Поиск:

Кількість річок та їх довжина у Північночорноморському басейні

[Ресурсы поверхностных вод..., 1978]

Категорія річок	Довжина, км	Загальна кількість	Довжина, км
Басейн річок, розташованих між Дунаєм та Дністром
Найменші	Менше 10
	10-25
Малі	26-50
	51-100
Середні	101-200
	201-300
Басейн річок, розташованих між Дністром та Південного Бугом
Найменші	Менше 10
	10-25
Малі	26-50
	51-100
Середні	101-200
Всього

4. Характеристика основних річкових басейнів України

4.2. Основні річкові басейни України

Розподіл малих річок в основних водозбірних басейнах України

Детальний облік кількості річок і вивчення структури річкової мережі дозволили визначити цікаву природну закономірність: прогресивне зростання кількості річок залежно від їх довжини або класу, що визначається порядком впадіння у головну річку. Як виявилося, число річок у міру зменшення їх довжини зростає в геометричній прогресії із знаменником, близьким до 3. Це означає, що в кожній з річкових систем, якщо розташувати річки, які входять до неї, в убиваючому (за довжиною) порядку, кількість їх збільшуватиметься приблизно так:

Клас річок	Кількість
Головна річка
Притоки I-го порядку	З
Притоки II-го порядку
Притоки III-го порядку
Притоки IV-го порядку
Притоки V-го порядку

Знаменник геометричної прогресії, однак, не завжди дорівнює трьом. Він може змінюватись від 2,5 до 3. За допомогою цієї закономірності, названої законом будови річкової мережі, використовуючи відомі властивості геометричної прогресії, можна підрахувати в будь-якому басейні кількість і протяжність річок, її питому густоту, тобто протяжність русел річок на 1 км² тощо.

Розподіл кількості малих річок в основних водозбірних басейнах держави представлений в таблиці 10 (у форматi 'doc' - 428 Kb) >.

5. Зональні особливості малих річок України та їхніх долин

[ 1 2 ]

5.1. Загальна характеристика

Залежно від фізико-географічних умов річки мають різний характер долин і річищ, похил, швидкість течії та водоносність. За цими ознаками малі річки на території України поділяють на три основні групи: річки низовин Полісся, річки почленованих рівнин та гірські річки. Поліськім річкам характерні широкі, здебільшого погано виражені долини та значно заболочені водозбірні басейни, незначні швидкості течії (0,2-0,3 м/с). Ці річки ніколи не пересихають. Друга група річок (сюди відноситься більшість українських водотоків Лісостепової та Степової зони) мають широкі, добре вироблені долини з пологими схилами. Швидкість течії цих річок дещо збільшується у повінь чи паводки (до 1,0 м/с і більше). Басейни цих річок здебільшого розчленовані ярами та балками. Гірські річки (тобто, ті, які розпочинаються в горах – Карпатських чи Кримських) – це особливий тип. Їм характерні неширокі, але глибокі долини із стрімчастими схилами; глибина долин змінюється у великих межах (від 600-700 м в горах і до 150-200 м у передгір’ях). Лише на ділянках виходів м'яких олігоценових порід долини річок розширюються, утворюючи круглі чи продовгуваті котловини. 5.2. Річки Полісся Група річок низовин Полісся менша порівняно з двома іншими. Протікають вони низовинами північної і північно-західної частини України. Мають невеликі похили (переважно до 1 м/км), широкі та слабкозаглиблені долини, значну заболоченість басейнів. Це зумовлює сильне заростання річок водною рослинністю. Ці річки характеризуються незначною глибиною врізу водозборів річок, поступовим переходом від інтенсивно заболочених заплави і надзаплавних терас до низьких і часто також заболочених вододілів. З поширеним розвитком лесовидних відкладів пов’язаний яружно-балковий рельєф і геоморфологічна виразність долин малих річок. Рельєфу басейнів малих річок характерні численні западини, озера, а також піщані пасма, горби, дюни, здебільшого закріплені сосновими лісами. Річкові басейни поліських річок характеризуються ще досить високою часткою природних ландшафтів у їхньому складі. Тут відносно високий (як на загальні показники для України) відсоток лісистості території, боліт та лучної рослинності. 5.3. Річки почленованих рівнин (Лісостеп та Степ) Ця група річок є найбільш поширеною в Україні. До неї належать притоки Дніпра, середньої частини Дністра, Сіверського Донця та річки Приазов'я. Вони протікають по Волинсько-Подільській, Правобережній, Придніпровській, Лівобережній та Середньоросійській височинах і Приазовському плато. Більшість річок починається з джерел, має широкі долини з пологими похилами, які переважно зменшуються в напрямі до гирла і найчастіше не перевищують 2-10 м/км. Швидкість течії при низькій воді – 0,2-0,5 м/с, а в повінь зростає до 1 м/с і більше. Водозбірні басейні, найчастіше, почленовані ярами і балками. Частина річок влітку пересихає. Для малих річок (зокрема, на Поділлі) нерідко характерний глибокий вріз вузьких, часом каньйоноподібних долин і своєрідна лівобережна асиметрія межиріч. Рельєф багатьох малих водозборів ускладнюється виходами твердих вапняків та яружно-балковими системами. Плоскі степові вододіли розділені широкими і глибокими долинами річок, басейни яких ускладнені яружно-балковими формами. Долинам річок характерне значне засолення. В умовах зони Степу з рідкою гідрографічною мережею водотік довжиною до 100 км нерідко розглядають як досить значний. Подібна річка може бути єдиним джерелом водозабезпечення району. Більшість рівнинних річок України характеризується чітко визначеною весняною повінню, низькою літньою меженню з окремими дощовими паводками, незначним осіннім підвищенням водності, низькою зимовою меженню, яка досить часто порушується паводками у відлигу. За весняну повінь проходить від 40 до 80%, а на деяких малих річках півдня – до 90 і навіть 100% величини стоку за рік. Значна кількість малих річок цієї групи, особливо в Степу, пересихає на тривалий час. Стік малих річок Причорноморської низовини і степового Криму формується переважно в лютому – на початку березня під час сніготанення. Річки цього району практично не мають підземного живлення і тому у маловодні роки влітку пересихають і перемерзають взимку. У дуже маловодні роки стоку може не бути протягом року і більше.

5. Зональні особливості малих річок України та їхніх долин

[ 1 2 ]

