Тема 15. Зобов’язання з договору. Класифікація договорів

Поняття та види договорів. Договір за римським правом — це двостороння угода, спрямована на досягнення певного правового результату, яким є виникнення, зміна або припинення правовідносин. Договір є виявом взаємної волі.

Більшість договорів в Римі були двосторонніми угодами, але траплялися й багатосторонні. Сторони в договорі називалися контрагентами. Предметом договору був обов’язок вчинити якусь дію або відмовитися від вчинення певних дій.

Існували такі види договорів:

1. Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найм, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених у ній видів угод, всі інші до контрактів не належали. Угоди, що не були контрактами, юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.

2. Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. Укладаючи пакти, сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту суб’єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому й надати їм можливість судового захисту.

Контракти, своєю чергою, також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, наприклад, обіцянка посагу).

2. Літеральні (письмові).

3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найм тощо).

4. Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася одразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але траплялося, що виникали нові види контрактів, і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з’являється п’ята група контрактів — безіменні.

Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися як:

1. Договори суворого права — сторони зобов’язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.

2. Договори доброї совісті — тут важливішим визнається не те, що сказано, а те, що сторони мали на увазі, коли укладали такий договір.

Договори поділялися на односторонні та двосторонні.

1. Односторонні — коли одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);

2. Двосторонні — всі сторони мають і права, і обов’язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори.

Умови чинності договорів. Для того, щоб угода стала договором, вона мала відповідати певним вимогам: а) законність; б) во­левиявлення сторін; в) наявність право- та дієздатності у сторін; г) дотримання форми волевиявлення; д) визначення предмета договору; є) реальне виконання умов, що становлять предмет договору.

Якщо бодай однієї з цих вимог не дотримувалися, договір визнавався нечинним.

Законність договору. Договір повинен відповідати вимогам закону, добрим звичаям, а також законам природи. Все, що суперечило цим умовам, не могло бути предметом договору.

Волевиявлення сторін. Сторони мусили висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення своїх дій. Якщо договір укладали шляхом обману, насильства, погрози, його визнавали повністю або частково нечинним.

Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, з необхідним для цього обсягом право- та дієздатності.

Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до нечинності договору.

Визначеність предмета договору. Сторони мали добре усвідомлювати, з приводу чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, можливість укладення договору ставиться під сумнів.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався чинним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов’язання, якщо його не мож­на виконати. Неможливість виконання могла бути фізичною, юридичною і моральною.

Воля та її вираз. Для того, щоб договір вважався укладеним, необхідно обов’язково, щоб сторони виявили до цього волю. Причому воля повинна бути не просто присутня у сторін, а проявлена у певних діях (усних, письмових; жестів тощо). Також волю могли виявити конклюдентними діями, тобто такими, коли сторона справою показувала, що вона згодна укласти зобо­в’язання. Так, сторона, наприклад, могла почати виконувати договір, укласти якій їй запропонувала інша сторона.

Для чинності договору зовнішній вираз волі мав відповідати внутрішньому наміру. Якщо, укладаючи договір, сторони висловили в ньому не те, що хотіли, такий договір визнавали недійсним. Римське право знало кілька різновидів такої невідповідності.

Помилка (error). При помилці розумілося неправильне уявлення особи про фактичні обставини (як незнання про існування певних фактів, так і неправильне розуміння їх). Розрізнялося декілька видів помилок. Помилки могли припуститися стосовно характеру договору (error in negotio). Наприклад, одна сторона давала річ у тимчасове користування, а друга вважала, що майно їй дарують. У такому разі не виникає ні договору тимчасового користування, ні договору дарування, оскільки сторони не дійшли згоди стосовно умов договору. Помилка могла бути зроблена відносно сторони договору (error in persona). Вона могла мати
місце, якщо для укладення договору мала значення особа контр-
агента. Так, наприклад, сторона, замовляючи певну послугу, помилково вважала, що у другої сторони достатньо кваліфікації, щоб її виконати. Помилка могла трапитися в предметі договору (error in corpore). Наприклад, якщо сторона, вважаючи, що купує одну земельну ділянку, отримувала іншу. Зазначені помилки вважалися істотними, а тому наявність їх при укладенні договору обумовлювала нечинність останнього. Неістотною вважалася помилка в мотиві, адже він не є умовою чинності договору і оспорювати його не допускалося.

