Іі. Вивчення нового матеріалу

УРОК № 35

Тема. Адміністративно-територіальний устрій Лiвобережної Гетьманщини. Слобідська Україна в другій половині. Запорізька Січ у складі Гетьманщини.

Мета:

визначати адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини і Слобожанщини;

характеризувати господарський розвиток і розвиток землеволодіння на цих землях;

розповідати про підпорядкування Української Православної церкви Московському патріархату;

з’ясувати особливості розвитку Січі у складі Гетьманщини;

схарактеризувати роль Запорозької Січі у воєнно-політичних подіях другої половини ХVІІ ст.;

розповідати про кошового отамана І. Сірка;

визначати устрій і риси господарського розвитку Січі; удосконалювати вміння і навички самостійної роботи;

продовжити формування навичок критичного мислення учнів;

виховувати учнів у дусі поваги до історичної боротьби і здобутків українського народу.

виховувати у школярів на-вички позитивного розв’язання суперечливих питань.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал.

Основні поняття і терміни: Слобожанщина (Слобідська Україна), займанщина.
Основні дати:

• 50-ті рр. ХVІІ ст. - утворення слобідських полків;

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ІІ. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини

На Гетьманщину поширилася влада центральних установ Московської держави.

Поряд з цим Лівобережна Україна зберегла окреме козацьке самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони і, таким чином, користувалася широкою автономією.

Гетьманщина мала визначену територію (Андрусівським перемир'ям, Бахчисарайським договором, трак­татом про "Вічний мир")

Лівобережна Гетьманщина поділялася на полки, які були військовими й адміністративно-територіальними одиницями.

На Лівобережжі у 60-х роках XVII ст. було 10 полків: Переяславський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський, Київський, Лубенський, Гадяцький і Стародубський.

На чолі кожного полку стояв полковник, якого обирали коза­ки або призначав гетьман. Центром полку було одне із значних міст полкової території.

Своїми підлеглими полковник керував за допомоги полкової козацької старшини — полкового обозного, писаря, осавула, хорунжого тощо.

Полковник користувався всією повнотою влади на території свого полку.

Полки складатися із сотень, які очолювали сотники, що оби­ралися козацьким населенням полку або призначалися гетьма­ном.

Сотенному управлінню підпорядковувалися міська і сільська адміністрація (війти, отамани).

Царський уряд зразу ж став на шлях обмеження, а згодом — ліквідації традиційного військово-політичного устрою Лівобе­режної України.

В багатьох містах Гетьманщини розміщувалися царські воєводи, які втручалися у внутрішні справи місце­вих властей.

Висновки

У процесі створення державних органів влади Гетьманщини було використано традиції Запорозької Січі, але, враховуючи но­ву ситуацію, були внесені істотні зміни:

· поступово відмирали генеральні військові ради;

· ускладнювалася система судочинства;

· внутрішня політика все більше проводилася в інтересах старшини;

· гетьманів затверджував царський уряд.

2. Органи влади

Склалися ще за часів Національно-визвольної війни: виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо.

Уряд Гетьманщини — генеральний уряд, полковий і сотен­ний — проіснував понад 130 років.

Уряд Гетьманщини очолював гетьман, якого обирала загальна військова рада на невизначений строк з наступним затверджен­ням царським урядом.

Резиденціями гетьмана були Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію.

Гетьманські клейноди — відзнаки й атрибути влади (булава, бунчук, прапор (корогва) і печать) — вручав цар.

Уся політична влада в Гетьманщині зосередилася в руках ко­зацької старшини, відбувалося ослаблення гетьманської влади і скасування принципів військової демократії для козацьких мас.

Верховним органом вважалася Генеральна військова рада — збори представників козацького війська, на яких обирали гетьма­на і розв'язували найважливіші політичні, військові, фінансові, судові справи.

Роль і значення козацької ради постійно зменшу­валася.

Ради скликалися формально для підтвер­дження договірних умов між гетьманською адміністрацією і царським урядом. Нерідко в радах брали участь уповноважені царського уряду, які диктували волю царського уряду.

Старшинська рада ухвалювала розміри податків, оренди, відала військовими спра­вами. На радах обиралися генеральна старшина та полковни­ки. Московський уряд на цих радах затверджував кандидатів на посаду гетьмана, генеральних і полкових урядовців. (республікансько-олігархічне правління)

У селах управляли сільські старости — війти, їм допомагали писар і мировий суддя.

У великих містах продовжувало діяти магдебурзьке право. Місто очолював виборний орган — магістрат, члени якого обира­лися міщанами і затверджувалися гетьманом.

ü Від кінця 50-х рр. XVII ст. розпочалося впровадження воєводської системи правління.

3. Заходи гетьманів щодо захисту державних інтересів Гетьманщини

За гетьманування Д. Многогрішного частково було відновле­но автономію Лівобережжя, яку до нього втратив гетьман І. Брюховецький.

