Встановлення радянського домінування в східній Європі.

В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної і Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалось відновленням незалежності або зміною політичного режиму, де вона зберігалась.

У всіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право і багатопартійність, були проведені аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізована власність колабораціоністів і фашистів.

Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву «народної демократії». Народна демократія вважалась перехідним станом суспільства, яке відкидає тоталітаризм і прагне демократичного ідеалу. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили - комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністичні партії.

Населення Східної Європи пов'язувало своє життя з демократією, пропонуючи різні модифікації цієї генеральної ідеї суспільного розвитку. В цих умовах комуністи, які займали крайні ліві позиції на політичній арені, зробили спробу з'єднати основні положення марксизму з новими політичними реаліями.

В процес утворення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Радянська армія, що знаходилась на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам у цих країнах. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі посади міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил.

Коли почалась ''холодна війна'', спираючись вже на завойовані позиції і прямий тиск з Москви, комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу протягом 1947-1948 pp.

Прийшовши до влади, компартії приступил и до побудови соціалізму. Відбувалась прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту.

Новий орган, утворений на нараді - Комінформбюро - вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. Вся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з апаратом компартійним.

З'явились місцеві «Сталіни». Тим самим з демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігались конституція, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. В галузі економіки почалось проведення індустріалізації й колективізації.

Ринкова економіка була замінена плановою. Відбулась кардинальна зміна соціальної структури суспільства. Зникли клас підприємців і значною мірою самостійність селян. Більша частина працездатного населення була зайнята в державному секторі.

Індустріалізація в цих країнах, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації.

СРСР взяв на себе постачання обладнання, сировини і енергоресурсів, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю.

Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня.

2. Інтеграційні утворення центральної Європи.

Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод.

25 січня 1949 р. У 1949 р. для ще тіснішого прив'язування східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв'язання економічних проблем у зв'язку з розколом Європи, координації народногосподарських планів, реалізації спільних проектів.

Створення РЕВ не виправдовувало надій її учасників з розвитку інтеграції та економічного співробітництва. У відно­синах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Схід­ної Європи отримували пільгові умови на торгові відно­сини з СРСР. Радянський Союз постачав до Східної Європи на­самперед природні ресурси, РЕВ припинила діяльність 1991.

1955 р. був оформлений воєнно-політичний союз соціалістичних держав - Організація Варшавського Договору (ОВД). Так було завершено формування табору соціалізму.

Кардинальні зміни відбулись у зовнішній політиці країн Східної Європи. Із санітарного кордону проти СРСР вони перетворились в його сателітів. Всілякі прояви непокори СРСР викликали жорстоку реакцію. Прикладом цього є конфлікт Тіто-Сталін.

Такі кардинальні зміни означали, що в країнах Східної Європи відбулись революції, які були за своєю суттю соціалістичними, антидемократичними. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого тоталітаризму.

 

Наростання внутрішньої нестабільності у 50—70-х рр. зумовлене кількома причинами.

По-перше, смерть Сталіна 1953 р. і початок "відлиги" в СРСР привели до деякої лібералізації політичного курсу керівництва країн регіону.

По-друге, індустріалізація за радянським взірцем, що здійснюва­лась у країнах Східної Європи, призвела до значного погіршення матеріального становища насамперед селянства, оскільки основ­ні капіталовкладення спрямовувались у промисловість. А втім, становище робітників і службовців, як засвідчили події у Польщі та НДР, було не набагато кращим.

По-третє, економічні рефор­ми у 50-ті рр. практично зводилися нанівець догматичним втру­чанням вищого партійного керівництва, що призводило доавантюристичної політики у сфері економіки.

По-четверте, на вияв внутрішньої нестабільності вплинули успіхи країн Західної Євро­пи у відновленні економіки в післявоєнний період.

Що відбувались у ФРН, Італії, Франції, у Східній Європі добре зна­ли, і ця обставина значно посилювала невдово­лення комуністичними режимами. Найяскравішими проявами цього невдоволення були події 1956 р. в Польщі та Угорщині. В Угорщині справа дійшла до антитоталітарної революції, яку було придушено за допомогою військової сили.

