Ці події лягли в основу п'єси «Майстер-клас» драматур-га Терренса Мак-Неллі

 

 

Марія Каллос і кінематограф.

У 1968 році Портрет Марії Каллас / Марія Каллас Portrat (1968, Німеччина, короткометражний, експериментальний,)
У 1969 році італійський режисер П'єр Паоло Пазоліні запросив Марію Каллас зніматися в ролі Медеї в однойменному фільмі.

Співачка знялася у фільмі режисера, у якого були абсолютно протилежні смаки, погляди і життєві концепції: у осквернителя святинь і порушника традицій Паоло Пазоліні... І ось з такою людиною Марія вирішила почати сходження до вершини нової кар'єри, щоб знову кинути виклик долі. Вона відмовила Вісконті, Дзеффіреллі і раптом погодилася зніматися у цього дивного режисера, чиї попередні роботи, зокрема фільм «Теорема», обурили її до глибини душі. Чому вона зупинила свій вибір саме на Пазоліні? У Марії почуття завжди перемагали розум. Можливо, вона зважилася на зйомки через сюжету, обраного режисером. Може бути, Марія допомогою Медеї, жінки, як і вона, обдуреної і покинутою, відірваної від рідної землі, хотіла крикнути на весь світ про своє особисте нещастя і болю. Однак ця жінка не повинна була співати. Пазоліні вирішив перенести на екран не твір Керубіні, а своє уявлення про «Медеї». Марія Каллас погодилася з його концепцією. Ось як вона це пояснила:«— «Медея» — це насамперед історія кохання. Найбільше мене в ній чіпає жіноча доля Медеї. Будь-яка покинута чоловіком жінка буде, так само як вона, бунтувати і здійснювати в тій чи іншій мірі схожі вчинки. Чоловік палає пристрастю до жінки, але він може змінитися. Полігамія властива чоловікам за визначенням. У жінки це вже буде відхиленням від норми, оскільки вона ще й мати».Медея, образ якої переглянуто та змінено згідно з сучасною концепцією,.

Медея, яка не співала, а лише висловлювала свої почуття поглядом, сповненим то божевіллям, то ніжністю, то відчаєм, то пристрастю. Очі Марії метали грім і блискавки... Нам відкривається ще одна картина: Пазоліні крупним планом дає особа Каллас. Режисер вловив своєю камерою погляд співачки, такий глибокий, що паморочиться голова... Марія постає перед нами розтерзаною, зашедшейся в крику жінкою, на голові якої терновий вінець, а на обличчі — печать пекельного полум'я...Для зйомок «Медеї» Марія вирушила в Малу Азію, як у часи Онассіса, і в Італії, як у часи Менегіні. Презентація цього фільму відбулася з великою помпою в Парижі в театрі «Опера», де вона як співачка вже ніколи більше не виступить. Зал театру, який був свідком у недавньому минулому не одного її тріумфу, був заповнений самою вишуканою публікою. Дружина президента Помпіду, а також весь колір паризького суспільства зібралися, щоб своєю присутністю вшанувати цю подію. Коли Марія з'явилася на екрані, немов богиня у плоті, на тлі величних пейзажів, зал здригнувся... Проте фільм не мав успіху в прокаті у глядачів, і Каллас більше не захотіла зніматися в кіно. Спасибі Провидінню, що Марія зважилася на цей експеримент з кінематографом. Ми і тепер можемо стати свідками її драматичного таланту, що могло б з часом стертися з пам'яті..[.дюфр. ст..68]

Також і після смерті відомої співачки її ім`я, історія її долі постійно зацікавлюють драматургів й режисерів світу.

1999 — Der Grosse Bagarozy / The Devil and Ms. D (режисер Бернд Ейхінгер, у головних ролях: Тіль Швайгер, Коріна Харфух, Томас Хайнц, Крістін Нейбауэр)
2002 — Каллас назавжди / Каллас Forever (режисер Франко Дзеффіреллі, в головній ролі Фанні Ардан)
2005 — Каллас і Онассіс / Каллас e Onassis (режисер Джорджо Капітану, в головних ролях Луїза Раньєрі, Жерар Дармон)
2014 — Принцеса Монако, режисер Олів'є Даан, Пас Вега киновоплощение Марії Каллас

 

Відхід з життя.

