Мислення дологічне і логічне

Визначення і диференціююча ознака

Причина і наслідки, привід і провина

Мислення дологічне і логічне

1. Кажуть, що всі спори відбуваються тому, що різні речі називають одним іменем або одну річ називають різними іменами. І це правда, і саме тому, перш ніж спорити, варто домовитись про терміни, якими ми користуємось, інакше кажучи – дати чіткі, однозначні визначення того, що ми розуміємо, коли говоримо «чесність», «розумність», «справедливість» тощо. Адже ці абстрактні терміни можуть мати навіть протилежні для деяких людей значення. Тобто треба узгодити свої внутрішні пояснення цих термінів, інакше спор буде безплідним і безкінечним. Ось чому, - як сказала одна мудра людина, - спорити можна лише з однодумцями. А для всіх інших випадків є наукова процедура визначення.

Визначення (дефініція) – це логічна процедура надання однозначного й фіксованого сенсу використовуваним у спілкуванні термінам. У повсякденному мовленні люди вживають слова на підсвідомому рівні, інтуїтивно визначаючи сенс слова із того, як його вживають інші, і користуючись ним так само, не вдумуючись у його можливі і справжні смисли. Тобто сенс кожного слова вони засвоюють, виходячи з того, як його вживають у їх вузькому колі, та ще й часто неправильно розуміючи смисл, який у нього вкладають інші. Це призводить до непорозумінь, образ і конфліктів через, як не дивно, неточне й недбале вживання слів. Отже, потрібно домовитись про значення слів, якими ми користуємось, - тобто дати їм узгоджене й однозначне визначення.

Визначення терміну передбачає зазначення того, до якого найближчого класу він відноситься і яка унікальна відмінність підкласу даного терміну всередині свого класу, тобто яка диференціююча ознака відрізняє даний підклас і, значить, нікому більше у цьому класі не притаманна. Наприклад, визначення «квадрат – це ромб із прямими кутами» означає, що ми віднесли квадрат до більш широкого класу ромбів, але уточнили, що квадратами з усіх ромбів є лише ті, у яких кути мають 90º (у всіх інших ромбів вони більші або менші). Відтак, даючи тлумачення терміну, ми спершу маємо віднести його до якогось відомого вже класу. У випадку з людьми і людськими відносинами це не так просто, оскільки ми водночас належимо до різних груп і категорій населення, і це варто не забувати, даючи комусь характеристику: жоден із нас не зводиться до одної якоїсь поведінки, якості чи ролі, а значить будь-яка однозначна характеристика (жадібний, брехливий, нездарний) є неповною і її можна використовувати лише щодо тих обставин, де вона найчастіше зустрічається.

Отже, людину неможливо охарактеризувати (дефініювати) лише одним якимось способом, адже в різних ситуація та сама людина постає у різних своїх соціальних ролях або може бути оцінена з позицій різних наук і за різними критеріями. Скажімо, даючи визначення терміну «маніяк», спершу потрібно визначитись, чи ми робимо це з суто юридичної позиції (тобто визначаємо, до якого класу злочинців він належить), чи з позицій патопсихології (тобто визначаємо, яка у нього психічна хвороба і наскільки він усвідомлює свої дії). І якщо обираємо останній варіант, то відносимо маніяків до серійних убивць (або серійних насильників) і уточнюємо, що мова лише про тих, хто робить це не за гроші (як наймані кілери) і не за наказом (як професійні кати), а в силу стійкого психічного розладу (який слід відрізняти від однократного психічного зриву у масових убивць).

У визначеннях (дефініціях) можливі такі помилки: (1)визначення занадто широке (прикладом є дефініція «Бочка – це ємність», де не уточнюється, що це велика циліндрична посудина, яку можна котити, - тобто дається не найближчий клас); (2)визначення занадто вузьке («Бочка – це посудина для зберігання рідини», що не враховує інші можливості її використання); (3)визначення містить лише заперечення («Лінь – це нестаранність»; (4)визначення відбувається через те, що підлягає визначенню («Лінь – це прояв ледарства», хоча насправді лінь і ледарство тотожні, тобто це тавтологія, використання якої заводить у хибне коло)[1].