Римські правові норми зазначали, що волю треба висловлювати вільно — без примусу та обману. Обман (dolus) — навмисне введення в оману контрагента, викликане неправильним уявленням про його наміри. Волевиявлення однієї особи може здійснитися з примусу іншої. Примус міг виражатися у фізичному на-
сильстві або психологічному впливі. Договори, укладені під впливом обману або з примусу, вважалися чинними, але сторони могли їх оскаржити.

Зміст договору. Як зазначає юрист Павел (D. 44.7.3), зміст будь-якого зобов’язання визначається трьома термінами: dare, facere, praestare. Dare — означає «дати» (мається на увазі передати право власності), facere — «зробити» (вчинити дію або утриматись від такої), praestare — «надати» (надати певну послугу.)

Зміст договору складала сукупність прав та обов’язків контр-
агентів, а також умови, на яких договір був укладений. Ці умови поділялися на три види.

1. Істотні умови — обов’язкові для певного виду договору, без яких цей договір не може існувати (наприклад, для договору купівлі-продажу це предмет та ціна).

2. Звичайні умови — ті, що їх звично застосовують у певних видах договорів.

3. Випадкові — їх наявність не обов’язкова, але сторони мають бажання їх внести.

Чинність договору також залежала від настання певного терміну (dies). Визначалося два їх види: термін, з якого починає діяти договір (dies a quo), і термін, настання якого припиняло дію договору (dies ad quem).

Якщо термін визначено точно, його називали визначеним. Наприклад, календарні дати. Якщо ж відомо було тільки те, що термін настане, але невідомо коли, такі терміни називали невизначеними. Наприклад, смерть людини, якщо укладався договір довічного користування.

Бували терміни, пов’язані з умовою: а) невідомо чи відбудеться подія, але якщо відбудеться, то відомо коли (наприклад договір утримання особи до настання повноліття); б) не відомі ані можливість настання, ані час настання (наприклад, зобов’язання передати майно у разі одруження особи), але тоді зазначення терміну мало лише його ознаки, а по суті було умовою чинності договору.

Умовами чинності договору називалася вірогідність настання чи ненастання тих подій, залежно від яких сторони уможливлюють початок чи припинення дії договору, і про які точно не відомо, відбудуться вони чи ні. Поняття умов чинності договору слід відрізняти від поняття умов дійсності договору, позаяк дотримання останніх при укладенні договору обов’язкова.

Умови чинності договору можна класифікувати на: відкладальні та скасувальні. Відкладальними умовами називалися ті, що необхідні для виникнення певного договору. З огляду на те, що сторони початок чинності договору ставили в залежність від мож­ливості настання певних подій, вони таким чином на невизначений час відкладали можливість виникнення нових правовідносин. Скасувальні умови ставили в залежність від певних подій строк чинності договору. Якщо такі події виникали, договір вважався нечинним, оскільки закінчився термін його дії.

Мету договору називали каузою. Тому договори, в яких мета укладення договору чітко визначена, називали каузальними. Договори, мети укладення яких не видно, називали абстрактними, адже вони наче абстрагувалися від цієї мети.

Укладення договору. Термін контракт походить від двох латинських слів con+trahere і буквально означає зведення волі сторін в одне ціле, і, отже, призводить до укладення договору. У Римі цей процес являв собою доволі складний механізм різноманітних дій. Він починався з виявлення ініціативи одною із сторін укласти договір. Така ініціатива проходила у вигляді надання пропозиції про укладення договору на певних умовах для досягнення відповідної мети. Таку пропозицію називали офертою.

Чіткої форми оферти або способу її вираження не вимагалося. Головне, щоб вона була зрозумілою, щоб її правильно сприйняли ті, кому вона адресована. Оферту могли виносити для конкретного суб’єкта, якщо оферент хотів укласти договір саме з ним, або для невизначеного кола осіб, якщо для оферента особа майбутнього контрагента значення не мала. Оферту невизначеному колу осіб могли виносити оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою тощо.

