ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с.

РИТУАЛ

 

 

 

Полум’я ласе гортань розпирає.

Наче раптово упущений кубок

Земля утікає.

Арм-Анн

 

Й ого кроки гучно відлунювали в тиші, довго металися коридорами, вдаряючись об невидимі в темряві стіни.

Потім звук став глухішим - шкірою обличчя він відчув ледь помітний подув затхлого повітря й прискорив крок.

Стіни розсунулись. Світло вже не досягало їх, хоча смолоскип горів рівно і яскраво. Склепіння стелі теж губилося в пітьмі.

Він перебував тут немислиму кількість разів. Відкіля ж воно знову, це нав’язливе відчуття чиєїсь присутності, хіба не лягли у землю ті, чиї імена викарбувано тут, на камені?

Смолоскип вихопив з темряви неправильної форми колону - важку, присадкувату. Поверхня її, здавалося, була вкритою вигадливим плетивом мережива.

Як знає листя на дереві, коли вириватися з бруньки? Коли обертатися до сонця, змінювати колір і падати під ноги тим, хто живий? Хіба останній листок не продовжує гілочку, не продовжує гілку, не продовжує стовбур, хіба щонайостанніший листочок не є посланцем коріння, яке й бачити дано не всякому?

Він провів рукою по древніх написах, що вздовж і впоперек зорали каміння.

“І волав могутній Сам-Ар, скликаючи союзників, і було його ревіння подібне до голосу хворого неба, і були його слова гіркі, як отруєна мідь. Скликав він дітей своїх під своє крило, і небожів, і всіх родичів, що носили вогонь... І була велика битва, і впали під ударами Юкки діти його, і небожі, і родичі, що вивергали полум’я... Роздивився Сам-Ар і побачив жахливого Юкку, що знову піднімається з води... І зійшлися вони в двобої, і сонце закрило лице своє з жаху, і зорі втікали звідти, і вітер, обпалений, заслаб і впав на землю... Непереможний був Сам-Ар, і перемагав уже він, але Юкка, хай винищить прокляття його ймення, схитрував підло й захлиснув у петлі свої Сам-Ара, і затяг у безодню, і загасив полум’я його, і обеззброїв його. Так загинув могутній Сам-Ар, і пам’ятайте, нащадки, чия кров живить вас”...

Він читав нелегко - подекуди текст зітерся, обсипався, хоч багато століть його не торкалися ні сонце, ні дощ, ні вітер.

Треба наважитись, подумав він утомлено. Всі терміни вийшли. Треба наважитись, і те, що повинно здійснитися, нехай здійсниться. “Чия кров живить вас”...

Він обійшов присадкувату колону навкруги - на іншому її боці було викарбувано малюнок - величезний, прекрасно збережений: били морські хвилі, піднімалося із глибин огидне, жахливе чудовисько, а над ним ширяв у небі вогнедишний дракон.

“Чия кров живить вас”...

Треба наважитись. Необхідно. Адже це всього лише ритуал, тяжкий, але зовсім безневинний. Ритуал та й годі.

Крізь темряву він пройшов до іншої колони, такої ж масивної й безформної. Підніс смолоскип, вдивляючись у знаки, символи, уривки текстів...

“Дні... прославиться... спустошує... ім’я Лір-Ира, сина Нур-Ара, онука... його успіх у промислі”.

Успіх...

Зворотній шлях він подолав рішуче, навіть поспіхом. В переходах замку він знався ще з колиски, при нагоді він міг би обійтися без смолоскипа - світло було необхідне йому тільки для того, щоб розбирати вирізані на камені написи.

У великій і курній кімнаті, де вузьке віконце ледь пропускало сіре світло, він погасив смолоскип і підійшов до великого надтріснутого дзеркала.

Треба наважитись.

З’явився із глибин пам’яті солодкий квітковий запах, потемніло в очах, тугою хвилею напала нудота, і тільки відчайдушним зусиллям волі йому вдалося впоратися з собою.

Клята слабкість...

Він провів рукою по тьмяній дзеркальній поверхні, стираючи товстий шар пилу.

З мутної глибини на нього поглянув вузьколиций темноволосий чоловік, невисокий, сухорлявий, чимось пригнічений і пригноблений.

Треба наважитись.

Він знову провів долонею - дзеркало засвітилося зсередини. Зарясніли відблиски, кольорові плями, з’явилася велика кінська голова, потім копито... Колесо візка...

Подавшись уперед і насупившись, він вдивлявся в картини, які змінювали одна одну. Багато людей, метушня... Схоже, наближається свято... Гори капелюшних коробок... Карнавал, буде карнавал капелюшків. Прикрашені вежі королівського палацу... Натирач підлоги з ганчіркою, кухарі на кухні... Портьєра... За портьєрою паж безсоромно задирає чиюсь спідницю... Снову кухня... Бальна зала... Дівчата... Жінки... Який галас!

“Поміряйте, принцесо!” - дзеркало донесло приглушений уривок розмови.

Принцеса...

Він примружився.

Чарівне юне створіння, світлі кучерики, круглі блакитні очі, пишна сукня кольору бірюзи...

“Чудово, принцесо!”

Чиїсь руки насунули на біляву голівку великий оксамитовий капелюшок, блакитний, ошатний, і на його вершечку він розгледів декоративний вітрильний човник.

Він стулив зуби. Пам’ятайте, чия кров живить вас.

 

* * *

 

Шістнадцятирічна принцеса Май відступила ще на крок, струснула кучериками й щасливо розсміялася. Задоволено посміхнувся капелюшних справ майстер, прихильно потакнули дві кравчині, а покоївка, насилу втримуючи велике овальне дзеркало, пробурмотіла під ніс щось схвальне.

Бірюзова зі сріблом сукня облягала вишукану фігурку принцеси мило й зграбно, крихітні, розшиті коштовностями черевички дріботіли від радісного нетерпіння, сяяли ясні блакитні очі в серпанку найтоншої вуалі, а капелюх...

Капелюшних справ майстер крекнув та вкотре задоволено потер руки.

Капелюшок маленької принцеси Май обіцяв стати справжньою подією майбутнього капелюшного карнавалу. Виготовлений з неабияким хистом, він відтворював бурю на морі - над широчезними краями гуляли блакитні оксамитові хвилі з мереживними баранчиками піни на гребінцях; одна хвиля, найвища, здіймалась над наголовником, підносячи рибальський човник під білим накрохмаленим вітрилом - крихітний, не більший за табакерку. У човнику боровся зі стихією порцеляновий рибалка - придивившись, можна було порахувати ґудзики на його куртці, яку шарпав невидимий вітер. Коли Май похитувала головою, човник гойдався то вправо, то вліво, колихалося вітрило, вигравали блискавки на поверхні оксамитового моря, і всім перехоплювало дух від мужності порцелянового рибалки.

- Дивовижно, принцесо, - сказала покоївка. Її подруги - а в просторій вітальні їх було сила-силенна - схвально потакували головами.

Маленька Май ще зовсім не вміла приховувати свої почуття - забувши, що принцесі личать витримка й гідність, вона заходилася радісно і галасливо кружляти кімнатою.

Сестра її Вертрана, теж принцеса, але на два роки старша, всміхнулася поблажливо. Вертрана не поступалася сестрі вишуканістю й миловидністю, хіба що кучерики в неї були темніші, а вдача трохи серйозніша. Вона саме приміряла чудове плаття кольору чайної троянди з маленьким бантиком на правому стегні, і довгі мереживні рукавички. На капелюшку її витанцьовували веселі селяни - але не порцелянові, а атласні. Вони були набиті ароматичними солями і розповсюджували тонкий, вишуканий аромат, навряд чи притаманний справжнім селянам-танцюристам.

- Я обожнюю тебе, Верто! - Май, ледь не збивши з ніг кравчиню, що сновигала навколо сестри, кинулася Вертрані на шию й чмокнула її в щоку так щиро, що порцеляновий рибалка ледь не перекинувся в оксамитову безодню.

- Ох, Май, - і Вертрана знову поблажливо всміхнулася.

- Я обожнюю тебе, Юто! - скрикнула Май та, полишивши Вертрану, оповила руками шию своєї найстаршої сестри, яка приміряла сукню в кутку біля дверей.

Та здригнулася й відхилилася, подарувавши Май силувану посмішку.

Сукня принцеси Юти була рожева, як немовля. Вона здавалася закороткою - поділ метелявся високо над землею, відкриваючи поглядам великі, ледь клишоногі стопи. Юта втупилася в дзеркало тупо й похмуро - а з дзеркала на неї тупо й похмуро дивилася некрасива довготелеса дівчина, якій розкішне плаття личило так само, як парчевий жилет балаганній мавпочці.

