Специфічні риси та художня виразність акмеїзму

План

1. Акмеїзм як новий літературний напрям ХХ ст.

2. Характерні риси та естетико-художня виразність акмеїзму

 

1. Акмеїзм (від грец. Akme – вищий ступінь чого-небудь, розквіт, зрілість, вершина) – одна з модерністських течій в російській поезії 1910-х років, що сформувалася як реакція на крайнощі символізму.

Сучасники давали терміну і інші тлумачення: В. Пяст бачив його витоки в псевдонімі А. Ахматової, що по-латині звучить як «аkmatus», деякі вказували на його зв'язок з грецьким «acme» – «вістря». Термін акмеїзм був запропонований в 1912 М. Гумільовим і С. Городецьким: на їхню думку, на зміну символізму йде напрямок, що узагальнюючи досвід попередників, виводить поета до нових вершин творчих досягнень. Назва для літературної течії, за свідченням А. Бєлого, була обрана в запалі полеміки і не була цілком обґрунтована: про «акмеїзм» і «Адамізм» жартома заговорив Вяч. Іванов, М. Гумільов підхопив випадково кинуті слова і охрестив акмеїстами групу близьких до себе поетів. Обдарований і честолюбний організатор акмеїзму мріяв про створення «напрямку напрямів» – літературного руху, що відображав би вигляд всієї сучасної йому російської поезії.

С. Городецький і М. Гумільов використовували також термін «адамізм»: першим поетом, в їхньому уявленні, з'явився Адам, що дає імена предметів і тварям і тим самим бере участь у створенні світу.

Долаючи пристрасть символістів до «надреальності», багатозначності і плинності образів, ускладненої метафоричності, акмеїсти прагнули до чуттєвої пластично-речової ясності образу і точності, карбованості поетичного слова. Їх «земна» поезія схильна до камерності, естетизму і поетизації почуттів первозданної людини. Для акмеїзму була характерна крайня аполітичність, повна байдужість до злободенних проблем сучасності.

Акмеїсти, що прийшли на зміну символістів, не мали детально розробленої філософсько-естетичної програми. Але якщо в поезії символізму визначальним чинником була скороминущість, миттєвість буття, якась таємниця, покрита ореолом містики, то в якості наріжного каменю в поезії акмеїзму був покладений реалістичний погляд на речі. Туманна хиткість і нечіткість символів замінювалася точними словесними образами. Слово, на думку акмеїстів, повинно було отримати свій початковий сенс.

Найвищою точкою в ієрархії цінностей для них була культура, тотожна загальнолюдській пам'яті. Тому настільки часті у акмеїстів звернення до міфологічних сюжетів і образів. Якщо символісти в своїй творчості орієнтувалися на музику, то акмеїсти – на просторові мистецтва: архітектуру, скульптуру, живопис. Тяжіння до тривимірного світу виразилося в захопленні акмеїстів предметністю: барвиста, часом екзотична деталь могла використовуватися з суто живописної метою. Тобто «подолання» символізму відбувалося не стільки в сфері загальних ідей, скільки в області поетичної стилістики. У цьому сенсі акмеїзм був настільки ж концептуальний, як і символізм, і в цьому відношенні вони, безсумнівно, знаходяться в спадковому зв'язку.

Відмінною рисою акмеїстського кола поетів була їх «організаційна згуртованість». По суті, акмеїсти були не стільки організованим напрямом із загальною теоретичною платформою, скільки групою талановитих і дуже різних поетів, яких об'єднувала особиста дружба. У символістів нічого подібного не було: спроби Брюсова возз'єднати побратимів виявилися марними. Те ж саме спостерігалося у футуристів – незважаючи на велику кількість колективних маніфестів, які вони випустили. Акмеїсти, або – як їх ще називали – «гіперборейці» (за назвою друкованого рупора акмеїзму, журналу і видавництва «Гіперборей»), відразу виступили єдиною групою. Своєму союзу вони дали найменування «Цех поетів». А початок нового напряму (що надалі стало чи не «обов'язковою умовою» виникнення в Росії нових поетичних груп) поклав скандал.