 

Після подій у Польщі та Угорщині керівництво країн Східної Європи мусило змінити політику, щоб усунути найголовніші причини невдоволення. Було припинено масові репресії та про­ведено часткову реабілітацію їхніх жертв.

Відбувалася лібералізація у сфері культури, ідеології, освіти; поширювалися контакти із західними країнами.

На початку 60-х рр. у більшості країн регіону було зроблено спроби провести економічні реформи. Не відмовляючись від на­ріжних принципів економічної системи соціалізму, передбачалося надати підприємствам відносну економічну самостійність. Проте, збері­гаючи державну власність, партійно-бюрократична номенклату­ра забезпечувала можливість повного підкорення всіх сфер жит­тя своїм інтересам.

У другій половині 60-х рр. ресурси, що забезпечували можливості екстенсивного розвитку країн Східної Європи, виявилися значною мірою вичерпаними, що мало вислідом падіння прибутку та уповільнення темпів розвитку економіки.

 

Країни нової Демократії

Польща

До 1956 р. в країні сформувалася командно-адміністративна система управління економікою. Погіршувалися умови праці трудящих, різко зменшилася заробітна платня за зростання споживчих цін. Це викликало невдоволення владою, дедалі настирливіше у різних прошарках населення лунали вимоги демократизації польського суспільства.

У місті Познань 28 червня 1956 р. спалахнув страйк, на якому робітники висунули вимоги економічного характеру, підтримані й іншими підприєм­ствами Познані. Одначе згодом події вийшли за межі економіч­ного страйку. Робітники роззброїли охорону в'язниці, заволоді­ли зброєю, атакували приміщення суду, прокуратури, воєводсь­кого управління державної безпеки. Політбюро ЦК ПОРП (Польська об'єднана робітнича партія) винес­ло рішення про застосування військ. Влада вчинила у місті кри­ваву бійню.

Нова влада: припинила репресії у країні, швидкими темпами почали розвиватися легка і харчова промисловості, торгівля, сфера послуг. Було припинено насильницьку колективізацію, до 85% землі залишилось у приватній власності. Відбувалася лібера­лізація в культурі та духовному житті.

В 60-ті рр. знову посилилися застійні явища в економі­ці, прогресивні реформи загальмувались. Соціалізм не приніс народові обіцяних благ, виникли ознаки кризи.

У другій половині 70-х рр. соціально-економічне становище Польщі різко погіршилося внаслідок впливу зовнішніх і внутріш­ніх факторів. Зокрема, загальносвітова економічна криза середи­ни 70-х рр. негативно вплинула на економіку країни. В умовах зростаючої соціальної напруженості почали оформлюватись опо­зиційні сили.

Через постійне зниження життєвого рівня у липні—серпні 1980 р. розпочалися страйки, центром яких знову стали міста Бал­тійського узбережжя — Гданськ, Гдиня, Щецин. Уряд змушений був піти на переговори і підписати угоди зі страйковими коміте­тами. Влада дала згоду на створення незалежних профспілок. Вони мали стати альтернативою офіційним професійним об'єд­нанням, у яких великий вплив мала ПОРП.

На хвилі страйкового руху в Гданську виникла незалежна профспілка " Солідарність ", яку очолив один із керівників страйкового комітету електрик суднобудівного підприємства Лех Валенса.

Протягом короткого часу "Солідарність" перетворилася на масовий рух, в якому брали участь мільйони людей, у тому числі й члени ПОРП. Цей рух став виявом загальнонаціонального протесту проти політичної системи. "Солідарність" перетворила­ся на центр, довкола якого згрупувались усі демократичні сили Польщі.

Лютий—квітень 1989 р. стали поворотними в історії Польщі. В цей час відбулося засідання "круглого столу", де з одного боку в дискусіях узяли участь ПОРП та її прибічники, а з іншого - опозиція і католицькі кола.

Вибори у червні 1989 р. до сейму та в сенат продемонструва­ли глибоке неприйняття польськими громадянами комуністичної системи. Із 100 місць у сенаті "Солідарність" здобула 99. У січні 1990 р. ПОРП було перетворено на Соціал-демократію Республіки Польща (СДРП), яка стала на позиції парламентської демократії та ринкової економіки. В її лавах залишилося лише 50 тис. членів.