А психологічною причиною таких помилок є поспішність мислення, тобто підбір замість диференціюючих ознак перших-ліпших асоціацій із терміном, який ми визначаємо. Тоді як насправді треба зупинитись і трохи подумати. Наприклад, якої помилки припустився Платон, визначаючи людину як «істоту без пір’їв, що рухається на двох ногах» і як можна довести, що це помилка? Яка помилка у часто вживаному – колись і тепер – визначенні: «Філософ – це людина, яка має любов до мудрості»? Зокрема, які є варіанти значень слова «філософ» і «любов до мудрості», і чи справді ці дві частини визначення тотожні, тобто чи всі люди, що мають диференціюючу ознаку «любов до мудрості» є неодмінно філософами?

Вміння знайти диференціюючу ознаку, тобто важливу відмінність одного явища від іншого, фактично означає уміння виділяти головне серед несуттєвого, а відтак і вміння робити дефініції та користуватись ними. Однак цю просту операцію мало кому вдається зробити з першого разу. Так, очевидно, що на питання «У чому основна відмінність методів авторитарного та репресивного виховання?» неправильно відповідати цитуванням двох визначень, адже завдання було якраз у тому, щоби знайти в них якісь відмінності і вибрати основну. Тож розглянемо ці два визначення.

Отже, «авторитарне – це виховання, що обмежує дитину чіткою системою заздалегідь обговорених правил, у яких переважно описані її обов’язки (що не передбачають жодних заохочень) та права (свободу дій, яку вона отримує саме внаслідок виконання обов’язків), а також санкції за порушення приписів». Натомість «репресивне – це виховання, що взагалі не формує чітких обмежень для дитини, оскільки вихователі самі не дотримуються жодних обмежень і дозволяють собі як карати, так і заохочувати довільно і навіть свавільно».

Перша відмінність, яку можна зауважити, це те, що авторитарне виховання не передбачає заохочень, а в репресивному вони можуть бути. Проте чи є ця відмінність основною? Ні, адже виховання – це процес впливу і тому суттєвим у ньому є результат, тобто ціль, а не засоби досягнення. Результатом же репресивного виховання є «лише страх перед вседозволеністю дій вихователя, і бажання підлеститись, догодити і не сперечатись із старшим, навіть якщо він не правий», як написано у коментарі до наведеного визначення. Виходить, що в ньому навіть позитивні стимули породжують страх і приниженість і не є кращими за негативні стимули в авторитарному вихованні.

Тобто для того, щоби зрозуміти, в чому ці два види різняться і в чому вони подібні, треба не зупинятися на назвах, а знайти найголовніше у порівнюваних явищах, наприклад, те, що в обох видах виховання переважає негативний стимул (покарання). Отже, щоби відрізнити найголовніше(суттєве, основне) від випадкового і другорядного, треба зосередитись на тому, що є визначальним у розглядуваних явищах. Що визначає, хороший студент чи поганий? Його оцінки. А що визначає, які стимули є головними у названих видах виховання? Знов-таки результат: якщо репресивне виховання залякує, значить сильніший вплив справляє покарання, а наявність заохочень у цьому виді можна вважати несуттєвим (адже фактично заохочення є таким, що тільки допомагає залякуванню).