Восени 1911 року в поетичному салоні В'ячеслава Іванова, знаменитій «Башті», де збиралися поетичні групи і проходило читання і обговорення віршів, спалахнув «бунт». Кілька талановитих молодих поетів демонстративно пішли з чергового засідання «Академії вірша», обурені принизливою критикою на свою адресу «метрів» символізму. Надія Мандельштам так описує цей випадок: ««Блудний син» Гумільова був прочитаний в «Академії вірша», де княжив В'ячеслав Іванов, оточений шанобливими учнями.

Нет дома подобного этому дому!

В нем книги и ладан, цветы и молитвы!

Но, видишь, отец, я томлюсь по иному,

Пусть в мире есть слезы, но в мире есть битвы.

На то ли, отец, я родился и вырос,

Красивый, могучий и полный здоровья,

Чтоб счастье побед заменил мне твой клирос

И гул изумленной толпы - славословья.

Я больше не мальчик, не верю обманам,

Надменность и кротость - два взмаха кадила,

И Петр не унизится пред Иоанном,

И лев перед агнцем, как в сне Даниила.

Позволь, да твое приумножу богатство,

Ты плачешь над грешным, а я негодую,

Мечом укреплю я свободу и братство,

Свирепых огнем научу поцелую.

Весь мир для меня открывается внове,

И я буду князем во имя господне...

О счастье! О пенье бунтующей крови!

Отец, отпусти меня... завтра... сегодня!..

Іванов піддав «Блудного сина» справжньому розгрому. Виступ був настільки грубим і різким, що друзі Гумільова покинули «Академію» і організували «Цех Поетів» – на противагу їй».

А через рік, восени 1912 року шестеро основних членів «Цеху» вирішили не тільки формально, але й ідейно відокремитися від символістів. Вони організували нову співдружність, назвавши себе «акмеїстами», тобто вершиною. При цьому «Цех поетів» як організаційна структура зберігся – акмеїсти залишилися в ньому на правах внутрішнього поетичного об'єднання.

Головні ідеї акмеїзму були викладені в програмних статтях М. Гумільова «Спадщина символізму і акмеїзм» і С. Городецького «Деякі течії в сучасній російській поезії», опублікованих у журналі «Аполлон» (1913, № 1), що видавався під редакцією С. Маковського. У першій з них говорилося: «На зміну символізму йде новий напрямок, як би він не називався, акмеїзм чи (від слова akme – найвищий ступінь чого-небудь, квітуча пора) або адамізм (мужньо твердий і ясний погляд на життя), у всякому випадку, він вимагає більшої рівноваги сил і більш точного знання ваємозвідносин між суб'єктом і об'єктом, ніж це було в символізмі. Однак, щоб ця течія затвердила себе у всій повноті і стала гідним наступником попередньої, треба щоб вона прийняла її спадщину і відповіла на всі поставлені нею запитання. Слава предків зобов'язує, а символізм був гідним батьком».

С. Городецький вважав, що «символізм... заповнивши світ «відповідниками», перетворив його в фантом, важливий лише остільки, оскільки він... просвічує іншими світами, і применшив його високу самоцінність. У акмеїстів троянда знову стала доброю сама по собі, своїми пелюстками, запахом і кольором, а не своїми мислимими подібностями з містичною любов'ю або чим-небудь ще».

У 1913 р була написана і стаття Мандельштама «Ранок акмеїзму», що побачила світ лише шість років потому. Відстрочка в публікації не була випадковою: акмеїстичні погляди Мандельштама істотно розходилися з деклараціями Гумільова та Городецького і не потрапили на сторінки «Аполлона».

Однак, як зазначає Т. Скрябіна, «вперше ідея нового напрямку була висловлена на сторінках «Аполлона» значно раніше: в 1910 р М. Кузмін виступив у журналі зі статтею «Про прекрасну ясність», попередивши появу декларацій акмеїзму. До моменту написання статті Кузмін був уже зрілою людиною, мав за плечима досвід співпраці в символістській періодиці. Потойбічним і туманним одкровення символістів, «незрозумілому і темному в мистецтві» Кузмін протиставив «прекрасну ясність», «кларизм» (від грец. Clarus – ясність). Митець, згідно його тверджень, має нести в світ ясність, щоб не замутнювати, а прояснювати сенс речей, шукати гармонії з навколишнім. Філософсько-релігійні шукання символістів не захоплювали Кузміна: справа митця – зосередитися на естетичній стороні творчості, художній майстерності. «Темний в останній глибині символ» поступається місцем ясним структурам і милуванню «чарівними дрібницями»». Ідеї Кузміна не могли не вплинути на акмеїстів: «прекрасна ясність» виявилася затребуваною більшістю учасників «Цеху поетів».