 

Чехословаччина

Відновлена після завершення другої світової війни Чехо-Словацька Республіка з'явилася на мапах у дещо змінених кор­донах. Чеські землі визначалися розвиненою промисловістю та інтенсивним сільським господарством. Словач­чина була переважно аграрною областю з невисокою концентра­цією промислового виробництва.

У першому уряді Національного фронту чехів і словаків за комуністами було закріплено лише 8 із 25 посад. А от президент Е.Бенеш мав великі права і законодавчі повноваження, велику свободу дій.

Після виборів до Національних законодавчих зборів, що від­булись у травні 1946 р., новий уряд ЧСР очолив голова КПЧ Клемент Готвальд.

У Словаччині перемогу на виборах одержали представники Словацької демократичної партії, одначе комуністи зви­нуватили їх у прагненні відокремити Словаччину від ЧСР, себто у "державній зраді". Після розправи над лідерами СлДП компар­тія Словаччини контролювала становище в країні.

Незважаючи на активність комуністів, підтримку їх із Моск­ви, уряд Чехо-Словаччини в 1946-1948 рр. був коаліційним, і можливості для демократичного розвитку країни зберігалися. Проте вже 1947 р. в уряді виникли серйозні розбіжності після того, як СРСР відмовився дати згоду на участь делегації ЧСР у Паризькій конференції, присвяченій планові Маршалла.

25 лютого сформований уряд, який майже повністю складався з членів КПЧ та їхніх прибічників. У Брати­славі ввечері 25 лютого було створено Центральний комітет дії Словацького національного фронту.

Празький переворот 1948 р. знаменував установлення кому­ністичного режиму в країні на чолі з К.Готвальдом. Президент Е.Бенеш, літня і хвора людина, не зміг чинити опору і пішов у відставку.

14 червня 1948 р. президентом республіки було обрано лідера КПЧ К.Готвальда. Новий уряд очолив комуніст А. Запотоцький.

Зберігши подобу багатопартійної системи, КПЧ практично повністю визначала розвиток країни.

 

Новий режим придушував будь-які спроби опору, інакомис­лення. Проте в економічній площині Чехо-Словаччина в 50-х рр. розвивалася досить успішно. Дався взнаки той промисловий потенціал, що його держава мала ще з довоєнних часів, висока кваліфікація чеських робітників, досить значна допомога СРСР.

Економічні успіхи (національний прибуток 1960 р. виріс про­ти 1948 р. удвічі) дозволили комуністам констатувати, що у Чехо-Словаччині збудовано "основи соціалізму", а конституція 1960 р. закріпила цей факт у своїх статтях Країна дістала нову назву - Чехо-Словацьха Соціалістична Республіка (ЧССР). КПЧ було законодавчо забезпечено привілейоване становище. Керівником країни в той період був А.Новотний.

У 60-ті рр. темпи економічного розвитку значно знизилися, було вичерпано можливості екстенсивного розвитку промисло­вості, процвітали корупція та зловживання владою, обростала привілеями партійна й державна бюрократія.

Події 1968 р.

Нове керівництво Чехо-Словаччини на чолі з А.Дубчеком стало на шлях реформування системи. Вони заходилися будувати "соціалізм із людським обличчям", намагаючись поєднати заса­ди соціалістичного суспільства з ринковою економікою, плюра­лізмом, демократією. Пропонувалося скоротити державний апа­рат, реформувати господарчий механізм і відокремити його від політичних і державних органів.

Велику роль у пропаганді цих ідей відіграли засоби масової інформації, які діяли в країні відносно вільно. Лібералізація в суспільному житті проявилась у виникненні нових політичних організацій, активізації демократичних партій, які звільнялися від жорсткого контролю КПЧ.

Керівництво КПРС і компартій східноєвропейських країн до змін у Чехо-Словаччині ставилися різко негативно. Після публі­кації програмного документа чехо-словацьких радикалів "Дві тисячі слів" кремлівське керівництво почало схилятися до ради­кальних заходів.