- Не горбтеся, принцесо, - діловито зажадала кравчиня.

Юта відповіла їй важким поглядом.

- Капелюшок, ваша високосте, - шанобливо запропонував капелюшних справ майстер.

Юта відвернулася.

Капелюшок, утім, був геть непоганий - він зображав двобій дня і ночі. З боку ночі мерехтів чорний оксамит, обсипаний маленькими скляними зірками, з боку дня - тріпотів клаптиками рожевий шовк, і над усім цим погойдувалися на нитках золоте сонце з голками-променями й перламутровий ґудзик-місяць.

- Жахливо, - сказала Юта.

Майстер ображено закліпав очима:

- Але, принцесо, це ж схвалений вами ескіз! Усе... все достеменно...

Весела конопата покоївка зі стосом залізних шпильок у роті вже кріпила капелюшок до жорсткого Ютиного волосся. Юта кинула безнадійний погляд у дзеркало - тепер криси капелюшка приховували половину обличчя, коротенька вуаль звисала з кінчика гострого носа, а великий тонкогубий рот під її бахромою перекривлювався в зневажливій гримасі.

- Може, прибрати вуальку? - припустила конопата покоївка.

Кравчиня примружилася, оцінюючи, обсмикала поділ пишної рожевої сукні:

- Вуальку треба густішу... Найгустішу, розумієш? І довгу, до шиї...

Тямуща покоївка закивала, ледве стримуючи сміх. Або Юті здалося?

Знову підскочила принцеса Май, радісно сплеснула руками, стала торкатися й місяця, й сонця, вкололася об золотий промінь, засміялася:

- Юто, це диво! Як гарно, яка в тебе сукня!

Маленька Май була наївною навіть для своїх шістнадцяти років. Вертрана позирала на Юту здаля, зітхала й поправляла бантик на правому стегні.

Юта тим часом вертіла капелюшок так і сяк, насувала на чоло й натягувала на потилицю, кусаючи губи й стаючи від цього ще бридкішою. Покоївки скоса перезиралися за її спиною; ловлячи в дзеркалі їхні погляди, вона ледь стримувала злі сльози. Потвора. Як не крути - потвора.

- Ваша високосте, - м’яко почав майстер, але його смикнули за рукав, і він розгублено замовк; хтось у кутку хихикнув тоненько, на нього зацитькали відразу кілька голосів. Юта почервоніла, як рак.

- А ти не горбся, Юто, - звіддалік порадила принцеса Вертрана. - Не кусай губи, не морщ лоба й не кривися так - тобі не личить...

Сестра її розвернулася різко, мов на пружині:

- Але ж тобі личить... Тобі личить оця... оце...

Вона так і на придумала, що сказати далі. Покоївки загули здивовано, Юта розвернулася на підборах і вискочила з вітальні, грюкнувши дверима.

Маленька Май широко розплющила блакитні очі, які відразу наповнилися слізьми:

- Але ж навіщо... Псувати собі свято...

- І іншим, до речі, - стиха промовила Вертрана, знову обертаючись до дзеркала.

 

Три королівства існували поруч невідомо скільки століть, і, якщо вірити літописам, війни між ними траплялися тільки двічі: вперше, коли принц країни Контестарії викрав принцесу із сусідньої Акмалії і взяв її собі за дружину без дозволу батьків, а через пару сотень років удруге - коли якийсь акмалійський бляхар, хильнувши у корчмі, образив дією кішку, що вешталася під ногами, яка, як відомо, є геральдичним звіром королівства Верхня Конта. В інші часи три королівства співіснували тихо й мирно, час від часу укладаючи міждинастичні шлюби, тож усі три королівські двори перебували один з одним у в деякому спорідненні.

...Майоріли на вітру прапори з лютими котячими мордами. Підготовка до капелюшного карнавалу на якийсь час відсунула всі інші турботи. Цього року свято влаштовувала Верхня Конта, і Юта, тиняючись палацовими переходами, раз у раз натикалася на свого батька - король метався, поспішаючи віддати останні розпорядження, бурмочучи свою улюблену лайку - горрргулья... Змоклий, розпашілий почет оминав Юту, як небажану перешкоду.

З хвилини на хвилину очікувалося прибуття найясніших осіб із суміжних держав - Юті видно було з вікна спальні, як похапцем розстеляються килимові доріжки на бруківці палацового двору, як шикується оркестр, виблискуючи начищеною міддю. Миготіли в радісній штовханині кучерики Май, бірюзова сукня, капелюшок з високою хвилею - маленька принцеса активно поринула в передсвяткову метушню.

Потинявшись палацом, постоявши коло книжкової шафи й повертівши в руках до дір зачитаний роман, Юта обсмикала нещасну рожеву сукню й рушила на материну половину.

У покоях королеви вона нікого не надибала. Відкритим стояв клавесин, горою нагромаджувалися на його кришці капелюшні картонки, на килимі лежали забуті п’яльця. Юта машинально їх підняла - її мати вишивала фрагмент легенди про викрадення дівчини драконом. Зелений шовковий дракон був уже готовий і вивергав жовтогаряче полум’я, а от жертву його поки що було позначено лише кількома стібками.

Не відаючи нащо, Юта побрела в покої фрейлін.

Вона йшла й торкалася до ліпних завитушок на стінах, зітхала, намагалася дістати до носа кінчиком язика - добре, що коридори були порожні й ніхто не міг визначити, личить це Юті або не личить. Зупинила її неголосна розмова, що долинула раптом; Юта впізнала материн голос та закрутила головою, намагаючись визначити, де саме розмовляють.

-...у цьому є і наша провина, - зітхаючи, зізналася комусь королева.

Юта, забарившись, повернула на голос і опинилася в кімнаті, перегородженій важкою портьєрою. Там, за оксамитовою стіною, королева вислуховувала відповідь своєї співрозмовниці:

- Навряд, ваша величносте. Ви не обділили її ні турботою, ні любов’ю.

Серце Юти на мить зупинилося, щоб відразу забитися бентежносмятенно й безладно.

- Астролог запевняє, що цілий день буде чудова погода, - фрейліна, схоже, намагалася спрямувати розмову в інше русло.

Королева зітхнула голосно й зажурено:

- Ох, люба моя... До її обличчя, до її фігури та ще й кепський характер, дратівливість і впертість... Треба подивитись правді у вічі - вона так ніколи й не вийде заміж.

Юта безшумно повернулася й вийшла в коридор. Паж, що саме пробігав з капелюшною коробкою в руках, злякано від неї сахнувся.

Ні, вона не плакатиме. Тисяча горгулій! Якби вона рюмсала щоразу з будь-якого приводу...

Вона брела коридорами палацу, як сліпа. Сльози клубком стояли у неї в горлі.

Надворі радісно загорлали труби - найясніші гості нарешті прибули.

Королівська пара з Акмалії з дочкою Олівією і старий король Контестарії з сином...

Юта схлипнула.

Сидячи на траві в спорожнілому палацовому парку, вона вирішила, що більше нікому не зіпсує свята. Вона... піде назавжди. Негайно.

Їй стало трохи легше.

Це була її улюблена гра - В-Те-Що_Я_Йду_Назавжди. Юта гралася в неї, коли на душі ставало аж надто кепсько.

Знову заспівали труби. Юта піднялася й, сутулячись більше, ніж зазвичай, рушила до брами.

Вона вирушає у вигнання, вона більше ніколи не побачить матері, батька, Вертрани та Май. Вона ніколи не повернеться в старий парк, що зберігає спогади про її дитинство.

Спочатку Юта йшла доволі рішуче, але, з кожним кроком усе більше переймаючись гіркотою свого вигнання, зрештою цілком щиро в нього повірила, зворушилася до глибини душі, і, пробелькотівши неслухняними губами: “Матінко, люба, вибач” - розридалася в обіймах старого платана. Жалібно задзвеніло золоте сонце на капелюшку, вдаряючись об скляні зорі.

Сльози допомогли їй відновити душевну рівновагу.

Сівши на краю фонтана, який щось тихенько воркотів собі під ніс, Юта опустила підборіддя на стиснений кулачок і поринула у важкі думи.

Воістину, якщо твій ніс трохи довший, ніж годиться, рот більший, ніж люди звикли бачити, а на зріст ти наче королівський гвардієць - тоді, шановні панове, часу на роздуми у вас вдосталь. Чомусь при слові “принцеса” всі усміхаються й поспішають додати “прекрасна”, а якщо принцеса на крихту не така гарна, як хотілося б - тут, уявіть, і образи, й гірке розчарування.

