Лікарські рослини. Розповсюдження, збирання, заготівля

Географічне положення України, її кліматичні особливості зумовили формування на її території різноманітної рослинності, яка зі зміною природніх умов змінює свій характер із півночі на південь, утворюючи три зони – лісову, лісостепову та степову. Усередині них виділяють окремі природні регіони із своєрідною рослинністю. Розподіл лікарських рослин у них має свою специфіку. Найбагатшими за запасами та видовим складом лікарської сировини є лісова та лісостепова зони. Лише окремі цілющі рослини поширені по всій території України.

Так у лісовій зоні концентруються запаси чорниці, брусниці, ялівцю, калгану. У лісостеповій зоні переважають малина, горобина, вільха, сосна, липа, калина, звіробій, суниця. Горицвіт, глід, жостір населяють степи. Лише на півдні степів зростає солодка гола.

Збирачі лікарської сировини повинні знати, які частини рослин підлягають заготівлі. Це бруньки, кора, листя, квіти, корені. Саме у них нагромаджується найбільша кількість цілющих речовин.

Цілющі речовини нагромаджуються в рослинах у певні періоди їх розвитку, тому сировину слід збирати у визначений термін, враховуючи погодні умови.

Бруньки збирають рано на весні, у період набрякання, поки вони ще не пішли в ріст. Кору – у період активного руху соку, до розкриття листків, коли вона легко відділяється від деревини. Листки заготовляють, коли вони вже повністю сформовані. Із дерев, чагарників слід знімати не більш як четверту частину загальної кількості листя, щоб не завдати шкоди рослинам.

У період масового квітування збору підлягають верхівкові та бічні частини розквітлих пагонів.

Час для коренів і кореневищ настає переважно восени, до відмирання надземної частини, або навесні, до того, як вони підуть у ріст.

Вирушаючи на збирання лікарських рослин, захопіть із собою ножиці. Не зривайте, а обережно зрізуйте надземну частину багаторічної рослини, щоб не пошкодити кореневої системи.

Не збирайте на одній ділянці всі рослини: так можна знищити зарослі. Залишайте на одному квадратному метрі один-два добре розвинутих екземпляри. Не заготовляйте сировину вздовж доріг, особливо з інтенсивним рухом автотранспорту, оскільки рослини нагромаджують шкідливі речовини, що ним викидаються.

Цілюще зілля збирають у суху погоду, укладаючи їх у просторі сумки чи кошики. Утрамбована сировина втрачає діючі речовини. Підземні органи можна вкладати в мішки.

У свіжозібраних рослинах міститься значна кількість вологи. Якщо її не видалити, сировина псується – гниє, пліснявіє. Тому рослини слід якнайшвидше висушити. У такій сировині біохімічні процеси припиняються, і вона довго зберігає свої лікарські властивості. До висушування рослини попередньо обробляють: очищають від пожовклих, побурілих, пошкоджених частин. Сушать у добре провітрюваних приміщеннях чи на відкритому повітрі на спеціальних сітках, розтягнутих на опорах, - вони тоді добре вентилюються і швидко висихають. Слід врахувати, що кожна трава вимагає ще й відповідної температури висихання, при якій не руйнуються її цілющі властивості.

Сировину розкладають тонким шаром і під час сушіння періодично перевертають. Сушіння вважається завершеним, якщо листя, трава, квітки легко розтираються пальцями, квіткові кошики при натискуванні розсипаються, кореневища не гнуться, а ламаються, плоди, якщо їх помірно стиснути у долоні, не злипаються у грудку, а розпадаються.

Висушену сировину пересипають у паперові пакети або картонні коробки, встелені всередині папером, і зберігають у сухому приміщенні 1-3 роки.

Крізь одвічні протиріччя

Чому сьогодні в Україні багатьом так не подобається слово «національний»? Декому воно чомусь і досі відлунює пострахом, приниженням, дехто й без нього запросто собі пробуває. А для декого це все ще утвердження високого українського духу. Шкода, що бажана для нас держава громадянського суспільства не може бути в очах розплодженого на рідних теренах українофоба повноцінною державою всього народу. Не одна влада силкувалася у нас утвердити суспільство без української духовності, ідеї і, звичайно, мови. Нам і сьогодні часто пропагують без український варіант держави. Але ж відомо, що жодна нормальна сучасна країна не знала, не знає й не може знати безнаціональних чи стримано, злегка національних орієнтирів творення власних держав.