Іншим «передвісником» акмеїзму можна вважати Ін. Анненського, який, формально будучи символістом, фактично лише в ранній період своєї творчості віддав йому данину. Надалі Анненський пішов по іншому шляху: ідеї пізнього символізму практично не позначилися на його поезії. Зате простота та ясність його віршів була добре засвоєна акмеїстами.

Среди миров, в мерцании светил
Одной Звезды я повторяю имя...
Не потому, чтоб я Ее любил,
А потому, что я томлюсь с другими.

И если мне сомненье тяжело,
Я у Нее одной ищу ответа,
Не потому, что от Нее светло,
А потому, что с Ней не надо света.

Ін. Аннєнський

Через три роки після публікації статті Кузьміна в «Аполлоні» з'явилися маніфести Гумільова та Городецького з цього моменту прийнято вести відлік існуванню акмеїзму як оформленої літературної течії.

Акмеїзм налічує шістьох найбільш активних учасників течії: М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам, С. Городецький, М. Зенкевич, В. Нарбут. На роль «сьомого акмеїста» претендував Г. Іванов, але подібна точка зору була спростована А. Ахматовою, яка заявляла, що «акмеїстів було шість, і сьомого ніколи не було». З нею був солідарний О. Мандельштам, який вважав, втім, що і шість – перебір: «акмеїстів тільки шість, а серед них виявився один зайвий...» Мандельштам пояснив, що Городецького «привернув» Гумільов, не наважуючись виступати проти могутніх тоді символістів з одними «жовторотими». «Городецький ж був [до того часу] відомим поетом...». У різний час в роботі «Цеху поетів» брали участь: Г. Адамович, Н. Бруні, Нас. Гіппіус, Вл. Гіппіус, Г. Іванов, М. Клюєв, М. Кузмін, Є. Кузьміна-Караваєва, М. Лозинський, В. Хлєбніков та ін. На засіданнях «Цеху», на відміну від зборів символістів, вирішувалися конкретні питання: «Цех» був школою оволодіння поетичною майстерністю, професійним об'єднанням.

Поети, що йшли на зміну символізму оголосили себе гідними наступниками попередників, а тому повинні прийняти їх спадщину і відповісти на поставлені ними запитання. «Російський символізм направив свої головні сили в область невідомого. Поперемінно він братався то з містикою, то з теософією, то з окультизмом», – писав Гумільов. Він називав спроби в цьому напрямку «нецнотливими». Одне з основних завдань акмеїзму – виправити характерний для символізму крен у бік потойбічного, встановити «живу рівновагу» між метафізичним і земним. Зречення від метафізики у акмеїстів не було: «завжди пам'ятати про непізнаване, але не ображати своєї думки про нього більш-менш імовірними здогадками» – такий принцип акмеїзму. Акмеїсти не відмовлялися від вищої дійсності, визнаній символістами за єдино вірну, але воліли замовчувати про неї: невимовне повинно залишитися невимовним. Акмеїзм постулював себе як рух до «істинного символізму», заснованого на прихильності до повсякденного життя, повазі до простого людського існування. Головною відмінністю акмеїзму Гумільов пропонував вважати визнання «самоцінності кожного явища» – треба зробити явища матеріального світу більш відчутними, навіть грубими, вивільнивши їх з-під влади туманних видінь.

Тут же Гумільов називав імена художників, найбільш дорогих для акмеїзму, його «наріжні камені»: Шекспір, Рабле, Війон, Т.Готьє. Шекспір показав внутрішній світ людини, Рабле – її тіло і фізіологію, Війон повідав нам про «життя, що чимало не сумнівається в самій собі». Т.Готьє знайшов «гідні одежі бездоганних форм». З'єднання в мистецтві цих чотирьох моментів – ідеал творчості. Увібравши досвід попередників, поети-акмеїстів починають нову еру «естетичного пуританізму, великих вимог до поета як до творця думки і до слова як до матеріалу мистецтва». Однаково відкидаючи утилітарний підхід до мистецтва і ідею «мистецтва заради мистецтва», основоположник акмеїзму проголошував ставлення до поетичної творчості як до «вищого ремесла».