А значить переважання негативних стимулів буде схожістю цих двох видів виховання, а наявність в одному з них заохочень не є справжньою, суттєвою відмінністю, адже вони в обох випадках карають і лякають покараннями, і саме цим і досягають результату. А от уже результат виявляється різним: в авторитарному вихованні – дисципліна і відповідальність, а в репресивному – заляканість і улесливість. І це вже справді суттєва відмінність. Втім, якщо говорити про методи виховання, то основною відмінністю буде наявність правил (обговорених завчасно обмежень) і їх неухильне дотримання вихователем (як щодо себе, так і щодо дитини) в авторитарному вихованні та фактична відсутність правил (адже їх ніхто не дотримується) в репресивному. Інакше кажучи, покарання застосовують в обох видах, але в першому – систематично (тобто дисципліновано з боку вихователів), а в другому – безсистемно (і ця довільність якраз і вчить, що правила нічого не варті, важливе лише свавілля вихователя).

Можна зробити висновок, що перш ніж знаходити відмінності, треба знайти, в яких рисах порівнювані явища подібні, а потім уже прослідкувати, де в цій схожості починаються розбіжності. Так, порівнюючи ліберальне виховання і репресивне, слід почати з того, що в обох видах мають місце заохочення, але в першому використовують лише їх (немає покарань) і дитина росте з почуттям самоповаги і без боязні помилок, а в другому покарання є, а значить є і страх помилитись. Крім того, в першому виді заохочення заслужені, адже отримані згідно встановлених правил, а тому – цілком передбачувані дитиною, тобто вона може досягти заохочень власним трудом, тоді як в репресивномузаохочення довільні, хаотичні, і добитися їх цілеспрямованими зусиллями неможливо, а значить другі виховують лише навчену безпорадність, відчуття, що «від мене нічого не залежить». Ця безпорадність і несамостійність, що формується репресивним вихованням, є ще однією відмінністю від ліберального, котре формує самоповагу й творчу ініціативність.

Виходить, що при порівнянні двох визначень треба розуміти, що не всі слова, згадувані у визначенні, є відмінністю, тобто диференціюючою ознакою даного терміну. Зокрема, слово «заохочення» може зустрічатись у визначеннях різних видів виховання, а значить щоби пояснити особливість ліберального, треба уточнити, що є такого унікального в цьому заохоченні, чого немає в інших видах виховання.

Далі, якщо ми пояснюємо, що таке «задоволення від роботи» і, зокрема, знаходимо вимірювані ознаки цього почуття (операціоналізуємо цей термін), чому неправильно вказувати такі ознаки, як «високий рівень доходу» та «хороші стосунки в колективі»? Рівень доходу – це ознака задоволення? Ні, це може бути для когось приводом для задоволення, а може і не бути (навіть для тієї ж людини в інший момент). І навіть якщо рівень доходу приводить до певного рівня задоволення, він все одно не є ознакою цього почуття: він існує до задоволення і незалежно від останнього, а нам потрібні ті ознаки, які породжені задоволенням і в яких воно виявляється (скажімо, збільшення старанності й ефективності роботи, веселий настрій і т.п.). Так само, даючи визначення «чесності» неправильно говорити про «гарне виховання», адже це чинники, а не прояви цього явища.

 

2. Знаходження причини явища – це інша логічна операція, яка має свої труднощі. Наприклад, чому неправильно стверджувати, що якби суддя дав пенальті на користь команди, що поступалася супернику одним м’ячем, то остання не програла би цей матч? Це поширена, але наївна впевненість людей, що вболівають за невдаху і шукають її поразці якогось «красивого» виправдання (щоби виправдати також і свою любов, - мовляв, команда чудова, просто їй завжди хтось заважає). Тому вони навіть не пробують (не ризикують) подумати, - а що було би, якби пенальті дали? Очевидно, що його могли би і не забити, а якби і забили, то не факт, що суддя не дав би пенальті і в інший бік (особливо якщо ситуація була спірна, - адже реально він недарма побоявся його призначати, - і якби він усе ж наважився, то потім мимовільно шукав би приводу «відновити справедливість» завдяки пенальті для іншої команди). Та й фактичний переможець, якби рахунок вирівнявся, міг би забити більше (а не робив цього тому, що рахунок його влаштовував).

