Проектування спортивних споруд

При розробці генпланів міст і генеральних схем розміщення фізкультурно-спортивних споруд одночасно складають детальні проекти спортивних комплексів. Для виявлення номенклатури споруд, їх найбільш оптимального розміщення, організації зв’язків між ними та з іншими закладами регулярно проводиться опитування населення і дослідження тенденцій розвитку фізкультури і спорту.

В основу проектування комплексу спортивних споруд покладено принцип різноманітного використання комплексу та інтенсивної експлуатації його впродовж всього року.

Комплекс повинен представляти собою сукупність закритих і відкритих споруд в пропорціях, що визначаються кліматичними умовами.

При виборі ділянки під спортивний комплекс необхідно враховувати наступні умови, які впливають на склад споруд і планування території:

1. Напрямок і характеристика міських магістралей.

2. Можливе влаштування автостоянок (1 машиномісце на 15...20 місць на трибуні).

3. Шляхи евакуації глядачів.

4. Придатність рельєфу, можливість використання земляних робіт.

5. Наявність водойм, що дозволяє включити в склад комплексу водні види спорту.

6. Наявність зелених масивів, що дає можливість використання їх для занять фізкультурою і спортом та для відпочинку жителів міста.

7. Напрямок вітрів.

8. Умови благоустрою території з врахуванням балансу земляних робіт.

9. Можливість використання комплексу для експлуатації його взимку.

Розміщення крупних спортивно-демонстраційних комплексів в містах безпосередньо пов’язано з його планувальною структурою і формуванням загальноміських центрів. Вибір території залежить від забезпеченості зручним транспортним зв’язком зі всіма районами міста, організації потоків глядачів, спортсменів і відпочиваючих на території спортивного комплексу.

Планування території спортивних споруд є комплексною задачею, при вирішенні якої повинно бути враховано створення найбільш сприятливих умов для змагань, тренувань, а також для відпочинку і проведення культурно-розважальних заходів.

Зонування території фізкультурно-спортивного комплексу визначається побудовою чітких графіків руху:

– глядачів при заповненні демонстраційних споруд і їх евакуації;

– спортсменів, учасників змагань і тренувальників, обслуговуючого персоналу і відпочиваючих на території спортивного комплексу.

Територія комплексу поділяється на такі зони:

– демонстраційну;

– навчально-тренувальну;

– адміністративно-господарську;

– відпочинку (парки).

В демонстраційній зоні розташовані основні споруди, вона безпосередньо зв’язана з головними шляхами евакуації глядачів і розвантажувальними майданчиками. Спортивні споруди цієї зони повинні мати зв’язок із спорудами для розминки і відпочинку спортсменів. Ядром спортивного комплексу є центральна арена або кілька основних спортивних споруд, розташованих на одному майданчику.

Приміщення для обслуговування спортсменів розміщують під трибунами споруд або віддаляють від основних споруд не більше, ніж на 200 м.

Навчально-тренувальна зона проектується для забезпечення проведення щоденних тренувань і розминок спортсменів.

Тут розташовують площинні і об’ємні спортивні споруди ізольовані від шумної демонстраційної зони.

Об’ємні споруди цілорічного користування розташовують біля спортивного комплексу і зупинок міського транспорту.

Взаєморозташування всіх об’єктів комплексу повинно забезпечувати необхідні функціональні зв’язки між елементами спортивного комплексу.

Адміністративно-господарська зона повиннамати зв’язок із усіма спортивними спорудами. Для під’їзду спеціальних машин влаштовують дороги, що не заважають руху основних потоків і нормальній експлуатації комплексу.

Зона відпочинку створюється ізольовано від усіх інших зон, із можливістю розміщення дитячої зони.

При розміщенні функціональних зон існує три основних схеми (рис. 3.7): периметральна; розосереджена; групова. Кожна з яких має ряд переваг і недоліків.

