знакового, речення — до суперзнакового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:

Речення (висловлення) – суперзнаковий рівень

 

 

Словосполучення

Слово — знаковий рівень

Морфема

 

Склад — субзнаковий рівень

Фонема

 

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

Людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при спілкуванні.

Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наводиться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші порухи вели між собою безугавну розмову».

Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті способи передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висота, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові відтінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось вимовляється з металом у голосі.

Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що говорять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педагогом відчув себе тільки тоді, коли зміг той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонаціями. Розповідають, що один італійський актор, перебуваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєному і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не підготувавши запасного номера, артист вимовляв по-італійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фрази. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що та сама дійова особа в певній п'єсі, яку раніше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.

Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інформація слухачам надходить. Невипадково Цицерон зауважив: «Найсильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:

Не жартуй наді мною, будь ласка,

І говорячи, не мовчи.

Нащо правді словесна маска?

Ти мовчанням мені кричи.

Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Миколи Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діалоги п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.

Що стосується паракінесики, то варто назвати такий факт: антропологи виявили, що людське тіло може приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комунікативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з уваги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похитувати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., наприклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жесты и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній фахівець має бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямовано використовувати у своїй роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.

Кінестетичні коди нерозривно пов'язані з мовою і містять такі засоби, як рухи голови, рук або окремих частин обличчя. Вони конвенціалізовані й мають у різних культурах різне значення. Залежно від культури змінюється і їх набір. Яскравий приклад - італійська мову з її розвиненою системою жестикуляції, яка виконує комунікативну та емоційну функції. Важливість кінестетичних кодів одразу вмявляється в чужому мовному середовищі. Навіть у споріднених мовах можна помітити величезну різницю у використанні міміки і жестів. Наприклад, болгари на знак заперечення рухають головою у вертикальному напрямку, а згоду висловлюють горизонтальними рухами голови. Крім того, свої твердження вони підкреслюють цмоканням і характерною гримасою губ, чого ми не спостерігаємо, наприклад, у поляків. Жести можуть стати джерелом непорозумінь між особами, вихованими в різних мовних середовищах. Саме тому, що легко помітити, в болгарських фільмах актори, адаптуючись до чужих звичаїв, рухають головою «правильним» чином. Це - своєрідний переклад жестів. Незважаючи на очевидну важливість, у нас не проводять систематичних досліджень в галузі кінетики, хоча останнім часом (в основному з практичних мотивів) інтерес до мови тіла зростає. Існує думка, що повідомлення складаються здебільшого з невербальних елементів. www.mowaciala.pl. «Кожне повідомлення складається в середньому з 7% вербальних елементів (слів), 38% звукових (тон голосу, відтінок та інші звуки) і аж з 55% невербальних елементів (мова тіла)». З такого типу твердженнями складно сперечатися. Зазвичай їх автори посилаються на американські дослідження. Однак нелегко уявити собі науковий диспут з такими пропорціями елементів.

Дослідження цього типу почав у США Р. Бердвістелл, видавши в 1952 р. Вступ до в кінетики.

Проксеміка - це розділ семіології, який займається використанням простору і часу в комунікативних цілях. Проксеміку як напрямок заснував в 1959 р. Холл, коли опублікував свою Мовчазну мову. П. Гіро наводить 8 видів відстаней, які мають значення у мовній комунікації американців. Це різні відстані - від 5 см до 30 м, які використовують для передавання різної інформації - від найбільш конфіденційної відстані до відстані при привітаннях, прощання і т.ін. Ці відстані різні в різних культурах. Наприклад, болгари ведуть бесіду, зберігаючи між собою меншу відстань, ніж поляки, а при конфіденційних розмовах створюють тактильний контакт, який поляків б шокував. Подібну різницю можна спостерігати й у жителів Сполучених Штатів і Центральної Америки. П. Гіро цитує Хола:

У Латинській Америці це відстань менша, ніж у Сполучених Штатах. Насправді жителям цього регіону досить зручно розмовляти тільки на такій відстані, яка в Північній Америці викликає еротичні почуття або агресію. У результаті ми відсуваємося від них, як тільки вони наближаються до нас. Тому вони вважають, що ми стримані, холодні, обережні або просто не налашовані до них. А ми своєю чергою постійно дорікаємо їм тим, що вони дихають нам в обличчя, бризкають слиною, припирають нас до стіни. Північноамериканці, які живуть у Південній Америці і не розуміють значення цих відстаней, використовують різні хитрощі. Вони барикадуються за своїм столом, використовують стільці та столи для підтримки зручної відстані. У результаті латиноамериканець може навіть залізти за перешкоду, щоб досягти відстані для комфортної розмови.