У ніч проти 21 серпня 1968 р. війська країн Варшавського договору увійшли до Чехо-Словаччини. Окупацію країни здійс­нювали 124 тис. військовослужбовців, 500 танків, було захоплено найважливіші стратегічні пункти, роззброєно міліцію. А.Дубчек і ряд членів ЦК КПЧ були заарештовані органами безпеки СРСР і випроваджені до Москви.

Наприкінці серпня до Москви "запросили" чехо-словацьку делегацію на чолі з президентом Л.Свободою. 27 серпня у Моск­ві та Празі за підсумками переговорів було опубліковано комю­ніке, в якому йшлося про досягнення домовленості щодо найскорішої нормалізації становища в ЧССР, визначено умови перебу­вання радянських військ у країні. Війська НДР, Болгарії, Угор­щини, Польщі залишали країну.

У 70—80-ті рр., після розгрому " Празької весни ", в країні поглиблювалися економічні проблеми. Уповільнилося зростання виробництва, не відбувалася модернізація підприємств, вироб­лювана продукція не витримувала конкуренції із західною. У країні придушувалося будь-яке інакомислення.

Наступ реакції викликав до життя дисидентський рух. Група діячів науки і культури 1 вересня 1977 р., спираючись на Декла­рацію прав людини, виступила з відозвою, в якій розкрила основ­ний зміст вимог і головні напрями демократизації суспільства. Документ дістав назву " Хартія-77 ". Його підписали 242 особи, які брали активну участь у реформістському русі 60-х рр.

18 листопада 1989 р. за ініціативою "Хартії-77" було створено Громадянський форум (ГФ) - патріотичний, де­мократичний фронт, який об'єднав противників комуністичного режиму. У Словаччині також було створено демократичну орга­нізацію "Громадськість проти насильства" (ГПН). Маніфестанти вимагали, щоби КПЧ відмовилася від керівної ролі у країні й покарала винуватців репресій. Революція, що почалася, відбува­лася мирно. Студенти, а також робітники й інтелігенція, що їх підтримували, не захоплювали будівель та об'єктів КПЧ, уника­ли сутичок. Тому події листопада 1989 р. дістали назву " ніжної ", або " оксамитової ", революції. Наприкінці листопада федераль­ний парламент скасував статтю конституції, що затверджувала керівну роль КПЧ у країні. 29 грудня 1989 р. Федеральні збори обрали лідера опозиції Вацлава Гавела президентом країни.

Головою Федеральних зборів обрали А.Дубчека, лідера "Пра­зької весни". Нове керівництво було сформовано на коаліційній основі.

У 1990 р. уряд розпочав економічні реформи. У Чехо-Словаччині реформаторський курс провадився найбільш кардинально і послідовно.

"Батьком" реформи був міністр фінансів Вацлав Клаус. Вона базувалася на роздержавленні та приватизації, забезпеченні конвертованості крони, вільному ціноутворенні. Уряд домігся збалан­сованості державного бюджету і приборкання інфляції. Життє­вий рівень населення у складний перехідний період був одним із найвищих у Східній Європі.

В основі процесу розпаду федерації лежали різний рівень еко­номічного розвитку, різні історичні долі народів, утиски Словач­чини в тоталітарній державі, хоча при цьому й зберігалося поважне ставлення двох народів один до одного.

Формальним приводом до розпаду Чехо-Словаччини стали результати парламентських виборів 5—6 липня 1992 р. У Чеській Республіці найбільшу кількість голосів виборців здобула Громад­ська демократична партія (ГДП); очолювана В.Клаусом. У Сло­ваччині 37,2% виборців підтримали Рух за демократичну Сло­ваччину (РДС) В.Меч'яра.

Одразу ж після підбиття підсумків виборів з ініціативи ГДП відбулися переговори В.Клауса і В.Меч'яра. Обидва згодом сформували та очолили уряди відповідно Чехії та Словаччини. Робочі зустрічі завершилися 23 липня 1992 р. підписанням полі­тичної угоди між ГДП та РДС. В угоді обидва прем'єри вислови­лись за цивілізований, культурний процес розділу федерації.