5.4. Гірські річки Гірські річки течуть у районах Карпат і Кримських гір, мають великі падіння – до 60-70 м/км у верхів'ях і до 5-10 м/км у передгір'ях. Долини їх неширокі із стрімчастими схилами; глибина долин змінюється у великих межах – до 600-700 м в горах та 150-200 м у передгір'ях. Русла неглибокі, завширшки 10-20 м; швидкість течії велика – 1-2 м/с, а при проходженні паводків може досягати 3-5 м/с і більше. Ерозійні процеси тут інтенсивні. Гірські річки Карпат мають постійну течію протягом усього року, пересихають дуже рідко і на короткий строк, можуть перемерзати у верхів'ях взимку. Річки, що стікають з Кримських гір, змінюють водоносність у широких межах і часто пересихають. Гірським річкам не характерне звичайне для рівнинних річок поступове розширення долини в цілому і заплави, зокрема, від витоків до гирла. Розташовані річкові долини поперек гірських хребтів. Ширину долини визначає структура рельєфу територій. Долини річок переважно вузькі, часто з крутими і прямовисними схилами. Лише на ділянках виходів м'яких олігоценових порід долини річок розширюються, утворюючи круглі чи продовгуваті котловини. Поперечне розташування річок обумовлює проходження водотоку, як правило, усіх висотних поясів і поступову зміну поясних ландшафтних і рослинних комплексів по долині зверху до низу. Цим гірські річки відрізняються від рівнинних, долини яких у ландшафтно-геоботанічному плані більш-менш однакові (азональні) по всій довжині. Характерною рисою для гірських районів є нерівномірний розподіл річного стоку та його паводковий режим. На весну припадає приблизно 10-22%, на літо – 41-53%, на осінь – 11-15%, на зиму – 18% стоку. Ще однією характерною рисою гірських річок є значна кількість твердого стоку. Традиційно річкові наноси поділяють на завислі (наприклад, мулові та піщані часточки) і рухомі (галька). На рівнинних річках у завислому стані транспортується до 90% твердого стоку. На гірських може бути навпаки – по дну течією можуть переноситися понад 90% наносів. Потужність твердого стоку обумовлюється еродованістю територій, глибиною врізу річкової долини, характером атмосферних опадів тощо. Для більшості річок рівнинної України основна частина наносів (не менше 50%) проходить весною під час повені. Переважна кількість наносів гірських річок переноситься під час паводків. Гірські ландшафти порівняно з рівнинними характеризуються більш складними екологічними умовами, що, звичайно ж, впливає на темпи стоку, розподіл водних ресурсів територією басейну, формування різноманітних типів ґрунтів, рослинності тощо. Різноманіття екологічних факторів та їх досить різка зміна залежно від висоти рельєфу визначає так звану “поясність” (вертикальну зональність) у розподілі природних комплексів. Рослинність гірських Карпат змінюється за законами вертикальної зональності. На підзолистих ґрунтах передгір'їв (до 600 м) ростуть мішані ліси (бук, граб, смерека, ялина), на гірських підзолистих ґрунтах (до 1200 м) – букові ліси, вище – мішані (бук, ялина, явір, береза, смерека), вище 1200 м – ялинові ліси з чорницею і мохом в нижньому ярусі. Для гірського поясу (1500-1800 м) характерні субальпійські й альпійські (вище 1800 м) луки або полонини, де панують осоки, мох, рододендрон, брусниця тощо. Рослинність Гірського Криму також підпорядкована вертикальній зональності. У нижньому поясі переважають кипариси, лаври, олеандри, поширені зарості сухолюбних чагарників і трав'янистої рослинності. Верхній, більш вологий пояс південних схилів вкритий дубом, сосною, ще вищий – буком з домішкою граба, груші, клена. Річки Українських Карпат окрім типових рис, притаманних гірським водотокам, вирізняються низкою особливостей. На території Карпат формується близько 38% річкового стоку України. Тут нараховують понад 31 тис. річок, потічків, понад 2300 ставків загальною площею 11,2 тис. га з об’ємом води 144,3 млн. м³. Практично всі річки (окрім Тиси, Дністра, Прута та Західного Бугу) – малі. За показниками річкового стоку Українські Карпати є унікальним районом. Загальний середньорічний стік карпатських гір становить 18,65 км³ води, або 37,3% стоку, який формується в Україні. Питома водність на 1 км² тут досягає 420 тис м³, тоді як по Україні – всього 83 тис. м³. Питома водність на 1 людину в Карпатах становить 3,9 тис м³, тоді як по Україні – 1,8 тис м³. Карпатські річки пройшли тривалий шлях розвитку. Після завершення потужних тектонічних процесів і народження Карпат водні потоки, стікаючи з гір, порожистими, кам’янистими ложами прокладали собі шлях до морів. Сформувалася складна, потужна мережа гірських річок. Струмки та потічки, прямуючи на захід та північ, дали життя Сану – притоку Вісли, який несе свої води до Балтійського моря. А водні потоки північно-східних та південних відрогів Карпат кожен своїм шляхом полинули на південь, до теплого Чорного моря. На північно-східних хребтах Карпат розпочинається Дністер, бурхливий потік якого, вбираючи в себе силу-силенну гірських потічків і приток, вимив глибоку долину з мальовничими каньйонами, порогами та берегами-скелями. Із джерел на південних верховинах живляться Тиса, Прут та Серет, що поміж скель та низовин шукають свій шлях до Дунаю. Річки Карпатського регіону України належать до трьох великих річкових басейнів – Вісли (через верхів’я Сану), Дністра (правобережні притоки) та Дунаю (мережі Тиси, Пруту й Серету) і протікають територіями Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей. Переважна більшість водних артерій Карпат – складова басейну Дністра та Дунаю. Всього на території регіону є три водотоки довжиною понад 200 км, 39 – протяжністю 50 км і більше та близько 460 – понад 10 км. А невеличких річок і потоків на Карпатських схилах нараховується понад 10 тис. Основні Карпатські річки – Тиса, Прут, Серет і Дністер – збирають свої води з території понад 30 тис. км². Їх потоки формуються за рахунок міріадів найдрібніших струмочків, сотень тисяч гірських потічків, тисяч малих річок – приток 3-го, 4-го, 5-го порядків. Хоча площа Українських Карпат складає лише 6% площі держави, тут формується третина її річкового стоку. Густота річкової мережі в Карпатах найбільша в Україні. Здебільшого вона становить понад 0,5 км/км2, в окремих районах – 1,5 км/км² (для основних територій України – 0,10-0,15 км/км²). Найбільша вона для малих річок 1-го та 2-го порядків. У гірських районах ці водотоки у 4-5 разів менші за довжиною, у 10 разів – за площею водозбору, у 3–4 рази – за шириною басейну, а густота річкової мережі у 4,4 рази більша, ніж на низовинах. Карпатські ріки відзначаються і найбільшою водністю у нашій державі. Їх загальний середньорічний стік становить 16 млрд. м³. Приблизно половина його припадає на Закарпаття. Обриси та напрямки річкових долин Карпатських річок визначили гори. Поглянувши на карту, ви побачите, що долини Стрию і Пруту мають вигляд чіткої дуги, зверненої на захід. Це результат коливань землі під час останньої фази складчастості Карпат. Водні ж потоки, що стрімко врізалися в гірські породи, руйнуючи й переносячи їх, у свою чергу “перемальовували” карту землі, відіграючи значну роль у формуванні гірських ландшафтів. Розмиваючи гірські схили, ріки зближували верхні ділянки протилежних долин, поступово звужуючи та понижуючи вододільні хребти. Так утворилися гірські перевали: Верецький (результат зниження вододілів між Стриєм і Латорицею), Яблунецький (між Прутом і Тисою), Вишківський (між верхів’ями Свічі та Ріки), Ужоцький (біля витоків Сану й Ужу). Головний вододіл Карпат проходить північно-східними вершинами Горган. По обидва його боки лежать два гідрографічні райони: на північному сході – басейни Дністра, Пруту і Серету, на південному заході – басейн Тиси. Бурхливі гірські річки нерідко пробивали собі нові русла, вклинювались у сусідні басейни. Притоки Тиси, наприклад, змістивши головний вододіл Карпат, перехопили притоки Дністра, а Стрий – верхів’я Сану. Вчені наводять чимало прикладів перехоплення річок і перебудови річкової мережі також і в Передкарпатті. Колись Прут північно-західніше Чернівців впадав у Дністер, Бистриця Надвірнянська – в Прут, а Черемош зливався з Рибницею. Долини гірських річок, як правило, пересікають три основні гірські пояси (зони): верхній гірський, середній гірський та нижній передгірський. Верхній гірський пояс (нижня межа проходить на відмітці 1250 м н.р.м.) – це пояс високогірних лук (полонин) і низькорослих сланких чагарників (стелюхів). Тут формуються притоки останнього порядку – струмки та потічки, з яких, власне, і починаються гірські річки. Саме від їх функціонування залежить стабільність режиму усієї річки. Середній висотний пояс, або пояс гірських лісів, починається на межі 850 м н.р.м. На його території протікають притоки 1-го і 2-го, рідше 3-го порядків. Це ділянки, де гірські схили найбільш круті, нахили їхніх русел більш виражені, тому тут дуже сильні ерозійні процеси. Нижньому передгірському поясу з нижньою межею 450 м н.р.м. характерний відносно спокійний малюнок рельєфу. Тут з’являються заплави і перші надзаплавні тераси. В гідрологічному відношенні пояс виконує трансформаційну або колекторну функцію, оскільки русло річки має пропускати під час паводків всю масу води, що стікає з території басейну. Ця територія найнебезпечніша у плані безпосереднього руйнування народногосподарських об’єктів. Тут часто розвиваються бокова і донна ерозії русла, надзаплавних терас, де, здебільшого, побудовані дороги, інженерні споруди, будинки тощо. Очевидно, що руйнівна сила води в нижньому поясі прямо пропорційна гідрологічному стану двох верхніх поясів. Основне завдання русла на цій ділянці – чим скоріше пропустити воду. Виходячи з гір на низини (наприклад, Закарпатську), гірські річки поступово набувають характеру рівнинних. Тут можна спостерігати широкі річкові долини з терасоподібними схилами, виробленою заплавою. Особливістю басейнів річок Карпатського регіону є їх відносно значне залісення. Лісистість гірських водозбірних площ регіону складає 45-65%, окремих річок – до 90% (на решті території України – 10-30%). Умови формування крупних паводків у басейні Тиси (південно-західні схили Карпат) та у басейнах Дністра і Пруту (північно-східні схили) різняться. Незважаючи на те, що сума опадів і водозбірна площа на південно-західних схилах більші, а самі вони крутіші, ніж північно-східні, модулі максимальних витрат води на річках басейнів Дністра і Пруту вищі. Саме тому бурхливіші тут і літні паводки, які іноді бувають катастрофічними. Встановлено також, що на північно-східних схилах найбільші паводки – зливові, а на південно-західних – змішані, переважно зимові. Найбільші паводки на Закарпатті відбуваються у зимовий період, коли зливи співпадають з таненням снігу, причому повені не поширюються за межі області. Найбільші ж зливові паводки Передкарпаття проходили у літній період і охоплювали не тільки басейни Дністра і Пруту, а частково й Тиси і таким чином поширювалися на Закарпаття. Річки Криму, що беруть свій початок на північних схилах Кримських гір, окрім типових гірських ділянок у верхній течії, вирізняються наявністю рівнинних у середній та нижній течії. Верхів’я річки відноситься до гірського водозбору, що характеризується високим ступенем розчленування (особливо вертикального), загальною спрямленістю і звуженістю річкової долини, яка часто має форму ущелини або каньйону, невиробленістю поздовжнього профілю річища. Серед терасових рівнів переважають ерозійні та цокольні. Переважаючі сучасні геоморфологічні процеси – розмив берегів, ерозія, лавини. Річки характеризуються найбільшими значеннями водності на верхніх ділянках і значним її зменшенням на середніх та нижніх ділянках. Можуть пересихати на значний період чи переходити у підземні (карстові) потоки. У режимі рівнів річок Криму виділяють два періоди: перший осінньо-весняний (протікає з листопада-грудня по квітень-травень) характеризується підвищеним станом вод та частими паводками, другий (решта проміжку року) вирізняється низьким меженним рівнем та пересиханням. Басейни у середній та нижній течії (лісостепова та степова передгірні частини Криму) відрізняються незначним розчленуванням, вирівняною поверхнею, наявністю численних замкнутих западин (поди) і типовими степовими ландшафтами.