Але для укладення договору лише оферти було замало. Необхідно, щоб ця пропозиція задовольнила іншу сторону і щоб вона її прийняла. Згода на прийняття оферти називається акцептом. Особу, яка надає акцепт, називають акцептантом. Тому, для того щоб договір був укладений, оферта обов’язково має бути акцептованою.

Для укладення договору вимагалася особиста присутність сторін, оскільки зобов’язання трактувалося, як особисті сто-
сунки певних осіб. Юридичні наслідки, що виникали з договору, поширювалися тільки на тих, що брали в ньому участь. Тому спершу укладення договору через представника було заборонене, але згодом, з розвитком господарського обороту, такі договори почали визнаватися преторами, а потім взагалі стали дозволеними.

Семінарське заняття

1. Поняття та види договорів.

2. Умови дійсності договорів.

3. Воля та її вираз.

4. Зміст договору.

5. Укладення договору.

Термінологічний словник

aestimatum — договір комісії

consensus — згода

contractus — контракт

contractus innominati — безіменні контракти

depositum — схов

dies — термін

dies a quo — термін початку чинності договору

dies ad quem — термін, настання якого припиняло чинність договору

dolus — обман

emptio-venditio — купівля-продаж

error — помилка

error in corpore — помилка в предметі договору

error in negotio — помилка стосовно характеру договору

error in persona — помилка стосовно сторони договору

litteris — літеральні контракти

locatio conductio — найм

locatio conductio operarum — найм робочої сили (трудовий до-
говір)

locatio conductio operis — підряд

locatio conductio rei — оренда

mandatum — доручення

metus — погроза

mutuum — позика

pacta sunt servanda — угоди треба дотримуватися

permutatio — міна

pignus datum — застава

re — реальні контракти

status quo — існуючий стан

synallagma — взаємне зобов’язання

verbis — вербальні контракти

 

Завдання для перевірки знань

1. Що таке договір у римському праві?

2. Контракти та пакти: відмінність понять.

3. Дайте перелік контрактів.

4. Що таке відкладальні та скасувальні умови договору?

5. Стадії укладення договору.

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 538—600.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 198—242.

4. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 189—245.

Тема 16. Пакти

Поняття та види пактів. На відміну від контрактів, пакти були результатами взаємних домовленостей, що ґрунтувалися на довірі і не захищалися в позовному порядку. Пакти вважалися неформальними договорами. Однак, вони мали юридичне значення, оскільки їх захищав претор спеціальним едиктом «De pactis et conventionibus», де зазначалося: «Я захищу пакти, укладені не зі злого умислу і не всупереч законам, плебісцитам, постановам сенату, едиктам і декретам принцепсів, і не в обхід будь-чого з цього.» (D. 2.14.7.7). Однак, суть цього едикту зводилася до негативної форми захисту. Тобто, захистом був забезпечений тільки відповідач і здійснювався як заперечення (exeptio pacti conventi) з посиланням на укладений пакт. З огляду на те, що забезпечення пактів позовом не було, вони отримали назву «голі пакти» (pacta nuda).

Незважаючи на відсутність позовного захисту, обсяг укладення пактів постійно зростав, оскільки така форма була досить зручною. Крім того, з розвитком торгівлі та промисловості виникали неформальні угоди, що не підпадали під жоден із встановлених видів контрактів. Тому поступово деякі види пактів отримують позовний захист. Отже, виникає два види пактів — pacta nuda («голі пакти»), не забезпечені позовним захистом, і pacta vestita («одягнені пакти»), забезпечені позовом. Залежно від юридичної природи та джерел захисту останні поділялися на види: pacta adiecta — пакти, приєднані до контракту, що захищався позовом, pacta praetoria — пакти, що отримали захист від претора, і pacta legitima — пакти, що отримали імператорський захист через закріплення в імператорських законах.

Пакти, що приєднані до контрактів (pacta adiecta). Pacta adiecta — це додаткові до будь-якого виду контракту умови, що доповнювали його. Пакти використовувалися тоді, коли чітко встановлена форма контракту не дозволяла сторонам включити певні, важливі для них умови. Метою пактів було внесення певних змін до контракту, зокрема, надати сторонам додаткових прав або, навпаки, покласти на них додаткові обов’язки.