 

Відповідно до пропорції населення (2:1) напрочуд мирно були розділені майно, фінанси, інші цінності. 25 листопада 1992 р. Федеральні збори ухвалили конституційний закон про розділен­ня Чехо-Словацької федерації.

Чехо-Словаччина як єдина держава припинила існування 31 грудня 1992. У новий 1993 р. увійшли дві нові самостійні держави — Чехія і Словаччина.

 

Угорщина

На виборах до Національних зборів 4 листопада 1945 р. УКП отримала лише 17% усіх голосів і змогла делегувати до парламен­ту тільки 70 представників. Беззастережну перемогу здобула ПДСГ, що надало їй право на 245 мандатів. Новий парламент 1 лютого 1946 р. проголосив Угорщину республікою.

 

Уряд лідера ПДСГ Ференца Надя прагнув демократизувати державний і суспільний устрій. Лідери ПДСГ виступили проти революційних і насильницьких методів боротьби, захищали при­ватну власність, обстоювали демократичні принципи, а УКП бо­ролася за "народну демократію" як своєрідну форму диктатури пролетаріату. Протистояння УКП та ПДСГ стало неминучим. Керівництво УКП інспірувало змову з боку ПДСГ проти "народ­но-демократичного ладу". Лідерів ПДСГ звинуватили у підготовці воєнного путчу. Прем'єр-міністр Ф. Надь змушений був залиши­тися у Швейцарії, де він знаходився на відпочинку, інші керівни­ки партії покинули країну. ПДСГ виявилася дискредитованою, в її керівництві взяли гору політики лівої орієнтації, близькі до ко­муністів.

Після "об'єднання" комуністів і соціал-демократів УКП і СДП було створено нову Угорську партію трудящих (УПТ), яка буду­вала свою діяльність на марксистсько-ленінських засадах.

Після смерті Сталіна Москва в цілому зрозуміла необхідність демократизації Угорщини, виправлення хиб режиму Ракоші. На посаду прем'єр-міністра з Кремля було рекомендовано Імре Надя, головного критика курсу Ракоші.

Надь засудив насильницьку колективіза­цію, його уряд зменшив податки та обов'язкові поставки сільсько­господарської продукції, планував перерозподіл капіталовкладень із важкої промисловості у виробництво товарів споживання.

Симпатії суспільства були на його боці. Але у боротьбі з таким досвідченим супротивником, як Ракоші, Надь програв: 1955 р. його виключили з партії.

Революція 1956 р.

Під впливом ідей XX з'їзду КПРС в Угорщині, як і в інших країнах Східної Європи, пожвавився національно-демократичний рух. Населення вимагало негайно реабілітувати безвинно засу­джених і страчених політичних і громадських діячів, відставки наступника М.Ракоші сталініста Е.Гере.

Події у Польщі стали каталізатором суспільного вибуху в Угорщині.

 

23 жовтня 1956 р. понад 50 тис. осіб зібралися біля будинку польського посольства, студенти вимагали припинення беззакон­ня й культу особи. Підрозділи служби безпеки відкрили вогонь по демонстрантах. Ці події стали прологом народно-демокра­тичної революції в Угорщині.

1 листопада 1956 р. І.Надь сформував коаліційний уряд, Новий уряд проголосив нейтралітет Угорщини і вихід її з Вар­шавського договору, висловив намір припинити орієнтацію на СРСР і розпочати великомасштабне економічне співробітництво з західними країнами. Замість комуністичних адміністрацій створювалися нові органи влади — ради. Оголошувалася амністія для політичних в'язнів, УПТ розпускалася. У Москві вирішили лінію співробітництва переглянути на користь суто воєнного вирішення угорської кризи, зміни уряду. Замість УПТ створювалася нова партія — Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП), яку очолив Янош Кадар.

На нього радянські керівники поклали завдання відновлення комуністичного правління в Угорщині після завершення воєнної операції. На військовому літаку Кадара вивезли до СРСР, де він залишався до 4 листопада - початку штурму радянськими дивізіями Будапешта.

4 листопада радянські війська розпочали ламати опір заколотників у Будапешті. Люди, які домоглися демократичних свобод, стали на захист своїх завоювань, пролилася кров.