Тобто не можна «заднім числом» вигадувати, що би сталося, якби щось пішло інакше. По-перше, тому, що реальна історія не має умовних припущень і ніхто не знає, які могли бути варіанти її розвитку (а робити такі припущення – це вірна ознака примітивного, ненаукового мислення). А по-друге, навіть у випадінні монетки є свої – імовірнісні – закономірності, а в масових явищах вони іще більш надійні та стабільні, і виграє завжди той, хто краще налаштувався, більше віддав сил і, значить, більше на це заслуговує. Інакше кажучи, причиною якогось групового або масового явища, зокрема спортивної перемоги є щось більш глибоке і менш випадкове, аніж помилка судді в одному епізоді. Причиною може бути погана психологічна атмосфера в команді, а відтак і нестаранність на тренуваннях та недостатня сконцентрованість на грі. А причиною такої атмосфери може бути регулярна несправедливість тренера, який не ставить на гру тих, хто є кращими на тренуваннях, а отже і вбиває бажання тренуватись.

А причиною, далі, такої його поведінки є те, що команда часто програє, йому погрожують звільненням, а він замість того, щоби знайти і виправити свої помилки, шукає «винуватців», - тобто робить, як поганий фахівець, логічну хибу: шукає найлегше пояснення, вигадує привід для пояснення поразки, аби не задумуватись над причиною (що важче) і тим більше – не шукати її в собі. Втім, навіть якщо він не всю поразку, а лише невдачу в окремому епізоді приписує одному з гравців, то і це є логічною хибою, оскільки в групі завжди домінують не індивідуальні чинники, а настрій усієї групи: якщо вона не згуртована, то в ній відбувається емоційне зараження, уникнути якого неможливо майже нікому, а якщо вона згуртована, то в ній є свій «характер» (що визначається її традиціями), - в чомусь слабкий, а в чомусь сильний (вони можуть геніально грати із сильними командами та програвати слабким, або – навпаки).

А значить, навіть у окремої помилки одного з гравців є спільна для всіх причина: невіра в успіх або надмірна самовпевненість, - а те, що саме його помилка була результативною – це лише випадковість. Так само, як ослаблення організму після надмірної втоми чи сильних переживань і неможливості відпочити та відновитись є справжньою причиною застуди, а відсутність на шиї шарфа у цей день чи мікробів на слизовій оболонці є лише приводом. І це досить легко довести: мікроби взагалі постійно живуть в організмі, а хворіє людина лише іноді, та й відсутність шарфа на шиї далеко не кожного разу призводить до захворювання.

Висновок: шарф – це лише привід для захворювання, тобто те, що послужило «спусковим гачком» (тріггером) для нього, - але якби навіть не було переохолодження, то хворобу викликало би щось інше, в т.ч., наприклад, людина могла поранитися через втому і неуважність. Але в будь-якому випадку проявилася б та сама закономірність: спільною причиною для всіх таких нещасть була би надмірна втома і неможливість відновлення звичним чином (сном, розвагами, - наприклад, через брак часу на це), а закінчувалось би це неминучим наслідком, - певною хворобою чи травмою і змушеним переходом до «постільного режиму», що і задовольнило би потребу у відпочинку.

Отже, формулюємо визначення: причина – це той чинник будь-яких масштабних змін у перебігу подій, що є спільним для всіх «дрібніших» подій, які супроводжували ці зміни і мали випадковий характер, тоді як причина робила ці зміни невідворотними і, значить, невипадковими. Натомість привід – це одна з тих випадкових і необов’язкових подій, що супроводжують будь-які масштабні зміни, але не можуть до них призвести поодинці (і називаються чинниками у точному сенсі слова), а лише – при поєднанні цих подій, яке забезпечує спільна для них причина. Скажімо, остання крапля може переповнити чашу, але не може її наповнити сама по собі, - а щоби всі ці краплі зібралися в одному місці, має бути причина, наприклад, протікаючий кран.