6. Особливості формування гідрологічного і гідрохімічного режимів малих річок України

[ 1 2 3 4 5 ]

Головне джерело живлення річок – атмосферні опади. Рівнинні річки живляться в основному (50-80%) талими сніговими водами, гірські – дощовими. Підземне живлення для річок більшої території республіки становить 10-20% і тільки для окремих з них – до 50%. В Україні в середньому за рік випадає 377 км³ атмосферних опадів (або 625 мм). Проте їх кількість у різних частинах республіки неоднакова, що зумовлено географічним положенням місцевості, неоднорідністю рельєфу та іншими факторами. Найбільше опадів за рік випадає в Карпатах (900-1200 мм і навіть понад 2000 мм в окремих районах), найменше – на узбережжі Чорного та Азовського морів (близько 350-500 мм). Середньорічна кількість опадів на Поліссі дорівнює 650-700 мм, у Лісостепу – від 550 до 650 мм. У Криму із збільшенням висоти місцевості над рівнем моря річні суми опадів зростають від 450 мм у степовій зоні до 1000 мм і більше у горах. У Гірському Криму та на Південному узбережжі Криму переважають зимові опади, а на решті території України – літні. Але лише невелика частка атмосферних опадів (всього 52,4 км³, або 86,8 мм) трансформується у річковий стік. Решта вологи витрачається на випаровування і транспірацію рослинами. На рівнинній території випаровування зменшується у напрямі з північного заходу на південний схід від 500-570 до 400-450 мм. Розглядаючи співвідношення між опадами і випаровуванням, неважко помітити, що найбільша різниця між ними в Карпатах та гірській частині Криму, а найменша – в південних низовинних районах морського узбережжя. Тому і стік річок найбільший у Карпатах та Гірському Криму, а найменший – на півдні республіки. Оцінюючи водні ресурси, що несуть українські річки, не можна не брати до уваги і обставини, які ускладнюють їх використання. Це, по-перше, значні коливання річкового стоку у часі. У маловодні посушливі роки об'єм річкового стоку значно менший, ніж у середні за водністю. Так, річковий стік, що формується в межах республіки у дуже маловодні роки, становить усього 29,7 км3 і майже у 2 рази менший від середньої багаторічної величини. Нерівномірно розподіляються водні ресурси і за сезонами року, не відповідаючи, як правило, потребам водокористування. По-друге, це нерівномірний розподіл річкового стоку по території, внаслідок чого водозабезпеченість окремих адміністративних областей неоднакова. Найбільшу кількість води у річках мають західні області: Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська. Загальний середньорічний стік 31 тис. річок, що стікають з Карпатських гір, становить 18,6 км³, або 35% стоку, який формується на території України. Близько 43% його припадає на Закарпаття. За показниками водозабезпеченості території прикарпатські області є унікальним районом. Питома водність на 1 км2 тут досягає 330 тис. м3, тим часом як в цілому по Україні – всього 86,8 тис. м³. Питома водність на одну людину в західних областях становить 2,9 тис. м³, тоді як у середньому по республіці – 1,03 тис. м³. Порівнюючи наявні водні ресурси з потребами у воді населення і народного господарства західних областей, які не перевищують нині 1,2 км³, видно, що частка останніх становить всього 6% середньорічного місцевого стоку. Найменш забезпечені водою південні області України, які найбільше її потребують для розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва. Так, у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській, Херсонській областях і Республіці Крим на 1 км² території припадає від 5-10 до 38 тис. м³ води у середній і 0,7-16 тис. м³ у дуже маловодний рік, а на одну людину тут у 15-20 разів менше води, ніж у західних областях. У південних районах (степова зона), які займають 34% території республіки, річки несуть тільки 10% стоку України. До того ж хімічний склад речовин, розчинених у воді окремих річок, особливо у Приазов'ї і на Донбасі, такий, що воду для використання у народному господарстві слід попередньо обробляти.