У глибині парку застукотів дятел - Юта прислухалася й зненацька посміхнулася. Цікаво, як би дятел спромігся довбати кору, маючи маленький носик Вертраны!

Юта задоволено торкнулася свого носа й посміхнулася ширше. Втім, усмішка її швидко згасла.

Вертрана... Зовсім не варто було на неї кричати. Гор-ргулья, у нас не так багато сестер, щоб так із ними поводитись!

Твердо вирішивши сказати сьогодні Верті щось дуже приємне, Юта заспокоїлася.

У чаші фонтану снували золоті рибки; Юта занурила руку в теплу, ледь зеленувату воду, і рибки відразу заходилися тицяти рильцями їй у долоню.

Цікаво, а як риби дихають під водою? Колись у дитинстві Юта теж спробувала - і ледь не захлинулася...

Не витримавши лоскотних дотиків, вона розсміялася й висмикнула руку, піднявши цілий дощ різнобарвних бризок.

Так, тисяча горгулій, її ніс дійсно схожий на шило, але, любі мої, він здатний розрізняти аромати п’яти сортів троянд, не кажучи вже про сир й та м’ясні підливи! А для очей не розмір має значення, а зір... Губи ми більше кусати не будемо, знайдуться смачніші страви, та й горбитись не варто... І, певно, мамі доведеться взяти назад свої слова і про дратівливість, і про впертість. Десять тисяч горгулій, невже принцеса Юта не зможе себе опанувати!

На палацовій площі знову заспівали сурми. Юта підскочила, мов ужалена: адже Остин, напевно, давно приїхав!

Вона зазирнула у воду фонтана - ніс і очі вже нікому не могли видати її сліз - і, підтримуючи сукню, поспішила в палац.

Посеред самшитової алеї її гукнули. Дзвінкий голосок Май сповнював, здавалося, кожен куточок парку:

- Юто, Юто! Ось ти де!

Розсміялося кілька молодих голосів.

Юта обернулася.

Алейкою, посипаною морським піском, поважно простували, обійнявшись, Вертрана та акмалійська принцеса Олівією, навколо них весело кружляла Май.

Повірниця Оливії - а Олівія мала повірницю! - урочисто, як маршальський жезл, несла яскраву літню парасольку, а, трохи відставши, ішов, жуючи травинку, контестарський принц Остин.

Юта на мить затримала подих. Вона не бачила Остина майже півроку - він засмаг, став, здається, ще вищий на зріст і ширший в плечах. Комір тонкої білої сорочки відкривав шию й ключиці, і видно було, як погойдується в такт ході камінець-талісман на золотому ланцюжку.

Юті захотілося втекти, але замість цього вона посміхнулася якомога привітніше й ступила уперед.

- А де ж ти була?! - весело вигукнула Май. - Церемонія зустрічі, оркестр... А ти знаєш, яка в Олівії карета?!

- Тато заплатив десять мірок золота, - ніжним голоском повідомила Олівія, і, якщо молодші Ютині сестри вважалися гарненькими, то акмалійська принцеса була знаною красунею далеко за межами свого королівства. Зараз вона була в сліпуче золотому, сукня струменіла по ній сонячними водоспадами, на капелюшку красувався золотий лебідь із справжніми пір’їнками й бурштиновим дзьобом.

- Привіт, Олівіє. Привіт, Остине, - промимрила Юта.

Остин посміхнувся - звично означилися ямочки на смаглявих щоках.

- Чому тебе не було на церемонії, Юто? - стиха запитала Вертрана.

Юті миттєво перехотілося говорити їй приємне.

Олівія припустила там самим ніжним голоском:

- Юта, напевно, не любить гостей...

Повірниця її чомусь хихикнула.

Вертрана раптом розширила очі:

- Твоя сукня! - прошепотіла вона з жахом, і, простеживши за її поглядом, Юта виявила плями на рожевому шовку - сліди від розчавлених травинок.

- Це пусте! - тонко посміхнулася Олівія. - Такі маленькі зелені цяточки не в змозі зіпсувати таке велике рожеве плаття... Правда, Юто?

Повірниця знову пирснула.

- Ось лише, - продовжувала Олівія з фальшивою турботою в голосі, - тільки ось капелюшок... Може, й до нього припнути щось зелененьке, для ансамблю?

- Правда ж, у Юти чудовий капелюшок? - радісно втрутилася наївна Май. - Там сонце й місяць...

Олівія підкреслено високо витягнула виточену шийку, підвелася навшпиньки, показуючи, як важко їй розгледіти капелюшок довготелесої Юти, і повідомила голосно:

- Ну, сонце я бачу... А от замість місяця, панове, замість місяця теліпається якась мотузочка... Думаю, місяць трагічно відірвався під час прогулянки принцеси Юти по парку. Може, нам гуртом пошукати?

- Як прикро... - прошепотіла Май, і очі її відразу зволожилися.

- Пусте, - бадьоро втрутився Остин, - Юта ще має час поправити вбрання, адже до початку ще десь близько години?

- Іди до палацу, Юто, - порадила Вертрана.

- Так навіщо ж! - здивувалася Олівія. - Навряд стане набагато краще, ніж тепер... Хіба що Юта надягне геть непрозору вуаль!

Її повірниця із шумом вдихнула повітря й прорекла, ледь стримуючи сміх:

- Так... І загорнеться... Загорнеться в неї вся!

Май тільки кліпала очима, а Вертрана мовчала, боячись зіпсувати стосунки з акмалійськой красунею. Остин, котрого прикро вразила витівка Олівії, хотів був зробити дуеньї суворе зауваження, але в цей момент до Юти повернувся дар мови.

- Деяким подобається тягати за собою болонок і мосьок, - сказала вона з усією зневагою, на яку була здатна. - Вітаю, Олівіє: твоя моська у всьому схожа на тебе!

- Вона моя дуенья, - незворушно відгукнулася красуня. - А ти ніколи не матимеш повірниці. Дуенья повинна поступатися красою своїй господині; уявляю, як довго прийдеться шукати повірницю... для тебе!

Остин! Він був тут і ЦЕ чув.

У два стрибки Юта підскочила до Олівії та вчепилась їй у коси. Злякано закричала Май, заметушилася Вертрана, застиг на місці принц - нічого цього Юта не бачила. Полетіло пір’я із золотого лебедя, дощем посипалися скляні зірки, затріщала рожева сукня.

Повірниця Олівії несподівано спритно накинулася на Юту ззаду.

- Заберіть од мене цю потвору! - верещала Олівія.

Остину насилу вдалося відтягнути дряпучу, розпатлану Юту від обох акмалійок. Капелюх, що втратив тепер уже й сонце, валялася на траві, як звичайна ганчірка.

Не дбаючи вже про пристойність, Юта відштовхнула руки принца й, перемахнувши через самшитовий живопліт, кинулася геть.

 

Відкриття карнавалу довелося затримати на півтори години.

Постало питання про неучасть принцеси Юти у святі, й тільки заступництво принца Остина дозволило відстрочити покарання.

Золота сукня Олівії постраждала, на щастя, не сильно - придворним майстриням вдалося повністю її відновити. Дужче постраждало чарівне личко красуні - довгі глибокі подряпини довелося ретельно зафарбовувати й запудрювати.

Юті холодно запропонували плаття однієї з фрейлін і простий звичайний капелюх. Утім, їй вже було однаково.

Перед самим початком урочистостей до Ютиної спальні зазирнуло лукаве личко Май; маленька Ютина сестра тримала під пахвою капелюшну коробку.

- Пообіцяй, що візьмеш!

- А що там? - запитала Юта байдуже.

- Пообіцяй! - Май крутилася з нетерпіння.

- Обіцяю...

Вона розкрила коробку, коли Май уже помчала геть.

Під кришкою лежав, розсипаючи блискітки в оксамитовому морі, капелюшок з бурхливою хвилею.

Добросерда Май віддала свій капелюшок безталанній сестрі.

 

Карнавал давно вже став найулюбленішим святом у всіх трьох королівствах.

Залитий сонцем майдан був ущерть заповнений, гронами висіли хлопчаки на ліхтарних стовпах, і неймовірним квітником колихалися над юрбою капелюшки - різних розмірів, фасонів і кольорів. Винахідливі городяни прикрасили капелюхи брязкальцями й дзвіночками, вертушками й кремовими тістечками, а один жартівник - білим мишенятком у клітці. Зранку, як зазвичай, задував легкий вітерець, і капелюшки, щоб не сталося халепи, було міцно прив’язано до підборідь кольоровими атласними стрічками.

