Глава друга політична та соціальна доктрина

Глава перша ОСНОВНІ ІДЕЇ

1. Філософія фашизму. Як кожна цільна політична концепція, фашизм є одночасно дією та думкою: дією, якій властива доктрина, та доктриною, що, виникла на засадах даної системи історичних сил, включається в останню і потім діє в якості внутрішньої сили1. Тому ця концепція має форму, що відповідає обставинам місця та часу, але разом з тим володіє ідейним змістом, що підвищує її до значення істини в історії вищої думки2. Неможливо діяти духовно на зовнішній світ в галузі веління людської долі, без розуміння перехідної та часткової реалії що підлягає впливу, та реалії вічної та універсальної, в якій перша має своє буття та життя. Аби знати людей потрібно знати людину, а для того аби знати людину, треба знати реальність та її закони. Не існує розуміння держави, яке, в основі, не було б розумінням життя. Це є філософія чи інтуїція, ідейна система, що розвивається в логічну конструкцію чи висловлюється в баченні чи в вірі, але це завжди, принаймні, в можливості, органічне вчення про світ.

2. Духовне розуміння життя. Таким чином, фашизм не зрозуміти в багатьох його практичних проявленнях, як партійну організацію, як виховну систему, як дисципліну, якщо не розглядати його в світлі загального розуміння життя, тобто розуміння духовного3. Світ для фашизму є світ не тільки матеріальний, який маніфестує себе тільки ззовні, в якому людина, що є незалежним індивідом, окремим від усіх інших, керується природнім законом, інстинктивно ваблячим його до егоїстичного життя та хвилинної насолоди. Для фашизму людина це індивід, єдиний з нацією, Вітчизною, що підкоряється моральному закону, який пов’язує індивідів через традицію, історичну місію, та паралізуючому життєвий інстинкт, обмежений колом короткочасної насолоди, аби в свідомості обов’язку створити вище життя, вільне від кордонів часу та простору. В цьому житті індивід шляхом самозаперечення, жертви особистим інтересам, навіть подвигу смерті здійснює суто духовне буття, в чому і має сенс його людська вартість.

3. Позитивне розуміння життя, як боротьби. Таким чином, фашизм є духовна концепція, яка виникла також з загальної реакції століття проти послаблюючого матеріалістичного позитивізму ХІХ століття. Концепція антипозитивістська, але позитивна; не скептична, не антагоністична, не песимістична, не пасивно оптимістична, якими є взагалі доктрини (усі негативні), що покладають центр життя поза людиною, яка може та повинна власною вільною волею творити свій світ Фашизм жадає людину активну, яка зі всією енергією віддається дії, мужньо усвідомлюючи майбутні їй труднощі та готову їх перемогти. Він розуміє життя, як боротьбу, пам’ятаючи, що людині потрібно завоювати собі гідне життя, створюючи насамперед з себе самої знаряддя (фізичне, моральне, інтелектуальне) для його влаштування. Це вірно як для окремої людини, так і для нації та для людства взагалі4. Звідси висока оцінка культури в усіх її формах (мистецтво, релігія, наука) та велике значення виховання. Звідси ж основна цінність праці, якою людина перемагає природу та створює власний світ (економічний, політичний, моральний, інтелектуальний).

4. Моральне розуміння життя. Це позитивне розуміння життя є, явно, розуміння етичне. Воно охоплює всю реальність, а не тільки людину, пануючи над нею. Нема дії, непідлеглої моральній оцінці; нема нічого в світі, що могло б бути позбавлено своєї моральної цінності. Тому фашист уявляє собі життя серйозним, суворим, релігійним, повністю включеним в світ моральних та духовних сил. Фашист зневажає „зручне життя”.

5. Релігійне розуміння життя. Фашизм – концепція релігійна, в ній людина розглядається в її іманентному відношенні до вищого закону, до об’єктивної Волі, яка перевищує окремого індивіда, робить його свідомим учасником духовного спілкування. Хто в релігійній політиці фашистського режиму зупиняється на суто опортуністичних розуміннях, той не зрозумів, що фашизм, являючись системою уряду, також і в першу чергу, є система думки.

6. Етичне та реалістичне розуміння життя. Фашизм – концепція історична, в якій людина розглядається виключно як активний учасник духовного процесу в родинній та соціальній групі, в нації та в історії, де співробітничають усі нації. Звідси велике значення традиції в спогадах, мові, звичаях, правилах соціального життя8. Поза історією людина ніщо. Тому фашизм виступає проти усіх індивідуалістичних на матеріалістичній базі абстракцій ХІХ століття; він проти усіх утопій та якобінських нововведень. Він не вірить в можливість „щастя” на землі, як це було в прагненнях економічної літератури ХVІІІ століття, і тому він відкидає всі телеологічні вчення, згідно з якими в відомий період історії можливо кінцеве влаштування людського роду. Останнє тотожне поставленню себе поза історією та життя, яке є безперервною течією та розвитком. Політично фашизм прагне бути реалістичною доктриною, практично він бажає вирішити тільки ті завдання, які ставить сама історія, яка накреслює чи вказує на їх вирішення9. Аби діяти серед людей, як і в природі треба зрозуміти реальний процес та оволодіти діючими силами10.

7. Антиіндивідуалізм та свобода. Фашистська концепція держави антиіндивідуалістична; фашизм визнає індивіда, оскільки він співпадає з державою, яка представляє універсальну свідомість та волю людини в її історичному існуванні11. Фашизм проти класичного лібералізму, який виник з необхідності реакції проти абсолютизму та який вичерпав своє завдання, коли держава перетворилася в народну свідомість та волю. Лібералізм заперечував державу в інтересах окремого індивіду; фашизм стверджує державу, як істинну реальність індивіда12. Якщо свобода повинна бути невід’ємною властивістю реальної людини, а не абстрактної маріонетки, як його уявляв собі ліберальний індивідуалістичний лібералізм, то фашизм за свободу. Він за єдину свободу, яка може бути серйозним фактом, саме за свободу держави та свободу індивіда в державі13. і саме тому, що для фашиста все в державі та нічого людського чи духовного не існує і тим більше не має вартості поза державою. В цьому сенсі фашизм тоталітарний та фашистська держава, як синтез та єдність усіх вартостей, тлумачить та чинить розвиток усього народного життя, а також посилює його ритм14.

8. Антисоціалізм та корпоративізм. Поза державою нема індивіда, нема і груп (політичних партій, товариств, профспілок, класів)15. Тому фашизм проти соціалізму, який історичний розвиток зводить до боротьби класів та не визнає державної єдності, яка зливає класи в єдину економічну та моральну реальність; рівним чином фашизм проти класового синдикалізму. Але в межах правлячої держави фашизм визнає реальні вимоги, з яких беруть свій початок соціалістичний та профспілковий рухи, та реалізує їх в корпоративній системі інтересів, узгоджених в єдності держави16.