Інакше кажучи, у причини завжди є неминучий наслідок у вигляді якихось масштабних змін у процесі, який ми досліджуємо, тоді як у кожного окремого чинника, що послужив приводом для цих змін, наслідки є необов’язковими та випадковими. Більше того, кожен чинник-привід сам є випадковим наслідком дії певної загальної причини, але у цієї причини не може бути одного чинника, що її породив, адже причина – стабільна, а чинник – скороминучий. Наприклад, відносна депривація – це загальне почуття незадоволення, причиною якого не може бути «незадовільна діяльність Уряду» чи ще чиясь індивідуальна або групова помилка, - адже ми багато років критикуємо все навколо, а названі події змінюються набагато частіше. Скоріше можна припустити, що ми оцінюємо діяльність Уряду як «незадовільну» саме через свою відносну депривацію, а його помилки великою мірою споводовані браком мотивації через той же настрій невдоволення і конфліктності, як і у всіх нас. А значить у всіх нас є спільна причина для таких настроїв (і нею справді є несформованість суспільних традицій, які б диктували, до чого слід прагнути і чим бути задоволеним).

Всі люди мають потребу знайти причину того, що з ними відбувається або, принаймні, їх стосується, - адже це їх заспокоює, підтримуючи їх потребу вірити у «справедливий світ». На жаль, люди часто вдовольняються найлегшими поясненнями і роблять поспішні висновки, аби лишень уникнути почуття тривоги і невизначеності. На цій гострій і несвідомій потребі базується такий вид маніпуляції, як нав’язування нічим не обґрунтованих ідей і закликів лише за допомогою сполучника «а тому» або зв’язки «чим – тим». Я можу сказати: «Я розумію, що ви достатньо завантажені, саме тому я і даю вам цей текст», - а також: «Хоча спершу буває важко, але чим довше ви над ним працюєте, тим більше будете задоволені результатом». Обидві фрази нелогічні, адже з першої тези (засновку) ніяк не слідує поданий висновок, - однак більшості такі фрази здаються переконливими.

Тож, як бачимо, пояснювати собі причини подій люди будуть неодмінно, - усвідомлюють це вони чи ні, - а тому вивчення логічних принципів дозволяє їм лише робити це правильно, не піддаючись маніпуляціям чи самообману. Адже логіка – це спосіб знаходження справжніх причинно-наслідкових зв’язків.

 

3. Люди часто глузують одне над одним із приводу нелогічності дій або думок. І це показує, що вони розуміють значення логіки для себе, - адже якщо людина не вміє логічно мислити, то вона й не розуміє справжніх причин того, що з нею стається, і не може їх виправити, а відтак стає неефективною, чим би вона не займалася. І таких людей в нашій країні чимало (що вже дає приводи для глузування над нами з боку наших західних сусідів). І тут, щоби не впадати у самоприниження або у голослівне заперечення своїх помилок, варто збагнути, чому у нас проблеми із логікою.

Неважко помітити, що ми відрізняємось від наших західних сусідів меншою раціональністю, а ті люди, над ким частіше глузують із приводу недостатньої логічності у нас, є ще більш емоційними та імпульсивними. Ці відмінності у нас звикли вважати неподоланними і навіть придумали для них особливі терміни-ярлики («жіноча логіка», «дитяча логіка»), але насправді ці терміни самі є абсолютно нелогічними, оскільки вони не показують причину цих відмінностей (для чого, власне, і потрібна логіка), а лише навішують на них зневажливий ярлик. Давайте ж розберемось у причинах недостатньої логічності людей.