6. Особливості формування гідрологічного і гідрохімічного режимів малих річок України

[ 1 2 3 4 5 ]

Гідрологічний режим

Річна зміна рівнів води на річках рівнинної частини України (Західнополіського, Східнополіського, Волинського, Верхньо- та Нижньодніпровського, Ворскло-Пселського, Подільського, Верхньо- та Середньобузького гідрологічних районів) характеризується високим весняним водопіллям, яке може проходити з кількома піками (обумовленими нерівномірним таненням снігу або випаданням дощів) і низькою літньою меженню. Навесні рівні води у більшості випадків піднімаються на кілька днів раніше скресання. Не поодинокі випадки, коли на малих річках максимальні весняні рівні проходять при льодоставі. Початок водопілля на малих річках – частіше в першій-другій декаді березня, інколи в другій-третій декаді лютого. Закінчується водопілля у другій половині квітня, іноді в першій декаді травня. На деяких річках, особливо річках Приазов'я, лівих притоках середньої течії Дніпра тощо, під час льодоходу утворюються затори, які зумовлюють значні підйоми рівнів. Інтенсивність підняття і загальне підвищення рівнів води весною різноманітні і залежать від гідрометеорологічних умов весняного періоду і гідрографічної будови річкового басейну. Найбільш часто рівні води весною за добу піднімаються на 20-40 см, інколи (максимальні спостережені) на 100-200 см. На річках з великою заболоченістю басейнів і широкою заплавою максимальне підняття рівнів не перевищує 100 см на добу. Загальне підняття рівнів у весняну повінь змінюється у значних межах і становить: при низькій повені –1,0-2,0 м, при середній – 2,0-4,0, при дуже високій – 5,0-6,0 м. На заболочених річках з широкими заплавами (Турія, Стохід, Уборть, Ірша та ін.) загальне підняття рівнів не перевищує 2-3,5 м навіть у роки з дуже високою весняною повінню. Літньо-осіння межень триває з травня до жовтня-листопада і часто порушується формуванням дощових паводків, висота і частота повторення яких збільшується з півночі на південь і південний захід. Осінні обложні дощі підвищують рівні води. Стійка зимова межень із сталим льодовим покривом буває лише на річках північного сходу республіки. На решті території відлиги часто формують зимові паводки, які порушують льодовий покрив. Особливо часто зимові паводки бувають на річках Приазов'я. На малих річках у суворі зими спостерігається перемерзання, яке триває від кількох днів до 2 місяців. Підйом рівнів весняної повені на річках гірських районів (Закарпатського і Передкарпатського) найчастіше починається в середині – наприкінці березня, одночасно з початком сніготанення в горах. Водопілля нерідко проходить кількома хвилями і часто ускладнюється або посилюється дощами. У таких випадках гребінь другої хвилі значно перевищує гребінь першої. Найвищі рівні весняної повені спостерігаються на малих річках звичайно в другій-третій декаді березня. Триває водопілля близько 1,5-2 міс. За ним йдуть літні дощові паводки, максимальні рівні яких перевищують максимальні рівні весняної повені на 0,5-1,5 м. У багатоводні роки відмічається до 8-10 та більше паводків, середня тривалість яких на малих річках становить 5-10 діб. Обложні дощі восени зумовлюють значні підйоми рівнів, які інколи досягають 2-3 м. Зимові рівні нестійкі, їх коливання зумовлюються частими відлигами, що супроводжуються дощами. У таких випадках бувають значні паводки з підйомами рівнів до 2-3,5 м. В режимі рівнів річок Криму відмічаються два періоди: перший – з листопада-грудня до квітня-травня з досить частими паводками і другий – в інші місяці року. Найбільш високі паводки спостерігаються в зимово-весняний період. Вони зумовлені: взимку – відлигами, навесні – таненням снігу на головній гряді. Взагалі весняну повінь тут виділити дуже важко, тому що сніготанення супроводжується дощами. Крім того, значну частину талих вод поглинає карст, а часті зимові відлиги не сприяють формуванню значних снігозапасів у річкових басейнах.

6. Особливості формування гідрологічного і гідрохімічного режимів малих річок України

[ 1 2 3 4 5 ]

Термічний і льодовий режим

Термічний і льодовий режим річок формується під дією трьох основних груп факторів: термічних, які обумовлюють тепловий баланс річки в різні пори року; морфометричних (зміна похилів, глибин та ширини русел), які впливають на зміни умов формування термічного і особливо льодового режимів річок або їх окремих ділянок; антропогенних, тобто різних видів господарського використання річок. Головний фактор термічної групи – сонячна радіація – має зональний характер розподілу по території. Разом з тим водність річок і морфологічні особливості їх русел, підземні води і антропогенні фактори викликають значні локальні зміни у термічному та льодовому режимі, які нерідко домінують над зональними. Тому в розподілі характеристик термічного і льодового режимів річок по території України відмічається значна строкатість. Термічний режим характеризується зміною температури води протягом року від дати стійкого переходу через 0,2°С навесні до дати стійкого переходу восени (початок льодових явищ). Середні багаторічні дати переходу температури води через 0,2°С навесні на ділянках рівнинних річок з природним термічним режимом і помірним ґрунтовим живленням становлять: на північному сході – кінець березня – початок квітня, в центрі республіки – середина березня, на півдні – перша декада березня. Найбільш ранні дати – відповідно середина другої декади березня, середина другої декади лютого, перша декада лютого. Найбільш пізні дати – середина другої декади квітня, кінець першої декади квітня, середина третьої декади березня. Стійкий перехід температури води через 0,2°С восени щорічно відмічається лише на північному сході України, і відбувається це найчастіше з кінця листопада до середини першої декади грудня. На річках північного заходу такий перехід спостерігається в 80-85% загальної кількості років і настає наприкінці першої – на початку другої декади грудня. Це зумовлено не стільки кліматичними умовами, скільки напрямком течії річок (з півдня на північ) та значним підземним живленням. На річках центральної частини республіки кількість років із стійким переходом температури води через 0,2°С восени зменшується до 70-80%, а на річках південного заходу (межиріччя Дунаю і Дністра, Дністра і Південного Бугу) – до 10%. Найвищі значення температури води спостерігаються найчастіше в липні і становлять на північному сході 25-27°С, в центрі – 26-28°С, на півдні – 28-30°С. На річках Карпат і Криму відмічена вертикальна зональність температури води. Середні дати початку стійких льодових явищ на річках північного сходу – 10-15 листопада, центральної частини республіки – 16-25 листопада, півдня – 26 листопада – 5 грудня. Ранні терміни початку стійких льодових явищ випереджають середні на два-три тижні, а пізні – запізнюються на місяць і більше. Льодостав на всіх річках (крім верхніх приток Десни, Сіверського Донця і Оскола) протягом зими часто порушується скресом під час відлиг. Стійким вважається льодостав тривалістю 20 і більше діб. Навесні льодовий покрив руйнується під впливом тепла і механічної дії води. Крім того, на строки скресу впливає і товщина льодового покриву. Середні строки скресу на річках північного сходу – в другій половині березня, на річках південного заходу – на початку березня. Повністю очищуються від льоду річки через 5-10 діб після скресання.

