Національно-державницька ідеологія

Попередником національно-державницького і національно- демократичного напряму був І.Франко. Він одним із перших розробив концепцію політичної самостійності України. Зокрема І. Франко стверджував, що: головною причиною сповільненого економічного і культурного розвитку українського народу є відсутність його національної самостійності; відсутність ідеалу національної самостійності не дозволяє реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; політичної самостійності; останнього ідеалу, можна досягнути дієвою копіткою працею борців-революціонерів; для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, для України це означає-доповнення її структури вищими верствами, які б втілювали ідею політичної самостійності України.

О.Бочковський розробив концепцію формування нації. Її основою мало бути створення широкої мережі громадських організацій і підтримка середнього класу; утворення власної держави; за її допомогою поглиблення етногенезу, перетворення його в націогенез; розвиток капіталізму і демократії, перетворють у суб’єктів історії колись пасивних робітників і селян.

С.Рудницький, розглядав Галичину і Наддніпрянщину складовими єдиної етнічно-національної єдності та складової Східної Європи. На цій основі він підтримував ідею М.Грушевського про можливість створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фінляндії, Латвії, Естонії, Білорусі й України.

Націонал-комунізм

Його винекнення зумовлювали дві причини: 1)тісний зв'язок попереднього національного руху з соціалістичними ідеями; 2)порушення політичних і національно-культурних прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

Засадовою працею "національного" комунізму стала праця С.Мазлаха і В.Шахрая "До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)". Вони ґрунтовно розкритикували політику більшовиків стосовно України, доводили необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на засадах реальної, а не декларативної федерації. Зв'язок незалежної української комуністичної партії, поєднаної з російською комуністичною партією через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму стали В.Винниченко, М.Хвильовий.

5.2 В українській історико-політичній науці виникнення

консервативного напряму було викликано необхідністю обґрунтування

політико-правних підстав монархічного гетьманського ладу в Україні в

1918 році.

Найбільш відомим представником українського консерватизму, який

в своїх працях доводив необхідність монархічного ладу для України

був В'ячеслав Казимирович Липинський (І882-І93І). В еміграції з 1919

р., де працював професором, завідуючим кафедрою української

державності Українського наукового інституту в Берліні.

В своїй концепції української монархії (розробленій на основі

історичних традицій козацької держави), він обґрунтовує необхідність

п'яти підвалин, на яких має засновуватись ця монархія:

1. Аристократія.

2. Класократія.

3. Територіальний патріотизм.

4. Український консерватизм.

5. Релігія.

Майбутня Україна, по концепції вченого - незалежна монархія

спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої

гетьманської влади. Навколо гетьмана об'єднується усе суспільство, а

різні політичні угрупування співпрацюють в ім'я добробуту всієї України.

Класократія, за концепцією Липинського, такий суспільно-політичний

лад, де активна меншість - аристократія приходить до керівництва

шляхом вибору кращих представників різноманітних класів, з яких

складається суспільство. Територіальний патріотизм - вузловий пункт

програми вченого. Це пробудження почуття єдності між усіма

мешканцями України, незалежно під соціально-класової належності,

віросповідання та ін. Велике значення в процесі державного будівництва

він надав утвердженню консерватизму. Консерватизм, за Липинським, це

утвердження в суспільстві правопорядку та політичної культури, здатних

стати носіями української державної влади. Особливу увагу приділяв

вчений ролі релігії і церкви, називаючи їх найвищим критерієм оцінки

історичного процесу, навіть вищим за державу. В своїй монографії

"Релігія і церква в історії України4

автор розглядам релігію як ідею, яка

може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави.

Політична влада в країні бачиться вченому в формі дуалістичної

конституційної монархії. Суть її в наступному:

1. Гетьман голова оборони і голова кабінету міністрів.

2. Територіальна і трудова, або нижча і вища законодавчі палати,

які репрезентували відповідно інтереси окремих земель України.

Стабільність цієї програми базувалась на таких підставах:

1. Гарантія недоторканості особи.

2. Забезпечення права приватної власності на землю.

3. Проведення аграрної реформи.

4. Гарантія об'єднання а українській державі всіх українських

земель, а в зовнішній політиці - воєнного і економічного союзу з Росією і

Білорусією.

Отже, монархічні погляди Липинського в сполученні з засадами

християнства складають зміст його концепції, яка започаткувала новий

консервативний напрям в українській політології.,

Ішим видатним представником консервативного напрямку в

українській емігрантській політичній науці був історик і політичний діяч

Степан Томашівський (1875-1930). Томашівський в праці "Українська історія" проводить думку, що українська монархічна державність

започаткована в часи Галицько-Волинського князівства. Свою концепцію

він будує на основі трьох критеріїв:

1. Земля, тобто освоєння майбутніми українцями територій, на яких

вони хили.

2. Нація, тобто утворення української нації внаслідок

відокремлення українських земель від великоруських;

3. Становлення першої української національної держави -

Галицько-Волинського князівства як завершення цих двох процесів. Зміст

монархічної державницької концепції Томашівського передбачає чотири

ідеї:

1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в державному

творенні;

2) український консерватизм;

3) об'єднуюча національна ідея;

4) європеїзація українського руху з опорою на власні традиції.

Українська держава, по Томашівському, має формуватись на основі

політичної автономії, власних законів, адміністрації освіти і армії.

Автономія повинна спиратись на історичні традиції Галицько-

Волинського князівства. Палата представників місцевих органів

влади (парламент) повинна зосереджувати законодавчу владу, державна

рада (представники духовних і світських станів) - виконавчу. Монарх

має обиратись членами державної влади, або передавати своє право на

престол, як наслідне.

С.Томашівський досліджує причини загибелі Центральної Ради. На

його думку це відсутність спільної національної ідеї. Таким чином,

історичні традиції Галицько-Волинської монархічної держави, греко-

католицька церква та її релігійні й етичні засади складають суть

консервативного світогляду С.Томашівського.