Публікація статей Городецького та Гумільова в «Аполлоні» супроводжувалася великою підбіркою віршованих матеріалів, які аж ніяк не завжди відповідали теоретичним положенням акмеїзму, виявляючи їх скоростиглість, розпливчастість, слабку аргументованість. Акмеїзм як течія не мав достатньої теорії: «самоцінність явищ», «боротьба за цей світ» навряд чи представлялися достатніми аргументами для проголошення нового літературного напряму.

Питання релігії, філософії, яких акмеїзм цурався в теорії (на їх відсутність нарікав О. Блок), отримували напружене звучання у творчості М. Гумільова, А. Ахматової, О. Мандельштама.

NOTRE DAME

Где римский судия судил чужой народ,
Стоит базилика,- и, радостный и первый,
Как некогда Адам, распластывая нервы,
Играет мышцами крестовый легкий свод.

Но выдает себя снаружи тайный план:
Здесь позаботилась подпружных арок сила,
Чтоб масса грузная стены не сокрушила,
И свода дерзкого бездействует таран.

Стихийный лабиринт, непостижимый лес,
Души готической рассудочная пропасть,
Египетская мощь и христианства робость,
С тростинкой рядом - дуб, и всюду царь - отвес.

Но чем внимательней, твердыня Notre Dame,
Я изучал твои чудовищные ребра,
Тем чаще думал я: из тяжести недоброй
И я когда-нибудь прекрасное создам.

О. Мальденштам

* * *

На путях зеленых и земных

Горько счастлив темной я судьбою.

А стихи? Ведь ты мне шепчешь их,

Тайно наклоняясь надо мною.

Ты была безумием моим

Или дивной мудростью моею,

Так когда-то грозный серафим

Говорил тоскующему змею:

«Тьмы тысячелетий протекут,

И ты будешь биться в клетке тесной,

Прежде чем настанет Страшный суд,

Сын придет и Дух придет Небесный.

Это выше нас, и лишь когда

Протекут назначенные сроки,

Утренняя, грешная звезда,

Ты придешь к нам, брат печальноокий.

Нежный брат мой, вновь крылатый брат,

Бывший то властителем, то нищим,

За стенами рая новый сад,

Лучший сад с тобою мы отыщем.

Там, где плещет сладкая вода,

Вновь соединим мы наши руки,

Утренняя, милая звезда,

Мы не вспомним о былой разлуке».

М. Гумільов

* * *

Помолись о нищей, о потерянной,

О моей живой душе,

Ты в своих путях всегда уверенный,

Свет узревший в шалаше.

И тебе, печально-благодарная,

Я за это расскажу потом,

Как меня томила ночь угарная,

Как дышало утро льдом.

В этой жизни я немного видела,

Только пела и ждала.

Знаю: брата я не ненавидела

И сестры не предала.

Отчего же Бог меня наказывал

Каждый день и каждый час?

Или это ангел мне указывал

Свет, невидимый для нас?

А. Ахматова

Акмеїстичний період у цих поетів тривав порівняно недовго, після чого їх поезія йшла далеко в область духу, інтуїтивних одкровень, таємничості. Це багато в чому дозволило дослідникам, зокрема літературознавцю Б. Ейхенбауму, розглядати акмеїзм як новий щабель розвитку символістської поетики, відмовляючи йому в самостійності. Однак титанічні питання духу, що опинилися в центрі уваги символізму, спеціально не загострювалися акмеїстами. Акмеїзм повернув у літературу «людину нормального зросту», заговорив з читачем з додержанням звичайної інтонації, позбавленої екзальтації і надлюдської напруженості. Головне звершення акмеїзму як літературної течії – зміни масштабу, олюднення літератури рубежу століть, що отримала ухил у бік гігантоманії. Видатний вчений С. Аверінцев дотепно назвав акмеїзм «викликом духу часу як духу утопії». Співмірність людини світу, тонка психологічність, розмовна інтонація, пошук вагомого слова були запропоновані акмеїстами у відповідь на надсвітовість символістів. На зміну стилістичним блуканням символістів і футуристів прийшла вимогливість до окремого слова, «вериги важких форм», на зміну релігійно-філософським шуканням – рівновага метафізики і «тутешнього». Ідеї «мистецтва заради мистецтва» акмеїсти надали перевагу важкому служінню поета в світі ( найвищим вираженням такого служіння став людський і творчий шлях А. Ахматової).