Останні роки життя Марія Каллас жила в Парижі, практично не виходячи з квартири, де і померла в 1977 році. Тіло було кремовано і поховано на цвинтарі Пер-Лашез. Після крадіжки урни з попелом і повернути її назад, її прах був розвіяний над Егейським морем. Порожня урна залишається у колумбарії кладовища Пер-Лашез.Італійські фониатры (лікарі-фахівці з захворювань голосових зв'язок) Франко Фуссі та Ніко Паолилло встановили найбільш ймовірну причину смерті оперної діви Марії Каллас, пише італійська La Stampa. Згідно з результатами їх дослідження, Каллас померла від дерматоміозиту — рідкісного захворювання сполучної тканини і гладкої мускулатури.
До такого висновку Фусси і Паолилло прийшли, вивчивши зроблені в різні роки запису Каллас і проаналізувавши поступове погіршення її голосу. Спектрографічний аналіз студійних записів і концертних виступів показав, що до кінця 1960-х, коли погіршення її вокаль-них даних стало очевидним, діапазон голосу Каллас фактично змінився з сопрано на меццо-сопрано, що пояснювало зміна звучання високих нот у її виконанні.
Крім того, ретельне вивчення відеозаписів її пізніх концертів виявило, що м'язи співачки значно ослабли: груди практично не піднімалася при диханні, а при вдиху співачка приподнимала плечі та напружувала дельтовидні м'язи, тобто, по суті, здійснювала найпоширенішу помилку при підтримці голосової м'язи.

Причина смерті Марії Каллас достовірно невідома, проте вважається, що співачка померла від зупинки серця. На думку Фусси і Паолилло, результати їх роботи прямо свідоцтво-твуют про те, що призвів до цього інфаркт міокарда був ускладненням у результаті дерма-томиозита. Примітно, що цей діагноз (дерматоміозит) Каллас поставив незадовго до смерті її лікар Маріо Джаковаццо (відомо про це стало лише в 2002 році).
У той же час навколо смерті співачки існує і теорія змови, висловлена, зокрема, кінорежисером Франко Дзеффіреллі, заявили у 2004 році, що Каллас могла бути відобра-влена за участю її найближчої подруги останніх років, піаністки Вассо Деветци[4]. "Ідеальне вбивство, після якого не залишається ні доказів, ні відбитків пальців, а його виконавці ніколи не понесуть заслужене покарання... Вбивство, вчинене мимоволі і з недомислу тих, хто перетворив Марію в божество, було схоже на святотатство, коли натовпи віруючих своїми руками скидають з п'єдесталу того, на кого вони раніше молилися... І нарешті, це було колективне злочин. Його співучасниками були і театральна публіка, і оперні критики, і Онассіс, і мати Марії, і надмірно захоплені шанувальники її таланту, і люто ополчившиеся проти співачки колеги по оперній сцені, і перш за все сама Марія, чиє прагнення до саморуйнування не знало меж, і безжальний розпорядник таланту — мистецтво, що вимагала від співачки і на вершині слави повної віддачі всіх життєвих сил, і самотність, на яке вона добровільно прирекла себе, коли відчула, що більше нікому не потрібна... Все це разом узяте призвело до того, що Марія втратила смак до життя."це думка Клода Дюфрена [ст..1]

 

ВИСНОВКИ

Марія Каллас – грецька співачка, видатний майстер бельканто, ще за життя стала справжньою легендою. Яскравістю співу та гри вона зробила революцію на оперній сцені, перетворивши в серйозну драму те, що зазвичай розумілося як нудна оперна рутина. Спів Каллас був справді революційним, вона зуміла відродити майже забутий з часів великих співачок XIX століття – Джудітти Пасти, Марії Малибран, Грізі – феномен «безмежного» або «вільного» сопрано з усіма притаманними йому принадами (такими, як діапазон у дві з половиною октави, багате на нюанси звучання і віртуозна колоратурна техніка у всіх регістрах), а також своєрідними «недоліками» (надмірною вібрацією на найвищих нотах, не завжди природним звучанням перехідних нот). Крім унікального голосу та тембру, який одразу впізнавали, Каллас володіла величезним талантом трагічної актриси.