6. Особливості формування гідрологічного і гідрохімічного режимів малих річок України

[ 1 2 3 4 5 ]

Твердий стік

Річки України переносять багато твердих часток-наносів, які утворюють твердий стік. Кількість і склад їх різні, що залежить від фізико-географічних особливостей території, де протікають річки, та інтенсивності процесів ерозії в їхніх басейнах. За оцінками спеціалістів, у русла малих річок держави щороку змивається в середньому 120 млн. т ґрунту. Найголовнішими факторами формування твердого стоку є еродованість території, глибина врізу річкової долини, характер атмосферних опадів. Важливе значення має також природна або штучна зарегульованість річкового стоку. Сумісна дія цих факторів зумовлює те, що середня багаторічна мутність води різних річок коливається від одиниць до сотень і навіть тисяч грамів на 1 м³. Із збільшенням розмірів річок мутність води і модуль твердого стоку переважно зменшуються. Це обумовлено більшою пологістю схилів на великих водозборах, зменшенням транспортуючої здатності потоку та ін. Традиційно річкові наноси поділяють на завислі і рухомі. Такий поділ є умовним, оскільки одні й ті ж наноси залежно від швидкості течії можуть переходити в завислу чи рухому форму. Разом з тим встановлено, що на рівнинних річках у завислому стані транспортується до 90% твердого стоку. На гірських річках це відношення може змінюватися майже на протилежне. На рівнинних річках процес обміну частинками, що знаходяться у товщі потоку і лежать на дні, відбувається безперервно. Це зумовлює і безперервність процесу руслоформування. Рухомі наноси в рівнинних річках здебільшого пересуваються у вигляді пасм. В гірських річках завислі наноси протягом більшої частини року з донними відкладами не обмінюються. Руслоформування відбувається тут періодично – тоді, коли витрати води і швидкість течії стають достатніми для розмиву наносів, що складають русло. Транспортування рухомих наносів в цих умовах проходить у безструктурній формі. На півночі республіки (у лісових районах) при достатньому та надмірному зволоженні і малопересіченому рельєфі процеси ерозії розвинені слабо. Лучна, лучно-болотна і прибережна рослинність, розвинена в неокультурених долинах, перехоплює весь поверхневий змив, не допускаючи потрапляння теригенного матеріалу в річки. Води річок, що течуть у цій зоні, мало насичені наносами: їх середня річна концентрація (мутність води) не перевищує 20-50, а найбільша досягає 200-300 г/м³. У Лісостепу, де багато суглинкових відкладів та надзвичайно висока розораність, водна ерозія охоплює великі площі. Це зумовлюють і кліматичні особливості зони: сильні відлиги взимку і інтенсивні літні зливові дощі. Тому мутність вод у річках збільшується – середня річна її величина варіює від 100-250 до 500 г/м³ у межах Подільської височини, а максимальне значення мутності досягає навіть 3000 г/м³. Малі водотоки в період паводків можуть перетворюватись на грязьові потоки. Річки степової зони ще мутніші, чому сприяють майже на 100% розораність території, наявність суглинків, які легко піддаються змиву, а також кліматичні умови. Концентрація наносів у водах – 250-500 г/м³, а в межах височин – перевищує 500 г/м³; мутність тимчасових водотоків набагато вища. Наноси водотоків рівнинної території майже всі переміщуються у завислому стані і в основному при весняних водопіллях та літніх наводках. Річки Карпат характеризуються паводковим режимом і несуть велику кількість наносів різного складу та з частками різних розмірів. З полонин стікають потоки мутністю, яка рідко перевищує 100-300 г/м³; дещо більша насиченість наносами вод, що стікають із залісених схилів, – 300-500 г/м³. Проте, навіть незначне порушення дернини на полонинах чи вирубування лісів значно збільшують еродованість території та мутність води. На рівнинній частині Криму середня мутність річок становить 20-50, а на сході і заході півострова – до 100 г/м³. У гірській частині, де ерозійна діяльність вод значно інтенсивніша, мутність вод збільшується і досягає 500-1000 г/м³ при переважному значенні 250-500 г/м³. У Карпатах і Криму при випаданні зливових дощів на невеликих річках можуть формуватися селеві потоки. Вирубування лісу у передгір'ях Карпат призвело до того, що у 1970-80-ті роки твердий стік збільшився удвічі. В ряді випадків його збільшенню сприяло влаштування руслових кар'єрів і зниження базису ерозії. Деяке збільшення твердого стоку трапилося на річках Волинсько-Подільської височини. Насамперед це зумовлено посиленням ерозії внаслідок збільшення розораності і значного поширення просапних культур. Зростанню твердого стоку сприяло також припинення роботи водяних млинів і спорожнення ставів, що існували раніше. Відносна ерозійна стійкість земель на рівнині разом з акумуляцією наносів у ставах і водосховищах зумовили деяке зменшення твердого стоку на більшій частині Лівобережжя і у Поліссі. Характерною особливістю твердого стоку малих річок є значна внутрішньорічна мінливість. Здебільшого він формується в період весняної повені і кількох дощових паводків. Частка твердого стоку, що припадає на весняну повінь, за багаторічний період змінюється від 80% на північному сході республіки до 20% і менше на півдні і в Карпатах. Спроможність потоку транзитом переносити більшу частку схилових наносів є важливою властивістю річок, що оберігає русла від замулення. Разом з тим, русла при значному посиленні ерозії поступово замулюються і відмирають. Цей процес поряд із заростанням призводить до скорочення довжини малих річок і зменшення їх кількості. Особливо характерне скорочення гідрографічної мережі для річок степової і лісостепової зон. Близький до природного русловий процес зберігся лише в районах з відносно слабкою господарською діяльністю (Полісся, верхній пояс Карпат).

6. Особливості формування гідрологічного і гідрохімічного режимів малих річок України

[ 1 2 3 4 5 ]

Гідрохімічний режим

Вода в малих річках України має різний хімічний склад і неоднакову мінералізацію, що зумовлено природними умовами формування стоку. Головною особливістю територіального розподілу показників сольового складу є чітка гідрохімічна зональність із північного заходу на південний схід. Ця зональність не залежить від напрямку течії річок і добре узгоджується з фізико-географічними зонами. На Поліссі хімічний склад води формується під впливом надмірного зволоження території і характеризується незначною мінералізацією – від 170 до 460 мг/л, яка дещо збільшується в річках басейну Західного Бугу – до 565 мг/л. Поліські річки дренують багаті на карбонатні породи верхньокрейдові і третинні відклади, тому води в них гідрокарбонатно-кальцієві. У Лісостепу склад води також гідрокарбонатно-кальцієвий, однак мінералізація їх становить 600-1000 мг/л. У нижніх частинах Псла, Сули, Ворскли води їх приток гідрокарбонатно-магнієво-натрієві. Сольовий склад річкових вод Степу зумовлений наявністю у ґрунтах легкорозчинних солей з переважанням сульфатів і хлоридів натрію та магнію. Тому на півночі зони води гідрокарбонатно-кальцієві, мінералізація їх досягає 1000 мг/л; на півдні мінералізація збільшується, змінюється і сольовий склад. На заході південної частини та крайньому півдні зони води сульфатно-натрієво-кальцієві і сульфатно-хлоридно-натрієві, мінералізація – 2000-5000 мг/л. У центральній та східній частинах річкові води сульфатно-кальцієво-натрієві, мінералізація їх – 1000-2000 мг/л. У степовому Криму вони сульфатно-хлоридно-натрієві і хлоридно-натрієві, їх мінералізація – близько 2000 мг/л. Наявність карсту в Гірському Криму зумовлює збагачення води річок гідрокарбонатами кальцію і магнію. Мінералізація їх варіює від 335 до 457 мг/л. Мінералізація річкових вод Карпат невисока: на правих притоках Дністра (Стрий, Свіча, Ломниця) – 170-250 мг/л, у басейні Тиси – 142-260 і у верхів'ях Пруту – 190-354 мг/л. Води тут дуже бідні на кальцій та деякі мікроелементи, наприклад, йод. Від мінералізації прямо залежить жорсткість річкових вод. У річках Полісся та Карпат вона коливається від 1,5 до 6 мг-екв/л, на малих річках басейнів Росі, Тясмина, Сули, Трубіжу, Псла, Ворскли не перевищує 7,3 мг-екв/л, на річках басейну Сіверського Донця – 6,1-15, а у Приазов'ї – 20-40 мг-екв/л. У Криму жорсткість води гірських річок незначна (3,8-5,1 мг-екв/л) а степових – до 20 мг-екв/л. Таким чином, зміна мутності і хімічного складу води в малих річках України має зональний характер.