Я, что мог быть лучшей из поэм,

Звонкой скрипкой или розой белою,

В этом мире сделался ничем,

Вот живу и ничего не делаю.

Часто больно мне и трудно мне,

Только даже боль моя какая-то,

Не ездок на огненном коне,

А томленье и пустая маята.

Ничего я в жизни не пойму,

Лишь шепчу: "Пусть плохо мне приходится,

Было хуже Богу моему

И больнее было Богородице".

М. Гумільов

Когда я ночью жду ее прихода,
Жизнь, кажется, висит на волоске.
Что почести, что юность, что свобода
Пред милой гостьей с дудочкой в руке.

И вот вошла. Откинув покрывало,
Внимательно взглянула на меня.
Ей говорю: "Ты ль Данту диктовала
Страницы Ада?" Отвечает: "Я".

А. Ахматова

2. Акмеїзм як літературний напрям об'єднав виключно обдарованих поетів – Гумільова, Ахматову, Мандельштама, становлення творчих індивідуальностей яких проходило в атмосфері «Цеху поетів». Історія акмеїзму може бути розглянута як своєрідний діалог між цими трьома видатними його представниками. Разом з тим від «чистого» акмеїзму вищеназваних поетів суттєво відрізнявся адамізм Городецького, Зенкевича і Нарбута, які склали натуралістичне крило течії. Відмінність адамістів від тріади Гумільов – Ахматова – Мандельштам неодноразово підкреслювалася в критичній літературі.

Як літературний напрям акмеїзм проіснував недовго – близько двох років. У лютому 1914 стався його розкол. «Цех поетів» був закритий. Акмеїсти встигли видати десять номерів свого журналу «Гіперборей» (редактор М. Лозинський), а також кілька альманахів.

«Символізм згасав» – в цьому Гумільов не помилився, але сформувати течію настільки ж потужну, як російський символізм, йому не вдалося. Акмеїзм не зумів закріпитися в ролі провідного поетичного напрямку. Причиною такого швидкого його згасання називають, в тому числі, «ідеологічну непристосованість напрямку до умов круто змінної дійсності». В. Брюсов зазначав, що «для акмеїстів характерний розрив практики і теорії», причому «практика їх була чисто символістською». Саме в цьому він бачив кризу акмеїзму. Втім, висловлювання Брюсова про акмеїзм завжди були різкими; спершу він заявив, що «... акмеїзм – вигадка, примха, столична примха» і віщував: «... всього вірогідніше, через рік або два не залишиться ніякого акмеїзму. Зникне саме ім'я його», а в 1922 р в одній зі своїх статей він взагалі відмовляє йому в праві називатися напрямком, школою, вважаючи, що нічого серйозного і самобутнього в акмеїзмі немає і що він знаходиться «поза основним руслом літератури».

Проте спроби відновити діяльність об'єднання згодом робилися не раз. Другий «Цех поетів», заснований влітку 1916 р, очолив Г. Іванов разом з Г. Адамовичем. Але і він проіснував недовго. У 1920 р з'явився третій «Цех поетів», який був останньою спробою Гумільова організаційно зберегти акмеїстичну лінію. Під його крилом об'єдналися поети, що зараховували себе до школи акмеїзму: С. Нельдіхен, Н. Оцуп, Н. Чуковський, І. Одоєвцева, Н. Берберова, В. Познер та інші. Третій «Цех поетів» проіснував в Петрограді близько трьох років (паралельно зі студією «Раковина, що звучить») – аж до трагічної загибелі М. Гумільова.

Творчі долі поетів, що так чи інакше пов'язані з акмеїзмом, склалися по-різному: М. Клюєв згодом заявив про свою непричетність до діяльності співдружності; Г. Іванов та Г. Адамович продовжили і розвинули багато принципів акмеїзму в еміграції; на В. Хлєбнікова акмеїзм не вчинив скільки-небудь помітного впливу. За радянських часів поетичну манеру акмеїстів (переважно М. Гумільова) наслідували М. Тихонов, Є. Багрицький, І. Сельвінський, М. Свєтлов.

