Антропологічна зорієнтованість філософської думки ХХ століття.

Другим за значущістю, впливом та авторитетом, а за поширенням, може, й першим напрямом філософії XX ст. постають філософські осмислення людини. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За словами М. Шелера, одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б в якихось своїх необхідних якостях.

У XX ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саме у плані намагання з'ясувати, що. власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у XX ст. Це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою - фрейдизм та неофрейдизм; їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20-і-40-і роки.

Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку XX ст. - феноменології Е. Гуссерля (1859 - 1938). За своїм змістом феноменологія займає проміжне становище між сцієнтистською методологією та антропологією і культурологією. У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен” із давньогрецької - явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом - питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. Асприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі наші судження будувати лише на основі дослідження феноменів.Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості є для неї самої прозорими, вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший "ейдос" (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така процедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійснена (Е. Гуссерль назвав її („феноменологічною редукцією"), ми отримаємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така основа є єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідомості, ми просто залишимо її порожньою. Отже, найперший та неподільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані значущості — найнадійнішим знанням, винайдення якого дасть можливість розв'язати цілу низку наукових проблем.Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери людської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво безсумнівно мас справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широке використання знайшла феноменологія у культурології, соціології та політології, зокрема, в останній її методи використовують задля створення політичного іміджу (образу) різного роду політичним діячам.Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен — це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.

У Найбільшого розвитку та поширення ідеї екзистенціалізму здобули у • Німеччині, Франції, Італії, частково - у Японії.Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа, колишнього асистента Е. Гуссерля, М. Гайдеггера (1889 -1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше—"фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина.Присутній був у М. Гайдеггера і інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. За М. Гайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та іншими речами і явищами: коли ми питаємо про якусь річ, нам вказують на деяку іншу, і т. д.: наприклад: Що є дерево? - Дерево є рослина. Що с рослина? - Це с вил органічних процесів і т. д. Але коли ми питаємо про людину, то у якому б відношенні вона не перебувала, вона ніколи не виходить із самого нього відношення, перебуваючи у його центрі, тобто всі людські відношення замикаються на неї.Звідси випливає два наслідки: людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання; людина с отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття.Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Проте саме буття не стоїть перед людиною у вигляді якогось окремого об'єкта, воно лише присутнє у будь-якому відношенні до будь-якого об'єкта, як модус цього відношення або як нескінченний та недосяжний горизонт людської предметності: коли ми рухаємося, ми бачимо, що горизонт є ось там, де ота вежа, але коли наближаємося до вежі, горизонт знову опиняється попереду. Буття постає перед нами як рух в часі (основна праця М. Гайдеггера - "Буття і час").Тому буття постає перед людиною як своєрідний горизонт, на якому з'являються окремі ви ін сущого, як своєрідний простір, де розміщується все, з чим стикається людина. Внаслідок того, що людина занурена у рух в часі, вона звично намагається "забігати" уперед, планувати свої майбутні дій та сприймати майбутнє як свою можливість. Але орієнтація в часі приводить до відкриття, врешті, неминучості смерті. Страх смерті змушує людину замислитись над питанням проте, як же їй жити, і вона звертає свій погляд на інших людей, з подивом помічаючи, що всі живуть так, ніби смерті не існує: всі занурені в життєву метушню, не помічаючи того, що це їх не врятує. Основною життєвою тональністю людини стає турбота. Але, сприйнявши таку картину життя, людина й сама починає жити "як всі", поступово втрачаючи свою автентичність, унікальність та перетворюючись на дещо середнє -"Das Man". М.Гайдеггер стверджує, що загалом смерть постає як завершення життя та надає йому сенсу, тому людині варто більше думати про наповнення свого життя, ніж про смерть. Отже, в кінцевому підсумку філософія М.Гайдеггера постає закликом людину плекати та зберігати власну справжність та ідентичність.

На відміну від М.Гайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, французький екзистенціаліст Ж.-77 .Сиртр (1905 - 1980) зосередився виключно на людині. Їївнутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням.За Сартром, людина с таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж -П.Сартра - "Буття і ніщо"), поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини с свобода.Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, люди* на сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди латі рушити у житті.мерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи.

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаменитим письменник А Камю (1913 - I960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала уся ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації.

Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла в них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А. Камю ностальгічно пише про те.що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блаженства, якого воно ще повідало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає правда ну міру, а, отже, панує абсурд. В ситуації абсурду г все ж денно відносно стале - це сама людина. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філософії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може вирішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі "Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи, звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М.Шелером та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А. Гелен (1904 - 1976), Е. Ротхакер (1888 - 1965), Г. Плеснер (1892 - 1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук.

М. Шелер (основна праця - "Становище людини у космосі”) вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Воно проявляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.За М. Шелером, найвищою любов'ю є любов до Бога, оскільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність людини, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реальному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе безсилими, а звідси випливає основне завдання людського життя — поєднати духовне із силою життя. А. Гелен (основна праця - "Людина. її природа та її становище у світі”) прийшов до висновку, що вихідною особливістю; людини постає її недостатність та незавершеність, тобто її непристосованість до виживання на основі біологічних завдатків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культура тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності із світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують без-свідомо вітальні сили. Г. Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне виходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцентричною і тому знаходить своє вираження у тілесності — як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні власної тілесності. Е. Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, наполягав натому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відповідь людини на виклик природи. На його думку, культура - це той шар, який людина вичленовує із світу в якості "духовного ландшафту", бо в основі культури лежать людське переживання свого життя та мова.До безумовних надбань філософської антропології XX ст. слід віднести акцентування виключного значення проблеми людини для сучасного суспільства та філософії (в тому числі — переконливе доведення втрати людиною XX ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити у осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви. Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, на відміну від антропології наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. точніше - особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е. Муньє (1905 - 1950) та російський філософ М. Бердяєв (1874 - 1948), хоча корені цієї течії уходять у XIX ст., до деяких німецьких та американських філософів.Е. Муньє вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності (заангажованості) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлення, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості. М.О. Бердяєв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна, тобто божественна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості постає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити все це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матеріальне, тому, на думку М.О. Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр 3. Фрейд (1856 - 1939). Ідеї З. Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише г відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Сам термін "несвідоме" був відомий щез XVI ст. (його використовували, зокрема. Ф. Шеллінг та Г. Гегель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось нсвизначеним.Вивчаючи різного роду неврози, 3.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності 3.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, поза своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти уходять коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина "айсбергу" складається із двох частин:

■ свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;

■ надсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя.Основним поняттям у вченні 3. Фрейда є "несвідоме" як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль в життєдіяльності кожної людини.Фрейд зміг проникнути в "темні"* пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу.Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20 - 30-ті рр. XX ст. був величезний; вчення 3. Фрейда, що поширювалось вже напочатку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальної революції”. Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту; викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема. К.-Г. Юнг(1875- 1961), Л. Адлер та Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого": останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.