Д. Многогрішний наполіг на виведенні з деяких міст України московських залог.

За Глухівським договором 1669 р. він добився згоди московсь­кого уряду, що воєводи залишаться тільки в п'ятьох містах і що їм буде заборонено втручатися у справи місцевого населення.

Прагнув реалізувати свої мрії про самостійність України геть­ман І, Самойлович.

Проте обидва гетьмани (Д. Многогрішний та І. Самойлович) стали жертвами московської політики.

Висновки

Політика козацької старшини й української шляхти лише руйнувала державний лад в Україні.

Московський уряд наприкінці XVII ст. здійснював тотальний наступ на автономні права Лівобережної України.

Соціальний устрій

Внаслідок Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. були ліквідовані: польська шляхта і магнатство, католицьке духовенство.

Козацтво перетворилося на привілейований стан. Воно несло військову службу і звільнялося від податків, отримало право вільно оселятися в містах і селах, могло вільно займатися ремес­лом, торгівлею, промислами.

За козацтвом закріплювалося право власності на землю.

Мав місце перехід одних категорій населення в інший, зокрема селяни дістали право переходити в козацтво і міщанський стан.

Селян і міщан обкладали податками.

Крім податків, селяни і міщани обкладалися зборами на утримання органів місцевого самоврядування та на церкву.

Розмір податків не був точно визначений, що давало старшині можливість зловживати цим.

Селяни і міщани були змушені виконувати низку повинностей на користь гетьманської адміністрації:

- надавати підводи для службових осіб гетьманського і царського урядів;

- надавати квартири військам;

- будувати і ремонтувати мости;

- будувати і ремонтувати греблі та млини.

 

Панівні стани — старшина, українська шляхта і духовенство були звільнені від будь-яких податків і повинностей.

5. Слобідська Україна в другій половині XVII ст

Слобідська Україна (друга назва — Слобожанщина) - історична область, до якої входили території сучасних Харківської, східної частини Сумської, Пн частин Донецької та Луганської областей України; південно-східні частини Воронезької, південно-західні частини Бєлгородської, південь Курської областей Росії.

Освоєння земель Слобідської України розпочалося ще у XVI ст., але масового характеру воно набуло у XVII ст. - після не­вдалих козацько-селянських повстань, у перебігу Національно-визвольної війни, особливо у роки Руїни.

Від поселень — слобод — край дістав назву Слобідська Ук­раїна.

Слободами називали поселення, що користувалися пільгами: протягом 10-40 років не платили податків із торгових операцій, з занять промислами і ремеслами.

У 1635 р. в Слобідській Україні було проведено перший пере­пис населення.

Московська адміністрація не перешкоджала освоєнню родю­чих земель Слобожанщини.

Фактично було проведено господарське освоєння краю за ра­хунок української народної колонізації.

Вільні простори землі могли обробляти всі, хто бажав. Ці землі називали "займанщиною" і були вони приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.

Тут добре розвивалося хліборобство, скотарство, виноградар­ство, сіяли тютюн. Продукти господарства експортували до Геть­манщини, Москви, за кордон.

Наприкінці XVII ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. ук­раїнців і 20 тис. росіян.

Колонізація — заселення і господарське освоєння вільних зе­мель всередині країни (внутрішня колонізація), заснування посе­лень за межами своєї країни (зовнішня колонізація).

Займанщина — вільні простори родючих земель, які могли займати й обробляти всі, хто бажав, і які ставали їхньою приват­ною власністю.

6. Заснування слобідських міст

Переселенці засновували села і міста.

У 60-х роках XVII ст. на Слобожанщині вже існувало 57 міст і містечок.

У 1652 р. полковник Іван Дзиковський прибув на нові землі з-під Острога на Волині і привів із собою тисячу козаків разом з жінками і дітьми, а також полкову старшину. Так було закладено місто Острогозьк.

Переселенці із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснували м. Суми.

1654 р. сотник Харко заснував місто Харків. Сюди прибуло 600 чо­ловік, які побудували Харківську фортецю (1656 р.).

Подібну історію заснування мали й такі міста як Салтів, Мерефа, Охтирка, Балаклея, Ізюм та багато інших.

Виникали й інші міста як центри ремесла і торгівлі.

Суми славилися виробами ткачів, гончарів, кравців, ювелірів. У Харкові виготовляли килими.

Міста адміністративно підпорядковувалися царським воєводам і козацькій старшині і не користувалися магдебурзьким правом.

7. Адміністративно-політичнмй устрій Слобідської України.

Протягом другої половини XVII ст. Слобожанщина користу­валася автономними правами в межах Московської держави.

У Слобідській Україні існував козацький устрій.

