Форма та зміст правочинів.

Як було зазначено вище, форма правочину — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.

Цивільне законодавство і практика визначили такі найбільш поширені форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація тощо).

Одним із найпростіших способів вираження волі є конклюдентні дії, тобто, звичайна за таких обставин поведінка особи, з якої ясно випливає намір (бажання) особи здійснити правочин на заз­далегідь відомих умовах. Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть вчинятися лише у випадках, коли це не суперечить їх суті й законом не встановлений інший спосіб вираження волі сто­совно таких правочинів. Наприклад, банк, виставляючи банкомат, виражає свій намір виплачувати гроші володільцям відповідних кредитних карток; володілець картки, виконуючи необхідні дії, ви­ражає свою волю на отримання грошей з рахунку.

Вираження волі в правочині можливе також шляхом мовчання (ч.3 ст.206 ЦК). Мовчання має правове значення лише у тому ви­падку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому на­дане таке значення. Так, якщо орендатор продовжує користувати­ся майном після закінчення строку договору при відсутності запе­речень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на тих самих умовах па невизначений строк (ст.764 ЦК). У цьому випад­ку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди сторін.

Поширенішим варіантом вираження волі суб'єктів цивільних відносин є словесний спосіб (усна форма правочину), коли висно­вок про волю особи робиться не приблизно, а на підставі прямо висловленого нею бажання.

Така форма правочинів може мати місце у випадку переговорів сторін під час їх особистої зустрічі, переговорів по телефону, радіо тощо без складання письмового документа.

Згідно зі ст.206 ЦК, за загальним правилом, усно можуть вчи­нятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення.

Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку — виникнення і припинення шляхом виконання.

Зазвичай у таких випадках йдеться про правочини, які уклада­ються на невелику суму або з приводу яких рідко виникають спо­ри. Зокрема до них належать:

1) правочини фізичних осіб між собою на суму, що не переви­щує двадцятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму дохо­дів громадян;

2) правочини з будь-яким суб'єктним складом незалежно від су­ми, що виконуються безпосередньо під час їх укладення, як, нап­риклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставі усного правочину з іншими юридичними або фізичними особами, за її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підста­ви і суму отриманих грошей. Водночас ч.2 ст.207 ЦК встановлює фактично обов'язок юридичних осіб, які оплатили товари або пос­луги, вимагати від контрагента письмового підтвердження отрима­ної суми грошей та підстав для їх отримання.

У жодному разі не допускається усне вчинення правочинів, що­до яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад, домовленості про поруку, зас­таву тощо).

Правочини на виконання договору за домовленістю сторін мо­жуть вчинятися в усній формі навіть тоді, коли за загальним пра­вилом для самого договору передбачена письмова форма. Проте ус­ні правочини на виконання письмового договору не допускаються, якщо це суперечить договору або закону.

У простій письмовій формі мають укладатися правочини:

а) між юридичними особами;

б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);

в) фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і біль­ше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з ви­конанням);

г) інші правочини, для яких письмова форма передбачена зако­ном (ст.208 ЦК).

Згідно зі ст.207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кіль­кох документах (листи, телеграми тощо). Правочин також вважа­ється вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного за­собу зв'язку.

У документі, що є письмовою формою правочину, має бути вка­заний зміст правочину, його сторони. При цьому останні мають засвідчити документ своїм підписом (а якщо це юридичні особи, то ще й скріпити печаткою). Законодавчими актами та угодою сторін можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким має відповідати укладений правочин.

У випадках, прямо зазначених у законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми має наслідком не­дійсність правочину (ст.218 ЦК). Зокрема, ЦК передбачає нікчем­ність правочину у випадках порушення вимоги про його письмову форму, якщо ним встановлюються засоби забезпечення виконання зобов'язання (ст.547 ТДК).

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріально­му посвідченню лише у випадках, встановлених законом або до­мовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нота­ріусом, а тому розглядаються як встановлені й достовірні.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це посадові, службові особи органів місцевого са­моврядування. Крім того, у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвід­чення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст.245, 1251, 1252 ЦК).

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як пра­вило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, яке має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання) жилого будинку, іншої нерухомості (ст.ст.657, 719, 732, 745 ЦК); договори про зас­таву нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів (ст.577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підпри­ємств (ст.27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюб­ний договір (ст.94 СК); заповіти (ст.1247 ЦК); спадковий договір (ст.1304 ЦК); довіреність на вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також та, що видається у порядку передору­чення (ст.245 ЦК).

