Вивчення психології народів у Німеччині і Росії

Всі індивіди одного народу мають «подібні почуття, схильності, бажання», всі вони володіють спільним народним духом, який німецькі мислителі розуміли як психічну схожість індивідів, що належать до певного народу, і одночасно як їх етнічну самосвідомість. Саме народний дух, який «проявляється насамперед у мові, потім в моралі і звичаях, вчинках, у традиціях і співах »(Штейнталь, 1960, с. 115), і покликана вивчати психологія народів.

Основними завданнями нової науки Лацарус і Штейнталь вважали:

1) пізнання психологічної сутності народного духу;

2) відкриття законів, за якими здійснюється внутрішня діяльність народу в житті, мистецтві та науці;

3) виявлення основних причин виникнення, розвитку та знищення особливостей якого-небудь народу.

Виділення цих завдань свідчить про те, що Лацарус і Штейнталь розглядали психологію народів як науку пояснювальну, що зводять загальні закони мови, релігії, мистецтва, науки, традицій і інших елементів духовної культури до психологічної сутності. Окрім історичної психології народів, що пояснює дух народів в цілому (аналізується дух народу, його загальні умови життя і діяльності, встановлюються загальні елементи і відносини розвитку духу народу), німецькі вчені виокремлювали описову частину психології народів – конкретну психологічну етнологію, покликану давати характеристики духу окремих народів.

Концепцію Лацаруса і Штейнталя не можна розглядати в якості соціально-психологічної теорії. Психологія народів, з їх точки зору, є продовженням індивідуальної психології, оскільки дух народу живе тільки в індивідах, і в ньому відбуваються ті ж процеси, які вивчаються індивідуальною психологією. Як і індивідуальна психологія, психологія народів покликана вивчати перш за все уяву, розум, моральність, але не окремого індивіда, а цілого народу, виявляючи їх в його творчості, практичному житті і релігії.

Ідеї Лацаруса і Штейнталя відразу ж знайшли відгук у наукових колах багатонаціональної Російської імперії ХІХ ст. Вже в 1859 р. з'явився російський переклад викладу їх програмної статті, а в 1864 р. вона була надрукована повністю. Багато в чому цей інтерес пов'язаний з тим, що в Росії до цього часу вже була зроблена спроба збору етнопсихологічних даних, хоча концептуальної моделі нової науки побудовано і не було.

Народження етнопсихології пов'язують з діяльністю Російського географічного товариства, члени якого розглядали «психологічну етнографію» як один з розділів етнографії. Микола Надєждін (1804-1856), який запропонував цей термін, вважав, що психічна етнографія повинна вивчати духовну сторону людської природи, розумові та моральні здібності, силу волі і характеру, почуття людської гідності і т.п. Як прояв народної психології розглядалося ним і усна народна творчість − билини, пісні, казки, прислів'я.

У 1847 р. почався збір матеріалів за програмою вивчення етнографічної своєрідності населення різних губерній Російської імперії, запропонованої Надєждіним. У відділення Російського географічного товариства, розташованих у всіх куточках Російській імперії, було розіслано сім тисяч примірників програми, яка запропонувала описувати народи, що населяли ту чи іншу місцевість. Протягом багатьох років у Петербург щорічно надсилалися кілька сотень рукописів від збирачів − поміщиків, священиків, учителів, чиновників.

− 1873 року створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавець Павло Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький. відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних "Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край" (1873-1878). Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного "Архива Юго-Западной России". Але за наказом Олександра ІІ було створено спеціальну комісію, яка запропонувала низку репресивних заходів і осередок був ліквідований.

За програмою до опису народного побуту дослідники включали і матеріали спостережень про «моральний побут» народів, тобто про всі явища духовної культури: від сімейних відносин та виховання дітей до «розумових і моральних здібностей» і «народної характеристики». Кілька рукописів було опубліковано, складалися звіти, що містять психологічні розділи.

Пізніше, в 70-і рр.. ХІХ і в Росії, слідом за Німеччиною, була зроблена спроба «вбудувати» етнопсихологію в психологію. Ця ідея виникла у правознавця, історика і філософа Костянтина Кавеліна (1818-1885), який в 40-і рр.. брав участь у здійсненні програми етнографічних досліджень Російського географічного товариства.

Не задовольнившись результатами збору суб'єктивних описів «розумових і моральних властивостей» народів, Кавелін висловив думку про можливість «об'єктивного» методу вивчення народної психології за об'єктами духовної діяльності − пам'ятками культури, звичаями, фольклором, віруваннями. На його думку, завдання науки − встановити загальні закони психічного життя на основі порівняння однорідних явищ і процесів духовного життя як у різних народів, так і у межах одного народу у різні епохи його історичного життя.

Між К. Д. Кавеліним та Іваном Сєченовим (1829-1905) - основоположником природничо-наукового напряму в російській психології − розгорнулася дискусія з питання: що вважати об'єктивним методом у науковій психології. Сєченов вважав неможливим вивчати психіку за результатами духовної культури. Він заперечив можливість проведення emic досліджень в психологію, вважаючи, що «будь-який психолог, зустрічаючись з будь-яким пам'ятником розумової діяльності людини і задавшись думкою проаналізувати його, повинен віддати належне творцеві пам'ятника, його власній спостережливості і власним уявлення» (Сеченов, 1947, с.208).

У Російській імперії в суперечці між прихильниками природничої психології Сєченова та гуманітарної психології Кавеліна перемогу здобули перші. А разом з поразкою Кавеліна закінчилася невдачею і перша спроба створення наукової етнопсихології в рамках психології.

Проблема етнопсихології все ж залишається у полі заціквілень великої кількості дослідників: П. Я. Чаадаєв, П. Сорокін, М. Данилевський, М. Чернишевський, В.Ключевський, В. Соловйов, М. А. Бердяєва та ін.

Так, російський філософ, а українець за походженням, Микола Бердяєв підкреслював «відповідність між неосяжністю, нескінченністю російської землі і російської душі, між географією фізичною та географією душевною» (Бердяєв, 1990 а, с. 44). Він відзначав, що російський народ «не оформив» ці величезні простори через брак «мужнього характеру і гарту особистості» (Бердяєв, 1990 б, с. 28).

Становленням етнопсихології в Україні займалися М.Грушевський, М. Костомаров, Д.Чижевський, М. Драгоманов, О.Потебня, М.Сумцов, С. Подолинський, Г. Шпет та ін.