9. Демократія та нація. Індивіди складають класи відповідно категоріям інтересів, профспілки відповідно різним, об’єднаним спільним інтересам галузям економічної діяльності; але в першу чергу та головніше за все всі вони складають державу. Остання не є числом у вигляді суми індивідів, які складають більшість народу. Тому фашизм проти демократії, яка прирівнює народ до більшості, та зменшує його до рівня багатьох17. Але він сам є справжньою формою демократії, якщо народ розуміти, як треба, якісно, а не кількісно, тобто як найбільш могутню, моральну, справжню та послідовну ідею. Ця ідея здійснюється в народі через свідомість та волю небагатьох, навіть одного, та, як ідеал, прагне здійснитися в свідомості та волі усіх18. Саме тих, хто відповідно етнічної природи та історії, творить націю, маючи направлення єдиною свідомістю та волею за однією лінією розвитку та духовного складу. Нація не є раса, чи певна географічна місцевість, а тривала в історії група, тобто чисельність, об’єднана однією ідеєю, якою є воля до існування та панування, тобто самосвідомість, отже, й особистість19.

10. Розуміння держави. Ця вища особистість є нація, оскільки вона є державою. Не нація творить державу, як це проголошує старе натуралістичне розуміння, яке було покладено в підвалини національних держав ХІХ століття. Навпаки, держава створює націю, даючи волю, а отже ефективне існування народу, який усвідомлює власну моральну єдність. Право нації на незалежність походить не з літературної чи ідейної свідомості власного існування, і тим менш з фактичного більш чи менш несвідомого та бездіяльного стану, але з свідомості активного, з діючої політичної волі, здатної довести своє право, тобто з свого роду держави вже in fieri. Держава, саме як універсальна етична воля, є творцем права20.

11. Етична держава. Нація, в формі держави, є етична реальність, яка існує та живе, оскільки вона розвивається. Зупинка в розвитку є смерть. Тому держава є не тільки правляча влада, що дає індивідуальним волям форму закону та творить цінність духовного життя, вона є також сила, що здійснює назовні свою волю, та заставляє визнавати та поважати себе, тобто фактично доводить свою універсальність в усіх необхідних проявах свого розвитку21. звідси організація та експансія, принаймні в можливості. Таким чином, державна воля прирівнюється за природою з людською волею, яка не знає в своєму розвитку меж та доводить своїм існуванням власну безмежність22.

12. Зміст держави. Фашистська держава, вища та наймогутніша форма особистості, є сила, але сила духовна. Вона здійснює синтез усіх форм морального та інтелектуального життя людини. Тому державу неможливо обмежити завданнями порядку та охорони, як цього хотів лібералізм. Це не простий механізм, який розмежовує сфери передбачуваних індивідуальних свобод. Держава є внутрішня форма та норма, що дисциплінує всю особистість та охоплює, як її волю, так і розум. Її основний початок головне натхнення людської особистості, яка живе в громадянському суспільстві, просякає в глиб, упроваджується в серце діючої людини, ким би вона не була: мислителем, артистом чи вченим – це душа душі.

13. Авторитет. Внаслідок всього цього фашизм не тільки законодавець та творець установ, але й вихователь та двигун людського життя. Він прагне переробити не форму людського життя, але його зміст, саму людину, характер, віру. Для цієї мети він прямує до дисципліни та авторитету, які просякають дух людини та в неї безперечно панують. Тому його емблема лікторська зв’язка, –символ єднання, сили та справедливості.

ПРИМІТКИ ДО ПЕРШОЇ ГЛАВИ

1. Зараз італійський фашизм під страхом смертної кари чи, що ще гірше самогубства, повинен створити „основу доктринальних положень”. Останні не будуть і не повинні бути Нессовою сорочкою, яка пов’язує нас навіки – бо завтрашній день таємний та невідомий, – але вони повинні встановити орієнтовну норму для щоденної політичної та особистої діяльності. Я, надиктувавши ці положення, сам перший визнаю, що наші скромні програмові скрижалі – теоретичні та практичні віхи фашизму – повинні бути переглянуті, виправлені, розширені та підтверджені, бо з часом вони зазнали недоліків. Я вірю, що основна зернина полягає в постулатах, які два роки тому слугували сигналом для збору загонів Італійського фашизму; але, виходячи з цієї первородної суті проблеми, своєчасно розпочати подальшу більш широку розробку самої програми. В цій життєвій для фашизму праці з особливою завзятістю повинні допомогти всі фашисти Італії, особливо з тих районів, де за угодою або без неї, встановилося мирне співіснування двох антагоністичних течій. Ці слова грубуваті, але я б хотів, аби на протязі двох місяців, що відділяють нас від національних зборів, була створена філософія Італійського фашизму. Мілан буде сприяти цій меті зі своєю першою школою пропаганди та культури. Мова йде не тільки про виготовлення програмних положень, на які могла б спертися організація партії, що представляє собою неминуче завершення фашистського руху, мова йде також про спростування дурних байок, нібито в фашизмі приймають участь тільки ґвалтівники, а не люди неспокійного та споглядального духу, як це є в дійсності. Цей новий напрям фашистської діяльності не зашкодить – я в цьому впевнений – прекрасному духові та бойовому темпераменту, характерною особливістю фашизму. Забезпечити розум доктриною та твердим переконанням не означає роззброїтися, але зміцнення та більшу свідомість дії. Солдати, які усвідомлюють причини війни, завжди є найкращими бійцями. Фашизм може і повинен взяти девізом гасло Мацціні: „думка та дія” (лист М. Біянки, 27 серпня 1921 року з приводу відкриття школи пропаганди та фашистської культури в Мілані; в „Посланнях та відозвах”, Книговидав Італія, 1929 р., стор. 39) Необхідно створити спілкування між фашистами, зробити так, аби їх діяльність була доктринальною, діяльність. Духовною та інтелектуально… Зараз, якби наші вороги були присутніми на наших зборах вони б переконалися, що фашизм не тільки дія, а й думка. (Виступ в Національній Раді Фашистської партії 8 серпня 1924 року, „Статті та Промови”, вид. Гоеплі, т. IV., надалі усі цитати будуть наводитися згідно повного зібрання „Статей та Промов Б. Муссоліні”, по вид. Гоеплі, з вказівкою літер „С, та П.).