У порівнянні з іншими поетичними напрямками російського Срібного століття акмеїзм за багатьма ознаками бачиться явищем маргінальним. Європейських аналогів йому немає (чого не можна сказати, наприклад, про символізм і футуризм); тим дивніше здаються слова Блока, літературного опонента Гумільова, який заявив, що акмеїзм з'явився усього лише як «привізна закордонна штучка». Адже саме акмеїзм виявився надзвичайно плідним для російської літератури. Ахматовій і Мандельштаму вдалося залишити після себе «вічні слова». Гумільов постає у своїх віршах однією з найяскравіших особистостей жорстокого часу революцій і світових воєн. І сьогодні, майже через століття, інтерес до акмеїзму зберігся в основному тому, що з ним пов'язано творчість цих видатних поетів, які значно вплинули на долю російської поезії XX століття.

У поезії М. Гумільова акмеїзм реалізується в тязі до відкриття нових світів, екзотичних образів і сюжетів. Шлях поета в ліриці Гумільова – шлях воїна, конкістадора, першовідкривача. Муза, надихаюча віршотворця – Муза Дальніх Мандрів.

ВОЗВРАЩЕНИЕ

Анне Ахматовой

Я из дому вышел, когда все спали,

Мой спутник скрывался у рва в кустах,

Наверно, наутро меня искали,

Но было поздно, мы шли в полях.

Мой спутник был желтый, худой, раскосый,

О, как я безумно его любил!

Под пестрой хламидой он прятал косу,

Глазами гадюки смотрел и ныл.

О старом, о странном, о безбольном,

О вечном слагалось его нытье,

Звучало мне звоном колокольным,

Ввергало в истому, в забытье.

Мы видели горы, лес и воды,

Мы спали в кибитках чужих равнин,

Порою казалось - идем мы годы,

Казалось порою - лишь день один.

Когда ж мы достигли стены Китая,

Мой спутник сказал мне: "Теперь прощай.

Нам разны дороги: твоя - святая,

А мне, мне сеять мой рис и чай".

На белом пригорке, над полем чайным,

У пагоды ветхой сидел Будд а.

Пред ним я склонился в восторге тайном.

И было сладко, как никогда.

Так тихо, так тихо над миром дольным,

С глазами гадюки, он пел и пел

О старом, о странном, о безбольном,

О вечном, и воздух вокруг светлел.

Оновлення поетичної образності, повага до «явища як такого» здійснювалося у творчості Гумільова за допомогою подорожей до невідомих, але цілком реальних земель. Подорожі у віршах М. Гумільова несли враження від конкретних експедицій поета в Африку і, в той же час, перегукувалися з символічними мандрами в «світах інших ». Позахмарним світам символістів Гумільов протиставив першовідкриті для російської поезії континенти.

Інший характер носив акмеїзм А. Ахматової, позбавлений тяжіння до екзотичних сюжетів і строкатої образності.

Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал - забавницу,
Гадал - своенравницу,
Веселую птицу-певунью.

Покликаешь - морщится,
Обнимешь - топорщится,
А выйдет луна - затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то,- и хочет топиться.

Твержу ей: крещенному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.

Молчит - только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую,
Над очастью, богом заклятую.

М.Гумільов

Своєрідність творчої манери Ахматової як поета акмеїстичного напрямку становить фіксування одухотвореної предметності.

Все обещало мне его:

Край неба, тусклый и червонный,

И милый сон под Рождество,

И Пасхи ветер многозвонный,

И прутья красные лозы,

И парковые водопады,

И две большие стрекозы

На ржавом чугуне ограды.

И я не верить не могла,

Что будет дружен он со мною,

Когда по горным склонам шла

Горячей каменной тропою.

За допомогою вражаючої точності речового світу Ахматова відображає цілий душевний лад. «У цьому двовірші – вся жінка», – відгукувалася про ахматівську Пісню останньої зустрічі М. Цвєтаєва.

Так беспомощно грудь холодела,

Но шаги мои были легки.

Я на правую руку надела

Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,

А я знала - их только три!

Между кленов шепот осенний

Попросил: "Со мною умри!