 

6.1 Літописи козацької доби належать до найцінніших пам’яток української писемності та найважливіших історичних та українознавчих джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. Вони мали величезний вплив на розвиток українознавства, всіх його концентрів, збагатили джерельну базу українознавчих досліджень. Звісно, що й наукових праць, присвячених цим пам’яткам, досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували ці твори, розглядаючи їх здебільшого як історичні, рідше – як літературні та лінгвістичні джерела. Однак автори наявних праць [1] майже не торкаються значення козацьких літописів для розвитку українознавства як комплексної системи знань про Україну та українців, її змістовної, джерельної та історіографічної бази.
Українознавча цінність літописів козацької доби полягає в тому, що вони досить повно відбивають особливості епохи і містять унікальні відомості про найважливіші події ХVІІ – початку ХVІІІ ст., виступають як пам’ятки усної та писемної мови і в такий спосіб дотичні до кожного з концентрів українознавства, включаючи етногенез українського народу, формування української нації, створення Козацько-гетьманської держави, розвиток культури, мови, ментальності українців, боротьбу за волю і незалежність. Незамінне значення козацьких літописів і для з’ясування процесу формування української національної ідеї, її конкретизації в умовах Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького та в подальший період.
В арсеналі козацького, тобто українського літописання ХVІ – ХVІІІ ст., найважливіше місце посідають: “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка” та “Літопис Григорія Грабянки". Як справедливо зазначають дослідники, ці пам’ятки, з одного боку, стали логічним продовженням традицій українського літописання княжої доби, а з іншого – утвердили новий етап його розвитку. До літописних пам’яток козацької доби відносять також літописні записи родини Лизогубів, “Уманський літопис” у складі хроніки Ф.Сафоновича, ”Літописець” Василя Дворецького та ін. Поглиблене дослідження козацьких літописів як першоджерел національної суспільно-політичної та історичної думки кінця ХVІІ – XVIII ст. створює додаткові можливості для осмислення витоків та безперервності українознавчих досліджень, а також передумови для інституціоналізації українознавства як науки у 2-ій половині ХІХ ст.
Твори козацької старшини належать до унікальних пам'яток української історичної і політичної думки і проливають світло на найважливіші події української історії від найдавніших часів до початку XVIII ст. Проблематика козацького літописання тісно пов'язана з темою національно-визвольного руху, боротьби за відновлення козацьких вольностей та української державності. Червоною ниткою через усі літописи проходить ідея захисту автономних прав козацтва та всього українського народу. Їх автори мали за мету не тільки зафіксувати для потомків героїчні сторінки української минувшини, але й закласти в суспільній свідомості національну ідентичність, розуміння необхідності відродження української державності, розвитку національної культури і мови. Вони сприяли утвердженню в суспільному вжитку таких ключових понять, як “Україна”, “український народ”, “українська земля”, “нація”, “Вітчизна” та ін., їх цілісного розуміння стосовно всієї етнічної території України та її народу.
Козацькі літописці зробили важливий крок на шляху поступового переходу від систематизації фактів і описування подій до їх осмислення і пояснення.

Сучасне українознавство ще не осмислило методологічного значення козацьких літописів з точки зору суспільно-політичних і культурно-духовних поглядів їх авторів. Осягнення світоглядних орієнтирів літописців, мотивів їх історико-літературної творчості дозволяє повніше оцінити джерельну вартість їх спадщини як для історії та філології, так і для всього українознавства, для дослідження національно-визвольного руху та суспільно-політичного життя. Оцінка подій і фактів у літописах залежала від індивідуальних поглядів авторів, конкретного призначення твору та загальної суспільно-політичної ситуації на час їх написання.

Лейтмотивом козацьких літописів є ідея визволення України, досягнення нею автономії та соборності українських етнічних земель і українського народу, яку їх автори черпали з досвіду минулого, з тогочасної усної народної творчості, фольклору, образотворчого мистецтва.

Отже, козацькі літописи відіграли винятково важливу роль у розвитку українознавства. По-перше, вони збагатили знання про формування української нації в козацько-гетьманську добу, про її боротьбу за волю, незалежність і власну державність. По-друге, літописи стали цінним джерелом для подальших українознавчих досліджень, оскільки проливають світло на всі проблеми буття українського народу в добу модерної історії. По-третє, поява козацьких літописів засвідчила потужний поступ інтелектуального і духовного розвитку українського народу, його природне тяжіння до самопізнання, до засвоєння надбань освіти і культури, сконцентрованих в українознавстві. По-четверте, козацькі літописи послужили надійним містком, який поєднав літописну традицію княжої доби зі становленням наукового українознавства середини і 2-ої половини ХІХ ст. Власне, вони вже не були літописами у буквальному значенні слова, а виступали як історико-літературні твори з елементами наукового осмислення подій, явищ і фактів. За своїм інформаційним потенціалом вони не вичерпали свого джерельного значення і в сучасних умовах.

6.2 Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович. Стефан Яворський Стефан Яворський (1658—1722) був українським і російським церковним діячем — митрополитом Муромським та Рязанським, місце - блюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та численних проповідей. Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче — купецтво, духовні чини і в самому низу — простий народ.

Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше «колесо», перший чин — аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге «колесо» — військові; третє «колесо» — духовенство, а четверте — це «люди простонародні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках — і з «пірамідою», і з «колісницею» — йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав «людей простонародних до смирення та послуху владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С. Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами». С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ´я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом розширення її зв´язків з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати православ´я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.

 

7.1 Певний внесок у розвиток суспільної політичної думки зробив Г. Сковорода своїм підходом до проблеми людини, її щастя і шляхів його досягнення. На відміну від пануючих тоді поглядів, Г.Сковорода визначав природу, виходячи із суті людини. Доля людини, а значить і її діяльність, в тому числі і політична, залежала, на думку Г.Сковороди, від відповідності її природним нахилам (сродность). Державний устрій, політичний лад залежать від того, наскільки суспільно-політичний стан членів суспільства відповідає їхній духовній природі. Мислення, свідомість визначають розвиток життя людини, її буття. Звідси Г.Сковорода виводив ідею духовного відродження. Сковорода на кожному кроці бачив навколо себе жорстоких поміщиків, пройнятих жадобою збагачення та домаганням урівняння в правах з російським дворянством. Щоб зміцнити своє соціальне становище, українська старшина вживає ряд економічних та політичних заходів, які виражаються в перебудові маєтків, розведенні англійської худоби, в орієнтації на зразки побуту російських дворян тощо. Панівна верства, що вже встигла позбутися ідеалів і звичаїв періоду визвольної війни, переживає процес переродження в «новоспечених» дворян. Якщо їй і властиві певні ідеали, то це насамперед виявляється у виборюванні однакових прав з дворянством російським. Це, за окремими винятками, тупі неуки, у яких вищі духовні інтереси витіснені модою — модою збагачення, колекціонування коштовностей, творів мистецтва тощо з метою політичного самоствердження. І не випадково згодом І. Франко, маючи на увазі вищі прошарки українського суспільства, називав XVIII ст. віком занепаду, духовної кризи.