 

Третій вид знаків, який супроводжує мовної код - просодичні знаки. Досі викликає суперечку питання - як їх розглядати - як окремий самостійний код або як складову частину мовного коду. П. Гіро вважає, що

«мова йде про паралельні коди. Незважаючи на те, що цей код залучається до базового, він повністю відрізняється від нього як за своєю природою, так і за своїми функціями семіологічними».

З цим пов'язана проблема компетенцій у дослідженнях, тобто питання - хто має займатися такими просодичними категоріями, як зміна висоти голосу, його сили, тривалості і т.ін. Деякими з цих питань займаються лінгвісти. Непогано, наприклад, що для багатьох мов вже вироблені правила наголошування у словах. Гірше йдуть справи з фразовими інтонаціями або змінами сили голосу, які також виконують комунікативну функцію (хоча, все-таки, насамперед емоційну). При цьому основна складність - це розділити мовні та немовні елементи, оскільки властивості людського голосу можуть бути використані для цілей мовної комунікації, а й як значущі елементи - немовні.

Типовий приклад таких знаків, заснованих на акустичному матеріалі, - це так звані фонетичні жести, описані Майєном. Це знаки, що впливають на слух, які викликають асоціації з мімічним жестом. Їх важлива особливість полягає в тому, що вони не мають лексичного вираження, тому зловживання ними можуть сприймати як ознаку низької культури. Саме тому ці знаки часто знаходять вид окличних висловів. Тому нерідко, наприклад, зітхання (особливо, в текстах радіотрансляцій) переходить в облагороджену лексичну форму «на жаль». Цю форму, як і багато інших вугукові форми (оп, ах, ой), ми знаходимо у словниках. Проте це вже лексикалізовані звуки, які є мовними елементами.

Я вже згадував, що рідко трапляються ситуації, коли єдиний спосіб передати інформацію - мовний код. Зазвичай його супроводжують допоміжні коди - кінетичний, проксемічний і просодичний. Взаємодія цих 4-х способів комунікації разом з конвенціалізованими способами поведінки, прийнятими в даному суспільстві, називаємо мовною поведінкою. Раніше ми вже говорили, що мовна поведінка різному в різних середовищах. Наприклад, у болгарській мові є 2 форми ввічливого звернення - «бате» і «кака» (кака - це звернення до старшої сестри, бате - звернення до старшого брата. У польській мові вони не мають семантичних або ситуаційних еквівалентів. Їх вживають стосовно старшого брата та старшої сестри; вони мають виражати повагу й іноді ієрархію в сім'ї. Таке ставлення проявляється не тільки в мовному спілкуванні. У різних ситуаціях - особливо під час сімейних і дружніх зустрічей - помітне привілейоване становище старших братів і сестер щодо молодших. Воно виражається не тільки в мовній сфері, але і в поведінці загалом, наприклад, в черговості подачі блюд.

 

При конвенціалізації мовна поведінка стає обов'язковим способом поведінки членів певного суспільства. Характерний приклад - формули ввічливості, що мають певну - незмінну - структуру і чітко окреслену область застосування. Понадто у деяких ситуаціях їх вживання є обов'язковим. Відступ від правил викликає зазвичай соціальне несхвалення, також це ознака припинення дружніх відносин. Якщо пан X і пан Y перестали говорити одне одному «добрий день», це означає, що з якихось причин вони більше не хочуть підтримувати знайомство. Говорячи про кого-сь - «вони не вклоняються один одному» або «вони не говорять один одному «добрий день»» - ми констатуємо, що дані особи не підтримують між собою жодних контактів і дуже неприязно ставляться один до одного. Вищенаведені роздуми можна представити у вигляді такої схеми:

 

Мовна поведінка

Мовна площина Позамовна площина

 

Фонічні елементи Нефонічні елементи

Просодичні Непросодичні

знаки знаки

 

Кінетичні знаки Проксемические знаки

Жест Міміка

Просторові Часові

знаки знаки

 

Міст, що з'єднує мовну і позамовну сторони, - це фонетичні елементи. Тут нелегко провести точну межу між просодичними і непросодічними чинниками. Для визначення нелігвістичних явищ, що зумовлюють мовну поведінку, використовують термін паралінгвістичні явища.

