Українізація — життєвий апогей Миколи Скрипника

Валерій Солдатенко

Ш

ля Миколи Олексійовича Скрипника найпродуктивнішим найпліднішим, найвизначальнішим часом стала друга половина 20-х - початок 30-х років. Йому не довелося тоді обіймати перших політичних, державних посад у республіці, як ц_с було, скажімо, у 1918 р. Та вплив його на процеси суспільно- політичного життя УСРР не лише залишався винятково значним 5 березня 1927 р. засідання Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад на доповідь секретаря Президії О.Буценка ухвалило: "Призначити Народним Комісаром Осві'їи УСРР тов. Скрипника М.О., увільнивши його від обов'язків Народного Комісара Юстиції й Генерального Прокурора УСРР, згідно його прохання"*.

Нове призначення було безперечним службовим підвищенням Докорінні зміни, що відбувалися у базисних сферах суспільства, перетворення в економіці вимагали відповідних суттєвих зрушень у духовному житті, широкомасштабної освіти населення, підготовки величезної кількості фахівців, тобто того, що було прийнято іменувати культурною революцією — однією з найважливіших складових соціалістичного будівництва. А наркомат освіти того часу опікувався не лише загальною початковою й середньою освітою, середніми й вищими педагогічними закладами, а й займався розвитком науки, літератури, театру, кіно музики, образотворчого мистецтва.

До того ж наркомату освіти було підпорядковане Державне Видавництво України (ДВУ) з Книжковою палатою, яка реєструвала всі видання, здійснювала обмін літературою із закордонними видавництвами й науковими установами. Варто пригадати й те, ще М.Скрипник паралельно з посадою наркома керував Асоціацією істориків, був секретарем фракції ВУАН, головним редактором Української Радянської Енциклопедії тощо.

Микола Скрипник був членом Політбюро ЦК Компартії України, фактично першою особою, від позиції якої залежали партійні рішення в ідеологічній галузі, у всіх сферах духовного життя.

Так у його руках від початку 1927 р. "опинилися всі важелі від народної освіти й культури, і завдяки невсипущій його енергії він володів тоді чи не половиною всього радянського будівництва на Україні".

Микола Олексійович Скрипник був, безумовно, одним найталановитіших тогочасних керівників республіканського» мабуть, і союзного рангу. Немаловажним було і те, що нарк ’ освіти зовсім не вважав себе лише вповноваженим від партії уряду на культурному фронті, як велика кількість працівник того часу, здебільшого не вельми освічених, не підготовлени такої складної, тонкої, делікатної роботи..

Микола Олексійович мав власну думку з кожного зі склад • питань культурно-духовного процесу, підносив - компетентний голос, з яким рахувалися.

Високий авторитет у колах інтелігенції М.Скрипник здооув задовго до того, як очолив наркомат освіти.

Він вважався одним із найосвіченіших і найобдарованіших партійних і державних діячів. Хоч на розширення світогляду, на поглиблення знань, здавалося б, було Не так багато часу і всього доводилось досягати самотужки, рівень його ерудиції у різних сферах, у тому числі науковій, вражав. Бібліографія його опублікованих праць сягає 800 одиниць. Прізвище М. Скрипника- автора роками не сходило зі шпальт періодики.

Варто подиву й розмаїття тем, до яких він звертався.

До цього важливо додати ще й те, що розвиток науки, культури, мистецтва відбувався в 20-ті роки значною мірою на грунті національного відродження, в умова активізації національного фактора, одним з визнаних теоретиків якого небезпідставно вважався М. Скрипник.

Тому його прихід на посаду наркома освіти сприймався як закономірний. До Миколи Олексійовича цей пост обіймав Олександр Якович Шумський — інтелектуал і досвідчений політичний працівник з непростою долею. Виходець із партії боротьбистів, він дуже вболівав за суверенітет рідної України. З його ім'ям і діяльністю на посту наркома освіти пов'язаний перший, досить плідний етап у здійсненні політики українізації. Та сприймалась українізація непросто, часто з пересторогами і викликала врешті-решт негативне ставлення до її найактивнішого поборника з боку Й.Сталіна, Л.Кагановича, що очолював у той час ЦК КП(б)У. У конфлікті з останнім О.Шумський залишився, на жаль, практично в ізоляції. Більшість керівних працівників республіки перейшла на бік висуванця И.Сталіна — Л.Кагановича. Не залишався осторонь у тих подіях і Микола Скрипник. Він неодноразово досить критично виступав проти О.Шумського, вдавався до безкомпромісних оцінок його поглядів і діяльності.