7. Фауна і флора. Релікти та ендеми. Історія формування біоти малих річок України

[ 1 2 ]

В екосистему включають дві найважливіші складові – біоценоз та біотоп. Біотоп – це природний, відносно однорідний життєвий простір біоценозу, який охоплює мінеральні та органічні речовини, кліматичні фактори, фізико-хімічні властивості субстрату. Біоценоз – біологічна система, що являє собою сукупність популяцій різних біологічних об'єктів, які населяють певний біотоп і зв'язані з ним обміном речовин і енергії. Біоценоз разом з біотопом створює діалектичну єдність екосистеми, стійкість якої зумовлена гомеостазом між біотопом та біоценозом. В малих річках розвивається складний комплекс водяної та водно-болотної рослинності і не менш різноманітної фауни. Організми, що живуть тут, набули ряд адаптацій (пристосувань). Планктонні організми (з рослин – водорості, з тварин – інфузорії, коловертки, гіллястовусі й веслоногі рачки) мають питому вагу, що наближається до питомої ваги води. Бентосні ж тварини (тобто ті, що мешкають на дні водойми) мають більшу вагу та інші пристосування для донного існування. Серед останніх спостерігається високий ступінь спеціалізації. Тут є тварини, здатні прикріплюватися до занурених у воду предметів, наприклад дрейссена, моховатки, губки; є такі, що закопуються в ґрунт, – олігохети, деякі м'якуни, личинки комах; є види, що риють нори в глинистому ґрунті (деякі одноденки); є такі, що мешкають під камінням та іншими зануреними предметами; є тварини, що живуть у водних заростях тощо. Прісні води заселені організмами пізніше, ніж світовий океан, причому як вихідцями з останнього, так і видами, що потрапили сюди вже із суходолу. Розвиваючись у прісноводних умовах, які, на відміну від моря, характеризуються нестійкістю (прісні озера міліють і висихають, річки, залежно від тектоніки, то втрачають своє русло, то міліють, то зовсім зникають; болота пульсують), прісноводні види виявились більш пристосованими до впливу несприятливих факторів, ніж морські, і виробили кращу здатність до виживання, переселення з однієї водойми в іншу. І чим довша історія існування того чи іншого прісноводного виду, тим краще він пристосований до коливань несприятливих зовнішніх факторів середовища. Первинним біологічним субстратом для формування гідробіоценозу в річці, особливо малій, є рослинні угруповання. Особливо велику середовищеутворюючу роль для гідробіоценозу відіграють вищі водні рослини. Вищі водні рослини відіграють роль первинних продуцентів органічної речовини та кисню, беруть активну участь у самоочищенні води, виконують бар'єрну функцію на шляху надходження органічних та мінеральних забруднень з водозбірної площі у річку, а головне – є субстратом для річкового біоценозу в цілому. Вищі водні рослини зосереджені по берегах річок, затоках, мілководдях. При незначній течії та глибині ними може заростати навіть все русло. Вищу водну рослинність поділяють на повітряно-водну, занурену та з плаваючими листками. Повітряно-водні рослини за допомогою коріння прикріплені до ґрунту чи донних відкладів. Частина їх знаходиться у воді, а частина – над водою, в повітряному просторі, звідки і пішла їх назва. Молоді пагони можуть знаходитись цілком у воді, а берегові зарості – у повітряному просторі. До цієї групи рослин належать: очерет звичайний, рогіз вузьколистий, рогіз широколистий, куга озерна, або комиш, татар-зілля болотне (лепеха), частуха подорожникова, сусак зонтичний, стрілолист звичайний, їжача голівка пряма, рис водяний, або цицанія водяна, лепешняк великий та багато видів осок. Занурені рослини залежно від виду можуть бути закріпленими до дна або вільноживучими. До них належать такі поширені види: рдесники блискучий, пронизанолистий, гребінчастий, водопериця колосиста, кушир занурений, водяний різак алоевидний, елодея канадська або водяна чума. Рослини з плаваючими листками представлені такими видами: гірчак земноводний, латаття біле та сніжно-біле, глечики жовті, водяний горіх. Рослини вільноплаваючі: ряска мала, ряска триборозенчаста, ряска багатокоренева, або спіродела, сальвінія плавуча, пухирник звичайний, жабурник. Зелені нитчасті водорості обплітають коріння та пеньки, вищі водні рослини, нерідко вистеляють дно біля берегів та на мілинах. Особливо багато їх розвивається в стариках разом із зануреними вищими рослинами. Утворюють вони також зелені “килими” з біомасою 2-З, а інколи до 4-6 кг/м² водної поверхні. Оскільки в малих річках України є похідні як від морської, так і від наземної фауни, розрізняють первинноводних і вторинноводних представників тваринного світу. Перші досить часто не мають навіть далеких родичів серед морської чи сухопутної фауни і неспроможні існувати в морських чи в наземних умовах. Наприклад, деякі коропові риби – вівсянка, лин, голян. До вторинноводних належать водні комахи, щелепні п'явки, легеневі м'якуни, павукоподібні та інші. За віком проникнення в прісні води виділяються три групи тварин. Палеолімничні тварини пристосовані до всього розмаїття життя у прісних водах – пересихання, нестачі кисню, коливання температури; вони лабільніші при забрудненнях. Великий діапазон пристосувань, відсутність близьких морських родичів і чимале поширення їх високих таксонів (особливо в рангах роду, триби чи родини по континентальних водоймах) підтверджує, що це найстародавніші мешканці прісних вод. До них належать малощетинкові й кільчасті черви, ряд м'якунів, коропових риб. Мезолімничні – трапляються лише в деяких типах водойм. Вони потребують постійного високого вмісту кисню і стабільної температури, чутливіші до змін середовища і практично не живуть у забруднених водах. Ці відносно недавні вихідці з моря не втратили ряду особливостей, характерних для морських тварин. Серед них такі молюски, як дрейссена, теодоксуси, фаготії, а з риб – деякі окуневі. Неолімничні організми – недавні вихідці з моря. Це досить часто солонуватоводні види, дуже чутливі до наявності кисню, які не зносять забруднень (наприклад, деякі оселедцеві та бичкові риби). За характером сучасних зв'язків організмів з морем їх поділяють на туводних (що постійно живуть у прісних водах), напівпрохідних, прохідних і морських. До напівпрохідних (лиманних) належать сазан, лящ, білизна, рибець, сом, судак, тараня, які мешкають у чорноморських солонуватоводних лиманах, а на нерест піднімаються з лиманів у річки; до прохідних – осетрові, оселедцеві, чорноморський лосось та деякі інші. Вони характеризуються анадромними міграціями: з моря, де постійно мешкають, ідуть на нерест у прісні води. Єдина у нас риба, яка має катадромну міграцію, – це вугор, що живе у прісних водах, але мігрує на нерест саме в море. В цілому малі річки України населені досить поширеною європейською, європейсько-сибірською, голарктичною та палеоарктичною флорою і фауною. Всі ці види загалом визначають нинішній біом даного регіону земної кулі. Однак сучасний органічний світ, в силу своєї діалектичної єдності з умовами життя, має здатність відображати своїм складом, біологією та розповсюдженням характер і послідовність розвитку й формування окремих територій в минулому. У річках живуть організми або комплекси організмів, самобутні для певної території. Це так звані ендеміки (ендемічні види). Є також група видів, що існують з часів тих чи інших геологічних подій. Вони дістали назву релікти (реліктові види), тобто залишки минулих епох і подій.