Я обманут моей унылой

Переменчивой, злой судьбой".

Я ответила: "Милый, милый -

И я тоже. Умру с тобой!"

Это песня последней встречи.

Я взглянула на темный дом.

Только в спальне горели свечи

Равнодушно-желтым огнем.

У витончено описаних деталях Ахматова, за зауваженням Мандельштама, передавала «всю величезну складність і психологічне багатство російського роману 19 століття». На поезію А. Ахматової величезний вплив справила творчість Ін. Аннєнського, якого Ахматова вважала «передвісником, передзнаменням, того, що з нами пізніше здійснилося». Речова щільність світу, психологічний символізм, асоціативність поезії Анненського багато в чому були успадковані Ахматовою.

Тутешній світ О. Мандельштама був відзначений відчуттям смертної крихкості перед безликою вічністю. Акмеїзм Мандельштама – «спільництво сущих у змові проти порожнечі й небуття». Подолання порожнечі й небуття відбувається в культурі, у вічних творіннях мистецтва: стріла готичної дзвіниці дорікає небо тим, що воно порожнє. Серед акмеїстів Мандельштама виділяло незвичайно гостро розвинене почуття історизму.

Воздух пасмурный влажен и гулок;
Хорошо и не страшно в лесу.
Лёгкий крест одиноких прогулок
Я покорно опять понесу.

И опять к равнодушной отчизне
Дикой уткой взовьется упрек,-
Я участвую в сумрачной жизни,
Где один к одному одинок!

Выстрел грянул. Над озером сонным
Крылья уток теперь тяжелы.
И двойным бытием отраженным
Одурманены сосен стволы.

Небо тусклое с отсветом странным -
Мировая туманная боль -
О, позволь мне быть также туманным
И тебя не любить мне позволь.

Річ вписана в його поезії в культурний контекст, у світ, зігрітий «таємним телеологічним теплом»: людина оточена не безособовими предметами, а «начинням», всі згадані предмети знаходили біблійний підтекст. Разом з тим Мандельштаму було не прийнятним зловживання сакральною лексикою, «інфляція священних слів» у символістів.

Як ми вже вказували, від акмеїзму Гумільова, Ахматової і Мандельштама суттєво відрізнявся адамізм С. Городецького, М. Зенкевича, В. Нарбута, які склали натуралістичне крило руху. У 1913 Нарбут пропонував Зенкевичу заснувати самостійну групу або перейти «від Гумільова» до кубофутуристів. Найповніше адамістичне світовідчуття виразилося у творчості С. Городецького. Роман Городецького Адам описував життя героя і героїні – «двох розумних звірів» – в земному раю. Городецький намагався відновити в поезії язичницьке, напівтваринне світовідчуття наших пращурів: багато його віршів мали форму заклинань, голосінь, містили сплески емоційної образності, витягнуті з далекого минулого сцени побуту. Наївний адамізм Городецького, його спроби повернути людину в кошлаті обійми природи не могли не викликати іронії у досвідчених модерністів. Блок у передмові до поеми Відплата зазначав, що гаслом Городецького та адамістів «була людина, але якийсь вже інша людина, зовсім без людяності, якийсь первозданний Адам».

Основні принципи акмеїзму:

- Звільнення поезії від символістських закликів до ідеального, повернення їй ясності; декларація розриву з символізмом; відмова від символа як єдиного способу поетичного впливу;

- Відмова від містичної туманності, прийняття земного світу в його різноманітті, зримої конкретності, звучності, барвистості;

- Прагнення надати слову певне, точне значення;

- Предметність і чіткість образів, витонченість деталей;

- Звернення до людини, до «справжності» її почуттів;

- Поетизація світу первозданних емоцій, первісно-біологічного природного початку; поєднання внутрішнього світу людини з «мудрою фізіологічністю»;

- Перекличка з минулими літературними епохами, найширші естетичні асоціації, «туга за світовою культурою»; спадковість з попередниками; орієнтація на творчість як цілісність запропоновану Шекспіром, Рабле, Війоном, Готьє; здетермінованість своєрідності поезією Ін. Анненського.

Доля російського акмеїзму трагічна, як доля окремого його представника. За словами дослідника акмеїзму О. Ронена, разом із акмеїзмом був похоронений «платиновий вік» російської поезії.