А в 1927 р., незадовго до того, як Микола Скрипник обійняв посаду, що на ній був Олександр Шумський, у теоретичному органі ЦК КП(б)У "Більшовик України" (№ 2) з'явилася досить розлога стаття "Хвильовизм чи шумськизм?" Власне, то була відповідь на доповідь О.Шумського "Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі", яку він виголосив на зборах комуністичного осередку Наркомосу 25 листопада 1926 р. і опублікував у тому ж таки номері журналу. То був прискіпливий критичний розбір поглядів тодішнього наркома освіти.

Порівнюючи висловлювання О.Шумського, запозичені з його виступів протягом майже всього 1926 р., Скрипник прагнув довести нещирість поведінки О.Шумського, його відхід від духу партійних рішень і всіляко картав колегу по ідеологічному цеху за те, що у нього не вистачило мужності визнати помилковість своєї попередньої, та й новітньої позиції, вважав, що О.Шумський вдався до крутійства, свідомо прикриваючи націоналістичний ухил, націоналістичні поривання і рецидиви. Все це врешті І неприпустимий гріх проти пролетарської справи, інтернаціоналізму, який вибачити наркому освіти ніяк не можна^.

У такому ж дусі була витримана й значна частина доповіді М.Скрипника на пленумі ЦК КП(б)У 7 червня 1927 р. "Націоналістичний ухил в КПЗУ", де вже навздогін віце- наркомові шпурлялися все ті ж звинувачення в небажанні покаятися за всі гріхи, разом узяті, й будь-коли здійснені^.

Можливо, перед своєю смертю, та и дещо раніше — уже з початку 1933 р. Микола Олексійович не раз з болем і жалем згадував про свої виступи проти О.Шумського. Адже від нього вимагатимуть того ж, що й вій свого часу вимагав від Олександра Яковича. Здавалося, що сценарій (навіть у багатьох деталях) або запозичено з його ж таки — Скрипникового — арсеналу, або ||1 узагалі, він виявився "універсальним".

І все ж, гадається, що тоді, в середині — другій половині 2(Ц років під час палких суперечок Микола Олексійович ні на мить не замислювався над долею Олександра Шумського. Це було просто не в його діяльній натурі. Остерігатися він взагалі не звик. Та мабуть, і в останній період свого життя, коли вже сам М.Скрипник став основною мішенню для звинувачувальних стріл за здійснення тієї ж таки політики "українізації"» він не надто жалкував з приводу деяких своїх необачних, надто прямолінійних висловлювань на адресу свого попередника.

Ще в 1917 р. з вибухом Української революції, вустами своїх провідників — М.Грушевсысого, В.Винниченка, С.Єфремова М.Порша, С.Петлюри та ін. — слово “українізація” було виголошено як одне з нагальних завдань визвольного руху, як велична мета духовного злету, національного відродження. І то було не лише слово. Українізація стала реальною політикою. Сотні українських часописів, книжок і брошур, що поширювалися серед людності, яка прагнула якнайшвидше самоусвідомити себе осібною цілістю — і тому з жадобою поглинала все, що стосувалося її історії, духовності, культури - чи не найяскравіше засвідчували якісні зрушення в національному житті. А українізація війська, зусилля щодо формування національних збройних сил спричинилися до найгостріших конфліктів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом та Раднаркомом Радянської Росії.

Створення українських шкіл, гімназій, університетів, академій, бібліотек, театрів, що набуло масових масштабів, стало 1 ще однією важливою прикметою нації, яка скидала з себе вікові пута і входила в світовий простір із власним ім'ям і з такими безмежно світлими сподіваннями...

Що потреба українізації — то нагальне веління часу, тоді ж, 1917 р. відчули і більшовики — глашатаї інтернаціоналізму. Підтвердженням тому є спорадичні пориви підтримки окремих вимог, кроків Центральної Ради, навіть короткочасні входження до її складу в критичні, кризові політичні моменти. А ще більше - то прагнення більшовиків-українців наблизитися до власної нації через спробу створення партії українських більшовиків⁴.