Огиду й осуд викликають у Сковороди прояви нової буржуазної психології та моралі, пов’язані з зародженням і розвитком в надрах феодального ладу капіталістичних відносин. Але особливо бридку картину звичок і вчинків являло собою життя духівництва. Сковорода переконується, що «златожаждны», сластолюбні та лицемірні пастирі є гіршими рабами плоті, ніж миряни, що вони значно перевершують останніх у розпусті та користолюбстві.

Світ, у якому панує суспільна нерівність, у якому імущі верстви, не обмежуючись володінням маєтками, посадами, нещадно політично і духовно гноблять трудящих, — цей огидний світ не бажає прийняти Сковорода. Мислитель не тільки негативно ставиться до такого світу, але й шукає засобів боротьби з ним.

Сковорода не міг не помітити того, що боротьба народних мас за свободу та їх прагнення до справедливого перерозподілу соціальних благ часто в ті часи оберталися ще більшим посиленням експлуатації та гноблення трудящих. Усвідомлення цього, а також спостереження процесу зростання несправедливості та злочинств, занепаду високих духовних цінностей на тлі обожнення матеріального багатства спонукають Сковороду до вироблення вчення, у якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їх докорінну перебудову переноситься у сферу моралі, що будується на імперативі додержання тієї природи, яка є першопричиною всього сущого, включаючи і людину. Таким чином, у Сковороди визріває переконання, що справедливе суспільство виникне на грунті освіти, пізнання людьми самих себе. Врегулювання матеріальних відносин та взаємовідносин між людьми залежатиме від додержання певних моральних принципів. В основі моральності і справедливості, на думку філософа, лежить споріднена праця, яка є корисною для всього суспільства, оскільки вже сам процес виконання улюбленої роботи приносить насолоду.

Суспільно-політичний ідеал Г.Сковороди - це держава, політичний лад якої спирався б на суспільний компроміс, це гармонійне суспільство. Це- Русь у формi «духовноi республiки», де панували б рiвнiсть i справедливiсть.

7.2 На основі політичних переконань С.Шелухін запропонував власну концепцію федералізму. Федерація, в його розумінні, має сприяти зміцненню української державності і базуватися на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, що входять до її складу. Самобутність та оригінальність ідей вченого полягає в тому, що питання про можливість федерації чи конфедерації, на його думку, можна розглядати лише в тому випадку, коли Україна, по-перше, буде незалежною, а, по-друге, за умови внутрішньої консолідації українського народу. Самостійність – це ступінь до федерації, бо федерація – це держава, до складу якої входять самостійні, рівноправні держави. Тому без досягнення Україною державної незалежності жодної мови про федерацію йти не може. С.Шелухін вбачав майбутнє України у складі Чорноморської Адріатичної Федерації – союзі народів, близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками: чехів, словенців, сербів, словаків та хорватів. Виходячи із власної теорії кельтського походження України-Русі, вчений заперечує можливість федерації українського народу з російським і польським, вважаючи її передчасною та шкідливою.

С. Шелухін. дослідник пропонує створити федерацію українців з чехами, словаками та хорватами. Народи, що були поневолені Австро-Угорщиною та Російською імперією мали, на його думку, об’єднатися для належного опору імперіям. Умови такого об’єднання відрізняються від принципів створення звичайного федеративного союзу. По суті С. Шелухін пропонує не федеративне, а конфедеративне об’єднання суверенних самостійних держав, в якому український народ зможе реалізовувати свої інтереси та потреби “…незалежно від чиїхось втручань, дозволів, згод, самостійно, на основі свого права”. С. Шелухін трактував федералізм, як найвищу форму солідарності народів, наголошуючи на обов’язковості досягнення Україною повної державної незалежності як головної умови укладання будь-яких міжнародних союзів, визнаючи можливість її входження по суті не до федеративного, а до конфедеративного союзу. Так, С. Шелухін, опублікувавши у 1920 р. в журналі “Воля” статтю під назвою “В справі про майбутній лад на Україні”, зазначає, що під час підготовки в майбутньому законів про державний устрій варто врахувати кілька основних моментів: простою чи складною повинна бути держава, централізованою чи децентралізованою, федерацією чи конфедерацією. Цілком очевидним, на думку автора, є лише те, що при виборі форми державного устрою та адміністративно-територіальної будови незалежної України повинні враховуватися особливості таких етнічних та історичних регіонів, як Галичина, Дон, Кубань, Крим, через надання їм статусу окремих територіальних округів.

 

 

8.1 Царское правительство прилагало немало усилий, чтобы помешать развитию освободительного движения в России, которое не прекращалось, несмотря на гонения и преследования. В условиях реакции на Украине в январе 1846 г. возникла тайная политическая организация — Славянское общество св. Кирилла и Мефодия ставившего целью создание славянской федерации во главе с Украиной. Центром его стал Киев. Основателями Кирилло-Мефодиевского общества были чиновник Н. И. Гулак, профессор Киевского университета Ц. И. Костомаров и студент В. М. Белозерский.

