Чому ми дивимося під таким кутом?

Вважає, що нас ввела в оману сучасна східноєвропейська схильність сприймати релігію як визначальний чинник національного самоусвідомлення. Але це використання Але це використання конфесійної належності, щоби схарактеризувати ці мовні спільноти, є винаходом недавнього часу. В той час, як до 1650 років населення Дніпровії характеризувала дивовижна релігійна толерантність, що відбита в офіційній політиці Речі Посполитої, яку в Польщі називали толерантністю.

Дніпровія була домом не лише для католиків і православних, а й для юдеїв, протестантів (унітаріїв,кальвіністів,аріан,социаніян, богемських братів).

У після наполеонівську добу владні кола Російської імперії, на той час антикатолицькі і анти протестантські, контролювали це прикордоння і систематично пригнічували пам'ять про про неправославні і не російські справи. Міру цих утисків легко відчути, читаючи Емський указ. Облудною, але менш руйнівною була російська політика після поділів Речі Посполитої щодо публікації документів у виправленому зросійщеному вигляді, який приховував іхню оригінальну руську мову. Наслідок цього відчувається і до нині – на Заході більшість дослідників залишаються у полоні стереотипів, коли вважають всіх східних слов’ян росіянами, що були завжди такими. Навіть такий солідний російський дослідник як О.Зімін дотримувався цього московського міфу. Згадує таких ерудованих українських дослідників, як Я.Ісаєвич і Н.Яковенко, що безумовно знаючи матеріал досі не хочуть навпростець заперечити московську інтерпретацію цих питань. Так, Я.Ісаєвич як знавець раннього друкарства, не порушує питання чи був Іван Федоров московітом за походженням. Так само погано діяли і поляки, що взялися за справу дещо раніше. Наводить пиклад Шимона Окольського (1580-1653), що вдався до фальшивування документів –листування А.Курбського та І.Грозного, доводячи гуманістичні погляди Курбського і знання ним латини.

Коли росіяни у XVII-XVIII ст.. вирушили до Степу, культури, що вразили їх як народні, були цілком зрозуміло, не культурами тюркського та іншого неслов’янського населення, а переважно належали руському населенню, яке нещодавно оселилося у регіоні, як козаки або як хлібороби на великих латифундіях польських і російських землевласників. Згодом для російських чи зросійщених чиновників – нових землевласників- ці люди виглядали достатньо відмінно від їх власних селян і здавалися екзотичними, чарівними,але насправді не чужими і «дещо неповноцінними двоюрідними братами».

Він пояснює чому не згадав жодних постатей, які свідчили про взаємне поборювання релігійних груп у Дніпровії, особливо у часи Контрреформації (П.Скарга, М.Смотрицький, Берестейський собор та унія, релігійний розкол?). Відповідь легко передбачити: хоча основна маса пізнішої історіографії зосередилася на цій полеміці православних з католиками та уніатами, однак вони не були так важливими для груп, що були рушіями економічного і культурного розвитку: великих землевласників та купців. Вони опікувалися більш практичними речами – торгівлею друкованими виданнями з Дніпровії. Те, що ці питання постали на перший план у виданнях і дослідженнях ХIX-XX ст.., є відбиттям пізніших проблем, що їх створила Контрреформація у Польщі та поступове російське завоювання Дніпровії. Покоління М.Грушевського, для яких православ’я багато що важило, насправді не сумнівалися, що дніпрянський досвід XVII ст.. був вагомий і неоднорідний. Але їх багатьох добрих науковців – російських, білоруських і українських було згодом репресовано і запанувало замовчування.