Церемонія відкрилася парадом цеху капелюшних майстрів - на чолі колони крокував придворний капелюшник, той самий, що виготовив капелюшки принцесам. Над його головою майорів цеховий штандарт із зображеним на ньому нічним ковпаком.

Капелюшники вишикувалися в каре навколо оббитого килимами помосту, на якому урочисто сиділи три королівські родини. Золота сукня Олівії притягувала загальну увагу, тільки чути було: “Ой яка красуня!”

Юта сиділа, не підводячи голови, боячись глянути в бік Остина й спиною відчуваючи його близьку присутність.

Король-батько проголосив невеличку промову про благо й процвітання, після чого передав кермо влади розпорядникові свята, увінчаному величезним білим циліндром.

Той вибухнув каскадом жартів - юрба посміялася. Потім, на знак його довгого жезла, повитого плющем, усі випустили з гаманців зранку зловлених та ув’язнених там ос - адже, згідно прикметі, услід за осою в гаманець повинні посипатися грошенята. Деяким користолюбцям не пощастило, і вони розчаровано витрушували на землю передчасно здохлих комах - це, як відомо, обіцяє збитки.

Потім оголосили двобій бійцівських їжаків. Бої відбувалися на величезному круглому барабані, юрба довкола сміялася й плескала в долоні, а розпорядник приймав ставки. Їжаки, яскраво оздоблені власниками, сопіли й фиркали, тупотіли по товстій шкірі барабану, раз у раз згортаючись клубком, аби раптом, стрімко розгорнувшись, схопити суперника за довгий чорний ніс. Барабан гупав, відбиваючи немислимий дріб; переможцем виявилася маленька, фарбована кіновар’ю їжачиха, яка відрізнялася, втім, дуже лютою вдачею.

Настав, нарешті, час демонстрації капелюшків. Оксамитова хвиля з човником і рибалкою мала принести приз своїй власниці, але Юта відмовилася від участі в конкурсі. Перше місце посів, зрозуміло, золотий лебідь Олівії - хоча й трохи обскубаний.

Сонце стояло високо, перша половина карнавалу добігала кінця. Попереду ще були нічні забави - танці зі смолоскипами, безкоштовне вино коштом цеху капелюшників і феєрверк коштом державної скарбниці, а на останок всенародні веселощі й радість.

Королівські родини підвелися, аби після кола пошани повернутися в палац і відпочити до смерку.

Придворний оркестр заграв - трохи не в лад; поріділа юрба привітно замахала хусточками, а розпорядник опустив свій жезл і з полегшенням витер лоба мереживним обшлагом.

Повіяв вітерець та освіжив гаряче Ютине чоло - нічого дивного, якщо б тієї ж миті цей вітерець не змінився сильним подихом пружного гарячого вітру.

Невдоволено забурчали городяни - у декого таки знесло капелюшок.

Юта двома руками узялася за блакитні оксамитові краї й подивилася на сонце.

Сонця не було. На майдан упала густа чорна тінь, хоча палацовий астролог упевнено пророкував геть ясну погоду.

Снову налетів вітер - раптовий, лютий. Площу накрила хвиля різкого неприродного запаху, від якого сльозилися очі й шерхла гортань.

На мить стало тихо - так тихо, що виразно донісся з висоти свист розітнутого повітря. Сонце з’явилося знову й знову зникло, так ніби його затулила скажена летюча хмара.

- А-а-а!!

Загальне заціпеніння вибухнуло пронизливим жіночим лементом. Охоплені жахом, городяни кинулися хто куди - топчучи один одного й перекидаючи святкові візки та брички.

Юта стояла на покритому килимами помості й щосили утримувала на голові капелюшок Май - нічого важливішого вона поки що не могла придумати.

Вона бачила, як її батько, обіймаючи однією рукою Вертрану, а іншою - королеву-дружину, намагається протиснутися крізь юрбу до карети, що стоїть віддалік, як Остин заштовхує Май під поміст, як Олівія, яка не розгубилася, пробирається туди ж, як крутиться посеред площі смерч куряви, у якому божевільними метеликами танцюють зірвані кольорові прапорці...

Темрява згустилася.

Юта підняла голову й побачила в піднебессі над собою коричневе лускате черево із притиснутими до нього розчепіреними гачками пазурів. У неї заслабли коліна.

- Біжи, Юто, рятуйся!

Їй здалося, що вона чує голос Остина.

Так само втримуючи капелюшок двома руками, Юта зірвалася з місця, переконана, що не зупиниться вже ніколи.

Вона мчала спорожнілим майданом, мчала наосліп, і її переслідували все нові й нові хвилі запаху. Вона спотикалася об кинуті сумки, прапори й брязкальця, а над нею кружляв, заповнюючи собою все небо, жахливий крилатий ящір - дракон.

- Юто-о!

Вона побачила Остина.

Він біг до неї величезними стрибками, широко розкривши рота, проте його крик відразу знесло вітром.

Юта повернула була йому назустріч, але Остин раптом виявився внизу, під нею. Вона якийсь час бачила його підведене обличчя, спотворене страхом, розхристаний комір сорочки й камінець-талісман на золотому ланцюжку, але потім майдан зненацька перекинувся, як тарілка, і Остин зробився маленьким, як порцеляновий рибалка на блакитному капелюшку.

Юта побачила згори палац, парк, площу й вулиці, людей, що розбігаються в паніці...

Міцно стиснена пазурами дракона, принцеса Юта стрімко віддалялася від дому по волі огидного чудовиська.

Тоді вона закричала - але ніхто її не почув.

 

 

 

Шкіриться привид невдач і утрат.

Сам собі лікар.

І сам собі кат.

Арм-Анн

 

Крижаний вітер піднебесся шмагав Юту по обличчю, забивався в гортань та перехоплював подих; пишні спідниці плескали, мов ослаблі вітрила, і били по ногах, які відчайдушно гамселили повітря. Вона загубила спочатку одну туфлю, потім другу. Пазурі дракона стискали її, немов сталеві обручі, боляче тиснули на ребра й не давали вивернутися.

Встало дибки сліпуче блакитне небо, спалахнуло й згасло сонце, повільно і ніби неохоче повернулася долі земля. Снову небо; Юта репетувала, зриваючи голос, і виривалася щосили.

Поля складалися мозаїкою - жовтий квадратик до чорного. “Ковдра з клаптиків”, - промайнуло десь на краю Ютиної свідомості. Блакитною змійкою звивалася маленька річка, а там, далі, синьою дугою вставало море.

Вітер відносив вдалину пронизливий драконячий запах; повертаючи голову, вона бачила невисоко над собою коричневу луску й ритмічні помахи перетинчастих крил.

Знову небо, біла безтурботна хмаринка, обрій, і небо знову... Юта смикнулася, роздираючи боки об стиснені пазурі, викрутилася та щосили вдарила ногами по твердій м’язистій лапі. Дракон не звернув на це ніякої уваги.

Стиснувши зуби, глибоко вдихнувши, Юта змусила себе розслабитися.

Вона безвольно зависла в міцних пазурах, замружившись і рахуючи про себе: п’ятнадцять, шістнадцять...

Пазурі здригнулися.

Дракон, либонь, вирішив, що жертва задихнулася, і послабив хватку. Трошечки.

Цього “трошечки” Юті вистачило. Рвонувшись що було сили, відчайдушно відштовхнувшись ліктями й коліньми, вона таки вивалилась в порожнє небо.

Здавалося, вона оглухла - навколо встала стіна ревучого вітру, спідниці накрили Юту з головою, і коли вона знову побачила землю - хтозна, вгорі або внизу - земля була вже набагато ближче.

Розчепірившись і завмерши, як зимова жаба в товщі озерної криги, забувши від жаху навіть замружитись, Юта летіла, падала, провалювалася в повітряну яму; у наступні кілька миттєвостей земля стрімко втратила подібність до ковдри з клаптиків та кинулася їй в обличчя.

На якийсь час її свідомість потьмарилася. Відчувши поштовх і раптовий біль, вона вирішила було, що вже розбилася на смерть і лежить, закривавлена, десь у полі; але вітер так само тріпав її сукню й волосся, і, відкривши очі, вона побачила, як земля віддаляється.

В останню секунду дракон підхопив жертву, яка вислизнула, і тепер його пазурі стискали Юту ще міцніше, ще болючіше впивалися в ребра й не давали продихнути. Втім, принцеса вже не мала сил боротися - вона тільки слабко вовтузилась, марно намагаючись розтиснути жахливі пазурі. Це заподіювало більше незручностей їй самій, ніж драконові, але Юта не здавалася, смикала ногами й, зігнувшись, намагалася вкусити вкриту дрібною лускою лапу.