Важнейший программный документ «Устав Славянского общества св. Кирилла и Мефодия» был составлен к маю 1846 г. В. М. Белозерским на основании мыслей, высказанных его участниками. «Главные идеи» содержали положения, предполагавшие духовное и политическое объединение славян, причем каждый народ должен получить независимость, иметь «народное правление» (республику), где соблюдалось бы равенство граждан, независимо от религиозной принадлежности и социального положения.. панславистская Программа предполагала создание дух. и полит. объединения «южноруссов, северноруссов с белоруссами, поляков, чехов со словенцами, сербов-лужичан, иллиро-сербов с хорутанами, болгар» в славянскую федерацию с центром в Киеве, включающую 18 отдельных республик на территории Польши, Чехии и Моравии, Сербии, Болгарии и России, к-рая, в свою очередь, делилась на 14 республик. Во всех частях федерации предусматривались одинаковые осн. законы и права, равенство веса, мер и монеты, отсутствие таможен и свобода торговли, всеобщее уничтожение крепостного права и рабства в каком бы то ни было виде, дворянских и всяких привилегий, отмена смертной казни и телесных наказаний, единая центр. власть, зав. сношениями вне союза, войском и флотом; но полная автономия каждой части по отношению к внутр. учреждениям, управлению, судопроизводству и нар. образованию. Правление, законодательство, право собственности и просвещение у славян должны основываться на христианских заповедях. Признавалась необходимость создания «общего славянского собора» представителей народа. «Главные правила» регламентировали организацию, деятельность и обязанности членов общества. Оно создавалось для распространения «главных идей» через воспитание юношества, литературу и умножение членов из славян «всех племен и всех званий». Принимая присягу, они должны были соблюдать равенство и тайну общества, стремиться прекратить национальную и религиозную вражду, искоренять рабство (крепостничество), распространять грамотность среди народов.
Однако устав отвергал насильственные действия, но с этим не соглашались сторонники Т. Г. Шевченко. Следует отметить, что намерение уничтожить крепостничество имело место в программе их предшественников — декабристов и современников — петрашевцев.

Социально-политическая программа освобождения и объединения славянских народов содержалась также в учредительной записке В. М. Белозерского и записке о панславизме Н. И. Костомарова. Они осуждали национальную политику Турции и Австрии, угнетавших славян, а также царской России,в которой народы пребывали под гнетом самодержавия. Выдвигая план создания федерации славянских стран, кирилло-мефодиевцы не учитывали всех исторических факторов. К. Маркс и Ф. Энгельс не исключали возможности создания в ходе освободительной борьбы «федеративной республики славянских государств». Но такое объединение могло осуществиться только при помощи «радикальных революций и кровавой борьбы».

8.2 Феофан Прокопович (1681 — 1736) родился в Киеве, в семье купца. Образование получил в Киево-Могилянской академии и коллегии святого Афанасия в Риме. Он подолгу оставался в университетских городах Германии. Затем более десяти лет Прокопович был профессором и ректором Киево-Могилянской академии, преподавал этику, риторику, философию, математику, теологию. Идеи Прокоповича понравились Петру I и он приблизил ученого к себе. Вместе с ним он составлял указы, писал сочинения, в которых идейно обосновывал политические и государственные преобразования, проводимые Петром I. Феофан Прокопович сблизился с такими сподвижниками Петра I, как В. Н. Татищев, Я. В. Брос. Т. Г. Брайерам, А. Кантемир, многими академиками Санкт-Петербургской академии наук.

В своих философских сочинениях он рассматривал Бога, как творца мира и как предвечную мудрость и первопричину природы.

Прокопович подчеркивал значение естественного или природного закона, который является абсолютно необходимым и обязательным даже для Бога. Он ограничил сферу чудесного. Материю он рассматривал как общий и единый субстракт природных тел, а форму, как основание ее качественного многообразия.

Он доказывал, что материя едина для всех тел, что она не рождается и не уничтожается, а переходит от одного тела другому. Пространство и время, по его мнению, неотделимы от движущихся тел. Он считал, что тела состоят из мельчайших корпускул, делимых до бесконечности.

Центральное место в философском наследии Прокоповича принадлежит теории государства и права. Созданный им первый в России вариант теории просвещенного абсолютизма был следствием применения теорий естественного права и общественного договора к осмыслению истории отечественной государственности. Она была направлена на усиление государства и монаршей власти, на подчинение церкви государству, на ограничение церкви владеть землей и крестьянами.

Просвещенный абсолютизм в представлениях Прокоповича отнюдь не отождествляется с произволом верховного правителя. Обращаясь к истории России, он показывал, что в ней преобладало княжеское самоуправство, неупорядоченность законов, которые не могли защитить “общую пользу” всех граждан государства. Просвещенный монарх, по его мнению, должен править, опираясь на хорошо разработанный и строго соблюдаемый свод законов.

Созданная Прокоповичем теория просвещенного абсолютизма, изложенная им в сочинениях “Духовный регламент”, “Правда воли монаршей”, “Слово о власти и чести царской”, “Розыск исторический” и др., исходила из того, что основой исторического процесса, силы государства и благосостояния граждан выступают образование и распространение наук.

В воззрениях Прокоповича виден поворот отечественной мысли от философских идей, базировавшихся на идеях восточной патристики и схоластики, к восприятию, усвоению и творческому развитию идей Нового времени.

Ф. Прокопович был основным идеологом реформ Петра I. Критическое острие своей теории государства Ф. Прокопович направляет на княжеско-боярскую оппозицию процесса централизации государства и против надменности и автономии власти церкви по отношению к государству. Создавая свою теорию Прокопович глубоко изучает историю страны, опирается на ранньобуржуазного труда о государстве и праве Гоббса, Гроция, Пуффендорфа. Но при этом он создавал свой оригинальный вариант теории государства и государственности. Ф. Прокопович пишет ряд общественно-политических работ: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» и др. где преподает основы идеи крепкого государства и применяет их непосредственно к тогдашней России. По сути сам Ф. Прокопович и его теория становятся промотором реформ в этой стране и главной причиной ее укрепления. Без практического применения просвещенного абсолютизма при Петре I и продолжение этой политики после него не было бы той России которую мы знаем.
Первым принципом, на котором она базировалась просвещенного абсолютизма Ф. Прокоповича был принцип общей (всенародной) пользы: «Всякая верховная власть единую своей установки причину конечную имеет - всенародную пользу. Это лишь знать народ должен, что обладатель обязан его пользой заниматься, однако в делах опеки не народа, а единому Богу... подлежит». По Прокоповичем эта опека царя включает благосостояние своих подданных, их поучения (духовное и светское обучение), государственную безопасность. Феофан Прокопович приходит к выводу, что общественные и военные дела являются главными в обязанности царей.
Второй принцип теории Ф. Прокоповича – принцип централизации, который был однозначно направлен против остатков феодальной раздробленности. Относительно возможных государственного строя, то Прокопович, как и другие исследователи проблем государства, считал основными его формами аристократию, демократию и монархию. Оригинальная особенность подхода Прокоповича заключалась в том, что он не ставил вопрос о том какой из этих устройств является наилучшим, а о том «какой том или ином народу нужнее».
Ф. Прокопович связывает наилучшее обеспечение народной пользы с сильным государством, а сила государства видится им в единстве и неделимости. С этих позиций Ф. Прокопович жестко критикует унию и католицизм (как инструменты внутреннего разделения народа), аристократическую олигархию, обосновывает необходимость подчинения церкви светской власти. Создание «Духовного регламента», вступивший в силу закона, и учреждения Синода – орган управления Русской Православной Церкви, который подчинялся светской власти были практическим воплощением идей Прокоповича.