Безперечно, в цьому ж ряду і поява першого маніфесту українських націонал-комуністів —| В.Шахрая і С.Мазлаха "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” (1919 р.) і спроби виробити осібні варіанти партійного будівництва в Україні групою "федералістів" на чолі з Г.Лапчинським, Я.Ландером, П.Поповим.

Своєрідним виявом руху на "зустрічному курсі" може розглядатися складний процес еволюції значної частини національних партій — Української партії соціалістів- революціонерів і Української соціал-демократичної робітничої партії до позицій більшовизму і Радянської влади. Мова про боротьбистів, які в травні 1919 р. оформилися в Українську комуністичну партію (боротьбистів).

Не випадково, з їх середовища вийде чимало особистостей, які зроблять вагомий внесок в українізацію —■ іВ.Еллан (Блакитний), О.Шумський, О.Гринько, А.Річицький, О.Гермайзе та ін.

Специфічним пошуком шляхів розвитку національно* своєрідного у поєднанні з революційно-творчим, соціально* перспективним були і Винниченкові концепції трудових Рад І Республіки трудового народу, а також його відчайдушні спроби І 1920 р. вибороти у радянського керівництва гарантії українськості для національно-державного утворення — Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Не зайве згадати й про те, що комісію по українізації в УСРР було створено постановою ВУЦВК і РНК ще навесні 1920 року⁵.

Особливу вагу проблеми українізації досить рано усвідомив і Микола Олексійович Скрипник. Ще у праці "Донбас і Україна (З історії революційної боротьби на Україні 1917-1918 рр.)"> що побачила світ у 1921 р., вдумливий аналітик і політичний прогнозист вельми переконливо довів: майбутнє радянської України величезною мірою залежатиме від уваги, яку неминуче повинні звернути Комуністична партія, пролетаріат на оволодіння українською мовою, українською культурою, подолання зверхнього ставлення до них.

Мабуть, не випадково пізніше, коли доводилось ідейно протистояти теорії боротьби двох культур (одна із статей так і називалася - "До теорії боротьби двох культур"), М.Скрипник звертався до своєї праці 1921 р. і, "повторюючи її засади, доводив глибинну детермінованість політики українізації, а не її штучність, надуманість®.

Микола Олексійович обстоював необхідність українізації як нагальну стратегічну потребу соціалістичного будівництва взагалі. У виступі на квітневому (1925) пленумі ЦК КП(б)У "Зліквідувати люксембургіанство" він знову переконливо наголошував: "Питання змички робітничої кляси з селянством ускладнюється тут, на Україні, тим, що робітник у нас здебільшого росіянин мовою, а селяни — переважно українці. Щоб наш пролетар міг навчити українського селянина говорити, думати і робити по-комуністичному, треба, щоб наш робітник навчився говорити з українським селянином українською мовою. Для культурного, духовного і для комуністичного впливу нашого пролетаріату на наше селянство необхідно, щоб наш пролетар завоював для себе зброю культурної змички, культурного впливу на селянина — українську мову. Робітник так має підійти до селянина, щоб він міг вивчити, зрозуміти його культуру. Без цього культурний розвиток селянства йтиме не під керівництвом пролетаріату і його партії, а шд керівництвом дрібнобуржуазної, націоналістичної інтелігенції". \

Така позиція стала одним із визначальних елементів поведінки Миколи Скрипника під час численних дискусій, що точилися в суспільному, інтелектуальному житті України протягом 20-х років. ' ' --

Миколу Олексійовича як наркома освіти особливо приваблювала перспектива грандіозних зрушень, які обіцяло здійснення обраного партією курсу. Мабуть£зовсім не випадково вже кілька десятиліть по тому і один з найгрунтовніших і найавторитетніших знавців національної проблеми, людина, чий особистий життєвий приклад надає переконливості теоретичним узагальненням і висновкам — І.Дзюба дуже високо оцінить українізацію. Він напише, що то була спроба істинно інтернаціоналістської політики, накресленої прямими вказівками Леніна, постановами з'їздів та КП(б)У, підтримана і схвалена "Комінтерном", що то була широка політична концепція", яка передбачала:

- виховання трудящих України в революційно-класовому дусі і в дусі розуміння своєї національної приналежності, своєї відповідальності за національне соціалістичне будівництво України, розуміння соціалістичної національної державності, виховання національної свідомості і гідності та інтернаціоналістського ставлення до інших народів;

- виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного, дружнього ставлення до українського національного життя й будівництва, до культури, мови, традицій і т.д. заохочування до пізнання й вивчення української культур»’ історії, мови, до співучасті в творенні нових національно- культурних цінностей при одночасному забезпеченні національно-культурних потреб росіян як національної меншості в Україні;

- українізацію партійного, радянського, всього суспільного життя;

- українізацію господарського та науково-технічного життя; '

- українізацію великих міст та промислових центрів;

- опанування пролетаріатом української мови й культури виховання пролетаріату на цій мові та культурі й перетворення | пролетаріату на їх активного творця;

- українізацію шкільної справи, технічної, професіональної І вищої освіти;

- українізацію культурно-освітньої справи;

- сприяння найвищому розвиткові всіх галузей української 1 культури;

- забезпечення за Україною необхідного мінімуму економічно? 1 господарської ініціативи;

- те саме в сфері політичній та дипломатичній;

забезпечення національно-культурних інтересів кількох 1 мільйонів українців, що проживають в інших республіках, і найбільше в Російській Федерації; в перспективі об'єднання з 1 Україною суміжних земель з українською більшістю населення (на І Дону, Курщині та ін.) •

Характеризуючи сутність, масштабність, перспективні 1 можливості політики українізації І. Дзюба пише: "...Питання І ставилося грунтовно і серйозно. Саме так і повинні були його 1 ставити комуністи Української Радянської Республіки, народ якої 1 450 років був під колоніальним гнітом (понад 150 - польським і ] близько 300 років - російським) і, діставши нарешті свободу, мусив надолужувати свої елементарні права.

Якби цей курс був здійснений, то Україна, безсумнівно, понад свої теперішні успіхи в економіці, науці і частково мистецтві мала б незрівнянно більші і радувала б усі нації Союзу, всі народи соціалістичної співдружності самобутністю свого соціалістичного обличчя, яскравістю і динамічністю своєї національної культури, всебічним розквітом національного життя, була б справжнім (а не пропагандистським) наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності постановки національної справи для всіх молодих національних держав Азії й Африки, для всіх національно-визвольний рухів”Щ

І природно, що ці величні перспективи додавали Скрипнику снаги й оптимізму у здійсненні політики українізації.

У день свого офіційного призначення урядом на наркомівську посаду — 7 березня 1927 р. він виступив з грунтовною промовою на Всеукраїнській нараді профспілкових бібліотечних працівників, назвавши свій виступ "Лінія освітньої роботи і будувані соціалізму"“.

А вже через тиждень виступає з новою промовою - тепер у*^с на пленумі ЦК ЛКСМУ. І хоч назва промови, на перший погляд, незрівняно локальніша за попередню - "Завдання комсомолу 1 культурно-освітній роботі Наркомосу"¹³, автор пішов значно далі і у визначенні тієї ролі, яку він відводив культурній революції * | житті суспільства.

Загальноприйнятим вважалось, що існує три головних фроиТйІГ на яких концентрувалися зусилля радянського суспільства: військова оборона Союзу PCP, господарське будівництво і культурна революція. М.Скрипник вважав, що новий етап суспільного розвитку детермінує міцну ув'язку двох останніх сфер, розуміння того, "що культурно-освітні завдання не є окремі, а входять нерозривною, неподільною частиною в загальне завдання перебудови нашої економіки, в загальні завдання ^г будівництва соціалізму в нашій країні " Щ

Його висновки не були спонтанними, вони були виношені у процесі тривалих розмірковувань над сутністю тогочасного історичного моменту в цілому, над складністю, масштабністю І проблем, які розв'язувало суспільство.

Микола Олексійович сягав рівня такого загальновизнаного і інтелектуала, ерудита, імпровізатора, талановитого творця соціалістичної культури як Анатолій Васильович Луначарський. Принаймні, у багатьох ситуаціях —і виступи на різних форумах і в пресі, ділові зустрічі тощо — М.Скрипник не лише не пасував, як інші, перед російським наркомом з блискучою європейською освітою — вихідцем з України (А.Луначарський народився в Полтаві, навчався в Київській гімназії), поводився гідно і переконливо, але у необхідних випадках дозволяв собі публічно не погоджуватись з Луначарським, принципово відстоювати власні позиції.