2. Я нині стверджую, що фашизм в своїй ідеї, доктрині реалізації є універсальним; Італійський фашизм, особливо в своїх установах є універсальним за духом, і іншого бути не може. Дух є універсальним за своєю природою. Тому можна передбачити фашистську Європу, Європу, яка прямує в своїх установах доктрині та практиці фашизму. Іншими словами, Європу, яка вирішує проблему сучасної держави в фашистському дусі, держави ХХ століття, дуже відмінної від держав, що існували до 1789 року та створених потім. На цей час фашизм відповідає вимогам універсального характеру. Дійсно, він вирішує потрійну проблему відносин між державою та індивідом; між державою та групами, між групами та організованими групами. (Послання до 9 річниці федеральним директоріям, що зібралися в Палаці „Венеція”, 27 жовтня 1930 року, „С. та П.”., т. VІІ, стор. 230)

3. Цей політичний процес супроводжується філософським процесом; якщо вірно те, що на протязі століття на вівтарі здіймалася матерія, то зараз дух займає її місце. Поступово відкидаються усі особливі прояви демократичного духу – баламутство, імпровізація, відсутність відчуття особистої відповідальності, поклоніння перед числом та таємничим божком під назвою „народ” усі творення духу – починаючи з релігійних – висуваються на перший план, між тим як ніхто не має право затримуватися на позиціях антиклерикалізму, який є на Заході багато десятиріч улюбленим заняттям демократії. Коли говорять, що Бог повертається, то під цим мають на увазі ствердження, що повертаються духовні цінності. (На чиїй стороні світ? „С. Та П.”, т. ІІ, стор. 264). Існує зона, призначена не стільки для пошуків, скільки для споглядання вищих цілей життя. Тому наука сходить з досвіду, що неминуче приводить до філософії, та, за моєю думкою, тільки філософія може просвітити науку те перевести її в площину універсальної ідеї. (Промова на конгресі в Болоньї, “С. та П.”, т. V, стор. 464). Фашистський рух, аби бути зрозумілим, повинен розглядатися у всій повноті та глибині духовного явища. Його зовнішні прояви були найбільш сильними та найбільш рішучими; але не варто зупинятися тільки на них. Італійський фашизм, дійсно, був не тільки політичним бунтом проти слабких та нездатних державних керівників, які допустили падіння державного авторитету та загрожували затримати Італію на шляхах її вищого розвитку; він був духовним бунтом проти старих ідеологій, які розкладали священні початки релігії, вітчизни та сім’ї. Тому, як духовний бунт, фашизм є безпосереднім проявленням народу. (Послання англійському народу, 5 січня 1924 року).

4. Боротьба є джерело усіх речей, тому все життя повне контрастів: любов та ненависть; біле та чорне; день та ніч; добро та зло; та поки ці контрасти не прийдуть до рівноваги, боротьба як вища фатальність буде завжди основою людської природи. В кінці кінців добре, що це так. На сьогодні існує боротьба військова, економічна, ідейна, але день, коли більше б не боролися, був би днем меланхолії, кінця, руйнування. Проте, цей день не настане. Саме тому історія зажди уявляється у вигляді панорами, яка змінюється. Якби зараз повернутися до миру, спокою та тиші, то почалася б боротьба проти сьогоднішніх тенденцій справжнього динамічного періоду. Потрібно приготуватися до нових несподіванок, до нової боротьби. Мир не настане, поки народи не віддадуться під владу християнської мрії загального братерства та не протягнуть один одному руки через моря та гори. Я, зі свого боку, не дуже вірю в ці ідеали, але не виключаю їх бо я нічого не виключаю. (Промова Політеам Россеті в Трієсті; „С. та П.”, т. ІІ, стор. 99).

5. Я розумію під честю нації їх заслуги в справі людської культури. (Е. Людвіг. Розмови з Муссоліні, Мілан, 1922 рік, стор. 199).

6. Я, навпаки назвав цю організацію Італійські бойові дружини (fascio). В цьому жорсткому та металічному слові полягає вся програма фашизму, як я його собі уявляв, як я його прагнув, як я його створив. Ось вам ще, товариші, програма: боротися. Для нас, фашистів, життя є тривала та неперервна боротьба, охоче прийнята нами з більшою мужністю та необхідною сміливістю. (Промова в Римі на 7-му річницю заснування дружин, 23 березня 1926 року, „С. та П.”, т. V, стор. 297), Ось, навіть дещо нове для сутності фашистської філософії! Коли фінський філософ нещодавно попросив мене в одній фразі висловити йому сенс фашизму, я написав йому німецькою: „ми проти зручного життя”. (Е. Людвіг. Розмови з Муссоліні. Мілан, 1923 рік, стор. 190).

7. Якби фашизм не був вірою, як створив би він стоїцизм та мужність в своїх рядових членів? Тільки віра, що досягає релігійних височінь, тільки віра може підказати слова, промовлені вже безкровними вустами Фредиріко Флоріо („Кровний зв’язок”, „С. та П”, т. ІІ, стор. 233).

8. Традиція є, звичайно, одна з найбільших духовних сил народів, оскільки вона виявляється поступовою та постійною творчістю народної душі („Стисла Прелюдія”, „С. та П”, т. ІІ, стор. 235).

9. Наш темперамент спонукає нас дорожити конкретною стороною проблем, а не їх ідеологічними чи містичними витонченнями. Тому ми легко знаходимо рівновагу („Драматичні проявлення”, „С. та П.”, т. І, стор. 272). Наша боротьба найбільш невдячна та найбільш прегарна, тому що заставляє на розраховувати тільки на власні сили. Ми розірвали всі істинні одкровення, ми наплювали усі догми, ми відкинули усі райські мрії, затаврували усіх шарлатанів: білих, червоних, чорних, які кидають на продаж чудодійні рецепти „щастя” для людського роду. Ми не віримо програмам, схемам, святим та апостолам, ми особливо не віримо в щастя, в спасіння, в землю обіцяну. Ми не віримо в єдине рішення, нехай воно економічне, політичне чи моральне; ми не віримо в прості рішення життєвих завдань, бо, о славнозвісні наші оспівувачі усіх сакристій, життя не просте, його ніколи не звести до обмеженого сегменту первинних потреб („Необхідно плавати”, „С. та П”, т. ІІ, стор. 53).

10. Ми не одвічно застиглі мумії з обличчям, повернутим в одну сторону, і не хочемо ними бути; ми не хочемо зачинитися в вузьких загородженнях лівого фарисейства, де механічно бурмочуть формули, що відповідають молитвам визнаних релігій, ми люди і люди живі, які жадають внести нашу, нехай й скромну, частку в творчість історії („Сміливість”, “С, та П.”, т. І, стор. 8). Ми підносимо моральні та традиційні цінності, відкинені та знецінені соціалізмом; але головне фашистський дух біжить від усілякої невизначеної іпотеки та таємниче майбутнє („Два роки потому”, „С, та П.”, т. ІІ, стор. 236). Що стосується слів та розумінь, пов’язаних з правою та лівою, з охороною та відновленням, з традицією та прогресом, то ми не кидаємося мерщій, в тумани спокусливого майбутнього („Стисла Прелюдія”, „С. та П”, т. ІІ, стор. 236). Заперечення, одвічна непорушність – це прокляття. Я за рух. Я мандрівник. (Е. Людвіг, Розмови з Муссоліні, стор. 204).