9.1 Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.
Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.). Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — "два чільних сини України", які піднесли її культуру до світовго рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова — могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.
Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII — початку XIX ст. і розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла остаточне оформлення у творчості Т.Шевченка.
Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ "Кобзаря" (1840 р.),*юеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди "Тарасова ніч", "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гамалія", "Іван Підкова" та героїко-романтична поема "Гайдамаки", де Україна зображена "зболеною і розтерзаною, вкритою могилами" на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі.
Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому — організаторові боротьби народу України за незалежність ("Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Даби-то ти, Богдане, п'яний", "Великий льох"). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.
Отже, національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: "Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нероз-межованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля".
У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеал поета — єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак воно не повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, нації.
Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державницт-ва, — характерна ознака його світогляду.

9.2 Вже на початковому етапі Національно-визвольної війни на значній частині території України була відновлена українська державність, сформувалась нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який будувався переважно на традиціях Запорізької Січі. Українська козацька держава, яка включала землі колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. кв. км.

На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Богдан Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична, адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну військову канцелярію. Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина — генеральний писар, генеральні судді, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд.

Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. 1649 року їх налічувалося 16

Система влади в Гетьманщині була закладена під час Хмельниччини. В середині 17 століття вона нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя^[1]. З кінця 17 століття ця система еволюціонувала в бік монархічно-республіканської системи зразка Речі Посполитої.

Головою держави був гетьман. Він обирався пожиттєво на військовій козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів.

Верхівку влади складала генеральна старшина. В часи Хмельниччини її називали військовою старшиною. До її складу входили наказний гетьман, обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, що виконувала роль уряду Гетьманщини. Генеральний обозний займався військовими питаннями. Генеральні судді завідували Генеральним судом, центральною апеляційною інстанцією країни, що виникла на основі колишнього гетьманського суду. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів^[1]. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини.

Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися самоврядуванням.

 

10.1 Початок російського літописання прийнято пов'язувати з установою в Києві митрополії. Одним з найбільш ранніх пам'яток історичної та політичної думки є російська літопис. Джерелом історичної обізнаності російських літописців багато в чому служили перекладні візантійські хроніки, збірники уривків з праць античних мислителів і оригінальні пам'ятники (до яких відноситься билевой епос, оповіді, пісні, перекази, розповіді про діяння і подіях російської історії). Літописців хвилювало широке коло філософських, політичних і соціальних проблем: співвідношення земного і небесного світів; боротьба зі злом і ворогами рідної землі; історія людства і історія своєї землі, її місце у всесвітній історії; взаємини людини і суспільства. У числі загальних питань широко представлена ​​і політична проблематика: характер верховної влади та форми її здійснення; взаємини Великого князя з князями-васалами, спадкоємцями і підданими. Постійний інтерес викликав моральний вигляд власника верховної влади, законність походження його повноважень та їх реалізації. Літописці прагнули документувати свою розповідь введенням текстів договорів, послань, княжих заповітів і т. п.

Питання про роль держави було порушене творцями – упорядниками славнозвісного літопису “Повість временних літ” Сільвестром та Нестором (близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних слов‘ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці східнослов‘янських племен, які утворили в Середньому Подніпров‘ї політичний союз, відомий під назвою Русь.

Автори “Повісті временних літ” не тільки із захопленням змальовують давню історію свого народу. Вони висловлюють ставлення і до сучас­них їм подій, непокояться майбутнім Русі. Основний зміст заключної частини твору Нестора становить обґрунтування законності й необхідності єдиної і сильної влади Київського князя, прагнення народних мас захищати свою землю. Автори гнівно засуджують ворогів свого народу – зачинателів братовбивчих чвар, і на противагу цим князям, які прагнуть до ізольованості, до роздробленості Київської Русі, оспівують діяльність великих київських правителів, які завжди прагнули до єдності усіх давньоруських земель і мобілізували народ на боротьбу проти іноземних загарбників.

Літописці “Повісті временних літ” закликають також і народ виступити на захист рідної землі, пропагують своєрідну мораль, характерну для феодалізму, – мораль лицарської честі, оспівують військові традиції батьків, звертаються до народу із закликом наслідувати гідні традиції своїх батьків і дідів.

Сільвестр переробив заключні статті Несторового твору. І ці зміни стосувалися лише питань нагальної політики, передусім організації обо­рони Русі від іноземних нападів. Літописець навіть доповнив істотними подробицями оповідь про з'їзд князів на Київщині біля Долабського озера в 1103 р. Він вкладає в уста Володимира Мономаха яскраву патріотичну промову, яку той виголосив перед дружиною одного із князів: “Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А свого чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчанин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю в‘їхавши, забере дружину, його і дітей, і все майно візьме, то коня ти його жалієш, а самого чому не жалієш?”.

Нестор і Сільвестр обґрунтовують думку про те, що єдність слов‘янських земель неможлива без міцної держави. “Повість.” пройнята високою ідеєю служіння рідній землі, піклування про благополуччя, незалежність Київської Русі. Автори не просто описують окремі події, а подають їх під кутом зору єдиної політичної мети та глибокого розуміння загальних інтересів незалежної, суверенної Київської держави.