7. Фауна і флора. Релікти та ендеми. Історія формування біоти малих річок України

[ 1 2 ]

Кожному природному районові України властивий своєрідний склад біоценозів. Особливо цікаве в цьому плані Полісся, що має низинний рельєф, велику кількість боліт, заболочених і перезволожених земель, густу річкову мережу. Заплави поліських річок до початку великомасштабних меліоративних робіт були широкі, рівні й сильно заболочені. Останній момент пояснював значне заростання поліських річок вищою водною рослинністю. Тут спостерігалися три пояси. Перший становлять зарості повітряно-водних рослин, що мають ценози з тим чи іншим домінуванням очерету звичайного, стрілолиста, лепешняка великого з домішкою омега водного, сусака зонтичного, плавушника болотного та незабудки болотної. Пояс рослинності з плаваючим листям (другий) представлений глечиками жовтими, лататтям білим, рдесником плавучим, а в застійних зонах також і різухою алоевидною. Місцями досить широко тут розвиваються вільноплаваючі види – елодея канадська, ряска триборозенчаста, ряска мала, жабурник звичайний. Третій пояс – занурених рослин – складають рдесники (блискучий і гребінчастий), водопериця колосова, водяний жовтець та інші. Донні біоценози малих річок Полісся розвиваються на пісках різного ступеню замулення, у мулах і на всіляких торф'янистих ґрунтах, що надають притулок різним детритофагам. Комплекс риб представлений лімнофілами типу щуки, головня, плітки, верховодки, золотого карася, в'юна, минька, окуня. Заплави поліських річок були місцем зростання корисних рослин (харчових, лікарських, технічних) і проживання тварин, головним чином водно-болотної мисливської фауни. У значній кількості тут виловлювали раків. Наприкінці минулого сторіччя тільки з Волинської губернії щороку експортувалося кілька мільйонів раків, що становило на той час понад 15% усього російського експорту цих безхребетних. Річки Лісостепу заростають менше, в основному рдесниками і сусаком. Як і на Поліссі, серед донних біотопів переважають піски, замулені піски і мул, трапляються зони оголеної глини. Різноманітно представлено тут, хоч і не однаково по тих чи інших групах річок, рибне населення. Це – щука, плітка, єлець звичайний і дніпровський, головень, в'яз, краснопірка, лин, підуст, пічкур, верховодка, лящ, чехоня, в'юн, окунь, судак, бичок-пісочник. Є кілька груп степових річок. Група північного Причорномор'я – у Дунайсько-Дніпровському межиріччі: між Прутом і Дністром з водотоком по південних схилах Буджацької височини і між Дністром і Південним Бугом – по південних відрогах Подільської височини. Ці річки течуть Причорноморською низовиною. Друга група – ті, що впадають в Азовське море. За винятком Великого та Малого Утлюгів, які течуть Причорноморською низовиною, річки північного Приазов'я несуть свої води територією двох геоструктурних регіонів. Верхні їх ділянки розташовані на Приазовському кристалічному масиві, максимальні висоти якого – понад 300 метрів над рівнем моря. Річки тут мають значні нахили і швидку течію. Серед донних відкладів переважають кам'янисті, галечні та піщано-галечні біотопи. Середня та нижня течії приазовських річок перетинають акумулятивну рівнину Причорноморської западини. У північній частині по річкових долинах на поверхню виходять кристалічні породи докембрію, на південь фундамент знижується на значну глибину. В своїй рівнинній частині степові річки сильно замулені. У степовій частині дрібніші з них часто пересихають, утворюючи ланцюги ізольованих плес. Води цих річок мають значну мінералізацію з різкими коливаннями газового режиму. Постійна течія існує в більш крупних річках – Обіточній, Берді, Кальміусі, Міусі. Незважаючи на маловодність, фауна річок Приазов'я надзвичайно багата. У верхів'ях чимало третинних реліктів. У середніх ділянках значно розвинута і понто-каспійська фауна, частина представників якої цілком самобутня. Нарешті, в пониззях спостерігається розвиток багатої прісноводної, понто-каспійської, поетичної реліктової і морської евригалінної фауни. Повертаючись до нижніх, дельтових ділянок причорноморських річок, що виходять безпосередньо в лимани, зазначимо, що й тут, на відміну від типових степових ділянок, відчутний значний розвиток тваринного і рослинного населення. Це – типові плавні, що є мініатюрними подібностями плавнів великих причорноморських рік, тільки дещо збіднені за видовим складом. Тут домінують густі зарості очерету, в які вклинюються поля, городи, сади, господарські будівлі. Серед плавнів є озера й стариці. У плавнях багато птахів: білоокий нирок, чібіс, кроншнеп, лисуха, кваква; із ссавців – водяний щур, плавневий пацюк, ондатра, трапляється видра. В цілому водна фауна в дельтах річок багата і представлена прісноводним, лиманним солонуватоводним (переважно понто-каспійським) і евригалінним морським комплексом. Незважаючи на невеликі розміри дельтових (прилиманних) ділянок степових річок, тут досить багате рибне населення. Кримські річки за орографією поділяються на три групи: річки і струмки Південного берега Криму; західних схилів Кримських гір, що впадають у Чорне море; північних схилів, які частково протікають гірським, передгірським, а потім і степовим Кримом. Річки Південного берега Криму – це короткі гірські потоки довжиною 8-15 кілометрів. Донні відклади представлені в них камінням і кам'янисто-галечними наносами. Під час дощів бурхливі потоки несуть масу каміння, а в посушливий період їх водність значно зменшується. Річки другої групи (Чорна, Бельбек, Кача, Альма) беруть початок у західній частині Кримських гір і впадають у Чорне море в районі Севастополя або на північ від нього; в посушливий період більшість із них міліє, а то й зовсім пересихає, за винятком Чорної, яка має постійну течію. До третьої групи річок входять Салгир і Східний Булганак, які впадають у Сиваш. Найбільша річка Криму – Салгир бере початок на західному схилі яйли біля підніжжя Чатир-Дагу. В гірській і передгірській частинах її основні допливи Ангара, Зуя, Бурульча, Біюк-Карасу мають постійну течію і є типовими гірськими та передгірськими річками. Гідрофауна річок Криму збіднена на прісноводні види. Особливо сильно розвинена гідрографічна мережа в Карпатах. По обидва боки вододільного хребта збігають кам'яними ложами численні порожисті гірські річки, притоки Дністра, Прута, Серета й Тиси. При розгляді гідрофауни чітко визначаються три ділянки: Закарпатська, Карпатська гірська і Прикарпатська. Залежно від фізико-географічних умов можна виділити три типи річок: розчленованих рівнин, Полісся і гірські. Основне місце належить першому типу – з широкими долинами, пологими схилами, швидкістю течії 0,2– 0,3 м/сек. Басейни річок розчленованих рівнин мають безліч рівчаків і балок, а для поліських річок характерні невеликий нахил, широкі, сильно заболочені долини обабіч. До гірських належать річки Карпат і Криму. Долини їх невеликі, з крутими схилами, русла (при ширині від 10-20 м до 80-100 м) неглибокі, заповнені камінням і галькою. Нахил – 60-70 м/км у високогір'ях, але зменшується до 5-10 м/км у нижніх течіях. Температура води в річках (у середньому за місяць) вища за температуру повітря на 1-3°. Тривалість льодоставу – 2-3,5 місяця, у холодні зими – до 4. Гірські річки, як правило, не замерзають. Річки України мають велику кількість зважених і розчинених речовин, більшість яких потрапляє з водозборів, часто – внаслідок ерозії ґрунту. Поряд з привнесеними ззовні аллохтонними речовинами, є ще і автохтонні, тобто внутрішньорічкового походження. До них належать рештки розмиву берегів і дна та речовини біологічного походження – організми планктону, бентосу, продукти їх життєдіяльності й розкладу. Зважені речовини сильно впливають не тільки на дно, де вони відкладаються, а й на всю масу потоку: поглинають світло, зменшують прозорість води і швидкість передачі тепла, вбираючи значну частину кисню, сприяють накопиченню вільної вуглекислоти. Твердий стік найбільш значний у річках південної степової частини України, де помутніння становить 1-10 г/л води; менш каламутні течії середнього Дніпра, Прип'яті та приток. Важливим абіотичним фактором розвитку живих організмів у річках є гідрохімічний режим. Ступінь мінералізації річок України коливається в межах 100-3000 мг/л, найменша вона в Карпатах і на Поліссі, найбільша – в Донбасі та степовому Півдні. Річкові води є середовищем найрізноманітніших організмів – тварин і рослин. Вода, даючи все необхідне для їх існування, в той же час сама істотно змінюється під впливом їх життєдіяльності. Основними екологічними угрупованнями організмів у водоймах є планктон, нектон і бентос. До першого входять водорості, які утворюють фітопланктон, і дрібні безхребетні, тобто зоопланктон, у якому звичайно розвиваються коловертки, веслоногі та гіллястовусі рачки. У товщі річкових вод проживає ще одна група організмів, що об'єднується під назвою нектон – сюди належать організми, здатні переборювати течію, насамперед риби. Бентос – група організмів, що мешкають на дні, – як рослинні (фітобентос), так і тваринні форми (зообентос). Бентичні організми за характером зайнятих ними біотопів і за особливостями течії поділяються на такі групи ценозів: псаммофільні, що розвиваються на пісках, псаммопелофільні – на замулених пісках, пелофільні – на мулах, аргілореофільні – на глині, літореофільні – на камінні та фітофільні – серед водяної рослинності.