У 50-х рр. XVII ст. царський уряд сформував з українських переселенців ко­зацькі слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський. У 1685 р. з Харківського слобідського полку виділився Ізюмський.

Основною функцією слобідських полків була охорона півден­них кордонів Московської держави від нападів татар. Вони також брали участь у воєнних походах разом з московськими військами, будували укріплення над Дніпром.

На чолі кожного полку стояв полковник, якого спочатку оби­рала старшина і затверджував Бєлгородський воєвода, а пізніше полковник уже не обирався, а призначався московським урядом. Слобідським полкам видавалися царські жалувані грамоти. Полки поділялися на сотні на чолі з сотником, які самі вибирали собі старшину.

Посади гетьмана на Слобожанщині не було. Полки підпорядковувалися бєлгородському воєводі.

Кожен полков­ник самостійно будував свої відносини з царським урядом.

Влада слобідських полковників була спадковою.

У 1700 р. було видано царський указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Почався наступ на автономію Слобідської України.

Царський уряд керував Україною через спеціально створену в Посольському приказі канцелярію з малоросійських справ, а з 1663 р. — через Малоросійський приказ.

Висновки

Масова колонізація Слобожанщини здійснювалася ук­раїнським населенням і була зумовлена воєнним лихоліттям дру­гої половини XVII ст.

Українці обжили величезні незаселені про­стори земель "дикого поля", захищали південні кордони Російської держави від нападів татар, разом з російськими військами брали участь у воєнних походах.

 

8. Запорозька Січу складі Гетьманщини

Територія Запорожжя склалася у XVI ст. Вона охоплювала південні та південно-східні землі України (сучасні Запорізька, Донецька, Херсонська, частково Луганська області).

Ця тери­торія належала Січі з XVI по XVIII ст., найчастіше змінювалися південні кордони.

Центром Запорожжя у другій половині XVII ст. була Чортомлицька Січ (1653-1709 рр.), що розташувалася в гирлі річки Чортомлик на о. Базавлук.

Вищим органом влади на Січі, як і перше, була загальна військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки.

На чолі — кошовий отаман, якого обирали на козацькій раді і який мав своїх помічників — писаря, суддю, осавулів.

Курінні отамани управляли куренями.

У другій половині XVII ст. на Запорожжя тікало населення з усієї України, рятуючись від воєн, руйнувань, злиднів, спустош­ливих нападів татар і турків.

Частина з них ставала козаками, інші — наймитами; деякі осідали слободами, жили вільними селянами і повинні були виконувати певні обов'язки щодо забезпечення козацького війська.

Таким чином, Запорожжя продовжувало виконувати роль форпосту України в боротьбі проти турецько-татарськнх нападів.

З другого боку, Запорожжя залишалося осередком волелюбності, опорою народу в його національно-визвольній боротьбі проти Польщі. Запорожці брали активну участь у всіх народних рухах на Гетьманщині.

Стосовно самої Гетьманщини Запорожжя мало досить неза­лежну позицію.

Запорожжя стає в опо­зицію до гетьманської влади. Особливо це стосувалося таких гетьманів, як І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря та інші.

Значною мірою запорожці заважали гетьманові П. Доро­шенку в його спробах об'єднати Україну. У 1668 р., коли П. Дорошенко став гетьманом обох сторін Дніпра, запорожці висунули свого претендента на гетьманство — П. Суховія.

1667 р. Андрусівське перемир'я поставило Запорожжя під спільний протекторат Польщі та Московії. Запорозька Січ опи­нилася в найскрутнішому становищі.

1686 р. "Вічний мир" між Московією і Польщею передав Запо­рожжя під протекцію московського уряду.

1667 р - Похід запорозьких козаків на чолі з І. Сірком до Кри­му, під час якого козаки зайняли Кафу та інші міста і визволили 2 тис. невільників.

1670 р. Похід запорожців на чолі з І. Сірком на турецьке місто-фортецю Очаків, яке було спалено. Козаки визволили ба­гато полонених і захопили багато худоби.

Не було року, щоб кошовий отаман Іван Сірко не водив запо­рожців у бойові походи.

1679 р. За рік до своєї смерті І. Сірко брав участь у поході в пониззя Дніпра з тим, щоб використати укріплення, збудовані турецькими нападниками, як плацдарм для наступу на Лівобе­режну Україну і Київ. Похід закінчився успішно, турецькі укріплення в пониззі Дніпра були знищені.

Висновок

Боротьба запорожців з турецько-татарськими загарбниками, з якою нерозривно пов'язана діяльність кошового отамана Івана Сірка, мала велике значення в ослабленні Кримського ханства і султанської Туреччини.

Запорожці брали активну участь у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства У другій половині XVII ст. Запорозька Січ була значною військовою силою.