Талановита артистка на сцені проживала життя своїх героїнь: Тоски, Норми, Джоконди, Леді Макбет й Медеї і Медеі, яка стала її alter ego, - но в її душі ніколи не припинялася боротьба між "Марією - співачкою" та " Марією - жінкою". І якщо дар та натхненна праця піднесли її на небувалу висоту,то самотність й усвідомлювання власної непотрібності привели до трагічної розв`язки її життєвого шляху.[4, ст. 3]

У святу італійської опери вона була канонізована лише після відходу зі сцени — після вистави "Туга" в Королівській опері "Ковент Гарден" 5 липня 1965 року, а остаточно і зовсім лише після смерті 16 вересня 1977 року. Іноді здається, що світ після цього зробив все для того, щоб за некритичним оспівуванням зникли всі зримі риси долі, що випала на частку співачки, цієї нещасної великої жінки, яка, за визначенням письменниці Інгеборг Бахман "була важелем, повернувшим світ до слухання,яке раптом набуло здатність чути крізь предмети, крізь століття; вона виявилася останньою казкою".[кестінг, ст. 5 ]

Навряд чи життєвий шлях Марії Каллас можна назвати тріумфальним ходом, швидше вже тут підходить слово "жертвопринесення", може бути, в сенсі фразу, сказану кимось у зв'язку з великою танцівницею Ганною Павлової: великі артистки знають про кохання, але змушені забувати все, що знають.

Сама Марія казала:"Слава - небезпечна штука: я знаю, що не завжди можу співати так, як від мене очікують. Я ставлюся до своєї роботи з усією можливою сумлінністю, але я ж жива істота. Зі славою до мене прийшов страх. Оплески вселяють у мене невпевненість." [кастинг, ст.251 ]

Аж до середини 50-х років Каллас стояла в центрі художнього процесу, вона була не більше не менше славнозвісної співачкою епохи і ніяк не служила ще пластиліном в руках громадської думки для створення захоплюючих картинок. Звичайно, її переслідувала репутація жінки з бурхливим темпераментом, жадібним честолюбством і непохитною твердістю; її не характеризував і не характеризує як "симпатичну" ніхто навіть з тих, хто захоплювався нею, підтримував її, поважав і любив. Ось тільки запитаємо: з яких це пір ходять разом геній і симпатичності, твердий характер і вміння пристосовуватися, висока вимогливість і доброзичливість? Її імідж, який громадськість переплутала з її суттю, формувався також подивом і переляком глядачів перед інтенсивністю, енергією, шаленої виразністю її сценічних робіт; заздрістю колег, объявлявших її чудовиськом, лише б уникнути оцінки в масштабі, нею встановленому; [ кест. Ст.8 ]

Ось мабудь найкращі слова про Марію Каллас, що належать Полю Кампіону, які були написані 16 вересня 1977 року, у день її смерті: "Цей скорботний вечір, в який так багато знамениті музиканти визнали найвищий внесок Каллас у світове мистецтво, змушує і мене, самого простого любителя опери, Вам написати і поділитися з Вами моїми почуттями по відношенню до неї і її співу. Мені ніколи не було даровано щастя побачити її в театрі, але захват мій по відношенню до неї незмінно ріс; і сьогодні ввечері, коли я слухаю, як вона співає "Сомнамбулу", я усвідомлюю все виразніше, що ж вона хотіла висловити своїм голосом... В наші дні жоден співак, ні одна співачка не можуть конкурувати з нею в головному: вона одна надала опері нове значення і внутрішній зміст".[кест. ст.2]