Співвідношення позовної давності з іншими строками.

Позовну давність слід відрізняти від присічних (преклюзивних) строків, гарантійних строків, строків набувальної давності, строків оперативного захисту цивільних прав і претензійних строків.

Важливим є питання, чи є строк позовної давності присічним. (Цей строк деякі авто­ри називають обмежувальним: Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / за ред. А.Г. Яреми, В. Г. Ротаня. — К.: Реферат, 2005. — С. 99—100). Розмежу­вання цих строків актуально, перш за все, в силу наявності у них деяких спільних ознак (меж існування у часі та імперативного ха­рактеру строків) і відсутності в чинному за­конодавстві терміна «присічні строки».

Основна відмінність між присічними строками та строками позовної давності в тому, що зі сплином присічного строку припиняється саме існування мате­ріального права, яке охороняється законом, на відміну від сплину строку позовної давності, наслідком чого євідсутність реальної можли­вості особи захистити своє право в судовому порядку. До присічних строків можна віднес­ти, зокрема, всі строки у вексельному праві, строк пред'явлення вимоги до поручителя, строк прийняття спадщини. Зі спливом цих строків припиняється саме право.

Важливим також є питання співвідно­шення строку набувальної давності та строку позовної давності. Інститут набу­вальної давності дозволяє вирішити питання щодо майна, на яке власник тривалий час не пред'являв прав та яке перебувало у відкри­тому володінні у особи, яка не має підтвер­джень свого права на це майно.

За змістом ст. 344 ЦК особа набуває права власності на майно, якщо вона добросовісно заволоділа ним і відкрито та безперервно во­лодіє нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'я­ти років.

На відміну від строку позовної давно­сті, набувальна давність одночасно виступає строком захисту добросовісного володільця та юридичним фактом, що підтверджує доб­росовісність володільця і дає підстави для виникнення права власності. При цьому не­обхідним є дотримання вимог відкритості та добросовісності з боку володільця.

До правовідносин з набувальної давності застосовуються також положення щодо по­зовної давності, зокрема, у випадку, коли во­лодіння буде визнано недобросовісним при зверненні власника з позовом (з моменту по­рушення права останнього). Крім того, пере­біг строку набувальної давності щодо речей, які знаходяться у особи, з володіння якої во­ни могли бути витребувані, починається не раніше спливу строку позовної давності за відповідними вимогами.

Щодо незаконних володільців строк на­бувальної давності починає перебіг з момен­ту закінчення строку позовної давності (за одночасного виконання всіх умов давнісного володільця). Перебіг строку набувальної давності не може початися, поки не закін­чився строк позовної давності за позовом про витребування майна з незаконного воло­діння особи, у якої воно знаходиться. Строк позовної давності «перериває» строк набу­вальної давності у разі недобросовісності во­лодільця.

Суть гарантійного строку полягає в тому, що при виявлен­ні у товарах (роботах, послугах) відступів від умов договору про якість покупець (замовник) на свій вибір може вимагати від виго­товлювача:

1) заміни товару;

2) відповідного зменшення винагороди;

3) безоплатного усунення недоліків;

4) розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків.

Конкретні гарантійні строки встановлюються у стандартах, тех­нічних умовах, правилах про договори підряду на капітальне будів­ництво та інших підзаконних актах. Сторони можуть встановити гарантійні строки у договорі, якщо вони не визначені в норматив­ному порядку, а також встановити триваліші гарантійні строки, ніж це передбачено нормативно-технічною документацією.

У ст. 16 ЦК визначені способи захисту цивільних прав та органи, що здійснюють примусовий захист прав громадян та юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли порушене суб'єктивне право може захищатися особистими односторон­німи діями уповноваженої особи без звернення до компетентного юрисдикційного органу. Це має місце, зокрема, при застосуванні уповноваженою особою до правопорушника заходів (санкцій) опе­ративного характеру. З терміном "оперативність" асоціюється швидке, негайне реагування особи на порушення її права. Але сам оперативний захист здійснюється у певному порядку і в строки, встановлені законом або договором. Так, відповідно до ч.2 ст.997 ЦК, якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом 10 робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Відмова сторони від договору в зазна­чених випадках і є засобом оперативного впливу на контрагента, здійснюваного у певні строки.

Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників цивільних
правовідносин відіграють претензійні строки. Суть претензійного порядку вирішення цивільно-правового спору полягає у тому, що
особа, право якої порушене, звертається з претензією до зобов'яза­ної особи про добровільне задоволення вимог уповноваженою: про визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушен­ня права, передачу речі, відшкодування збитків тощо.

У відносинах, де сторонами виступають господарюючі суб'єкти (юридичні та фізичні особи), останні застосовують у випадках, перед­бачених ГПК, або за домовленістю між собою заходи досудового (претензійного) врегулювання господарських спорів. Зокрема, спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованому на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови додержан­ня сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх до­судового врегулювання. Для інших випадків попереднє пред'явлення претензій до господарюючого суб'єкта не є обов'язковим.

