Призначення в Одесу стало шансом для Саакашвілі відновити політичну кар’єру, а для Жукова - піти на заслужений відпочинок

Від "маршала перемоги" до "батька грузинської демократії". Історія неприборканої Одеси

(опубліковано на 112. ua 16 червня 2016)

 

Рік губернаторства Міхеїла Саакашвілі продемонстрував в цілому його неспроможність нахрапом взяти українську систему під свій контроль. Нині його робота більше нагадує Hummer, що намагається вивернути укорінений багаторічний дуб: летить грязюка й пилюка, а дереву хоч би що. Спостерігаючи за натужними спробами "батька грузинської дипломатії" приборкати норовливу Одесу, мимоволі згадуєш кінофільм "Ліквідація", однією із сюжетних ліній якого стала успішна боротьба "маршала перемоги" із одеською злочинністю. Тоді ж виникає питання, чи зможе Саакашвілі хоч злегка наблизитися до успіху Георгія Жукова, який за півтора року радикальними методами здолав одеську злочинність. Чи хоча б спробує змінити свої управлінські підходи, засвоївши, що Одеса - це не Грузія й радикальний метод тут навряд чи стане в пригоді?

 

Минулого тижня виповнилось сімдесят років з дня призначення легендарного Георгія Жукова командувачем Одеським військовим округом й минув рік перебування на посаді губернатора Одещини Міхеїла Саакашвілі.

Зокрема, 9 червня 1946 р. маршал Жуков був знятий з посади головнокомандувача Сухопутних військ – заступника міністра Збройних сил СРСР і призначений командувачем військ Одеського округу. Вже восени 1947 р. в результаті проведеної ним спецоперації "Маскарад" Одеса була повністю звільнена від злочинності.

Майже через сімдесят років, 30 травня 2015 р., в Одесу прибула не менш одіозна особистість сучасності, колишній президент Грузії Саакашвілі, який аналогічно маршалу Жукову сподівається натиском навести лад в Одесі.

Обидві ці події мали б стати знаковими для одеситів, оскільки потягнули за собою низку подій, що могли б змінити Одесу назавжди. Але не так сталося, як гадалося! Ні тоді, ні зараз не було враховано, що "Одеса - це не місто… Це посмішка Бога". Тому радикальні методи боротьби матимуть тут виключно тимчасовий ефект.

Аналізуючи події річної давності, можливо побачити, що історія післявоєнної Одеси сімдесят років тому нині повторюється, але віддзеркалюється вона у дещо викривленому форматі. Тогочасна післявоєнна розруха Одеси чимось нагадує "післяреволюційну" Одесу сучасності, якій потрібен авторитетний і, в той же час, виважений господар, що не намагатиметься "ламати" це місто, а, зрозумівши його внутрішню кухню, спробує направити увесь потенціал у єдине вірне русло.

Спробуймо розібратися в особливостях роботи маршала Жукова й Саакашвілі, щоб зрозуміти, якою має бути єдина управлінська стратегія розвитку Одещини і які шанси у грузинського екс-президента стати, окрім одноманітного "реформатора", ще й гнучким управлінцем.

Для розуміння мотивації і внутрішніх переживань вищеозначених осіб при керування ними Одеським регіоном, по-перше, варто осмислити особливості їх призначення на вказані посади.

Призначення в Одесу стало шансом для Саакашвілі відновити політичну кар’єру, а для Жукова - піти на заслужений відпочинок

 

Так, в обох випадках ситуація із призначенням цих осіб має багато схожостей. Як для одного, так і для іншого цей крок був вимушеним. Він не залежав від їхнього особистого бажання. Вони обидва поплатилися за свою зростаючу популярність і радикальні методи роботи. Єдиною різницею стало те, що для Саакашвілі це призначення з одного боку видалось рятівним колом, оскільки він зміг уникнути відповідальності перед правосуддям власної країни, а з іншого – шансом для відновлення політичної кар’єри. А для Жукова це призначення стало своєрідним засланням й можливістю з честю завершити службу.

 

Зокрема, сімдесят років тому, одразу після завершення Другої світової війни, "Сталін не зміг винести авторитету полководця Жукова в армії і країні. Тому після Перемоги, знявши мундир генералісимуса, він не забуває про Георгія Костянтиновича, "засунувши" його в 1946 р. командувачем Одеським військовим округом", - зазначала донька маршала Маргарита Жукова.