Крізь туман, що став у неї перед очима, вона бачила все ж таки, як поля внизу змінилися густими лісами, де вже не було ні доріг, ні просік; часом вона впадала в безпам’ятство, а тим часом ліси заступила кам’яниста рівнина, потім постали сірі з прозеленню скелі, об які розбивався прибій - дракон заніс Юту на морський берег.

Юта бачила скелястий гребінь, що випинався в море вузькою косою й закінчувався величезною, дивовижної форми горою; дракон різко завернув, і Юта усвідомила з жахом, що насправді це замок - напівзруйнований замок, який угніздився в скелях. Нерівні вежі стирчали, мов гнилі зуби; дракон став знижуватися колами, начебто даючи Юті можливість розгледіти похилий підйомний міст, сліпі вікна-бійниці й круглу чорну діру - вхід у тунель, браму для дракона.

При вигляді тунелю сили Юти миттю подесятерилися - вона виривалася й пручалася, мов дика кішка; дракон засичав і шугонув у чорну діру.

Рот і ніс Юти миттю сповнилися попелом і кіптявою, позбавивши її змоги кричати. Затримайся дракон на мить у тунелі - і вона напевно задихнулася б, але ящір, блискавично проминувши абсолютно чорний коридор, увірвався в яскраво освітлене приміщення.

Тут страшні пазурі нарешті розтиснулись, і Юта відчула босими ступнями холод кам’яних плит.

Не втримавшись на ногах, вона сіла на підлогу й озирнулася, як уві сні. Кругла зала розмірами й оздобленням пасувала драконові; крізь неправильної форми отвір у стелі падав широкий сонячний промінь.

У центрі зали привиділася Юті громіздка споруда - стіл, схожий одночасно й на вівтар, і на жертовник. У центрі його випирав загострений залізний шип, а біля підніжжя - Юта похолола - горою лежали небачені, огидні інструменти, що викликали в сплутаній свідомості бранки образ чи то крамниці різника, чи то камери тортур. Затуманений Ютин погляд не міг уже розрізнити, що там іще купами звалено у віддаленому темному кінці зали; за її спиною задоволено засичав ящір.

Кінець принцеси Юти виявився страшнішим за найстрашніші казки.

Коротко скрикнувши, жертва дракона знепритомніла.

 

Перед її очима танцювали жовті вогники. Вона напівлежала на чомусь м’якому, її оточували тепло й тиша.

Горгулья, який огидний сон!

Вона потягнулася, не розплющуючи очей.

Де вона? Не схоже, щоб у своєму звичному ліжку. Може, вона знову задрімала над книжкою в улюбленому маминому кріслі?

Мама вишивала шовком сюжет стародавньої легенди про дівчину, викрадену...

Драконом?!

Вона розплющила очі й сіла.

У просторій залі було досить світло; догоряли поліна в каміні, і Юта дійсно сиділа в кріслі - але геть незнайомому, неабияк протертому й такому великому, що в ньому могло вміститися ще півдесятка принцес. Просто перед собою вона побачила стіл, до країв заставлений тьмяними винними пляшками, а по той бік столу - горгулья! - в такому самому кріслі сидів зовсім незнайомий чоловік, темноволосий, сухорлявий, зі страдницькою складкою між насупленими бровами. Схиливши голову на плече, він чи то розмірковував про щось, чи то дрімав.

Украй спантеличена, Юта якийсь час сиділа тихо, намагаючись згадати, що відбулося, як вона сюди потрапила, і, головне, хто цей незнайомець, що має зухвалість перебувати наодинці зі сплячою принцесою?

Може, вона занедужала, і це - лікар?

Думки її плуталися; вона не могла довести до кінця жодного ланцюжка міркувань, і, зневірившись, нарешті зважилася розліпити губи й тихенько покликати:

- Агов...

Незнайомець підняв голову.

У нього були вкрай трагічні, втомлені очі - як здалося Юті, темно-зелені. Побачивши, що принцеса прокинулася, він не виявив ні радості, ні хоча б зацікавлення.

Якийсь час вони дивилися один на одного - незнайомець з тугою, Юта - з дедалі більшим сум’яттям.

Нарешті, незнайомець, зітхнувши, подався вперед і поставив на стіл порожню склянку, яку весь цей час тримав у руці.

Юта запитала пошепки:

- Ви - лікар?

Незнайомець криво посміхнувся, і Юта зрозуміла - ні, він не лікар. Роздратована власною нерішучістю, вона запитала голосніше й вимогливіше:

- Так хто ж ви, горгулья, такий і що ви тут робите?

Незнайомець уп’явся на неї спантеличено, потім простягнув руку до найближчої пузатої пляшки й наповнив з неї свою склянку. Відпив, поморщився, знову втомлено глянув на Юту. Підняв брови:

- Гарне запитання... Ви що ж, геть нічого не пам’ятаєте, принцесо?

Голос його був ледь хриплуватий - Юта могла заприсягнутись, що ніколи не чула його раніше.

Незнайомець тим часом піднявся, причому з видимим зусиллям - либонь, він уже чимало випив.

- Дозвольте вам нагадати, принцесо, - він дивно посміхнувся, - дозвольте вам нагадати, що вас викрав дракон.

Юта похолоділа.

- Ні, - пробурмотіла вона непевним голосом, - мені тільки наснилося, що мене викрав дракон.

Незнайомець підняв очі до стелі:

- Добре. А до цього вам наснилося, що ви були на карнавалі... В синьому капелюшку із човником, адже так? - і він уп’явся в Юту очима.

Спина Юти, ніс і долоні миттю вкрилися потом.

Вона згадала різкий драконячий запах, строкату землю, що пливе далеко внизу, вітер піднебесся, замок на скелястому півострові, що видається в море...

Було або привиділося?

Під глузливим поглядом незнайомця вона збагнула раптом, що сидить боса, що її ребра ниють, а кулаки, що ними вона гамселила по твердій лусці, вкриті синцями.

- Горгулья... - пробелькотіла вона вражено.

Незнайомець пирхнув.

Стривайте, подумала Юта, а страшна зала з огидними знаряддями, зала, куди притяг її ящір - вона теж була? Або це вже було марення?

Але якщо дракон дійсно приніс її в замок, щоб з’їсти, і якщо він не з’їв її, а оце вона сидить живісінька, чи не означає це...

Вона геть іншими очима подивилася на незнайомця, що стояв перед нею, погойдуючись і схопившись для певності рукою за спинку крісла.

Страшно подумати, яким небезпечним для людини є двобій з драконом. Не дивно, що лицар, який здолав ящера, стільки п’є.

- Я не забуду, - сказала Юта тремтячим голосом. - Ви побачите, що я можу бути вдячною. Ви вже знаєте, я принцеса... Ви, напевно, бачили мене на карнавалі в цьому злощасному капелюшку... Так, звичайно, ви були там і бачили, як огидний ящір... смердючий дракон, як він викрав мене...

Незнайомець дивився на неї, витріщивши очі.

- Ви найшляхетніший та найвідважніший лицар, - продовжувала Юта, все більше надихаючись. - Я віддячу вам по-королівському... Мій батько, король Верхньої Конти, виконає будь-яке бажання людини, котра врятувала його дочку з лап... із бридких лап... - вона ладна була заплакати або зааплодувати.

- Про що ви? - запитав незнайомець глухо.

- Але це ж ви врятували мене? - Юта широко посміхнулася, від чого її великий рот розтягнувся до вух.

Незнайомець відвернувся.

- Але ж ви? - повторила Юта розгублено й трохи ображено. Незнайомець позирнув на неї з-під лоба, і в погляді його вона прочитала роздратування:

- Я - врятував?

Юта потакнула:

- З лап чудовиська... Вибачте, якщо я щось не те сказала, але ж хтось мене звільнив!

Незнайомець обережно поставив на стіл спорожнілу склянку.

Тієї ж миті важке крісло, в якому він щойно сидів, відлетіло вбік, як пір’їнка. Незнайомець раптом виріс аж під склепіння стелі, вигнувся дугою, підняв руки, з яких відразу виросли величезні перетинчасті крила. Замість голови на його плечах уже сиділа увінчана костистим гребенем, озброєна зубастою пащею довбня, а по плитах підлоги постукував лускатий хвіст, що взявся казна-звідки. Однак раніше, ніж старий Ютин знайомець, дракон, закінчив свою метаморфозу, нещасна принцеса глибоко й надовго поринула в забуття.