Зазначимо, що різноманітний матеріал “Повісті.” об‘єднаний своєрідною філософією історії, яка ґрунтується на дуже важливих ідеологічних засадах: по-перше, це теза, згідно з якою держава має договірне походження і, як така, вона повинна дбати про доброчесних людей і карати поганих. Найважливішим є, те, що автори, як бачимо, були обізнані з ідеями договірного походження держави (які виникли ще в давнину, були розвинуті Епікуром і Лукрецієм; окремі положення цієї ідеї зустрічаються у деяких богословів і філософів середньовіччя) і зробили посильний внесок у її тлумачення ще задовго до того часу, коли вона сформувалась остаточно у XVII ст. в Європі. Друга теза полягає в тому, що держава має якесь божественне походження (напевне, данина часу), а тому, мовляв, князі підкоряються не народові, а велінню Бога (можливо, це є намаганням зміцнити князівську владу, а через неї - саму державу).

Відчувається у “Повісті.” і настрій народних мас, незадоволених правлінням окремих князів, їм висловлюється попередження за бездіяльність або діяльність, спрямовану проти інтересів народу і держави. Отже, можна вбачати в “Повісті.” надзвичайно самобутнє історико-політичне дослідження і літературну пам'ятку. Унікальність повісті простежується не тільки у порівнянні з тогочасною європейською, а й навіть світовою літературою. Як зазначав академік Д.Лихачов, “ніколи, ні раніше, ні пізніше, до самого XVI століття історична думка на Русі не підноситься на таку височінь наукової допитливості і літературної майстерності”. До того ж потрібно ще підкреслити, що в “Повісті.” - відбилися політичні ідеї, сповідуванні у давньоруському феодальному суспільстві, що вона пропагувала єдність слов'ян і необхідність міцної держави, формувала прогресивну суспільно-політичну думку Київської Русі.

Створення «Повісті временних літ», що стала згодом основою усього літописання, приписується ченцеві Києво-Печерського монастиря Нестора. Про нього відомо тільки, що сімнадцяти років від народження він прийшов у монастир і, мабуть, перебував в ньому все своє життя, займаючись книжковим працею!. Літописець задався метою з'ясувати походження Руської держави ("... звідки пішла руська земля, хто в Києві нача первее княжити і откуду руська земля стала є»); законність князівської династії, історичну необхідність єдності та суверенності державної влади, а також роль і місце Русі у всесвітньо-історичному процесі.

Походження держави пояснюється запрошенням трьох братів-норманів: Рюрика, Сінеуса і Трувора, яке нібито виходило від ільменських слов'ян; останні, «биша в усобице» і «частіше воевати самі на ся», відправилися «за море» до «варягам, до Руси» і запросили їх «княжити і володіти ними по правді» (закону. - Н.3.), тому що земля слов'ян «велика й багата, а поряд (порядка. - Н.3.) у неї немає». Подібне пояснення дозволяло відразу кілька політичних проблем: затверджувалася законність походження верховної влади (не насильством, не обманом, а покликанням-запрошенням) і братства князів, заснованого на родо-початку правлячої династії.

Новітніми сучасними дослідженнями доведено, що державність виникла у слов'ян набагато раніше, ніж у варязьких племен. Звідси цілком очевидно розбіжність норманнского династичного почала з фактом утворення політичної організації у слов'ян. Сам Нестор не раз відзначав, що слов'яни «керувалися своїми родами», мали своїх князів, влада яких передавалася у спадщину, а також «свої звичаї і закони».

Аналіз і виклад історичного матеріалу, заснованого на фактах, надають розповіді злободенність і вводять його в коло нагальних соціально-політичних проблем, а сучасна дійсність отримує в літописі гострі політичні оцінки. Поступово в ній посилюється тенденція засудження феодальних міжусобиць, які почали на початку XII ст. активно загрожувати державній єдності.

10.2 Представниками народницького напряму в українській політичній науці були М. Грушевський (до його повернен­ня в Україну). Р. Лащенко і С. Шелухін. Вважаючи най­вищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, вони досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею мож­ливих федерацій його з іншими народами, питання демо­кратичних традицій в Україні, історико-правних підстав українського народу мати свою власну республіканську державу. Народницька ідеологія учених-емігрантів відріз­нялася від поглядів народників XIX — початку XX ст. перш за все підвищеним інтересом до історії української державності, форм українського державного будівництва.

Учені-народники, розробляючи свої концепції держав­ності України, еклектично поєднали і методологічно транс­формували на український грунт методи пізнання, які використовували народники XIX ст. і М. Драгоманов, со­ціальну теорію солідарності Е. Дюркгейма та психологічну концепцію В. Вундта (М. Грушевський), ідеї російської філософії природного права, ліберальної політико-правової школи в Україні та західноєвропейські федералістичні теорії правової держави (Р. Лащенко, С. Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.
Р. Лащенко обґрунтовував можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Росією. Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави.Р. Лащенко – відомий вчений, правознавець і громадсько-політичний діяч, один із основоположників правової науки у діаспорі. Закінчив юридичний факультет Київського університету у 1905 році, працював на різних посадах у судових установах м. Києва. За Центральної Ради – голова 1-го департаменту Київського апеляційного суду, викладач історії українського права в Київському народному університеті. З приходом Директорії – член верховної слідчої комісії. З 1920 р. перебував в еміграції у Львові, де виконував обов'язки голови Наддніпрянської допомогової секції при Українському громадському комітеті. У 1921 році переїхав до Праги, де викладав історію українського права в Українському вільному університеті, послідовно займаючи посади доцента (з 1921), надзвичайного професора (з 1923) і звичайного професора (з 1925).

Теоретична спадщина вченого в умовах тоталітарного режиму тривалий час замовчувалась та була недосяжною, а його науковий доробок є недостатньо вивченим. Актуальність такого дослідження зумовлена тим, що: 1) інформацію про життя та діяльність Р. Лащенка містить лише довідкова література різного роду; 2) в енциклопедичних виданнях подано лише короткі відомості про життєвий шлях, редакторську та наукову діяльність вченого. У вітчизняній політичній науці немає спеціальних й узагальнювальних праць про Р. Лащенка, які б розкривали його ідеї про політико-правові підстави та шляхи реалізації української державності. Одними з перших вітчизняних науковців, які почали досліджувати суспільно-політичну концепцію Р. Лащенка в умовах незалежності, стали В. Потульницький, Т. Осташко, В. Верстюк, М. Романюк та інші.