11. Проти демоліберального індивідуалізму, ми перші стверджуємо, що індивід існує тільки в державі і тільки сприймаючи необхідність держави, та що крок за кроком з ускладненнями цивілізації свобода індивіда все більш обмежується (Великий рапорт фашизму, 14 вересня 1929 року, „С. та П.”, т. VІІ, стор. 147). Відчуття державності панує в свідомості Італійського народу, який відчуває, що держава є незмінна гарантія їх єдності та незалежності, що тільки держава репрезентує в майбутньому безперервність їх роду та історії (Послання до 7-ї річниці, 25 жовтня 1929 року, „С. та П.”, т. VІІ, стор. 152). Якщо за минулі 80 років ми здійснили такий значний прогрес, то ви можете уявити собі в думці та передбачити, що в найближчі 50 чи 80 років хода Італії, цієї Італії, міць та циркуляцію життєвих сил якої ми відчуваємо, буде дійсно велична, якщо тільки ми зуміємо зберегти згоду усіх громадян, якщо держава буде арбітром політичних та соціальних суперечок, якщо все буде в державі та нічого поза державою, бо наразі неможливо уявити собі індивіда поза державою, хіба тільки дикуна, який шукає собі усамітнення серед пісків пустелі (Промова в Сенаті 1 липня 1928 року, „С. та П.”, т. VІІ, стор.173). Фашизм повернув державі її суверенну діяльність, наполягаючи, всупереч усім різницям класів та категорій, на її абсолютній моральній вартості; він повернув державному правлінню, зведеному до виконавчого органу виборного зібрання, її гідність представника особистості держави та повноту імперської влади; він звільнив адміністрацію від тиску усілякої партійності та усіляких інтересів (В Державній Раді 22 грудня 1928 року, „С. та П.”, т. VІ, стор. 392).

12. Хай не думають заперечувати характер фашистської держави, бо я б соромився говорити з цієї трибуни, якби не відчував, що представляю моральну та духовну силу держави. Що представляла б собою держава, якби не володіла духом, мораллю, яка дає силу її законам та спонукає громадян до підкори. Фашистська держава наполягає повністю на своєму етичному характерові, вона є держава католицька, але фашистська, але в першу чергу, виключно та головним чином, фашистська. Католицизм її доповнює і ми це відверто проголошуємо, але хай ніхто навіть не намагається, під виглядом філософії чи метафізики, підмінити карти на столі. (Промова в Палаті Депутатів, 13 травня 1929 року, „С, та П.”, т. VІІ, стор. 105).

13. Розуміння свободи не абсолютно, бо в життя нема нічого абсолютного. Свобода не право, а обов’язок, не подарунок, а завоювання; не рівняння, а привілей. Розуміння свободи змінюється в часі. Є свобода під час миру, яка не може бути вільною під час військового часу. Є свобода в багаті часи, яка не може бути дозволена в часи бідності. (Промова на 5-ту річницю створення дружин 24 березня 1924 року, „С. та П.”, т. ІV, стор. 77). В нашій державі свобода індивіда не відсутня. Він володіє нею ще більше, ніж ізольована людина, тому що держава його захищає й він є частиною держави. Ізольована людина залишається без захисту. (Е. Людвіг. Розмови з Муссоліні, стор. 129).

14. В цей час провіщаємо світові створення могутньої об’єднаної Італійської держави, від Альп до Сицилії. Ця держава виявляється в концентрованій, організованій та об’єднаній демократії, в якій народ рухається за своєю волею, бо, панове, якщо Ви впустити народ до фортеці держави, і він буде захищати її, або він буде поза державою, і тоді він її атакує. (Промова в Палаті 9 грудня 1928 року, „С. та П.”, т. VІ, стор. 77). За фашистського режиму єдність усіх класів, політичну, соціальну та моральну єдність Італійського народу здійснюється в державі, тільки в фашистській державі.. (Промова в Палаті Депутатів, 9 грудня 1928 року, там же).

15. Ми створили об’єднану Італійську державу. Зміркуйте, що після Римської Імперії Італія перестала бути єдиною державою. Тут ми урочисто підтверджуємо нашу державну доктрину; саме тут настільки ж енергійно я підтверджую своє гасло з промови в Міланській Опері: „Все в державі, нічого проти держави та нічого поза державою”. (Промова в Палаті Депутатів, 26 травня1927 року, „С. та П.”, т. VІ, стор. 76).

16. Ми знаходимося в державі, яка контролює усі сили, що діють в середині держави. Ми контролюємо політичні сили, моральні сили та економічні, тому, ми знаходимося в повній корпоративній фашистській державі. Ми репрезентуємо в світі новий початок, ми репрезентуємо чисту, категоричну, кінцеву антитезу усьому світові демократії, плутократії, масонства, одним словом, усьому світові безсмертних початків 1789 року. (Промова 7 квітня 1926 року, „С. та П.”, т. V, стор. 310). Міністерство корпорацій не є бюрократичним органом, і тим не менш воно прагне замінити профспілкові організації в їх необхідно самостійній праці, направленої на організацію, відбір та вдосконалення своїх членів. Міністерство корпорацій є органом, за посередництва якого в центрі та на периферії здійснюється повна корпорація, досягається рівновага між зацікавленнями та силами господарчого світу. Досягнення, можливе тільки в площині держави бо вона одна стоїть над протилежними зацікавленнями окремих осіб та груп й координує їх з вищою метою; досягненнями, полегшене тими обставинами, що усі визнані, гарантовані та захищені в корпоративній державі, економічні організації живуть на спільній орбіті фашизму, тобто сприймають доктринальне та практичне вчення фашизму. (Промова на відкритті Міністерства Корпорацій 31 червня 1926 року, „С. та П.”, т. V, стор. 371). Ми створили корпоративну та фашистську державу, державу національного суспільства, державу яка охороняє та контролює, гармонізує та регулює інтереси усіх соціальних класів, які отримують реальний захист. Між тим як раніше, в часи демоліберального устрою, робітничі маси несхвально дивилися на державу, були поза та проти держави, вважали її своїм ворогом в кожен день та кожну годину, нині нема працюючого італійця, який би не шукав свого місця в корпорації, в федерації, який б не прагнув стати живою молекулою великого, живого організму яким є національна корпоративна фашистська держава. (Промова в четверту річницю походу на Рим, 26 жовтня 1926 року, „С. та П.”, т. V, стор. 449).

17. Війна була революційною в сенсі ліквідації – в ріках крові – віку демократії, віку чисельності, більшості, кількості. (В який бік йде світ? „С. та П.”, т. ІІ, стор. 265).

18. Дивись примітку 13.

19. Раса – це відчуття, а не реальність; 95% відчуттів (Е. Людвіг. Розмови з Муссоліні, стор. 75).