 

* * *

 

Він звик називати себе Арманом, хоч ім’я його було Арм-Анн, і в звучанні цього імені луною озивалися всі двісті поколінь його предків - могутніх драконів-перевертнів, чиї імена зберігав кам’яний літопис підземної зали. Самотність його, що тривала два сторіччя, наповнена була їхньою присутністю - щоразу, спускаючись зі смолоскипом у надра замка, він відчував на собі погляди незліченних палаючих очей.

Хіба найостанніший листочок на дереві не є посланцем коріння?

Безмежно вільні в небі й на землі, неприборкані й майже невразливі - предки його були проте рабами Закону, і несли своє рабство з радістю, і вважали його привілеєм.

Тисячоліттями вони гордо виконували ритуал, що давав їм право безтрепетно дивитися в очі одноплемінникам. Вони жили й умирали у згоді з собою, в мирі зі своїми родичами й шановані нащадками.

Не раз, мружачись від факельного диму, проводячи рукою по кам’яних письменах, Арман читав, насилу розбираючи знаки й слова:

“Юна істота, діва... вінценосний здобич... окраса твого промислу... Нехай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, і молодістю... Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал, і здіймися до зірок, і жар гортані твоєї зрівняється із сонячним полум’ям...”

Тисячоліттями дракони викрадали юних бранок з людських поселень - принцес, дочок воєвод і вождів, великих і малих володарів.

У ритуальній кімнаті - круглій залі з отвором у стелі - вогнедишні ящери врочисто споживали здобич.

Безліч разів Арман брався читати опис цієї трапези, але так жодного разу й не дістався до кінця. А стіна вкрилася таким товстим шаром факельної кіптяви, що знаки неможливо стало розрізнити.

Один раз, як оповідає літопис, бранці вдалося врятуватися - її визволив богатир-чаклун, який став до бою з ящером та здолав його.

Відтоді ритуал змінився - трохи збентежені дракони вже не розправлялися із бранками негайно, але замикали їх у вежу, ніби викликаючи на герць імовірних визволителів. Довідавшись про викрадення принцеси, навколишні лицарі вирушали її рятувати; безліч їх трагічно гинуло, однак історія зберегла імена кількох щасливчиків, що насправді зуміли домогтися свого. Ймовірно, їм траплялися геть старі, або хворі, або немічні дракони. Або?..

Багато років Армана мучило це питання. Невже та відмінність, та хвороблива вада, що він ненавидів у собі й оберігав, ховав, заганяючи в найпотаємніші куточки свідомості - невже вада ця проявлялась інколи в комусь зі славетних його предків?

Сповнений надії та сумнівів, він знову й знову спускався з факелом у підземну залу й вчитувався в кам’яний літопис; знову й знову він отримував відповідь: ні. Ті божевільні юнаки, яким вдавалося відвоювати замкнену в замку принцесу, були просто щасливчиками - жоден дракон не віддав бранку добровільно. Він викрадав її, щоб зжерти: “Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал”...

Неприборкані й могутні, вони діяли так, як велів Закон. Вони були щасливі, вступаючи у двобій, і шкодували, коли супротивника вистачало на один-єдиний язичок вогню. Виконавши ритуал, вони, натхненні, влаштовували ігрища, які часто закінчувалися смертовбивством, тому що викарбувано на древньому камені: “...Пращурів вшановуй, і теплий вітер підніме крила твої, і твої нащадки вшанують тебе... Але брат твій, чия молодість припадає на твою - лихо твоє... Бийся, доки не висохне вогонь у горлянці його...”

Тепер всохнув і сам рід. Останній нащадок ширяє над замком, останній нащадок бродить зі смолоскипом у підземеллі.

“Промисел твій - честь і сила твоя. Досягни успіху в промислі, і не згасне твоє благодатне полум’я”...

Арм-Анн, що звик називати себе Арманом, не досягнув успіху в промислі.

Бували дні, коли він зовсім про це не думав - небо й море в такі дні мали свій звичайний колір. Якби таких днів було більше, він зміг би спокійно дожити до старості.

Але в інші дні - сірі, сухі, оповиті каламутною завісою, коли приходили каяття, застаріле почуття провини, туга й безвихідь - в такі дні він відчував свою неповноцінність так гостро, що не хотілося жити.

Він був вилупком, самотнім виродком, відступником - і він був останнім листям на древі, хирлявим посланцем могутнього коріння.

Двісті поколінь його пращурів дивилися на нього з покарбованих клинописом стін. Іноді йому здавалося, що він божеволіє.

Будь-що він повинен був виконати вимогу древнього Закону, однак сама думка про ритуальну кімнату була йому страшна й огидна.

Двісті перший нащадок був страждав від нічних кошмарів. Просипаючись в холодному поту, він міг згадати лише солодкуватий запах квітів, від якого слабшали коліна й підступала нудота. Стуливши зуби, він намагався розворушити свою пам’ять - і заходив в глухий кут, тому що пригадувалося завжди одне й те саме - круглі грудки глини, що котяться слизьким схилом, дерев’яні ґудзики, що котяться похилою дошкою, і голос - можливо, батька, якого він погано пам’ятав, або материн, якої він не пам’ятав зовсім.

Щоразу, вилітаючи із замку в подобі дракону й повертаючись назад, він змушений був здригатися, потрапляючи в ритуальну кімнату - а обминути її ніяк не можна було, тому що драконячий тунель починався саме там.

Змучений внутрішньою боротьбою, яка весь час посилювалася, Арман тисячу разів приймав рішення й на тисячу перший зрозумів, що відступати нікуди.

Того дня він нескінченно довго кружляв над морем, а море було таке спокійне й прозоре, що, ширяючи над сонячними відблисками, які вкривали морську поверхню, він міг бачити далеке дно. Потім, свічкою злетівши до сонця, він раптом відчув усередині безмірну легкість і настільки ж безмірну порожнечу. Він зважився.

План його був простий, з його допомогою хитромудрий Арман розраховував примиритися з родом, уникнувши при цьому Ритуалу.

Викрадена принцеса повинна якийсь час знемагати у вежі, міркував Арман. Досить, щоб хоч один лицар побажав відбити її в чесному двобої; Арман же подбає, щоб цьому сміливцю пощастило.

Нинішнє покоління лицарів було, щоправда, боягузливе та дрібненьке у порівнянні з колишнім, зате мало досить слабке уявлення про драконів та могло не знати, що насправді навіть великий воїн приречений, вступаючи в боротьбу зі здоровим і сильним ящером. Арман вирішив зіграти на цій непоінформованості.

Єдиний витязь, єдиного досить! Одного дурненького, наївного, хороброго, розважливого, доблесного, хитрого - аби тільки приїхав і підняв списа, викликаючи дракона на битву.

Тут таївся ще один секрет, на який Арман розраховував найбільше.

Справа в тому, що за неписаним, але свято дотримуваним людським законом визволитель повинен був оженитися на звільненій.

Принада, думав Арман, ледь не торкаючись води перетинчастим крилом. Хто не хоче одружитися з прекрасною принцесою? А потрібен усього лиш один хоробрий чоловік, і викрадення закінчиться не в ритуальній кімнаті, а за весільним столом...

При думці, що тяжке почуття власної провини й неповноцінності буде незабаром забуте, він відчув майже переляк.

Принада. Викрадена має бути бажана, і не тільки завдяки королівському походженню. Це дуже важливо - не помилитися. Та, кому доведеться бути замкненою у вежі, повинна з’являтися лицарям у мріях, позбавляти їх сну...

З магічної спадщини предків Арману дісталися тільки двійко заклинань так дзеркало - каламутне, вкрите мереживом тріщин; воно мало здатність показувати у своїй темній рамі події, які відбуваються далеко за стінами замку. Взаємини дзеркала і його власника складалися непросто - причиною того була кепська вдача самого дзеркала; часом воно відмовлялося служити, і Арман багато разів ледве втримувався, щоб не розколоти його остаточно.

Втім, у день капелюшного карнавалу магічне дзеркало було досить прихильне; зі строкатої передсвяткової суєти погляд Армана безпомилково вихопив юну принцесу Май.

Чарівне, веселе, граціозне створіння, народжене, щоб полонити серця. Прекрасна принцеса. Та, заради якої лицар може наважитися на смертельну сутичку. Дорогоцінний приз у небезпечній грі.