Існувало два способи приєднання пактів до контракту: під час укладення останнього або за якийсь час після цього (ex inter­vallo). Перший варіант приєднання використовувався частіше, оскільки сторони переважно одразу обговорювали всі умови (і контракту, і пакту). Наприклад, особи, що укладали договір купівлі-продажу будинку, домовлялися, що він не одразу переходить до покупця, а якийсь час залишається у володінні продавця. У разі порушення пакту сторони мали право звернутися до суду за захистом своїх прав (навіть якщо контракт не був порушений).

Другий варіант приєднання пактів характеризується тим, що такий пакт укладали за якийсь час після укладення контракту. Такий пакт міг мати місце, якщо сторони виявили бажання внести певні зміни до свого зобов’язання. Цей пакт також мав позовний захист, але з врахуванням певної специфіки. Пакт, приєднаний до контракту через певний час, захищався в суді лише в тому разі, якщо він покращував становище боржника (наприклад, пакт спрямований на зниження пені). І навпаки, якщо метою приєднання пакту було погіршення становища боржника, він позовного захисту не отримував.

Преторські пакти. Преторськими пактами називалися пакти, що отримали захист від претора, а отже, і набули обов’язкового характеру. До числа таких пактів римляни відносили constitutum debiti, receptum.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) — угода, за якою одна особа зобов’язувалася сплатити борг другій особі і тим самим його визнавала. Боржник за цим пактом урочисто зобов’язувався сплатити свій або чужий борг.

Підтвердження свого боргу мало на меті уточнення терміну його сплати, причому, зазвичай, боржник водночас отримував відстрочку платежу. Підтвердження бажання сплатити чужий борг —це одна із форм поручительства.

Суттю пактів receptum були певні зобов’язання особи, яких раніше вона не мала. Весь масив цих пактів можна поділити на три групи: взяття на себе обов’язків третейського судді (receptum arbitri), прийняття банкіром зобов’язання сплатити борг клієнта (receptum argentarii), прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців (receptum nautarum, cauponum, stabulariorum).

Receptum arbitri — це взяття на себе ролі третейського судді за пропозицією сторін, що уклали між собою позасудову угоду про те, щоб віддати спір на розгляд арбітра (compromissum). Зобов’язана особа повинна була розглянути спір та винести відповідне рішення. В протилежному випадку претор міг накласти на нього штрафні санкції (D. 4.8.3.1).

Receptum argentarii — так називалася угода, за якою банкір (argentarius) брав на себе зобов’язання перед своїм клієнтом сплатити його борг третій особі. Банкір відповідав за невиконання зобов’язання за спеціальним позовом — actio recepticia. В силу такої угоди банкір не ставав боржником третьої особи: третя особа залишалася кредитором тільки клієнта банкіра, до клієнта третя особа і повинна була направляти претензію. Якщо ж боржникові бракувало коштів, він пропонував кредитору отримати борг з банкіра, що уклав відповідну угоду з боржником (клієнтом).

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum — прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців. У Стародавньому Римі досить часто траплялися випадки, коли хазяї кораблів (nautae), утримувачі трактирів та готелів (cau­pones), постоялих дворів (stabularii) мали злочинні зв’язки із злодіями та грабіжниками. Особи, що подорожували та зупинялися в даних містах, нерідко страждали від організованих ними спільно злочинів.

Ситуацію загострювала та обставина, що потерпілими від протиправних дій, організованих зговором злодіїв та хазяїв кораблів, постоялих дворів, готелів і трактирів, ставали досить поважні в римському суспільстві особи, що являли собою верхівку еліти. Тому необхідно було терміново вжити заходів щодо безпеки мандрівників. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність хазяїв згаданих місць за зберігання грошей та речей їхніх клієнтів.

Офіційно укладати договір зберігання не вимагалося. Обов’я­зок зберігання речей клієнта виникав у хазяїна з моменту заселення подорожнього. Причому хазяїн не мав права відмовитися від взяття їх на зберігання. Однак римське право розуміло таку передачу як певну угоду — пакт, за яким на хазяїна покладалася підвищена відповідальність. Причому така відповідальність наставала навіть у тому випадку, якщо річ пропала або була пошкоджена не з вини хазяїна. Вони звільнялися від відповідальності тільки тоді, коли шкода наставала внаслідок дії непереборної сили.