20. Нація існує, оскільки вона є народом. Народ звеличується, оскільки він численний, працелюбний, упорядкований. Міць є результатом цього визначення. (На спільних зборах режиму 10 березня 1929 року, „С. та П.”, т. VІІ, стор. 14). Фашизм не заперечує держави; він стверджує, що національна чи імперська спільнота громадян може бути здійснима тільки в формі держави (Держава, Антидержава, Фашизм „С. та П.”, т. ІІ, стор. 294). Для нас нація є в першу чергу дух, а не тільки територія. Були держави, які мали величезні території, і не залишили сліду в людській історії. Нація не є число, бо в історії були дуже маленькі, мікроскопічні держави, які залишили незабутні, вічні пам’ятники в галузі мистецтва та філософії. Велич нації це комплекс усіх цих якостей, всіх цих умов. Нація є великою, коли реалізує силу свого духу. (Промова в Неаполі 24 жовтня 1922 року, „С. та П. „, т. ІІ, стор. 36). Ми бажаємо об’єднати націю в суверенній державі, вона над усіма і не може бути проти усіх, бо представляє моральну безперервність нації в історії. Без держави нема нації. Тому є тільки людські натовпи, приступні усілякому розкладенню, якому може піддати їх історія (В Національній Раді Фашистської Партії 8 серпня 1924 року, „С. та П.”, т. ІV, стор. 244).

21. Я вірю, що якщо народи хочуть жити, вони повинні розвивати відому волю до влади, інакше вони тільки існують, тягнуть тягло в житті та стають здобиччю більш сильного народу, який розвинув таку волю до влади (Промова в Сенаті 27 травня 1926 року, „С. та П.”, т. V).

22. Фашизм перекував характер Італійців, зірвавши з наших душ всі брудні нарости, загартував його для усіляких жертв та надав Італійському обличчю справжню силу та красоту. (Промова 25 травня 1926 року, „С. та П.”, т. V, стор. 346). Доречно пояснити внутрішній характер та глибоке значення фашистського набору. Справа йде не тільки про церемонію, але про найважливіший момент в системі виховання та повного тоталітарного підготування італійця, яке фашистська революція вважає першочерговим та безспірним завданням держави. Якщо Держава не виконує цього завдання чи допускає, аби у неї оспорювали, то вона всього-на-всього ризикує своїм правом на існування. (Промова в Палаті Депутатів 28 травня 1928 року, „С. та П.”, т. VІ, стор. 156).

 

 

Глава друга ПОЛІТИЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА

1. Походження доктрини. Коли в далекий тепер місяць березень 1919 року, через газету “Il Popolo d’Italian”, я скликав в Мілані учасників війни, які залишилися та які йшли за мною з моменту заснування дружин (fascio) революційної дії, що відбулося в січні 1915 року, – я в думках не мав жодного конкретного доктринального плану. Живий досвід я зберіг від однієї доктрини, а саме соціалізму, за час від 1903-1904 року до зими 1914 року – біля десяти років. В цьому досвіді я осягнув і підкорення, і володарювання, але він не представляв собою досвіду доктринального. І в цей період моя доктрина була доктриною дії. З 1905 року не існувало більше єдиної, усіма визнаної соціалістичної доктрини. Тоді в Німеччині почався ревізіоністський рух, з Бернштейном на чолі, а за контрастом в зміні тенденцій, створилося ліво-революційний рух, який в Італії не пішов далі слів, між іншим, як в російському соціалізмі він став прелюдією більшовизму. Реформізм, революціонізм, центризм, – не залишилося й відзвуків від усієї цієї термінології, між іншим, як в могутньому потоці фашизму ви знайдете течі, що беруть початок від Сореля, Пегі, Лагарделя з Mouvement Socialiste, та від яких когорти Італійських синдикалістів, які між 1904 та 1914 роками з Pagani Libere –Оліветті, La Lupa – Орано, Divenire Sociale – Генріха Леоне привнесли нову ноту в застосування італійського соціалізму, вже розслабленого та захлороформованого блудодійством Джолліті. По закінченню війни в 1919 році, соціалізм, як доктрина, був мертвий; він існував лише в формі ненависті і мав ще одну можливість, особливо в Італії, помститися тим, хто прагнув війни і хто повинен був за неї “розплатитися” “Il Popolo d’ltalia” друкувала в підзаголовку: „Щоденник учасників війни та виробників”. Слово „виробник” було вже показником розумового направлення. Фашизм не був під владою завчасно за столом виробленої доктрини; він народився з потреби дії та був дією; він не був партією, але в перші два роки він був антипартією – рухом. Ім’я, дане мною організації, визначало її характер. У всякому випадку, хто перечитає на зім’ятих вже сторінках тієї епохи, звіт про установчі збори італійських бойових дружин (fascio), той не знайде доктрини, а тільки ряд положень, попередніх захоплень, натяків, які в подальшому, через декілька років, були звільненні від неминучого нагромадження нетривалого, й які повинні були розвинутися в ряд доктринальних настанов, перетворюючих фашизм в самостійну політичну доктрину по відношенню до всіх інших, як минулих так і сучасних. „Якщо буржуазія” – говорив я тоді, – „сподівається знайти в нас громовідвід, вона помиляється. Ми повинні йти назустріч праці… Ми прагнемо привчити робітничий клас до мистецтва управління, навіть, аби тільки переконати його, –що зовсім не легко вести вперед промисловість чи торгівлю… Ми будемо боротися з технічним та духовним ретроградством… Перед спадком, отриманим після існуючого устрою, ми не повинні бути боягузами. Ми повинні поспішати! Якщо устрій буде подоланий, ми повинні зайняти його місце. Право спадку належить нам, бо ми посунули країну на війну і ми повели її до перемоги. Нинішнє політичне представництво нас не задовольняє, ми хочемо прямого представництва окремих інтересів. Проти цієї програми можна сказати, що це повернення до корпорацій. Не важливо!… Я хотів б, аби збори прийняли з економічної точки зору вимоги національного синдикалізму”, Хіба не дивно, що з першого дня зборів на площі Святої Гробниці звучить слово „корпорація”, яка в перебігу революції повинна визначити одне з законодавчих чи соціальних творень, що лежать в підвалинах режиму?

2. Розвиток доктрини. Роки, що передували походові на Рим, були роками, коли необхідність дії не допускала дослідження та докладних доктринальних розробок. Йшли бої в містах та селах. Сперечалися, але, що найбільш святе та важливе, помирали. Вміли помирати. Розроблена з підрозділами на глави та параграфи та з старанним обґрунтуванням доктрина могла бути відсутньою; для її заміни було дещо більш визначене: віра… Проте, хто відновить минуле за масою книг, статей, постанов конгресів, великих та малих промов, хто вміє дослідити та обирати, той знайде, що в розпалі боротьби основи доктрини були накреслені. Саме в ці роки фашистська думка озброюється, загострюється та формується. Вирішувалися проблеми індивіда та держави; проблеми авторитету та свободи; політичні, соціальні та особливо національні проблеми; боротьба проти ліберальних, демократичних, соціальних, масонських, народно-католицьких (popolari) доктрин провадилася одночасно з „каральними експедиціями”. Але так як була відсутня „система”, то супротивники несумлінно заперечували усіляку доктринальну здібність фашизму, між іншим, доктрина створювалася, може бути, бурхливо, спочатку під виглядом буйного та догматичного заперечення, як це буває з усіма ідеями, що виникають, а потім у формі позитивної конструкції, яка знайшла своє втілення поступово в 1926, 1927 та 1928 роках в законах та установах режиму. Нині фашизм чітко відокремлений не тільки, як режим, а й як доктрина. Це положення повинно бути витлумачено в тому сенсі, що на цей момент фашизм, критикуючи себе самого та інших, має власну самостійну точку зору, а тому й лінію напрямку, в усіх проблемах, які матеріально чи духовно мучать народи світу.