Арман ретельно запам’ятав капелюшок із човником - такий капелюшок неможливо пропустити або переплутати з іншим. Висока хвиля повинна була послужити йому прикметою, видимою з повітря, дороговказом і маяком. Велике скупчення народу, карнавал, суєта й галас були вельми доречні - що швидше рознесеться чутка про викрадення, то неспокійніше заб’ються серця лицарів, воїнів і витязів, які прагнуть здобути геройську славу та отримати за дружину прекрасну принцесу...

Він зробив усе, як хотів.

Святкова площа здавалася з висоти розцяцькованим мурашником. Він бачив, як заціпенілі було люди кинулися врозтіч, і злякався було, що не знайде у вирі кольорових капелюшків той один, єдиний; однак потім, опустившись нижче, побачив його на королівському помості, геть нерухомого - принцесу, схоже, паралізувало страхом.

Він уже витягнув пазуристі лапи, але принцеса отямилася й побігла. Він мчав над нею, приміряючись, щоб схопити жертву якомога обережніше. В останню мить вона ледь не вислизнула, проте він рвонувся - і відчув у лапах дорогоцінну здобич.

Він ніс її обережно, як міг. Замість овечки в пазурах його виявилася дика кішка, розпачлива й підступна - один раз він упустив її й потім ледь упіймав. Насправді, він не очікував від юної тендітної істоти такого скаженого опору.

Він втяг її в замок через Драконячу Браму. В ненависній йому ритуальній кімнаті стовпом стояло сонячне світло.

Він поставив її на підлогу. Можливо, вона знепритомніє - це так природно для принцеси.

Він уперше глянув на неї - і сам ледь не зомлів.

 

- Звідкіля в вас цей капелюшок?

Юта мовчала, забившись у куток біля каміна.

- Звідкіля в вас цей капелюшок? Хто ви така?

Юта голосно втягнула повітря. Видихнула з усією гордістю, на яку в цей момент була здатна:

- Я принцеса!

Арман пирхнув. Коли він пирхав у драконячій подобі, з ніздрів його виривалися снопи іскор. Зараз він був у подобі людини, але Юта однаково не могла дивитися на нього, не здригаючись.

Арман, дивлячись на неї, здригався не менше.

Так, лицар має бути сліпий, як кріт, аби побажати цю дівку за дружину! А щодо двобою з драконом...

Перед внутрішнім зором Армана знову виникли безформні грудки, що котяться слизькою поверхнею. Зусиллям волі він відігнав видіння.

- Я принцеса, - сказала Юта тихо й твердо.

Нічого, бадьоро подумав Арман. Нічого... Можливо, не все ще втрачено і, скажімо, завтра вдасться що-небудь придумати. Або післязавтра... Але не зараз, не тепер.

І, ретельно вигнавши з голови всі думки, він зробив суворе, належне випадку обличчя й сказав:

- Повідомляю вам, принцесо, що відтепер ви моя бранка. Зараз я посаджу вас у вежу, де ви будете замкнені доти, доки... - він проковтнув застряглу у горлі грудку, - доки не знайдеться сміливець, який зважиться вас звільнити... Якщо він взагалі знайдеться, - додав він тихіше.

Юта глянула на нього розширеними очима. Схлипнула. Прошепотіла в розпачі:

- Ви... Ви - мерзенне чудовисько...

Арман знову пирхнув.

 

У західній вежі, найменш зруйнованій, струменіло з-під каменю джерельце.

Глиняна чаша була повна сухих коржів, а поруч із солом’яним матрацом по-сирітському стояли величезні дерев’яні черевики.

- Тут? - запитала Юта ламким голосом.

Арман на мить пожалів її, але жалість відразу поступилася місцем роздратуванню - він знову згадав, у яку втрапив історію.

Підштовхнувши принцесу - вона гидливо відсторонилася - він з грюкотом зачинив за нею ковані двері. Постояв у раптовій тиші, голосно вимовив замовляння-замикання:

- Хорра-харр!

Юта, що стояла із протилежної сторони дверей, почула, як віддаляються його кроки.

Вона закусила кісточки пальців, переступаючи з ноги на ногу й не відчуваючи холоду онімілими босими стопами. Весь жах її становища доходив до неї поступово, поштовхами, і з кожним поштовхом вона усе болючіше кусала пальці, сподіваючись прокинутися нарешті й сказати з полегшенням: який надзвичайний кошмар!

Мелодійно дзюрчала вода, стікаючи по замшілих каменях.

Юта втрапила у в’язницю - глуху в’язницю дракона.

 

 

 

Полуденний вітер тремтить,

І море у скелях зітхає.

Туго, привіт.

Арм-Анн

 

Він марнував години перед тьмяним надтріснутим дзеркалом, і в запилюженій рамі безладно чергувалися картини з життя трьох королівств.

У Верхній Конті панувала розгубленість і було оголошено жалобу; чухаючи підборіддя, Арман дивився, як бліда й постаріла королева прикладає хусточку до очей, як король суворо віддає якісь розпорядження, як гірко плаче маленька Май і супиться інша принцеса - Вертрана. Потім, подавшись уперед, він спробував почути, про що там повідомляють на майдані глашатаї, але капосне дзеркало доносило лише уривки: “Наважиться... закон... її високість... під вінець...”

Глашатаї повторювали одне й те саме на всіх майданах, як і вчора, як і позавчора, і так уже багато днів. Але знатні юнаки відверталися й проходили повз них; лише раз у дзеркалі виявилася людина, готова на подвиг - якийсь замурзаний вугляр, у якого не було ні зброї, ні бойового коня, а тільки непомірні претензії й дурна мрія оженитися на принцесі.

Арман подумав про бранку майже з ненавистю. Зараз він готовий був повірити, що дівка спеціально натягнула чужий капелюшок і підло чекала його посеред майдану, щоб зруйнувати так ретельно продуманий і гірко вистражданий план. Ще трохи - і він повірив би, що вона сама полізе йому в рота, аби тільки завдати йому прикрості.

Він застогнав. Нехай посидить у вежі, сама винна.

 

Спочатку все йшло зовсім непогано.

Вона зуміла протиснути в щілину голову, плечі й половину тулуба. Під вікном вежі проходив кам’яний карниз, досить широкий, але в багатьох місцях він обвалився. Перед очима Юти виявився кущик бурої трави, що прижилася на поїденому часом камені; далеко внизу ліниво переверталося море.

Сходинка над безоднею. Яка з неї користь для людини, що зовсім не вміє літати? Але Юта завзято лізла й пробиралася, розсудивши, що, вибравшись із темниці, щось придумає.

Придумувати їй не довелося, тому що якраз на півдорозі щастя покинуло найяснішу бранку. Чи то щілина під ґратами була занадто вузька, чи то принцеса виявилася не такою вже й худенькою - але Юта застрягла, причому голова її залишилася на волі, а ноги - в ув’язненні.

З кущика тьмяної трави перед Ютиним обличчям вибрався припорошений пилом сіренький жучок. Йому, напевно, дивно було бачити принцесу, яка намагається підлізти попід ґрати вузького вікна башти. Юта сіпнулася - жучок розправив тьмяні крильця й полетів. На волю.

Зневірившись, що зможе просунутися вперед, смілива принцеса видихнула все повітря з легенів і спробувала відступити назад. Та ба! Ґрати не давали їй зрушитися й на волосинку, і похололій Юті уявився зотлілий кістяк, застряглий під залізним пруттям... Картина ця була така жахлива, що, рвонувшись із останніх сил, обдерши боки й подряпавши спину, вона звалилася нарешті на кам’яну підлогу своєї в’язниці.

Віддихавшись трохи, бранка сіла на солом’яний матрацик, сумно підперла щоки кулаками та вкотре поринула в роздуми.

Спроба втечі знову зірвалася, і ув’язненню не видно було кінця-краю. Авжеж, їй поки що вистачало й коржів, і води, а у віконце кожного ранку заглядав сонячний промінь, але, зрештою, хіба це життя для людини? Особливо якщо ця людина - молода дівчина, ба більше - принцеса! До того ж - горгулья! - у будь-яку хвилину може з’явитися дракон, і якщо він жодного разу не показувався із самого дня викрадення, то це ж не означає, що він забув про жертву! Ні, тікати. Тікати негайно!

Юта рішуче підвелася - і знову сіла. Всі шляхи до втечі були вже випробувані - і марне. Крізь ґрати не протиснешся, під ґрати не пролізеш, а двері окуті залізом і замкнені заклинанням.

Заклинанням...

Юта виявила, що повторює бездумно останні слова свого жахливого тюремника: хорра-харр...

Дуже грубе, некрасиве слово, і схоже на лайку. Хорра-харр.