Якщо умирає мова в устах народу, умирає і народ. Тому така суттєва відмінність існує між українськомовним та російськомовним українцем. У нас діють десятки партій, «союзів», «двіженій», що домаганням офіційного статусу для російської мови маскують своє несприйняття національних орієнтирів українського державотворення. Не Україна як повносила європейська держава, а політично, економічно й культурно несамостійна Малоросія – така позиція ворожих до українства сил. Паралельно з домаганням законодавчо закріпити в Україні офіційну двомовність активно заявила про себе тенденція довести, сказати б, гіршість української мови, її нижчу якість порівняно, звісно, із старшобратівською. Реанімуються теорії, що посягають на давність та самобутність української мови. Тут доречно було б сказати таке: навіть якби наша мова справді народилася лише вчора, то й тоді нам належалось би захищати її як найбільшу святиню.

Незаперечно те, що наш народ – автохтон на цій землі, нізвідки він сюди не приходив, як повністю нікуди не виселявся, а й досі тут проживає, хоч і під різними самоназвами (анти, словени, руси, русини, українці). Навіть після найжорсткіших плюндрувань ми продовжували свій рід. Доказом цього служить збережена досі мова.

Полірелігійність, як і полікуртурність та полімовність – це складові одного намагання: не допустити повноцінного відродження ані української культури, ані мови, ані церкви. Служити Богові – плекати в собі чистоту духовну; служити Україні – жити для рідного краю як найвищої духовної цінності. Отже, Бог і Україна – поняття нерозривні. Служити Україні – отже – Богові, і навпаки. Тільки це є визначальним в умовах нашої багатоконфесійності.

Тож працювати є над чим. Господарем своєї долі повинен стати сам народ.

Омелян

Він стояв на стежці, вартував тих, що зібралися в сільській читальні і, мабуть, не відганяв думок, що за якихось 40-50 кілометрів у теплій хаті в цей день свят Різдва Христового сидять його зажурені батьки і подумки шукають сина свого по світу. Вже другу зиму він, боєць на псевдо «Омелян», не вдома. А скільки ще таких свят пройде, аж коли він сміливо переступить поріг батьківської хати і радісно проголосить: «Я повернувся!» Та чи настане той час?

Збори ось-ось закінчаться, бійці розійдуться по теплих хатах добрих людей… Раптом «Омелян» почув здалека голоси, що наближалися у напрямку від сусіднього села.

«Облава! – майнуло в голові. – А поруч у читальні повно людей: друзі-бійці і командири, що проводять агітаційну нараду серед населення. Ще хвилина-дві – і розлючений загін карателів буде біля будинку. А тоді?... Ех! Раз на світі живемо!»

Довга автоматна черга пронизала темряву, прокотилася по карателях, і, відстрілюючись, через замерзлі рівчаки юнак пробіг у протилежний від будинку читальні бік.

На хвилину облавники розгубилися, та ось навздогін Омеляну пролунали постріли. Ще метр, ще, ось кузня, коло неї впав на землю піднятий кулею. Переслідувачі підбігли і, як люті звірі, кинулися до нього, стріляли в неживого, били прикладами, топтали ногами.

Цим моментом скористалися ті, що були в читальні. Почувши постріли, селяни розбіглись, а бійці, згуртувавшись, із боєм відступали за село. Женучись за ними, карателі забули про вбитого. Коли повернулися, його не було. Ризикуючи життям, селяни забрали бійця і поклали на цвинтарі у чужу стару гробницю. Це сталося на третій день Різдва 1946 року в селі Боєвичі на Мостищині.

Боєвичі… Мабуть, і назва споконвічна, як символ протистояння ворогам, як місце не одного бою з тими, хто нападав на мирну Україну, бо, возвеличень цією назвою, існує понад 500 років. Якби ця полита кров’ю, свята землиця могла говорити, то розказала б, скільки героїв УПА поклало тут буйні голови. Більшість із них – молоді хлопці.

У травневий день 1991 року з участю священників автокефальної та греко-католицької церков, у присутності численної громади було поховано останки безстрашного патріота. Над могилою лунало величне «Христос Воскрес!» Воскресали й нові імена героїв, що гинули в нерівних битвах із катом землі української. Величний спів львівського хору «Гомін» повернув присутніх у ті далекі часи, коли народ платив за волю життям, та не схилив голови перед ворогом.

Спіть, друзі, спіть. Про долю й волю тихо сніть.

Про долю й волю матері Вкраїни.