Він вважав, що "на неписьменному робітникові, який щойно прийшов від сохи, на ненавченому робітникові нової, реконструйованої промисловості не збудуєш. Реконструювати промисловість — це значить реконструювати робітничу клясу, реконструювати культурний стан робочої сили....Неписьменний селянин не може організувати колективи й кооперативи, посувати сільське господарство на вищий технічний щабель"^.

Тому так щиро М.Скрипника хвилювали негаразди в освітній сфері, відставання у здійсненні планів ліквідації неписьменності, запровадження елементів загального навчання.

Не вдовольняючись існуючим станом справ, М.Скрипник нещадно критикував себе самого, відомство, яким керував, наркомат освіти РСФРР за те, що протягом двох років не вдалося переконати у своїй правоті армію партійних і радянських функціонерів, і фактично вже на два роки спізнилися з адекватною постановкою завдань у духовно-культурній галузі.

У фондах народного комісаріату освіти УСРР, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, відклалася велика кількість документів, які допомагають у загальних рисах реконструювати діяльність Миколи Олексійовича.

Передусім, упадає в око високий рівень організованості, оперативності в роботі керівника відомства.

Відстоюючи інтереси справи, прагнучи бути принциповим, об'єктивним, М.Скрипник іноді опинявся в полоні тогочасних уявлень про моральність, справедливість, доцільність. Скажімо, одержавши скаргу акторів Харківської опери на директора, який на останню виставу призначив акторів - не прем'єрів, як того вимагала театральна традиція, М.Скрипник ЗО березня 1928 р. відповів: "Указати акторам, подавшим таку заяву, що наша опера нова і тому старих традицій ми не визнаємо, оскільки вони перешкоджають роботі

Скрипник не боявся брати на себе відповідальність при розв'язанні будь-яких складних проблем, оскільки завжди був абсолютно переконаним у тому, що чинить за вищими законами честі, справедливості, правди. Він беззастережно вірив, що кожне

його рішення, кожен крок максимально підпорядкованД суспільно-значущим потребам та інтересам.

Склалося так, що однією з перших масштабних справ, які З довелося вирішувати М.Скрипнику-наркому освіти, стало 1 впорядкування українського правопису. Цей аспект діяльності І Миколи Олексійовича одержував свого часу оцінку в політичній і літературі, за тим широко дискутувався в історичній і І мовознавчій літературі, а відлуння дискусій дійшло і до наших 1 днів, час від часу спалахує новими ремінісценціями в процесі 1 мовної реформи, що и намагаються провести нині.

^<^До другої половини 20-х років XX століття унормованої І української мови просто не було. Таким показним виявився 1 спадок довготривалої бездержавності нації, яка начебто й мала 1 (принаймні, ніколи не втрачала) власну мову, розвинула її до І блискучих літературних зразків (Тарас Шевченко, Марко Вовчок, і Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Михайло Коцюбинський), 1 неповторної пісенної мелодійності в усній народній творчості, 1 однак уражала своєю недосконалістю, різнобоєм у науковій І літературі, періодиці, офіційно-ділових документах.

У справедливості цього переконують друковані тексти, усні І виступи, епістолярії Михайла Грушевського, Володимира 1 Винниченка, Сергія Єфремова, Івана Стешенка, Симона Петлюри, І Софії Русової, Олени Пчілки, Микити Шаповала, Сергія І Шелухіна, В'ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Євгена | Чикаленка, Михайла Тугана-Барановського, Миколи Порша,^ Ничипора Григоріїва та інших діячів доби Української революції,Ц

Наскільки глибоко розумів М. Скрипник всю сутність і І складність означеної ситуації, судити непросто: сам він не виявив І схильності до теоретизування у мовній сфері. Однак його рішення І і кроки щодо мовної реформи не можуть бути применшеними.

Очоливши комісію з впорядкування правопису, він відразу ж І призначив на 26 травня 1927 р. правописну конференцію, і Можливо, така оперативність немалою мірою пояснювалась І усвідомленням того, що, закликаючи партійно-радянський 1 апарат, неукраїнське робітництво до оволодіння українською 1 мовою, варто було передусім потурбуватися про її досконалість, я чистоту, наукову довершеність.

У ході підготовки конференції довелось оперативно З вирішувати дуже складні організаційно-наукові завдання.