Сунувши ноги в дерев’яні башмаки, Юта прошкандибала до дверей. Постояла, дослухаючись. Ні звуку. Десь на околицях Ютиної свідомості блукала якась проста думка.

З вологої стінки витріщалася мокриця. Пробіг волохатий павук, огидно перебираючи довгими суглобистими лапами. Проста думка крутилася зовсім поруч, і Юта ніяк не могла її вхопити.

Розлютившись, вона зібралася вже й зневіритись, як раптом у пам’яті її сплив товстий лакей з палацу, що навчав премудростям юну покоївку:

“Ключик праворуч - замкнули скриню... Ключик ліворуч - відімкнули скриню...”

І перш ніж Юта зметикувала, до чого тут “ключик ліворуч”, губи її самі собою вимовили:

- Рраха-ррох!

Довгий скрип пролунав у в’язниці. Окуті залізом двері повагалися й гойднулися, і між іржавим їхнім краєм та стіною, на якій сиділа мокриця, виникла щілинка. Із щілинки потягнуло вогкістю, двері прочинилися далі, і обімліла Юта побачила в прорізі коридор і сходи.

Коридор і сходи! Вихід! Воля!

Драконове заклинання виявилося схожим на ключик старого лакея - вимовиш задом наперед, і двері відкриються.

Приголомшена своїм щастям, Юта нерішуче підштовхнула важкі двері й визирнула назовні. Коридорів виявилося відразу два - праворуч та ліворуч, і були ще кручені сходи, що вели донизу.

Юта замислилася було, потім скинула дерев’яні черевики - у них вона гуркотіла б, як порожній візок по бруківці - і, боса, діловито зашльопала сходами.

 

Замок вріс у скелі й був, мабуть, древнішим за скелі. Арман не знав напевне, хто його будував - чи то предки його предків, чи то невідомі істоти, що жили на землі о тій порі, коли на ній не було ще ні людей, ні драконів... Однак уже під час життя легендарного Сам-Ара замок являв собою чималу руїну.

Арман пирхнув. З ніздрів його вирвалися снопи іскор, тому що Арман, розмірено змахуючи шкірястими крильми, кружляв над морем.

До замку, що вгніздився на скелястому півострові, вела одна-єдина дорога - вузька, звивиста, доволі лиховісна. Майже добравшись до його підніжжя, дорога ця роздавалась, утворюючи круглий рівний майданчик - традиційне місце двобоїв. Спустившись нижче, Арман розгледів би акуратно складену в його центрі купку кісток - пам’ятник усім колишнім та майбутнім визволителям.

Арман не став спускатися. Він злетів так високо, що земля внизу затягнулася ніби туманом, і крізь туман цей до болю в очах вдивлявся в дорогу, в дороги, в усі шляхи й стежки ближньої й далекої округи... Але вони були пустельні, порожні й покинуті, і ніде не здіймалася хмара куряви під копитами баского коня, і не зблискувала на сонці зброя, і жоден лицар не поспішав на допомогу полоненій принцесі...

І тоді він заревів, могутньо, страшно, зі стовпом полум’я з глотки й димом з ніздрів, і ревіння його прокотилося над морем, і в далеких прибережних селах люди, бліднучи, шепотіли заговори й заклинання.

 

Драконяче ревіння повалило Юту навколішки. В першу секунду вона уявила, що ящір виявив її втечу й розлютився надміру; в наступний момент здоровий глузд узяв гору над страхом, і принцеса розсудила, що звір кричить над морем, а втеча відбулася в замку, і виходить, жахливий крик її, Юти, безпосередньо не стосується. Упевнившись у цьому, вона зважилася встати й продовжила свій шлях.

Вона шукала вихід із замку - і раз у раз поверталася до порога своєї спустілої в’язниці. Прийшов час зневіритись, одначе вона мужньо жувала сухий корж, сьорбала воду із джерела й знову вирушала плутати в темних коридорах.

Удалині знову заревів дракон - але тихіше, слабкіше, сумніше.

 

Наступного дня день він розгублено блукав замком із пляшкою в невірній руці; темні коридори чергувалися з темними ж сходами, а кімнати були або замкнені, або порожні.

Нарешті, він спіткнувся об якийсь поріг і встав, тупо розглядаючи приміщення, яке несподівано з’явилося перед ним.

Кімната ця віддавна називалася Органною, хоча споруда, яка захаращувала її, не була схожа на орган. Швидше на величезні бджолині стільники, або багату крамницю посуду, або на мозаїку - тендітну іграшку велетня.

Проте, це був музичний інструмент - вірніше те, що від нього залишилося. Велетенський інструмент віджив своє й був непотрібний - але Арман все ж любив бувати в Органній кімнаті, розглядати срібні завитки, які прикрашали остов інструменту, клацати пальцями по товстих трубах із світлого металу й стирати пил з безлічі кришталевих скляночок, кульок, вигадливої форми посудин, що розташованих поодинці та гронами. Іноді він намагався видобути зі споруди подобу музики, але спроби ці не приносили нічого, крім роздратування.

Арман позіхнув. Нескінченне кружляння над дорогами зовсім доконало його; сльозилися запалені від вітру очі. Тьмяні срібні труби музичного чудовиська знущально спотворювали його віддзеркалення. Але навіщо він, власне, з’явився сюди?

Похитнувшись, він повернувся й пошкандибав туди, де юрмилися пляшки на чорному від часу столі, де жеврів камін, де порожніли два крісла.

 

Юта сиділа на сходинці гвинтових сходів, підібгавши під себе босі ноги, і марне намагалася прогнати розпач, що охоплював її. Вибратися із замка не було змоги; свобода лише посміялася з неї, відімкнувши двері в’язниці. Юта залишалася в ув’язненні, тільки в’язниця її стало більшою, обросла коридорами без виходу й лабіринтами, і тепер знесиленій принцесі ввижався зотлілий кістяк, що сиротливо притулився до стіни на поїдених часом сходах.

Юта в знеможено заплющила очі. В темряві замиготіли шматочки, уривки образів та спогадів.

Вона побачила чомусь стару добросерду гувернантку, що навчила читати спочатку її, Юту, а потім і молодших сестер; гувернантка розповідала щось, жваво жестикулюючи, змахуючи рукою із затиснутим у ній гусячим пером. Потім це образ стерся, а на зміну йому прийшов інший - парк палацу, ранній ранок, важке від роси листя, терпко пахне мокра трава, а вона стоїть на галявині й чекає когось, хто повинен прийти - але все не йде... І коли очікування стає нестерпним - здригаються гілки в глибині парку, дощем обпадає на землю роса, і той, довгоочікуваний, з’являється.

Юта бачить спочатку тільки темний силует між стовбурами, потім стовбури розступаються - і, посміхаючись переможно й безтурботно, на галявину виходить Остин.

Юта дивиться - і не може відірватися, заворожена. А Остин підходить все ближче, блакитні очі його сяють, він простягає руки, ніби збираючись обійняти Юту...

Сон обірвався.

Безглуздо посміхаючись, Юта сиділа на сходинці гвинтових сходів, ноги її оніміли, шкіра посиніла від холоду та вщерть покрилася сиротами - але все це не мало вже значення.

Сон був віщим. Остин прийде.

Накульгуючи, потираючи то тут, то там, Юта рушила навмання, знову й знову петляючи коридорами замку.

 

Арман відірвав щоку від столу - він заснув сидячи й тепер не розумів зненацька, що його розбудило.

Він спробував піднятися - і завмер на середині руху.

Далекий звук, досить приємний і тим більше немислимий у цих стінах, пробився з невідомого джерела й змусив Армана відкрити рота.

Мара?

Він пригадав із подивом, що в його сні цей звук уже був присутній, але там він був зрозумілий і доречний. Сон, однак, закінчився. А звук...

Звук повторився. Арман висмикнув з потилиці волосок.

Довгі хвилини тяглися в тиші, перш ніж звук виник знову.

Тоді Арман з несподіваною легкістю покинув крісло й заглибився в лабіринт переходів.

Він рухався впевнено й безшумно, завмираючи, коли стихав звук, і поновлюючи рух, коли звук поновлювався та вказував йому напрямок. На підході до Органної кімнати його зустрів могутній, дивовижної краси акорд.

Останній стрибок - і захеканий, трохи приголомшений Арман увірвався - таки в оселю музичної руїни.

Ще танули в повітрі останні ноти. Перелякано розгойдувалися кришталеві скляночки, вдаряючись одна об одну, але звуки їхніх зіткнень зовсім не були схожі на ті, дивовижні, що приманили Армана в Органну кімнату.

Він з