У дорослих, сучасних людей рівень розвитку логіки може бути різним, але у дітей до семи років, а також у людей, що живуть первісним суспільством, логіки у точному сенсі немає взагалі. І це не хвороба і не образа, - у них просто інакше мислення, так зване дологічне. Вийшовши з дитячого віку, ми вже погано уявляємо собі, що це за мислення, адже ми автоматично користуємось абстрактними словами, - хоча і не до кінця розуміємо, що це таке. Наприклад, говорячи «стіл», ми знаємо, що мова не про обідній на кухні і не про викладацький стіл в аудиторії, а про «стіл» узагалі: він може бути жовтим, червоним, круглим, невисоким і будь-яким іншим. Так само і число «два» - це не два столи чи два яблука, а два чого-завгодно.

Натомість у людини з дологічним мисленням такого бути не може: наприклад, дошкільник може завчити і називати вголос «один-два-три», показуючи пальцем на якісь предмети (чим викликає непідробний захват у своїх батьків), однак спитайте у нього, скільки тут цих предметів, і він просто не зрозуміє питання, - адже, наприклад, «один» - це назва першого вказаного ним предмету, а «два» - назва другого. Тому показати, де знаходиться «два» він може, бо це конкретна річ, а «скільки» - це для нього пустий звук, бо помацати це саме «скільки» неможливо.

Очевидне нам і незрозуміле йому «два» - це абстракція, тобто узагальнення, яке він зробити не може: він бачить масу відмінностей між одною жінкою та іншою і між одним конкретним чоловіком і іншим (більше того, він помічає дуже дрібні їх особливості, які ми не помічаємо), а тому він не розуміє, як можна об'єднати всіх чоловіків у один клас, а всіх жінок – в інший, - вони ж такі різні! Тому, зокрема, він не може виконати просте (для нас) завдання на знаходження подібностей і відмінностей, якщо його просять назвати, що є зайвим у такому переліку: граблі, лопата, сапка і собака. Ми легко об’єднуємо три перших предмети в один клас (для якого у нас є узагальнюючий, абстрактний термін «сільско-господарські знаряддя»), собаку викидаємо з цього списку.

Проте людина з дологічним мисленням ніяких класифікацій не робить, бо не бачить ні подібностей між цим знаряддями у чомусь основному («визначальному», як ми казали), ні радикальних відмінностей між ними і собакою чи будь-чим іще. Якщо останнє твердження є незрозумілим, то варто згадати, що люди первісного суспільства (а такі існують і досі) вважали всі речі живими і мислячими, відчуваючими біль і потребуючими їжі та догляду (так званий анімізм). Саме тому вони просили вибачень у дерева, яке їм доводилось зрубати, а якщо вони часто ходили в ліс по дерева, то приносили натомість якісь дари цьому лісу і старалися не зловживати його гостинністю.

Якщо ж їх просили розказати, чому вони не вважають собаку зайвою у тому переліку, то вони пояснювали, що лопатою і граблями вони працюватимуть у полі, але коли вони захочуть відпочити, то собака стерегтиме все, ними залишене, а отже вона тут не зайва. Так само знаходилось обґрунтування і будь-якому іншому предмету у переліку, і жоден із них вони не вважали зайвим. З одного боку це можна просто назвати логічною бездарністю – невмінням знаходити головну спільну рису схожих об’єктів і узагальнювати їх в один клас (який називати абстрактним терміном), а потім за цією диференціюючою ознакою відрізняти їх від принципово інакших об’єктів.

Втім, можна глянути на це і з іншого боку: вони були у гармонії з природою, не обманювали себе словами («фашизм», «комунізм», «лібералізм»), не вивищувались один над одним, не принижали, не глузували і навіть ніколи не сварили одне одного (рідкісні прояви чого називаються нині «ліберальним вихованням»)[2]. А з точки зору навіть суто технічних результатів діяльності вони мали досягнення, які ми й сьогодні не можемо повторити: вони побудували сотні величезних споруд без колеса та інших складних пристроїв, - на кшталт єгипетських пірамід, Стоунхенджа та тисяч інших мегалітів вагою в сотні тон, фігур острова Пасхи, наземних ліній плато Наски тощо. І якби вони не були у гармонії із природою та один з одним, то навряд чи би спромоглися на щось подібне.