8. Господарське освоєння малих річок України та його регіональна специфіка

8.1. Особливості водокористування на малих річках

В Україні водні джерела використовуються в усіх можливих напрямках: водний транспорт, рибне господарство, лісосплав, побутове, промислове і сільськогосподарське водопостачання, гідро- і теплоенергетика, водна меліорація і, нарешті, масова рекреація. Малі річки тісно пов'язані з економікою прилеглих територій і відіграють значну роль у розвитку соціального середовища. Водночас всебічне використання біоресурсів річок, їх зарегулювання, відбір вод на полив та господарсько-побутові потреби, а також перетворення річок на колектори стічних вод порушили їх природний стан. Річки стали забрудненими, спрямленими, мілководними, з поганою якістю води, збідненими рослинами й тваринами. Надміру інтенсивне використання в народному господарстві як самих річок, так і водозборів порушує їх природний гідрохімічний та гідробіологічний режим, зменшує водність і глибину, річки замулюються і заростають, збільшується їх евтрофікація за рахунок накопичення сполук азоту, фосфору та калію. Відмічено повсюдне забруднення води і донних відкладень річок господарсько-побутовими стоками, які вміщують величезну кількість органічних та біогенних елементів, пестицидів, важких металів, детергентів тощо. В окремих промислових районах Донбасу, Середнього Придніпров'я та Приазов'я річки сильно забруднюються промисловими стоками, в тому числі і шахтними водами, які вносять у річки величезну кількість мінеральних речовин – хлоридів і сульфатів, а також шкідливих токсичних речовин – фенолів, ціанідів тощо. Тривога за долю малих річок зростає з посиленням господарського навантаження на навколишню природу та водозбірні площі річок. Взагалі це – закономірний, економічно і соціально обумовлений історичний процес. Зараз у багатьох країнах, напевне, не залишилось річок, які б мали первісний вигляд, у яких водний потік, русло і береги не мали б, як мінімум, слідів господарської діяльності людини. Тому проблема охорони і раціонального використання малих річок – об'єктів, найбільш чутливих і схильних до стрімких негативних перетворень, ніж середні та великі водотоки, віднесена до числа найважливіших державних проблем. Відомо, що перші поселення людини майже завжди розміщувались у долинах річок. Наявність води, водних шляхів, риби, високопродуктивних заливних лук, родючих заплавних земель зумовила найбільш інтенсивне заселення та освоєння прирічних територій. Якщо нанести на карту країни тільки міста, то, по суті, буде відображена гідрографічна мережа країни чи, в крайньому разі, – її основних економічних районів. У цьому відношенні характерним прикладом є Україна, господарське освоєння якої відображає історичний шлях розвитку взаємовідносин людини і природи. Якщо на ранніх етапах розвитку суспільства річки України могли задовольнити всі потреби людей і справлялися з антропогенним навантаженням, то нині більшість річок уже не витримує цих навантажень і втратила можливість екологічної саморегуляції. Поняття “господарське навантаження” на природу нині вже не відповідає повністю дійсному стану і самої малої річки, і її водозбірного басейну. Більш точне поняття “антропогенний прес”, під яким треба розуміти не тільки пряме використання з господарською метою русла річки, її долини, берегів та прилеглих територій, а й побічні (не рідко суперечливі або негативні) наслідки такого використання. Оцінюючи сучасний чи очікуваний стан малих річок, необхідно враховувати такі їх особливості: 1. малі річки є основним джерелом живлення великих рік, тому збереження їх має найважливіше значення для захисту водних ресурсів від виснаження; 2. на водозборах малих річок розміщується значна кількість населення, промислових об'єктів, сільськогосподарських земель, що визначає велике народногосподарське значення цієї категорії річок; 3. внаслідок малої величини ці річки дуже чутливі до певних видів господарської діяльності, що особливо гостро позначається на водному режимі території. В їх числі: · вилучення з річок значної кількості води, а також вся інша господарська діяльність, яка зумовлює зміни (насамперед зменшення) річкового стоку за рік в цілому і в меженні періоди; · інтенсивний відбір підземних вод, що призводить до осушення великих територій та зменшення підземного живлення річок, аж до його повного зникнення; · випрямлення річищ, що супроводжується збільшенням швидкості течії води, зниженням глибини і живого перерізу, тобто призводить до видимого зменшення параметрів річки; · скидання стічних вод та інші види забруднень, які помітно погіршують якість води через її нестачу для розведення. Розглянемо особливості малих річок з погляду дотримання вимог охорони природи при комплексному використанні і охороні вод. Їм у природних умовах властиві надзвичайно мінливий гідрологічний режим протягом року і великі коливання водності. Узагальнення гідрометричних матеріалів за багаторічний період показало, що частина малих річок України в літню межень пересихає (на 1-2 місяці, іноді більше). Забір вод на побутові, виробничі та інші потреби призводить до зменшення річкового стоку в більших масштабах. Збереження річок як об'єктів природи вимагає підтримання в них течії води, достатньої для забезпечення водозабо

⇐ Предыдущая 12

Поделиться с друзьями:

Дата добавления: 2016-12-31; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 913 | Нарушение авторских прав

Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

2005 -

| 1671 -

Ген: 0.025 с.