Варто замислитися - яку роль відіграють допоміжні коди в самій конструкції повідомлення. Поняття допоміжні може мати на увазі якісь другорядні, несуттєві способи комунікації. На це можна натрапити в лінгвістичних працях, які займаються «чистою» мовою. Тут в описі процесу комунікації відсутні немовні явища. Дійсно, з лінгвістичного погляду, найважливіший складник мовної поведінки - це мовний. Однак якщо взяти до уваги комунікативну ситуацію загалом, то всі складники однаково важливі і є невід'ємними елементами цієї поведінки.

 

Ми говоримо органами мови, але розмовляємо всім тілом, паралінгвістичні явища відбуваються паралельно з усною мовленням, взаємодіють з ним і разом з ним створюють цілісну комунікативну систему. Вивчення паралінгвістичної поведінки - це частина дослідження розмови. Не можна зрозуміти традиційне усне мовлення, якщо при цьому не брати до уваги паралінгвістичні елементи. Якщо в учасників розмови виявиться дефіцит паралінгвістичних елементів, у них виникне дезорієнтація, роздратування чи гнів; вони можуть втратити нитку розмови і будуть неспокійні або навіть взагалі перестануть говорити. Словом, за відсутності відповідних паралінгвістичних ключів розмова втрачає динаміку, а іноді взагалі стає неможливою.

 

Дж. Лайонз також виокремлює 2 класи функцій, які можуть виконувати нелінгвістичні явища в мовній поведінці - емоційне забарвлення та пунктуацію:

Під емоційним забарвленням висловлювання ми розуміємо вираз конкретного ставлення, воно виявляє залученість відправника повідомлення до того, про що він говорить, і його прагнення схвилювати або переконати слухачів. Під пунктуацією ми розуміємо позначення меж, початку і кінця висловлювання, а також всередині самого висловлювання, при цьому основна мета - підкреслити окремі слова, розділити висловлювання на «зручні» інформаційні одиниці, отримати згоду слухача на його продовження і т.ін.

З цього визначення випливає, що ці коди можуть виконувати щодо до адресанта й адресата такі функції:

емоційну (вона відповідає класу явищ, названих емоційним забарвленням),

делімітаційну щодо висловлення (позначення меж повідомлення і його окремих частин) і

фатичну (встановлення контакту, отримання згоди на продовження висловлювання).

Як бачимо, тут повністю опущена комунікативна функція, хоча, напевно, її варто було б згадати на першому місці. Як випливає з наших роздумів, побудувати чисто мовне повiдомлення практично неможливо, а супроводжуючі його коди направлені в першу чергу на посилення повідомлення і відіграють роль при підкресленні емоційного стану адресанта.

 

Перекодування знакових систем

Знаки і знакові системи можна перекодовувати, передавати одні іншими. Щось, виражене словами, залежно від комунікативної ситуації можна виразити числами, зображеннями, одягом і т. ін.

Як зазначає Роман Якобсон, Єми розрізняємо три способи інтерпретації вербального знака: його можна передати іншими знаками тієї ж мови, іншої мови чи в іншу, невербальну систему символів. Цим трьом видам можна дати такі назви:

1) внутрішньомовний переклад, чи перейменування, - інтерпретація вербальних знаків за допомогою інших знаків тієї ж мови;

2) міжмовний перкеклад, чи власне переклад, - інтерпретація вербальних знаків за допомогою якої-небудь іншої мови;

3) міжсеміотичний переклад, чи трансмутація, - інтерпретація вербальних знаків за допомогою невербальних знакових систем» (Р. Якобсон).

 

Отже, мова як своєрідна семіотична система є поліфункційною, багаторівневою і глобальною за значенням. Це вторинна природна багатовимірна динамічна система, яку супроводжують невербальні системи знаків.