І в досягненні цього їм не заважала відсутність узагальнень та абстрактних термінів, уміння знаходити спільне й головне (диференціюючу ознаку) та класифікувати, порівнювати та відрізняти. Більше того вони ще й не вміли робити логічні висновки та знаходити закономірності у тому, що бачать. Так, якщо їм запропонувати «загадку»: «Хлопок росте там, де сухо і тепло, а в Англії сиро й прохолодно, то чи росте там хлопок?», - вони навідріз відмовляться робити висновок, мовляв, «я крім нашого аулу ніде не був, може в Англії і росте, не можу сказати». І всі вмовляння, що вам і не треба там бути, ви ж знаєте, що він там не може рости, ні до чого не призведуть. Це не тупість і не впертість, - це просто нездатність вважати щось незмінною закономірністю і покладатись на знання цієї закономірності для висновків і прогнозів на майбутнє[3].

Це заважало їм виводити якісь уроки зі своїх перемог та невдач: вони повторювали повністю всі, навіть випадкові дії, що передували їх успіху (прикмети та ритуали), і забороняли дії, що передували значній невдачі (що називалось табу і було абсолютною, безумовною забороною). Це не можна вважати порушенням правила логіки, що «після того – не значить внаслідок того», адже правил і закономірностей для них не існувало, а замість них були нічим не пояснювані ритуали та заборони, які дозволяли передавати і позитивний, і негативний досвід. Відтак замість причини у них були «добрі» або «розсерджені» живі й мислячі об’єкти навколишнього світу, з якими треба жити у злагоді, поскільки ні ми, ні вони не прагнуть комусь нашкодити, а роблять це або тому, що вимушені (і їх можна зрозуміти), або тому, що не знають про вчинення шкоди (і їм це пояснюють через шаманів).

Сучасною мовою це можна сформулювати так: замість пошуку причинно-наслідкових зв’язків (закономірностей) і використання їх для створення і реалізації планів люди з дологічним мисленням користувались магічними «законами», що все пов’язано між собою і може впливати одне на одного, навіть якщо воно просто чимось схоже або має таку ж назву. Натомість ми тепер «знаємо», що ніякого впливу, крім записаного в підручниках бути не може, а тому навіть коли більшість людей, що контактували з радіоактивними матеріалами почали хворіти і вмирати, ми не створили табу, а продовжували висміювати ідеї про згубний вплив радіації, аж поки вчені його не виявили.

Тож не слід оцінювати дологічне мислення виключно як хибне, примітивне і даремне, - воно мало свої переваги і здобутки, - але якщо ми вже переходимо на мислення логічне і наукове, то варто бути логічним до кінця, тобто не робити логічних помилок і поспішних узагальнень, не вірити у «щасливий випадок» і не шукати чиєїсь вини там, де треба шукати причину. Інакше кажучи, наші проблеми з логікою – це прояв первісного (в історії людства) і дитячого (в історії людини) етапу розвитку мислення, який ми як суспільство ще не проминули, але кожен із нас – тим більше з вищою освітою – може і повинен перевершити.

 

 

[1] Конверський А.Є. Логіка. Підручник для студентів юридичних факультетів. - К.: Центр навчальної літератури, 2012 – 296 с. - Режим доступу: http://westudents.com.ua/glavy/35489-vidi-defntsy.html

[2] Почитайте, напр.: Пираха — самые счастливые люди Планеты // https://blog.ostrovok.ru/piraxa-samye-schastlivye-lyudi-planety-o-tom-kak-xristianskij-missioner-stal-ateistom-v-dzhunglyax-brazilskoj-amazonii/

[3] Цей і решту прикладів див.: Лурия А.Р. Этапы пройденого пути (гл. 4. Культурные различия и интеллектуальная деятельность) // http://www.humanbrain.ru/luria/the-making-of-mind_04.htm