Новий нарком як досвідчений, вправний політик, хотів бачити | конференцію неодмінно всеукраїнською. Для цього в її роботі І мали взяти обов'язкову участь представники різних регіонів і України, в тому числі і Західної України. Це давало змогу 1 посадити за один стіл тих, хто в заочній дискусії з мовних 1 проблем дотримувався дуже відмінних поглядів. І виграш від того 1 був подвійним. По-перше, Наукове товариство імені Т.Шевченка І у Львові було явно невдоволене створеними нашвидкуруч 1 Українською Академією Наук у 1919-1920 рр. "Найголовнішими правилами українського Правопису", затвердженими радянською І владою в 1921 р. Члени НТШ підготували свій проект правопису і В з усіх точок зору (і наукової, і політичної, і національно*.1 соборницької) важливо було ґрунтовно ознайомитися з позицією І галичан, взяти від них все раціональне.

По-друге, галичани створили б противагу тенденціям ] російщення української мови і попри різні ускладнення, можливі 1 звинувачення, допомогли б відстоюванню її засад, її природної І самобутності й осібності, наближених до народних джерел у |кращих літературних надбань.

Важко було б переоцінити і духовно-культурне значення вироблення єдиного правопису для розірваного на частини українського народу, для його недалекого об'єднання у цілість.

Результати роботи конференції виявилися плідними, и матеріали державна правописна комісія ретельно опрацьовувала під керівництвом М.Скрипника ще більше року, старанно враховуючи все цінне і корисне.

Нарешті 4 вересня 1928 р. Рада Народних Комісарів Української УСРР на доповідь М.Скрипника прийняла постанову, в якій говорилося: "Доручити Народному Комісарові Освіти УСРР тов.Скрипникові остаточно затвердити проекта українського правопису.

...Визнати, що зазначений український державний правопис мусить набути загального обов'язкового характеру На виконання урядової ухвали 5 вересня 1928 р. М.Скрипник постановив: "Доручити управлінням НКО та Державному видавництву України розробити порядок переведення до життя українського державного правопису, передбачивши зокрема ті випадки, коли можна в друкованих виданнях припускати відступлення від державного правопису, як наприклад при виданні історичних документів, суто лінгвістичних написів і т.п,"‘®

. Новий український правопис тут же й надовго охрестили і. "скрипниківським". Слід відразу сказати, що він виявився далеко небездоганним. Не все в ньому органічно поєдналося, як того І прагнув Микола Олексійович. Галичани відмовилися прийняти правопис у повному обсязі, хоча за винятком усунення апострофа, і всі інші їх пропозиції було враховано. Наддніпрянці неабияк і нервувалися над словами з незвичною літерою "ґ" і пом'якшеною і "л", постійно губилися при визначенні родової ознаки іноземних І запозичень термінів на зразок "кляса", "метода", "заля",

І "гастроля" тощо.

Однак головне, чого досяг М. Скрипник проведеною І реформою, полягало в іншому. Передусім, уперше за багато віків І українській мові офіційно було надано національно-державного І статусу. По-друге, створено, хай не найдосконаліші (сам по собі К цей процес справді довготривалий, складний, копіткий), наукові І засади національного мовотворення, вироблено відповідні В нормативи, винайдено певні перепони для чужорідних впливів і В наближення наукового, ділового мовлення до природних В народних джерел мови, опліднення її літературно вивершеними І надбаннями.

Незважаючи на те, що "скрипниківський правопис" було І офіційно скасовано відразу по його смерті, життєдайність і правопису виявилася вельми потужною. Він продовжував майже В у повному обсязі вживатися на західноукраїнських теренах аж до ■ початку там радянських перетворень з осені 1939 р. Він панує й І донині в західній українській діаспорі. Він дав незнищенні В паростки під час усіх наступних спроб під виглядом об'єктивної І дії інтернаціоналістських тенденцій здеформувати природні І основи української мови. Не випадково він має чималу В притягальну силу, коли йде аж надто нелегкий і затяжний процес В пошуку варіантів мовної реформи.

Як би не оцінювалася доба 1917-1930 рр. у Росії, в Україні в і тому числі, породжені нею процеси, незаперечним залишається те, В що вона підняла до активної історичної дії мільйонні маси, 1- спонукала кожного індивідуума глибше задуматися над В проблемою вибору життєвої позиції, особистої відповідальності І перед суспільством, його майбутнім. Природно, оперативніше і потужніше реагували на суспільні настрої особистості І найчутливішими душами, з найзагостренішим відчуттям пульсу життя, особливо всіляких його негараздів.