В основу програми державного будівництва Р. Лащенка лягла народницька концепція, стержнем якої є ідея федерації, що тісно пов'язана з ідеєю примату інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Досліджуючи психологічні характеристики російського, українського, польського та інших європейських народів, форми державних союзів стосовно різних етапів життя України, він обґрунтовував теорію федералістичної традиції в Україні, а також можливість федеративного об'єднання з Росією. Вважав, що федерація у тій чи іншій формі має лише сприяти зміцненню української державності. Вчений виводить свою концепцію державного будівництва на основі історичних федеративних традицій українського народу, що існували в Київській Русі і були покладені в основу Переяславської угоди 1654 р. Її основні підвалини – опора на власні історично притаманні українському народові характеристики – народоправство, безкласовість, демократизм, розуміння народу як територіального об'єднання усіх громадян, що проживають в Україні незалежно від інших національностей, партійної і класової приналежності, віросповідання і мови.

 

11.1 В 1822 р. виникав Південне товариство дворянських

революціонерів, що об'єднало офіцерів південно-російських земель.

Його лідер П.Пестель підготував ряд проектів державної перебудови

Росії. Вони передбачали ліквідацію самодержавства, встановлення

республіки, ліквідацію кріпацтва. Пестель пропонував фізично знищити

всіх членів імператорської сім'ї. Для проведення демократичних

реформ планувалось введення диктатури Тимчасового Верховного

уряду з членів таємного товариства. В перспективі намічалась

законодавча влада (Народне віче), виконавча (Державна Дума) та

"блюстителька" (в сучасному розумінні конституційного нагляду -

Верховного Собору). Заперечувався федеративний устрій держави.

Поразка дворянських революціонерів-демократів негативно

вплинула на розвиток політичної думки. Але вже з середини 40-х років за

ініціативою М.Костомарова, М.Гулака, В.Білозерського утворюються

Кирило-Мефодіївське товариство. Туди увійшли 12 чоловік. Серед них

Т.Г.Шевченко, О.Навроцький, О.Маркевич, П.Куліш та ін.

Політичну програму Товариства сформував М.Костомаров (1817-

1885) у творі "Закон Божий" (Книга буття українського народу). Цей твір

закликав до перебудови на засадах справедливості, рівності, свободи та

братства. Перед членами Товариства ставились три завдання:

1. Побудова слов'янської спілки християнських республік;

2. Ліквідація кріпосництва та абсолютизму з Росії;

3. Поширення християнського суспільного ладу на весь світ. В

програмі наголошувалась необхідність об'єднання всіх слов'ян, таким

чином, щоб кожен народ заснував свою суверенну республіку,

побудовану на демократичних засадах. На чолі республіки повинні стояти

вибрані президент і сейм. В своїх автобіографічних замітках він писав, що це повинен бути федеративний союз слов'янських, республік. Столицею

федерації мав стати Київ. Для досягнення своєї стратегічної цілі члени

Товариства ставили завдання:

1. Розповсюдження ідей християнського суспільного ладу та

виховання молоді в дусі християнської моралі;

2. Наближення до народу, пізнання його життя та потреб,

піклування про народну освіту;

3. Розвиток української мови та культури, переклад на українську

мову передових творів світової літератури;

4. Пропагування ідей повної соціальної рівності та ліквідація

кріпосництва;

5. Формування почуття любові до других слов’янських народів.

Великий вплив на політичну доктрину і ідеологію Кирило-

Мефодіївського Товариства мав Т.Г.Шевченко (І8І4-І86І). Це поет,

письменник. Його критика релігії - це, перш за все, критика в ній всього

байдужого до конкретної людини. Він засуджує все те, що бачиться йому

антиестетичним, активно виступає проти зловживання релігією з

політичною метою, проти інквізиції та релігійних війн.

Шевченко виступав за возз'єднання слов’ян, але він ненавидів

офіційну Росію як демократ, який бачив у царях головних винуватців

закріпачення українських селян. Як республіканець він був ворогом

монархії та самодержавства. Так, в поемі "Сон" Шевченко називає Петра І

тираном, катом, людоїдом, першим, хто розпинав нашу Україну, Катерину

П - другою, що доконала політичну незалежність України.

Отже, І ½ XIX ст. у політичній історії України - це період загострення

соціальних суперечностей, великих змін у структурі населення, росту

російської колонізації. В цих умовах вершиною розвитку політичної

думки стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства,

творцем якої виступив, зокрема, М.Костомаров. У становленні політичного

і суспільного радикалізму помітна заслуга Т.Г.Шевченка.

11.2 Перші політичні партії, які утворені і діяли на території Наддніпрянської України, що перебувала під владою Російської імперії були:

1. Революційна українська партія /РУП/.

Виникла в 1900 р. в м. Харкові. Лідери-студенти: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов.

Мета: самостійна соціалістична Україна.

З 1903 р. РУП офіційно відмовилась від програмового завдання – самостійності України, віддавши перевагу соціалістичним, соціально - економічним вимогам та боротьбі за автономію України в складі Російської федерації.

В 1904 р. – частина членів РУП приєдналась до Російської соціал-демократичної робітничої партії /РСДРП/ як крайова організація під назвою Українська соціал-демократична спілка /УСДС/ [Скоропис-Йолтуховський, Ткаченко, Мазуренко].

В 1905 р. – на ІІ з'їзді РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію /УСДРП/.

2. Українська соціалістична партія /УСП/.

Виникла в 1900 р.

Лідери: Б. Ярошевський, М. Меленевський,- українці польської культури. Створена на взірець Польської соціалістичної партії /ПСП/.

Програмні засади: практично не було розбіжності з РУП, тому на деякий час УСП (червень - грудень 1903 р.) навіть об'єднувалась з РУП.

В 1904 р. – більшість членів УСП вступила в ПСП.

3. Українська народна (національна) партія /УНП/.

Оформилась в 1902 р. як виразно націоналістична опозиція РУП.

Лідери: М. Міхновський, О. Макаренко.

Мета: "єдина, нероздільна, самостійна, демократична Україна".

Головний програмний документ: "10 заповідей члена УНП".