3. Проти пацифізму: війна та життя, як обов’язок. В першу чергу фашизм не вірить в можливість та користь постійного миру, оскільки в загальному справа стосується майбутнього розвитку людства, та залишаються збоку міркування поточної політики. Тому він відкидає пацифізм, який прикриває відмову від боротьби та острах жертви. Тільки війна напружує до вищого ступеню усі людські сили та накладає печатку шляхетності на народи, які мають сміливість здійснити таку. Усі інші випробування є другорядними, так як ставлять людину перед самою собою в виборі життя чи смерті. Тому доктрина, яка походить з передумови миру, далека фашизму. Також далекі духові фашизму усі інтернаціональні організації громадського характеру, хоча вони заради користі за певних політичних станах можуть бути прийнятні. Як показує історія, такі організації можуть бути розвіяні за вітром, коли ідейні та практичні почуття збаламучують серця народів. Цей антипацифістський дух фашизм переносить і в життя окремих індивідів. Горде слово дружинника „Мене не залякати „ (me ne frego), накреслено на пов’язці поранення, є не тільки акт стоїчної філософії; це є виховання до боротьби, прийняття ризику, з нею поєднанню; це є новий стиль італійського життя. Таким чином фашист сприймає та любить життя; він відкидає та вважає боягузтвом самовбивство; він розуміє життя, як обов’язок вдосконалення, завоювання. Життя повинно бути величним та наповненим, та переживатися для себе самого, але головне для інших, близьких та далеких, сьогоднішніх та майбутніх.

4. Демографічна політика та наш “ближній”. Демографічна політика режиму та висновок з цих передумов Фашист любить свого ближнього, але цей „ближній” не є для нього непевне та невловиме уявлення; любов до ближнього не усуває необхідної виховної суворості та тим більш розбірливості та стриманості у відношеннях. Фашист відкидає світові обійми та, живучи в спілкуванні з цивілізованими народами, він не дає обдурити себе мінливим та облудним зовнішнім виглядом.; пильний та недовірливий, він дивиться їм в очі та слідкує за станом їх духу та за зміною їх інтересів.

5. Проти історичного матеріалізму та класової боротьби. Подібне розуміння життя приводить фашизм до рішучої відмови доктрини, що складає основу, так званого, наукового соціалізму Маркса; доктрини історичного матеріалізму, згідно з якою історія людської цивілізації пояснюється виключно боротьбою інтересів різних соціальних груп та змінами засобів та знарядь виробництва. Ніхто не відкидає, що економічні фактори – відкриття сировинних ресурсів, нові методи праці, наукові винаходи – мають своє значення, але абсурдно допускати, що їх достатньо для пояснення людської історії без урахування інших факторів. Тепер і завжди фашизм вірить в святість та героїзм, тобто в дії, в яких відсутній усілякий – віддалений чи близький – економічний мотив. Відкинув історичний матеріалізм, згідно якого люди уявляються тільки статистами історії, що з’являються та зникають на поверхні життя, між тим, як всередині рухаються та працюють напрямні сили, фашизм відкидає постійну та неминучу класову боротьбу, природне породження подібного економічного розуміння історії, та в першу чергу він відкидає, що класова боротьба є переважним елементом класових змін. Після катастрофи цих двох стовпів доктрини від соціалізму не залишається нічого, крім чуттєвих мрій, – старих, як людство, – про соціальне існування, за якого будуть полегшені страждання та тужіння простого народу. Але й тут фашизм відкидає розуміння економічного „щастя”, яке здійснюється в даний момент економічної еволюції соціалістично, якби автоматично забезпечуючи усім вищу міру добробуту. Фашизм відкидає можливість матеріалістичного розуміння „щастя” та залишає його економістам першої половини XVIII століття, тобто він відкидає рівність: – „добробут-щастя”, що перетворило б людей в скотів, думаючих про одне: бути задоволеним та насиченими, тобто обмеженими простим та суто рослинним життям.

6. Проти демократичних ідеологій. Після соціалізму фашизм бореться зі всім комплексом демократичних ідеологій, відкидаючи їх або в теоретичних передумовах, чи в їх практичних застосуваннях та побудовах. Фашизм відкидає, що число, безпосередньо як таке, може керувати людським суспільством; він відкидає, що це число за допомогою періодичних консультацій може керувати; він стверджує, що нерівність неминуча, благотворна та добродійна для людей, які не можуть бути зрівняні механічним чи зовнішнім фактом, яким є загальне голосування. Можна визначити демократичні режими тим, що за них, час від часу, народові дається ілюзія власного суверенітету, між тим як дійсний, справжній суверенітет знаходиться у інших сил, часто безвідповідальних та таємних. Демократія це режим без короля, але з чималими, часто більш абсолютними Я, тиранічними та руїнницькими королями, ніж один король, навіть якщо він і тиран. Ось чому фашизм, який займав до 1922 року, з перехідних міркувань, республіканську, в тенденції позицію, перед Походом на Рим від неї відмовився з переконання, що на сьогодні питання про політичну форму держави не є суттєвою та що при вивченні зразків минулих та сьогоднішніх монархій чи республік видно, що монархія чи республіка не повинні обговорюватися під знаком вічності, але представляють собою форми, в яких виявляються політична еволюція, історія, традиція та психологія певної країни. Наразі фашизм подолав протиставлення „монархія-республіка”, в якому зав’яз демократизм, обтяжуючи першу усілякими недоліками та вихваляючи останню, як досконалий устрій. Тепер видно, що бувають за суттю реакційні та абсолютні республіки та монархії, що допускають найсміливіші політичні та соціальні експерименти.