Для захисту подорожнього чи особи, що зупинилася в готелі, трактирі, постоялому дворі тощо, претор надавав позов про відшкодування шкоди, що заподіяна речі (actio in factum).

Пакти, що отримали позовний захист імператорів (pacta legitima). Це пакти, що отримали позовний захист за часів встановлення в Римі монархії. Захист їх відбувався за допомогою кондикційного позову, що випливав із закону, яким було визнано дану угоду. Стародавнє законодавство вирізняло такі види імператорських пактів: compromissum (компроміс), pactum donationis (угода про дарування), pactum dotis (угода про посаг).

Compromissum (компроміс) — це угода, метою якої була домовленість осіб, між якими був спір про передачу цього спору на розгляд третейському судді. Угода з самим суддею, як уже зазначалося вище, називалася receptum arbitri. Компроміс отримав позовний захист тільки в період абсолютної монархії. В класичну епоху для здійснення правосуддя третейським суддею сторони передавали йому спірну річ або грошову суму для того, щоб він потім передав її тій стороні, на чию користь буде вирішений спір. Іншим варіантом була процедура стипуляції. За невиконання рішення третейського судді на порушника накладався штраф.

Pactum donationis — неформальна угода про дарування. Даруванням в Стародавньому Римі називалася така угода, згідно з якою, аби виявити свою щедрість, одна особа безоплатно передавала другій особі певну річ або інший об’єкт. Дарування могло полягати у передачі права власності на річ, гроші, у встановленні сервітуту тощо. Для здійснення дарування в юстиніанівський період необхідно було дотримуватися певної процедури — судової інсинуації актів дарування. Вона передбачала проголошення заяви про дарування перед судом із занесенням цього факту до реєстру. Спершу інсинуація була обов’язковою для дарування на будь-яку суму, потім Юстиніан встановив обов’язковість insi­nuatio тільки для дарування на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу вартість отримували юридичну силу без всіляких формальностей. Таким чином pactum donationis отримав позовний захист.

Pactum dotis — неформальна угода про посаг, внаслідок якої батько нареченої зобов’язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно. Відповідно до цього пакту чоловік отримував право вимагати від батька дружини передачі йому обіцяного майна в позовному порядку.

Семінарське заняття

1. Поняття та види пактів.

2. Пакти, що приєднані до контрактів (pacta adiecta).

3. Преторські пакти.

4. Пакти, що отримали позовний захист імператорів (pacta le­gitima).

Термінологічний словник

actio recepticia — спеціальний позов, за яким особа несла відпові­дальність за невиконання взятого на себе зобов’язання

argentarius — банкір

caupones — утримувачі трактирів та готелів

compromissum — позасудова угода про те, щоб віддати спір на розгляд третейському судді

constitutum debiti — підтвердження боргу

de pactis et conventionibus — преторський едикт, що захищав пакти

ex intervallo — після спливу певного строку

exeptio pacti conventi — заперечення пакту

insinuatio — процедура проголошення заяви про дарування перед судом із занесенням цього факту до реєстру

nautae — хазяї кораблів

pacta adiecta — пакти, приєднані до договору, що захищався по
зовом

pacta legitima — пакти, що отримали імператорський захист через закріплення в імператорських законах

pacta nuda — голі пакти

pacta praetoria — пакти, що отримали захист від претора

pacta vestita — одягнені пакти

pactum donationis — неформальна угода про дарування

pactum dotis — угода про посаг

receptum — взяття на себе особою певних зобов’язань, які раніше вона не мала

receptum arbitri — взяття на себе ролі третейського судді

receptum argentarii — угода, за якою банкір брав на себе зобо­в’язання перед своїм клієнтом сплатити його борг третій особі

receptum nautarum, cauponum, stabulariorum — прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців

stabularii — хазяї постоялих дворів

Завдання для перевірки знань

1. Чому пакти називають неформальними договорами?

2. Дайте визначення голих та одягнених пактів.

3. Що таке приєднані пакти?

4. Які пакти отримали захист?

Рекомендована література

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под общ. ред. академика РАН д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. — М.: НОРМА, 2002. — С. 600—604.

2. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Вентурі, 1997. — С. 245—252.

3. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М.: Юрид. литература, 1972. — С. 245—252.