 

4. Українська демократична партія /УДП/.

Виникла в 1904 р.

Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, І. Стешенко, - молодші члени громади та Всеукраїнської Загальної Організації.

Мета: ліквідація російського абсолютизму, побудова конституційного ладу, автономія України, широкі демократичні перетворення.

В кінці 1904 р. в УДП стався розкол, група лівих діячів проголосила створення Української радикальної партії /УРП/, оскільки їх не задовольняло обмеження лише національно-просвітницькою діяльністю УДП.

5. Українська радикальна партія /УРП/.

Виникла в кінці 1904 р.

Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський.

Мета: соціалістичне перетворення майбутньої України та федеративні відносини з Росією.

Наприкінці 1905 р. після кількамісячного самостійного існування УРП об'єдналась з УДП, утворивши Українську демократично-радикальну партію /УДРП/.

 

6. Українська демократично-радикальна партія /УДРП/.

Виникла в кінці 1905 р. Проіснувала до 1908 р., до заснування на її базі непартійного Товариства українських поступовців /ТУП/.

Мета: ліберальні перетворення, знищення експлуатації людини людиною, соціалістичний лад, автономія всім націям на їх території, створення "Просвіт". Брала участь у виданнях практично всіх україномовних часописів.

7. Українська соціал-демократична робітнича партія /УСДРП/.

Виникла в грудні 1905 р. шляхом перейменування РУП.

Лідери: С. Петлюра, В. Винниченко, Д. Донцов, М. Порш, А. Жук.

В основу програми УСДРП лягла Ерфрутська програма німецьких соціал-демократів 1891 р.: право кожної нації на культурне і політичне самовизначення; широке самоврядування. Були намагання об'єднати партію з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього не сталося.

 

8. Українська партія соціалістів-революціонерів /УПСР/.

Зародилась в 1903/1904 рр., коли з'явились перші гуртки українських есерів, які на початку 1906 р. об'єднались в УПСР. Але невдовзі партія була розгромлена, її формування завершилося у квітні 1917 р. на установчому з'їзді. На осінь 1917 р. наймасовіша партія – налічувала 75 тис. чол. УПСР опиралась на селянство та національну інтелігенцію.

Лідери: М. Ковалевський, П. Христюк, М. Грушевський.

Мета: "пристосувати соціалістичні ідеї до конкретних форм життя української демократії". Особливий наголос на аграрні перетворення, що забезпечило значний вплив в українському селі. Автономія України.

 

9. Українська партія соціалістів-федералістів /УПСФ/.

З 1907 р. по 1917 р. Українська демократично-радикальна партія, будучи складовою частиною ТУП, вела в основному культурологічну роботу. В червні 1917 р. на конференції УДРП перейменована в УПСФ.

Лідери: С. Єфремов, Д. Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський.

Мета: соціалізм і федерація.

 

10. Українська демократично-хліборобська партія /УДХП/.

Утворена у червні 1917 р. Лідери: Д. Донцов, В. Липинський, В. і С. Шеремети.

Мета: "боротьбу за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні ми ставимо найважливішою і вихідною точкою нашої політичної програми"; "Українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення".

 

11. Українська партія самостійників-соціалістів /УПСС/.

Виникла на основі УНП М. Міхновського в грудні 1917 р.

Лідери: І. Луценко, О. і П. Макаренки, О. Степененко, М. Міхновський.

Мета: "Незалежна Українська Народна Республіка з парламентом та президентом", "націоналізація землі тощо".

12. Українська трудова партія /УТП/.

Виникла у жовтні 1917 р.

Лідери: Ф. Крижанівський та інші лідери кооперативного руху.

Мета: збереження приватної власності; автономія України.

Отже, на поч. ХХ ст. розпочався процес творення українських політичних партій. Переважна більшість з них відстоювала ідею автономії України в складі демократичної федеративної Росії. Рубікон самостійництва перейшла лише УНП на чолі з М. Міхновським. Після поразки революції 1905/1907 рр. більшість українських партій фактично призупи-нили свою діяльність або звели її до мінімуму в умовах жорст-ких переслідувань з боку російського самодержавства. Відрод-ження старих і виникнення нових українських партій відбулося в 1917 р. після падіння російської монархії. Найбільшими і найвпливовішими серед них були УПСР, УСДРП, УПСФ.

 

12.1 Коли у 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим господарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Ставши київським володарем головну мету свого князювання (1113-1125 рр.) Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був беззаперечним, тож ніхто не наважувався противитись його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе значення мала його законотворча діяльність. Зокрема, за час його правління було схвалено „Устав”, що являв собою доповнення до „Руської правди”.

Правління Мономаха стало часом розбудови Києва. Він також розширив і укріпив міжнародні зв'язки Русі. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною.

Традиції сильної влади, здатність мобілізувати населення і організувати його на проведення господарських робіт, захист кордонів, колонізацію нових земель вимагали підтримки в суспільній свідомості високого авторитету влади та її носіїв - князя, монарха, вождя. Політичні ідеї виступали найважливішим ресурсом влади, створюючи її сприятливий образ в очах населення, і одночасно служили засобом обгрунтування її нових домагань.
Зародження політичних ідей відноситься до періоду об'єднання східно-слов'янських племен під владою київського князя. Формування давньоруської держави і зміцнення князівської влади зажадало обгрунтування їх божественного характеру. Давньоруська держава була ранньофеодальною, в ньому зберігалися вільні общинники, процес утворення класів не був завершений, продовжували відігравати важливу роль вічові традиції. Тому обгрунтування божественного характеру князівської влади спиралося на звичні патріархальні, общинні цінності, в яких відносини князя і його підданих сприймалися як відносини батька та синів.

Визначною пам’яткою Київської Русі є «Повчання» Володимира Мономаха – великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. “Повчання” Володимира Мономаха (приблизно 1096 р.) присвячене насамперед проблемі організації верховної влади, уникнення княжих непорозумінь і воєн. Він радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати з радою дружини, не допускаючи “беззаконня”, радить судити “по правді”, бути милосердним до найбеззахисніших верств населення.
«Повчання» написане у формі заповіту – звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Звертаючись до своїх дітей, Володимир Мономах особливо наголошував на необхідності опанувати мистецтво здійсненн