Відповідно до ч. 1 ч.2 ст. 925 ЦК до пред'явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, пошти є можливим пред'явлення йому претензії у порядку, передбачено­му законом, транспортними кодексами (статутами). Позов до пере­візника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задо­вольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.

Види позовної давності.

ЦК встановлює як загальну (ст. 257) так і спеціальну (ст. 258) позовну давність. За­гальна позовна давність, як і за нормами Цивільного кодексу УРСР 1963 року, вста­новлена тривалістю у 3 роки.

Для окремих видів вимог ЦК і ГК вста­новлюють спеціальну позовну давність. На відміну від Цивільного кодексу 1963 року, який передбачав можливість встановлення лише скорочених (порівняно із загальним) спеціальних строків позовної давності, но­вий ЦК передбачає, що спеціальна позовна давність може бути як скороченою, так і більш тривалою порівняно із загальною по­зовною давністю. Спеціальна позовна дав­ність підлягає застосуванню лише у випад­ках, прямо передбачених законом. За закладеною у ЦК концепцією спеціальна позовна давність не може бути коротшою за один рік. Слід мати на увазі, що у ст. 315 ГК встановлено шестимісячну межу нарахування неустойки, а не шестимісячну позовну давність. Це означає, що на вимогу про стягнення неустойки за останні шість місяців невиконання договірного обов’язку пошириться річна позовна давність.

У частинах 3, 4 ст. 258 ЦК передбачена більш тривала спеціальна позовна давність для вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, — 5 років і для вимог про застосу­вання наслідків нікчемного правочину – 10 років. При застосуванні ч. 4 ст. 258 ЦК, як вірно вказує Л. І. Григор'єва (Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / за ред А.Г. Яреми, В. Г. Ротаня. — К.: Реферат, 2005. — С. 106), слід врахову­вати положення п. 7 Прикінцевих та перехід­них положень ЦК, відповідно до якого до по­зовів про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлен­ня яких виникло до 1 січня 2004 р., застосо­вується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що ді­яло раніше.

Щодо договору підряду на капітальне бу­дівництво ГК (ч. З ст. 322) встановлюються більш тривалі, ніж за ст. 863 ЦК, строки по­зовної давності, які щодо ЦК є спеціальни­ми, і тому саме вони підлягають застосуван­ню до передбачених ст. 322 ГК відносин.

Як показує практика, позови, для яких встановлена загальна позовна давність, як правило, подаються без пропуску строку по­зовної давності. І навпаки, при розгляді гос­подарським судом спорів, щодо яких вста­новлені спеціальні строки позовної давності, судам часто доводиться вирішувати питання стосовно поважності причин, які зумовили пропуск позовної давності.

На практиці виникає питання, що розу­міється під поняттям «пільговий строк», яке застосовується в абзаці другому ч. 5 ст. 261 ЦК. Роз'яснення з цього приводу надані в листі Вищого господарського суду України «Про деякі питання застосування норм Ци­вільного та Господарського кодексів Украї­ни» від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211 (Вісник господарського судочинства. – 2008. - № 3 – С. 45). Так, згідно із вказаною нормою за зобов'язання­ми, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг по­зовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання; якщо боржни­кові надається пільговий строк для виконан­ня такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з ч. 2 ст. 530 ЦК, якщо строк (термін) вико­нання боржником обов'язку не встановле­ний або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час; боржник пови­нен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодав­ства. Отже, під пільговим строком у розумін­ні абзацу другого ч. 5 ст. 261 ЦК слід розу­міти строк, протягом якого боржник після пред'явлення йому вимоги повинен викона­ти свій обов'язок.

За нормами Цивільного кодексу УРСР 1963 року сторони були не вправі змінювати тривалість встановлених законом строків позовної давності та порядок їх обчислення. Стаття 259 ЦК надає можливість сторонам цивільних правовідносин збільшувати вста­новлену законом тривалість позовної давно­сті. Закон не встановлює будь-яких меж збільшення сторонами встановленої законом позовної давності. З іншого боку, ч. 2 ст. 259 ЦК забороняє зменшення строків позовної давності за згодою сторін. Отже, мінімальна часова межа позовної давності є правовим імперативом.

До прикладу, Конвенція ООН про позовну давність у договорах міжнародної купівлі-продажу товарів дозволяє сторонам у договорі збільшити позовну давність, але не більш як у 2 рази.

Суддя ВГСУ Б.М. Грек вважає, що можливість збільшення строків позовної давності у договорі призводить до нестабільності цивільного обороту та до збільшення випадків зловживання правом з боку більш юридично грамотної сторони (Б.М. Грек, О.В. Буряк. Загальна характеристика поняття «позовна давність» та його роль у вирішенні правових спорів//Вісник господарського судочинства. – 2009. - № 2. – С.82). З.В. Ромовська вважає такі аргументи не переконливими, адже укладаючи договір, сторони не знають, кому бути позивачем, а кому – відповідачем (Ромовська З.В. Українське цивільне право. Книга 1. – К.: Атіка, 2005).