Вікові зміни в психіці людини в період пізньої дорослості і старіння умови подолання кризи на етапі старіння

Межі віку - від 55-60 років до смерті. Цей віковий період включає етапи похилого віку (від 55-60 до 75 років), старечого віку (від 76 до 90 років) і етап довголіття (від 76 років до смерті). Всі етапи пізньої дорослості пов'язані з геронтогенеза, процесом старіння.

Основна діяльність в період пізньої зрілості - трудова діяльність.

Психологічні новоутворення віку - духовна зрілість, десексуалізацію.

Особливості пізнавальної сфери: спостерігається вузькість сприйняття, неуважність уваги, ригідність мислення, зберігає свої функції логічна пам'ять, а також знижуються швидкість когнітивних процесів, функції сенсорної сфери, пізнавальна активність, критичність мислення, обсяг уваги і пам'яті. У більшості можна помітити мудрість.

Особливості особистісної сфери: самосвідомість інтегрує в собі минуле, сьогодення і майбутнє, набувається духовна зрілість, спостерігається емоційна неврівноваженість через зниження самоконтролю та саморегуляції, типовими рисами стають - черствість, нетерпимість, тривожність, образливість, загострюється потреба в позитивній увазі з боку членів сім'ї (особливо дітей, онуків) для задоволення потреби в захищеності і почуття стабільності, а також зростає потреба в самоповазі і до свого фізіологічного здоров'ю.

Зберігається феномен «консервації віку». Настає процес десексуалізації, коли чоловіки і жінки втрачають риси своєї статі і набувають ознак поведінки протилежної (жінки стають більш агресивними, владними, практичними, а чоловіки - ранимі, пасивні, безпомічні й ін).

Особливості соціальної сфери: з'являється підвищений інтерес до трудової активності (з'являються і згадуються давні захоплення, заняття садово-городніми роботами, благоустрій побутових умов, надання допомоги по господарству членам сім'ї та ін), до участі в життя суспільства, до релігії, привабливим також стає спілкування з однолітками. Через зниження психофізіологічних можливостей організму людина в пізньої дорослості за краще зберегти наявні відносини, матеріальні цінності, здоров'я, самодостатність.

Криза пізньої дорослості. Ця криза має дві сторони прояву.

Перша - включає час виходу людини на пенсію (для жінок - 55 років, для чоловіків - 60 років), друга - характеризується усвідомленням і ставленням людини до власної смерті. Обидві ці сторони кризи пізньої дорослості мають основу у знову виникли протиріччях між наявним станом до активної життєдіяльності і зовнішньої (соціальної) еe недооцінкою. Найчастіше літня людина психологічно не бажає приймати старість і наближення кінця свого життя, болісно відчуває рішення товариства з приводу його марності. Можна визначити такі і сточнік появи кризи пізньої дорослості:

- необхідність змін соціальних ролей і способу життя, викликаних виходом на пенсію і наближенням смерті; У період кризи пізньої дорослості людина має наступні ознаки: наявність дратівливості в спілкуванні з людьми, зарозумілість, неадекватність в рішеннях життєвих ситуацій, розчарування в житті в цілому, спустошеність і відчуття втоми, часті депресії, поява тривожності та відчуження в сім'ї, страх старіння і смерті, загострюються або з'являються нові захворювання організму, які викликають підвищену увагу до свого здоров'я.

Рекомендації з подолання кризи пізньої дорослості можуть бути наступні:

- поява захворювань, що прискорюють процеси старіння організму і порушують взаємодію з оточуючим

76. Психологічні особливості процесу умирання та усвідомлення невідворотності смерті (К Еклюблер) проблема евтаназії та автоназії

Смерть є незворотним припиненням усіх функцій організму, закінченням розвитку людини. У минулі часи люди більше знали про практичну сторону смерті, оскільки за тим, хто вмирав, здебільшого доглядали вдома рідні. Значна увага приділялася підготовленню тіла до поховання, обрядам, які йому передують. Сучасна цивілізація віддаляє живих від природного процесу вмирання та смерті.

Сприйняття кожною людиною наближення смерті є індивідуальним. З огляду на це психологи стверджують, що пристосування людей до смерті долає такі стадії:

1) заперечення. Людина відмовляється визнати можливість своєї смерті, шукає обнадійливих думок і діагнозів;

2) гнів. Усвідомлення неминучості смерті і пов'язане з цим руйнування планів викликають у людини стан фрустрації - переживання невдачі. Унаслідок цього її охоплюють образа, гнів, заздрість до інших;

3) торги. Сподіваючись продовжити своє життя, людина дає різні обіцянки (кинути вживати алкоголь чи палити, поглибити свою віру в Бога тощо);

4) депресія. Свідченням ЇЇ є втрата інтересу до життя, відчай, безнадія. Неминучість смерті, розлуки з рідними і близькими викликають у людини переживання горя;

5) прийняття. Людина вирішує змиритися зі своєю долею та неминучістю смерті, в її душі встановлюється мир, і вона спокійно доживає останні дні.

У розвинутих країнах поширеним є заперечення смерті як умираючими, так і їхніми близькими. Заперечення - це своєрідний механізм подолання стресу і психологічного захисту, застосування якого може заважати активно боротися з життєвими труднощами. Цілком природно, що люди бояться смерті. Однак тих, хто дожив до старості, лякає не смерть сама по собі, а перспектива тривалого, болісного, нестерпного, тяжкого вмирання.

Усвідомлення наближення смерті спонукає літню людину реконструювати в пам'яті минуле, знову подум-ки пережити радісні хвилини та втрати. Огляд власного минулого наприкінці життя допомагає вирішити внутрішні конфлікти, переосмислити власне життя, оцінити свої можливості, зрозуміти себе, з'ясувати справжні цінності та значущі здобутки життя.

Останнім часом набули актуальності етичні проблеми вмирання і смерті. Серйозну полеміку викликає питання про право людини на смерть, на автоевтаназію - вкорочення собі віку у зв'язку з нестерпними муками від хвороб чи евтаназію - дії лікаря щодо припинення життя безнадійно хворих людей. Ця проблема не знаходить однозначного медичного, морально-духовного та правового вирішення в суспільстві. Традиційна медицина старається підтримати життя смертельно хворих за допомогою спеціальної апаратури, ігноруючи при цьому потреби людини в автономії і спілкуванні, виявленні почуттів і звичному оточенні, збереженні контролю за власним життям і поінформованості щодо стану власного здоров'я.