9. Політика уряду Московії щодо Запорозької Січі

У 1663 р. на Чортомлицькій Січі було розташовано московсь­ку залогу. Ця залога повинна була стежити за всіма подіями, що відбувалися на Запорожжі, та інформувати про це Москву.

Після підписання "вічного миру" царський уряд деякий час підтримував широку автономію Січі.

Козацькі полки разом із московською армією продовжували вести боротьбу проти Туреччини.

На початку XVIII ст. царський уряд почав послідовно обмежу­вати автономію Запорожжя, вплив і роль Запорозької Січі

На запорозьких землях споруджувалися російські фортеці;

Було заборонено зв'язки Запорозької Січі з Річчю Посполи­тою і Кримським ханством;

Почався наступ на економічні права Запорозької Січі.

Висновки

Запорозька Січ за доби Руїни відігравала неоднозначну роль:

- залишалася центром боротьби проти турецьких і татарських нападів;

- була осередком боротьби проти феодальних утисків;

- боронила південні кордони;

- втручалася у справи Лівобережної та Правобережної України.

 

Гетьмани в боротьбі за владу часто використовували запо­рожців.

Царський уряд уже в другій половині XVII ст. почав прово­дити політику на поступове обмеження впливу і ролі Запорозької Січі як осередку козацьких вільностей і демократичних традицій.

 

ІІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. § 22-23.

2. Додатковий матеріал – І Сірко, схеми

 

 

Іван Сірко

Іван Сірко — кошовий отаман Запорозької Січі, мужній, хороб­рий воїн, талановитий полководець, умілий керівник і організатор.

Усе своє життя провів у походах проти Туреччини, Кримсько­го ханства, Речі Посполитої, служив Україні та захищав її від чис­ленних ворогів, своїми подвигами возвеличив її. І. Сірко — вели­кий син українського народу, наша слава і гордість.

Відважний, винахідливий, безкорисний, і тому користувався у запорожців великим авторитетом. Вони вісім разів обирали І. Сірка своїм кошовим отаманом і весь той час він водив їх у бойові походи, з яких поверталися переможцями. Він на чолі за­порожців побив турків і татар у 55 битвах.

Іван Сірко — учасник Національно-визвольної війни ук­раїнського народу під проводом Б. Хмельницького, у 1658-1660 рр. — вінницький полковник.

З 1660 р. Іван Сірко на Запорожжі, де перебував до кінця життя.

Слід зазначити, що Іван Сірко був неперевершеним полко­водцем, але залишався недалекоглядним політиком і часто зава­жав окремим гетьманам боротися за соборну і незалежну Ук­раїну.

Не розумів політики І. Виговського, виступав проти П. Тетері, заважав у здійсненні державницьких планів П. Дорошенку.

У 1672 р. царський уряд вислав І. Сірка до Сибіру (м. То­больськ) за те, що той виступив проти обрання гетьманом Ліво­бережної України царського ставленика І. Самойловича, утім змушений був повернути його назад, бо турецько-татарські орди становили велику загрозу на півдні.

З його іменем пов'язують широковідомий лист запорожців ту­рецькому султанові, де з нищівним сарказмом висміяно пихатого володаря і його погрози.

Султан Мухаммед IV написав листа запорозьким козакам:

"Я — султан, син Мухаммеда, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств — македонського, вавилонсь­кого, єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царя­ми, володар над володарями, винятковий лицар, ніким не пере­можений, воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захис­ник християн, наказую вам, запорізькі козаки, здатися мені доб­ровільно і без будь-якого опору і мене вашими нападами не при­мушувати непокоїтися".

У відповідь запорожці відповіли султану теж листом, в якому нещадно глузували над пихатістю "непереможного лицаря". Ось текс їхнього листа:

"Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмося, землею і водою бу­демо битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський ко­лесник, ієрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гас­пида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Оттак тобі козаки відказали, плюгавче!

Невгоден єси матері вірних християн!

Числа не знаєм, бо календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день — такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!"

Художник Ілля Рєпін на цей сюжет написав відому картину "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".

Помер 1680 р. на Чортомлицькій Січі.

На могилі І. Сірка козаки встановили камінь-пам'ятник, який зберігся до нашого часу.

Могила І. Сірка, що знаходилася на правому березі Дніпра по­близу с. Капулівки (Дніпропетровщина), опинилася під загрозою затоплення водами Каховського водосховища, тому 1967 р. прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки. Там встановили старий камінь з написом, а вище поставлено погруддя. На гранітній плиті викарбовано новий напис: "Тут похований кошо­вий отаман Війська Запорозького Іван Сірко 1680 року".

Про подвиги І. Сірка народ складав пісні, легенди, думи. І. Сірко — кошовий отаман і легенда. Своїми подвигами звели­чив Січ, на своїй булаві ніс народові волю. До таких героїв, як І. Сірко, шана вічно житиме в нащадках великих лицарів, слав­них запорожців.