Влітку 1946 р. відбулось засідання Вищої військової ради, на якій розбиралася справа Георгія Костянтиновича за матеріалами допиту головного маршала авіації Олександра Новікова, який був заарештований перед тим органами держбезпеки за т. зв. справою авіаторів. Жуков був обвинувачений у незаконному присвоєнні трофеїв й роздуванні своїх заслуг у справі розгрому Гітлера з особистим формулюванням Сталіна "присвоював собі розробку операцій, до яких не мав жодного стосунку". На засіданні практично усе вище військове керівництво країни, за виключенням начальника Головного управління кадрів Голікова, виступили на підтримку маршала Жукова. Однак члени Політбюро обвинуватили полководця у "бонапартизмі" за те, що той вивів політвідділи зі складу Сухопутних військ СРСР. Потім, у червні 1946 р. було відкрито провадження за т. зв. трофейною справою, згідно з якою попереднім слідством були добуті свідчення про те що Жуков вивозив із Німеччини "у значній кількості меблі, витвори мистецтва, різноманітну трофейну власність "для свого власного використання".

Саакашвілі перед своїм призначення в Одесу також став фігурантом декількох справ через невдалі спроби подолати в Грузії т. зв. елітарну корупцію. Так, 28 липня 2014 р. він був обвинувачений у перевищенні повноважень при розгоні у 2007 р. опозиційної акції протесту, розгромі телекомпанії "Імеді" й заволодінні власністю засновника цієї телекомпанії Бадрі Паркацишвілі. 1 серпня того ж року Тбіліський державний суд задовольнив вимогу головної прокуратури Грузії й заочно обрав для Саакашвілі попереднє ув’язнення як запобіжний захід. 13 серпня з-поміж іншого він був обвинувачений у розтраті бюджетних коштів й наступного дня оголошений у внутрішньодержавний, а 31 серпня - у міжнародний розшук.

На відміну від "маршала перемоги", Саакашвілі, підозрюючи про власне патове становище, не дочекався навіть закінчення свого президентського строку й у кінці 2013 р. вилетів у Брюссель, а в грудні цього ж року влаштувався викладачем в американську школу права й дипломатії ім. Флетчера при Університеті Тафтса.

Майже через рік після своєї втечі, 13 лютого 2015 р., він був призначений радником президента України Петра Порошенка й головою Дорадчої міжнародної ради реформ, а вже 17 лютого 2015 р. українська сторона відмовила Грузії здійснити екстрадицію Саакашвілі.

Підбиваючи підсумки цих призначень, стає очевидним, що і Жуков, і Саакашвілі стали жертвами систем своєї епохи, отримавши копняка за спроби її змінити радикальними методами, зокрема: Георгій Костянтинович замахнувся на святе, намагаючись вивести із системи радянських військ політичну складову управлінської діяльності; а Саакашвілі вирішив влізти у розподіл сфер впливу на Кавказі, упевнившись в своїй спроможності подолати олігархію в Грузії.

Варто зазначити, що Жуков і Саакашвілі були схожими ще в одному: прибувши в Одесу, вони її зовсім не розуміли. "Жуков на початку навіть не розумів, куди він потрапив. В Одесі всі один одного знають. Тут завжди був певний прошарок людей, які тримали руку на пульсі, контролювали всі міські структури зверху й донизу. Можливо було зателефонувати і сказати: "Моня, у чому справа? Давайте випустимо цього товариша". І його одразу ж випускали", - так писав одеський історик й письменник Віктор Савченко, автор книги "Одеса масонська". Тому й не дивно, що Саакашвілі, намагаючись застосувати свої "реформаторські штучки", так і не зміг за рік виконати те, що пообіцяв.

Для визначення обсягу зусиль, необхідного для ефективного керування Одеським регіоном в сучасних умовах й наявності таких обсягів у нинішнього губернатора, варто додатково порівняти "коефіцієнт корисної дії" маршала Жукова й екс-президента Грузії Саакашвілі, тобто визначити рівень їхнього досвіду, авторитету, умінь, навичок, внутрішньої і зовнішньої підтримки тощо.