7. Брехня демократії. В одному з своїх „філософських роздумів” Ренан, який мав протофашистські просвітління, говорить: „розум, знання – продукти людства, але це химера –бажати розуму безпосередньо для народу та через народ”. Для існування розуму зовсім не потрібно, аби він став спільним надбанням. У всякому разі, якби подібне приєднання до розуму, потрібно було б зробити, то не варто його починати з нижчої демократії, яка привела б до знищення усілякої важко доступної культури та усілякої вищої дисципліни. Принцип, що суспільство існує тільки для добробуту та свободи індивідів, що його складають, не уявляється згідним з планами природи, де приймається до уваги тільки вид, а індивід приноситься у жертву. Потрібно дуже побоюватися, що останнім словом так званої (поспішаю додати, що її можна розуміти і по іншому) демократії стане таке соціальне суспільство, в якому вироджена маса буде займатися одним – віддаватися огидним насолодам брутальної людини”. Так говорить Ренан. Фашизм відкидає в демократії абсурдну брехню політичної рівності, звичку колективної безвідповідальності та міф щастя та необмеженого прогресу. Але, якщо демократію можна розуміти по іншому, тобто якщо демократія означає: не заганяти народ на задвірки держави, то автор цих рядків може визначити фашизм, як „організовану, централізовану та авторитарну демократію”.

8. Проти ліберальних доктрин. По відношенню до ліберальних доктрин фашизм знаходиться в безумовній опозиції, як в області політики, так і економіки. З метою поточної полеміки не варто перебільшувати значення лібералізму в минулому столітті та робити з однієї з багато чисельних доктрин, що розцвіли в тому столітті, релігію людства для усіх часів, як сучасних так і майбутніх. Лібералізм процвітав тільки на протязі 15-ти років. Він народився в 1830 році, як реакція проти Священного Союзу, який прагнув відсунути Європу до 1789-х років, та мав свій рік особливого блиску, саме 1848-й, коли навіть папа Пій ІХ був лібералом. Відразу за цим почався занепад. Якщо 1848-й рік був роком світла та поезії, то 1849-й став роком темряви та трагедії. Римська республіка була вбита іншою, а саме Французькою республікою. В тому ж році Маркс випустив Євангеліє соціалістичної релігії у вигляді знаменитого комуністичного маніфесту. В 1851 році Наполеон ІІІ здійснює неліберальний державний переворот та царює над Францією до 1870 року, коли він був скинутий народним повстанням, але внаслідок військової поразки, яка вважається в історії однією з найбільших. Переміг Бісмарк, який ніколи не знав, де панує релігія свободи, та які пророки їй прислуговують. Симптоматично, що німецький народ, народ вищої культури, на протязі ХІХ століття цілком не знав релігії свободи. Вона з’явилася тільки в перехідний період, у вигляді так званого „смішного парламенту” у Франкфурті, який проіснував один сезон. Німеччина досягла своєї національної єдності поза лібералізмом, проти лібералізму, доктрини, чужої Німецькій душі, душі виключно монархічній, між тим як лібералізм є логічним та історичним початком анархії. Етапи німецького об’єднання, це три війни 1864, 1866 та 1870 років, проваджені такими лібералами, як Мольтке та Бісмарк. Що стосується Італійського об’єднання, то лібералізм приніс до нього абсолютно меншу долю, ніж Мацціні та Гарібальді, які не були лібералами. Без втручання неліберального Наполеона ми не мали б Ломбардії; та без допомоги неліберального Бісмарка при Садовій та Седані, можливо, ми не мали б в 1866 році Венеції та в 1870 році не увійшли б до Риму. З 1870 по 1915 р. йде період, коли самі жерці нового сповідання визнають настання сутінків своєї релігії – побитої в літературі декадентством, на практиці активізмом; тобто націоналізмом, футуризмом, фашизмом. Накопичив безкінечну кількість гордієвих вузлів, ліберальне століття намагається виплутатися через гекатомбу світової війни. Ніколи жодна релігія не накладала такої величезної жертви. Боги лібералізму прагнуть крові? Зараз лібералізм зачиняє свої спорожнілі храми, так як народи відчувають, що його агностицизм в економіці, його індиферентизм в політиці та в моралі ведуть державу до повної загибелі. Як це вже бувало раніше. Цим пояснюється, що всі політичні експерименти сучасного світу –антиліберальні, та надзвичайно смішно тому виключати їх з ходи історії. Начебто історія є мисливським парком, відведеним для лібералізму та його професорів, а лібералізм є кінцеве беззаперечне слово цивілізації.

9. Фашизм не відступає назад. Фашистське заперечення соціалізму, демократії, лібералізму не дає, проте, права вважати, що фашизм прагне відсунути світ до часів, що передували 1789 р., який вважається початком демоліберального століття. Нема повернення до минулого! Фашистська доктрина не обирала своїм пророком де-Местра. Монархічний абсолютизм віджив своє, а також, мабуть усіляка теократія. Так віджили свій вік феодальні привілеї та розділення на „замкненні”, не поєднувані один з одним касти. Фашистське розуміння про владу не має нічого спільного з поліцейською державою. Партія, яка керує тоталітарно нацією, факт новий в історії. Усілякі співвідношення та співставлення неможливі З уламків ліберальних, соціалістичних та демократичних доктрин фашизм вилучає ще цінні та життєві елементи. Він зберігає так звані завоювання історії та відкидає все інше, тобто розуміння доктрини, гідної для усіх часів та народів. Припустимо, що ХІХ століття було століттям соціалізму, демократії та лібералізму; але, це не означає, що й ХХ століття стане століттям соціалізму, демократії та лібералізму. Політичні доктрини проходять, народи залишаються. Можна припустити, що це століття буде століттям авторитету, століттям „правого” напрямку, фашистським століттям. Якщо ХІХ століття було століттям індивіда (лібералізм дорівнюється індивідуалізму), то можна припустити, що це століття буде століттям „колективу”, відповідно століттям держави. Цілком логічно, що нова доктрина може використовувати також життєві елементи інших доктрин. Жодна доктрина не народжується цілком новою, ніколи небаченою та нечуваною. Жодна доктрина не може похвалитися абсолютною оригінальністю. Кожна, хоча б історично, пов’язана з іншими колишніми та майбутніми доктринами. Так, науковий соціалізм Маркса пов’язаний з утопічним соціалізмом Фур’є, Оуена, Сен-Симона. Так лібералізм ХІХ століття пов’язаний з ілюмінізмом ХVІІ століття. Так демократичні доктрини пов’язані з Просвітництвом. Кожна доктрина прагне направити діяльність людей до визначеної мети, але людська діяльність, в свою чергу, впливає на доктрин, змінюючи її, пристосовуючи до нових потреб та переборює її. Тому сама доктрина повинна бути не словесними вправами, а життєвим актом. В цьому прагматичне забарвлення фашизму, його воля до могутності, прагнення до буття, його відношення до факту „насилля” та значення останнього.