Звертається до назви своєї статті і передбачає питання, чому він не назвав її «Чому російську історію не можливо збагнути без правильного розуміння історії всесвітньої». Безумовно, потрібно бути дещо обережним щодо- перефразовуючи М. Грушевського- «традиційної схеми» російської історії. Чому панівна російська історіографія хибно трактує українську та білоруську історії? Головним винуватцем у цьому вважає романтизм і релігійне невігластво. Парадоксально, але більшість ідей, які характеризують «звичайну схему російської історії», можна простежити з кінця XVII – початку XVIII ст., що згодом зазнали перетворень під впливом характерної для кінця XVIII-XIX ст.. суміші романтичного націоналізму, євро центризму й анти просвітницьких ідей. Ба Більше, подібно до іншого численного модерного культурного багажу, ц і ідеї привезли до Москви мешканці Дніпровії. Це на помітив М.Грушевський, що розпочинає свій огляд «звичайної схеми» з М.Погодіна і М.Карамзіна і спрямовує вістря критики на провідних російських істориків. Роль Карамзіна у формуванні і поширенні цього стандартного погляду була важлива, але не він є основний винуватець.

Насправді «звичайну схему» (тобто уявлення про закономірний рух «російської історії» з Києва Х ст.. до Москви ХVст.) можна краще зрозуміти, враховуючи надзвичайний вплив освічених українських і білоруських емігрантів у культурному житті Росії XVII-XVIII ст.., особливо в історіописанні. Таке твердження здається парадоксальним, але це «руські» науковці забезпечили наративним матеріалом і спонукали «звичайну схему», що її намагався виправити М.Грушевський. Цей вплив розпочався на початку XVII ст.. і його живила втеча\міграція великої кількості українських і білоруських науковців – переважно релігійних дослідників, а також такі популярні тоді публікації, як «Синопсис» І.Гізеля. –с.26. Не дивно, що руські тексти також мігрували до Московії, і в дещо замаскованій формі, вони починали нове життя як тексти «російські».

Ця проблема вимагає ретельнішого вивчення. Особливо дивує те, що тільки в московських рукописах знаходять деякі роботи І.Вишенського. Якою мірою «Кройніка о Русі» Пантелеймона Кохановського вплинула на такі тексти, як «Ядро російської історії» Олексія Манкеєва (це досліджували С.Пештич і О.Рогов), але загальний висновок, що дніпрянські видання та автори справили величезний – і досі не до кінця оцінений – вплив на московський спосіб мислення про східнослов’янську історію, є беззаперечний. Ці мігранти, від Ісайї з Камянця до Дмитра Туптала (Дмирій Ростовський), потім М.Бантиш-Каменський цілком із зрозумілих причин спиймали і поширювали наратив східнослов’янської історії, що й зрештою, запрограмував невідворотність того, аби московіти взяли на себе історичну відповідальність за всі східнословянскі землі, що й росіяни охоче зробили від середини XVII ст.. і сягаючи вершини при кінці XVIII ст.. Цю місію живило й те, що так звані Київські хронічки у копіях не московського походження мігрували до російських сховищ і були оприлюднені у кінці XVIII ст.. Цьому сприяли певною мірою і грецькі церковні кола, що сподівалися за підтримки московських владних кіл протидіяти османським туркам. Однак не лише грецькі та дніпрянські церковні втікачі мають розділити провину чи славу з російськими істориками XIX ст.. Цьому сприяло виникнення в Дніпровії глобалістської комерційної ментальності й імперських політичних амбіцій серед класу землевласників, а також парадоксальне романтичне захоплення та соціальне неприйняття нижчих прошарків (тобто руських селян), амбіції освічених дніпрянських священнослужителів, які чітко розуміли власні інтереси та побоювалися польської Контрреформації, а також європеїзовані вельможі катерининських часів.

Таким чином, «звичайну схему» розпочали анонімні дніпрянські автори наприкінці XVII ст.., продовжили І.Гізель і Софонович, заохотило копіювання руських текстів у Московії, і вона сягнула зрілості у петровські часи у трагікомедії «Володимир»Ф.Прокоповича. Ці ідеї підсусували Татіщев та Карамзін, хоча Грушевський, що змагався з поглядами Соловйова і Ключевського, здається не помітив цієї позірної несумісності.-с.26.