За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному пос­відченню підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом слугує гарантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їх тлумачення.

Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст.657 ЦК перед­бачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація має дві основні мети:

По-перше, прово­диться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину.

По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчи­неним лише з моменту його державної реєстрації (ч.1 ст.210 ЦК). Отже, при недотриманні цієї вимоги у тих випадках, коли така ре­єстрація визнана законом обов'язковою, правочин вважається неукладеним, а отже, не має юридичної сили.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встанов­люються законом. Зокрема, таким законом є Закон України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1.07.2004 року.

З раніше викладеного, правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої.

Тобто змістом правочину є саме волевиявлення суб’єкта цивільних правовідносин. Якщо волевиявлення виражене нечіт­ко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.

Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка виз­начає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладен­ні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автен­тичного тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості ви­падків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує од­носторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинили правочин, і дає викривлене його тлумачення, зловживаючи сво­їм суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК).

При тлумаченні двостороннього або багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших поло­жень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників мо­же мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевияв­лення контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому ви­падку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може поста­новити суд.

Правила тлумачення правочину (чч.3,4 ст.213 ЦК) мають зас­тосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сто­ронами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при ав­тентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосуван­ня правил чч.3, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принци­пом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії пере­вірки правильності того чи іншого трактування умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загаль­ноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (бук­вальне граматичне тлумачення);

2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загаль­ноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встанов­люється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом ін­ших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлу­мачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочи­ну, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

Класифікація правочинів.

З’ясуємо з Вами класифікацію правочинів з огляду на спектр підстав, а саме:

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. (ч.2 ст.202 ЦК).

Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сто­рони, спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сто­рона може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин, як правило, може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами од­носторонній правочин може створювати обов'язки також для інших осіб.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, як­що це не суперечить актам цивільного законодавства або суті од­ностороннього правочину.

Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спря­мована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних пра­вовідносин. Двосторонні правочини — це договори, для яких ха­рактерне узгоджене волевиявлення двох сторін.

Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі пра­вочини, в яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом та­кого правочину є договір про спільну діяльність (ст.1130 ЦК). Слід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення що­до встановлення або видозміни правовідносин між учасниками, з іншого — спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спіль­ної мети.

Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочи­ну (договору) може бути кілька осіб.

2) Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін нада­вати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на сплатні й безоплатні.

У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні вит­рати має лише одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-яки­ми обов'язками (дарування).

Оплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівален­тного надання матеріальних чи нематеріальних благ (купівля-продаж).

З) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладе­ними, вони поділяються на консенсуальні й реальні. Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істот­них умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладе­ним. У його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, до­сягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покуп­ця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму.

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не від­будеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, пра­ва і обов'язки у сторін не виникають.

4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дій­сності, угоди поділяються на абстрактні й каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називають­ся каузальними. До них належить більша частина цивільно-право­вих договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено під­стави їх здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: чи була по­зика, чи купівля-продаж, чи ще щось (ст.198 ЦК).

5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх у дію, ні момент припинення. Така правочин, як правило, негайно на­бирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприк­лад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнен­ня у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в май­бутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК).

Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення. зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною.

Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, то це умова відкладальна. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують з вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами 3, 4 ст.212 ЦК передбачені засоби запобігання не­добросовісному сприянню настання умови або створенню переш­код для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припи­нення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, як­що сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ні­би захищається від стороннього впливу і їй повертаються власти­вості факту об'єктивної дійсності.

Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх віль­ного волевиявлення); усні та письмові (ст.205 ЦК); умовні та безу­мовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (такі, що мають до­вірчий характер, внаслідок чого втрата довір'я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку — доручення, комісія та інші) та звичайні,алеаторні (ризикові) та безризикові тощо.

Відповідно до ст.214 ЦК особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Висновок по першому питанню:

Отже, Цивільний кодекс надає характеристику правочинів саме як дій суб’єктів цивільних правовідносин, спрямованих на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Ми з’ясували такі ознаки даного поняття як наявність волі суб’єкта цивільних відносин, правомірність дій, направленість на встановлення, припинення та зміну цивільних прав та обов’язків, опосередкування динаміки цивільних правовідносин між різними суб’єктами. У цивільному праві дуже широко тлумачиться поняття диференціації правочинів за різними критеріями, окремі з них ми визначили у першому питанні. Також ми охарактеризували умови чинності правочинів. Необхідно звернути увагу на випадки порушення зазначених умов і його наслідки, що ми й розглянемо у наступному питанні.