 

Події в Угорщині 1956 р. стали наслідком кризи сталінської моделі соціалізму.

Влітку 1989 р. розпочалися переговори між УСРП, громадсь­кими організаціями та опозиційними партіями, об'єднаними у "круглий стіл" (УДФ, СВД). Було досягнуто домовленості про те, що парламентська система має спиратися на багатопартій­ність. УСРП припиняла діяльність своїх організацій в армії та правоохоронних органах. Частина майна УСРП передавалася для фінансування діяльності інших партій.

У 1989 р. було прийнято низку демократичних законів: про право громадян на створення об'єднань та асоціацій, про прове­дення мітингів і зборів, про референдум, про президента респуб­ліки і вибори.

У день початку народної революції — 23 жовтня 1989 р. — Державні збори Угорщини ухвалили поправки до конституції країни. Держава стала називатися Угорською Республікою, на чолі якої стоїть президент, обираний парламентом.

25 березня 1990 р. в Угорщині вперше за 45 років відбулися вільні парламентські вибори.

Перемогу на виборах здобув УДФ — правоцентристське об'­єднання. В економіці УДФ обстоював ідею створення ринкової економіки з урахуванням національної специфіки і традицій го­сподарювання, відкидаючи сліпе копіювання "західної моделі". Уряд очолив лідер партії Йожеф Анталл. Президентом Угорщи­ни було обрано лідера ліберального об'єднання Союзу вільних демократів (СВД) професора Арпада Генца.

Ліквідація наслідків сталінської моделі соціалізму і перехід до ринкової економіки в 1988—1990 рр. відбувалися з великими труднощами. Але у той період було закладено підвалини розвит­ку нової демократичної Угорщини.

Румунія

 

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Мігай І, опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів мусив 30 грудня 1947 р. зректися престолу. Країну було проголо­шено Румунською Народною Республікою,

У лютому 1948 р, соціал-демократи були буквально поглину­ті комуністами. Створена на базі об'єднання двох партій Румун­ська робітнича партія (РРП) міцно стояла на засадах марксизму-ленінізму. Лідером партії був Г.Георгіу-Деж.

З 1948 р. до кінця 1989 р. в Румунії існувала однопартійна система, всі інші партії було фактично заборонено. Компартія, зосередивши в своїх руках усю повно­ту влади і розправившись з опозицією, проголосила будівниц­тво в країні соціалістичного суспільства. У червні 1948 р. було здійснено націоналізацію основних засобів виробництва, влас­ників великих підприємств позбавили їхнього майна, піддали репресіям. Розпочалося насильницьке кооперування сільського господарства.

Від початку 50-х рр. у Румунії, як і в більшості східноєвропей­ських країн, було взято курс на розвиток важкої промисловості, що відбувався на екстенсивній основі, переважно за рахунок пе­реливання коштів із сільського господарства. За "випробуваною" сталінською схемою до 1962 р. було завершено суцільну колекти­візацію.

Правління Н. Чаушеску.

Після смерті у березні 1965 р. Г.Георгіу-Дежа першим секре­тарем ЦК РКП було обрано Ніколає Чаушеску.

Наприкінці 60-х рр. новий лідер Румунії накинувся з нападка­ми на свого колишнього вчителя Георгіу-Дежа.

Однак уже через кілька років багатьом стало зрозуміло, що під галасливими гаслами захисту незалежності Румунії провади­лася боротьба за утвердження диктатури, що під приводом бо­ротьби проти зовнішнього ворога було придушено останні паго­ни демократії, у країні запанувала тоталітарна система.

Для захисту свого режиму Чаушеску створив потужний апа­рат репресій і всеосяжного контролю за думками і повсякденни­ми діями людей. Будь-які виявлення опозиційних настроїв, неба­жаного вільнодумства придушувались у зародку.

Захопивши командні посади у партії й державі, Чаушеску чимраз більше спирався на своїх близьких і далеких родичів. Вони обіймали високі посади в партії, армії, профспілках, держплані,засобах інформації. Недаремно в народі казали, що країною править клан Чаушеску, що складається з 40 душ.