 

Рис. 3.7. Схеми організації території спортивного комплексу: а – розміщення функціональних зон; 1- демонстраційна; 2- учбово-тренувальна; 3 – адміністративно-господарська; 4 – зона відпочинку; б – принципові схеми розміщення; I – периметральна; II – розосереджена; III – групова

 

Периметральна схема розміщення покращує пішохідну і транспортну доступність спортивних споруд, звільняє центральну територію для тихого відпочинку. Однак, розташування спортивно-демонстраційної споруди поблизу меж комплексу ускладнює планувальне рішення. Влаштування розвантажувальних майданчиків і зупинок транспорту ізолює від міської забудови.

Розосереджена схема – застосовується при проектуванні спортивного комплексу на складному рельєфі. Надмірне роззосередження збільшує витрати на експлуатацію, ускладнює умови для створення зони тихого відпочинку. Проектування за такою схемою вимагає особливо ретельної розробки.

Групова схема дозволяє більш раціонально підходити до розташування спортивних споруд цілорічного використання. Легкоатлетичні зали, палаци спорту можливо розташовувати неподалік від меж комплексу, біля зупинок транспорту, а спортивні споруди великої місткості – на більш віддаленій відстані. Однак, розміщення окремих груп спортивних споруд ускладнює їх адміністративно-господарське обслуговування.

Останнім часом з’являються нові сучасні стадіони, розділені на ряд ізольованих територій, між якими проходять швидкісні транспортні магістралі. Таке розділення дозволяє використовувати невеликі території для розміщення крупних спортивно-демонстраційних споруд і забезпечувати їх транспортне обслуговування з мінімальною втратою часу для спортсменів та глядачів.

Для пониження рівня шуму, покращання складу повітря, теплового і вологісного режиму спорткомплексу, створюють спеціальні зелені насадження. Для захисту від забруднень влаштовують захисні зелені смуги шириною 20 м зі сторони забруднення і шириною 10 м з інших сторін.

Для покращення вітрового режиму створюють вітрозахисні смуги шириною 10 м зі сторони переважаючих вітрів, а при постійних сильних вітрах такі смуги влаштовують через кожних 200 м.

Суттєву роль для планування спорткомплексу відіграє рельєф місцевості. Багато спортивних споруд вимагають дуже великих горизонтальних ділянок, тому сприятливими для їх розміщення є спокійний рельєф із орієнтацією спортивних споруд за напрямками захід–схід, північний захід–південний схід або південний захід–північний схід.

При вирішенні питань вертикального планування спортивних комплексів необхідно прагнути мінімізувати об’єм земляних робіт звівши їх до нульового балансу. При неможливості виконання таких умов віддається перевага виїмкам, оскільки надлишок ґрунту може бути використаний для організації штучного рельєфу і влаштування трибун.

Поверхневі води з території невеликих спортивних комплексів відводяться відкритим способом; з крупних загальноміських спортивних комплексів з високим ступенем благоустрою – по закритій системі водовідведення.

Не завжди міські земельні ділянки відповідають гідрогеологічним вимогам, що висуваються при зведенні спортивних комплексів, тому для осушення території з високим рівнем ґрунтових вод (вище 0,7 м), затоплюваних, підтоплюваних і заболочених територій необхідно здійснювати:

– дренування всієї території або окремих полів і майданчиків;

– підсипку всієї території або окремих елементів комплексу;

– обвалування всієї території або її частини.

Відведення поверхневих вод з плоских спортивних споруд здійснюється за рахунок надання їм ухилу, від 0,1 % (максимальна величина поздовжнього ухилу для легкоатлетичних доріжок) до 1...2% (для тренувальних полів з трав’яним покриттям); найбільш оптимальні ухили – 0,3...0,6 %.

При будівництві плоских спортивних споруд доцільно влаштовувати дренаж з відведенням води в кільцеві колектори або суцільний прошарок дренуючого матеріалу товщиною 5...8 см. Труби дренажу вкладають на глибину не менше 40...50 см на відстані не більше 20 м один від одного, причому відстань може зменшуватися залежно від властивостей ґрунту.