10. Цінність та місія держави. Основне положення фашистської доктрини – це вчення про державу, її сутність, завдання та цілі. Для фашизму держава уявляється абсолютом, в порівнянні з яким індивіди та групи тільки „відносні”. Індивіди та групи „допустимі” тільки в державі. Ліберальна держава не керує грою та матеріальним та духовним розвитком колективу, а обмежується обліком результатів. Фашистська держава має свою свідомість, свою волю таму і називається державою „етичною”. В 1929 році на п’ятирічних зборах режиму я сказав: „Для фашизму держава не нічний сторож, який зайнятий тільки особистою безпекою громадян; також не організація з суто матеріалістичними цілями для гарантії відомого добробуту та відносного спокою соціального співіснування, для здійснення чого було б достатньо адміністративної ради; та навіть не суто політична будова без зв’язку з складною матеріальною реальністю життя окремих людей та цілих народів. Держава, як її розуміє та здійснює фашизм є фактом духовним та моральним, так як вона виявляє собою політичну, юридичну та економічну організацію нації; а ця організація в своєму зароджені та розвитку є проявленням духу. Держава є гарантією зовнішньої та внутрішньої безпеки, але вона також є охоронцем та вартовим народного духу, століттями напрацьованого в мові, звичаях, вірі. Держава є не тільки теперішнє, вона також є минуле, а що головне, вона є майбутнє. Перевищуючи кордони короткого індивідуального життя, держава представляє незмінну свідомість нації. Зовнішня форма держави змінюється, але її необхідність залишається. Це держава виховує громадян в громадянських доброчинностях, вона дає їм свідомість своєї місії та спонукає їх до єднання, гармонізує інтереси за принципом справедливості, забезпечує спадковість завоювань думок в області знання, мистецтва, права. Гуманної солідарності; підвищує людей від елементарного, примітивного життя до вершин людської могутності, тобто до імперії, зберігає для майбутніх століть імена загиблих за її недоторканість та в ім’я підкорення її законам; ставить прикладом та возвеличує для майбутніх поколінь вождів, які збільшили її територію; геніїв, які її прославили. Коли почуття державності слабне та беруть гору розкладаючі та центробіжні направлення, тоді схиляються до занепаду”.

11. Єдність держави та протиріччя капіталізму. З 1929-го року по сьогоднішній день загальна економічна та політична еволюція ще посилила значення цих доктринальних положень. Держава стає велетнем. Тільки держава здатна розв’язати драматичні протиріччя капіталізму. Так звана криза може бути розв’язана тільки державою та в середині держави. Де зараз тіні Жюль-Симонів, які провіщали на світанку лібералізму, що „держава повинна працювати, аби зробити себе непотрібною та підготувати свою відставку?” – Тіні Мак-Кулохів, які стверджували в другій половині минулого століття що держава повинна утримуватися від зайвого керування? Перед безперервно потребуючим неминучим втручанням держави в економічні відносини, що тепер сказав би англієць Бентам, за думкою якого промисловість повинна б просити державу тільки одне: залишити її в спокої, чин німець Гумбольд, на погляд якого бездіяльна держава повинна вважатися найкращою? Правда, що друга хвиля ліберальних економістів була не така категорична, як перша, і вже сам Адам Сміт – хай навіть обережно, – відчинив двері для втручання держави в економіку. Хто говорить „лібералізм”, говорить „індивід”, хто говорить „фашизм”, той говорить „держава”. Але фашистська держава єдина та є оригінальним творенням. Вона не реакційна, але революційна, оскільки передбачає рішення окремих універсальних проблем, поставлених в усіх областях: в політичній сфері роздробленням партій, самоуправством парламенту, безвідповідальністю законодавчих зборів; в економічній сфері – все більш широкою та міцною профспілковою діяльністю, як в робітничому секторі, так і в промисловому. Їх конфліктами та угодами; в області моральній – необхідністю порядку, дисципліни, підкори моральним заповідям вітчизни. Фашизм прагне сильної, органічної і в той же час опертої на широку народну базу державу. Фашистська держава вимагала в свою компетенцію також і економіку, тому почуття державності шляхом корпоративних, соціальних та виховних установ нею створених, просякло до крайніх розгалужень, і в державі всі політичні, економічні та духовні сили нації виявляються, будучи упровадженими у відповідні організації. Держава, яка спирається на мільйони індивідів, які визнають. Відчувають, готові їй служити, не може бути тиранічною державою середньовічного володаря. Вона е має нічого спільного з абсолютними державами до та після 1789 року. В фашистській державі індивід не знищений, а скоріше посилений в своєму значенні, як солдат в шерензі не применшений, а посилений чисельністю своїх товаришів. Фашистська держава організовує націю, але залишає для індивідів достатньо простору; вона обмежила марні та шкідливі свободи та зберегла суттєві. Судити в цій області може не індивід, а тільки держава.

12. Фашистська держава та релігія. Фашистська держава не залишається байдужою перед релігійним явищем взагалі та перед позитивною релігією зокрема, якою в Італії є католицизм. Держава не має своєї теології, але вона має мораль. В фашистській державі релігія розглядається, як одне з найбільш глибоких проявлення духу, тому вона не тільки шанується, а й користується захистом та опікою. Фашистська держава не створила свого „Бога”, як це зробив Робесп’єр в хвилину крайньої маячні Конвенту; вона не прагне даремно, подібно більшовизму, викорінювати релігію з народних душ. Фашизм уклоняється та шанує Бога аскетів, святих, героїв, а також Бога, як його бачить та як його прагне нехитре та просте серце народу.

13. Імперія та дисципліна. Фашистська держава є воля до влади та панування. Римська традиція в цьому відношенні є ідеєю сили. В фашистській доктрині імперія є не тільки територіальним, військовим чи торговим інститутом, але також духовним та моральним. Можна мислити імперію, тобто націю, що керує напряму чи опосередковано іншими націями, без необхідності завоювання навіть одного кілометра території. Для фашизму прагнення до імперії, тобто національного поширення є життєвим проявом, зворотне „сидіння вдома”, є ознакою занепаду. Народи, що підносяться та відроджуються, є імперіалістами, вмираючі народи відмовляються від усіляких претензій. Фашизм – доктрина, найбільш пристосована для виразу прагнення та стану духу Італійського народу, який повстав після багатьох віків підупаду та іноземного рабства. Але могутність вимагає дисципліни, координації сил, почуття обов’язку та жертовності; це пояснює багато проявлень практичної діяльності устрою, орієнтацію державних зусиль, необхідну суворість проти тих, хто хотів б протидіяти цьому фатальному рухові Італії в ХХ-му столітті. Протидіяти, струшуючи переможеними ідеологіями ХІХ-го століття, відкинутими скрізь, де сміливо здійснюються грандіозні експерименти політичних та соціальних змін. Ніколи подібно теперішньому моменту народи не жадали так авторитету, орієнтації, порядку. Якщо кожне століття має свою доктрину життя, то з тисячі ознак ми виразно бачимо, що доктрина теперішнього століття фашизм. Що це жива доктрина, явно з того факту, що вона збуджує віру; що віра ця охоплює душі, доводить факт, що фашизм мав своїх героїв, своїх мучеників. Віднині фашизм володіє універсальністю тих доктрин, які в своєму здійсненні представляють етап в історії людського духу.