Однак іманентний комуністам максималізм передбачав опанування всіми сферами життя і обов'язкове керівництво ними. Тож Миколі Олексійовичу Скрипнику за посадою наркома освіти довелося зануритися в ситуацію, від якої обачні політики воліли б опинитися подалі.

Серед тогочасних політичних діячів вищого рангу в Україні Микола Скрипник, мабуть, був єдиною особистістю, прихід якої на керівництво культурно-мистецькою сферою вважався у- цілому природним, виправданим, зрозумілим. В усякому разі, якщо подумки поставити на його місце будь-кого іншого, гадається сплеск невдоволення і навіть спротиву серед художньої інтелігенції був би практично невідворотним.

М.Скрипник завоював Собі незаперечний авторитет у всіх верствах українського суспільства своїм звитяжним життям, невтомною працею в інтелектуально-науковій, ідеологічно- публіцистичній сферах. Годі було й сподіватися, що його погляди були до душі всім учасникам літературних, художньо-мистецьких процесів. Однак його приймали як свого, такого, що поставлений не "покомісарити" черговою справою, а такого, хто по собі достеменно знає, що означають справжні муки творчості, хто здатен осягнути сутність численних проблем, які нагромаджувалися роками, хто не буде "рубати з плеча", а виявить розсудливу обачність, щирий інтерес і принциповість. І

Це й забезпечило йому, за сучасною термінологією, роль "неформального лідера" національного культурно-мистецького поступу. І цю свою функцію він прагнув підтверджувати зовсім "неформальним" урядуванням.

М. Скрипник умів долати, оминати догми, раз-у-раз вдаючись до живої діалектики і йдучи від фактів, тобто сповідував справжній конкретно-історичний підхід, якого так бракує багатьом фахівцям, що зважаються критикувати й ці його позиції.

То ж краще звернутися до спадщини наркома освіти (і писемної і втіленої у практику).

Для розуміння українського літературного процесу, його цілісності, тяглості, сутності традицій одним з найпринциповіших було питання про витоки української літератури. Імперська російська версія, яка насаджувалася тривалий час, зводилася до того, що, починаючи від Київської Русі, всі витвори письменства - то спадщина Росії, а не України. В радянський час у цьому питанні змін теж не спостерігалося. Тоді ініціативу рішуче взяв на себе М.Скрипник.

На перешкоді правильного розуміння проблеми, вважав М.Скрипник, "стояли залишки старих поглядів старої російської історіографії, погляд про безперервний історичний процес від старої Київщини через Москву, Суздаль і до старого Петербургу. Довелося на підставі загальних історичних міркувань заперечувати цю історичну літературну концепцію і добиватися практичного визнання принципу, за яким всі пам'ятники до другої» половини XVIII ст. зараховано до російської чи української літератури відповідно до території, що на ній той пам’ятник складався. Так "Слово о полку Ігоревім" зараховано до; української літератури, а "Моление Данила Заточника* 1 до російської"

Цю позицію, яку називають ще територіальної" концепцією. М.Скрипник детально обґрунтував у промові^ українське літературознавство" на відкритті Інституту Шсвчеіу Харкові 15 квітня 1929 р. і послідовно домагався "поглиблення" дослідження історії українського письменства до старокиївських часів, неухильного дотримання принципу, за яким "всі пам'ятники до другої половини XVIII сторіччя будуть відноситися в "Л.Е." ("Літературній Енциклопедії - B.C.) до російської, білоруської чи української за територіальною ознакою™.

Причому нарком не вдовольнявся "загальними вказівками", а прискіпливо аналізував кожну статтю, рішуче протестував, наприклад, проти рецидивів у статті Тимофеєва "Вірші" "карамзінсько-соловйовсько-іловайсько термінології", зара­хування до "русского стиха" українських творів XIV—XVII століть, реанімації віджитої "з часів революції" термінології "северо-русское" й "южно-русское" письменство"^.

Починаючи з творчості Івана Котляревського, за М.Скрипником, почалася нова доба української літератури, яка з того часу розвивалася під гаслами уповноцінення і усамостійнення. В цьому процесі Микола Олексійович виділив три етапи (періоди).

У перший період (від Івана Котляревського до Тараса Шевченка і Марка Вовчка) українське письменство пройшло складний шлях становлення. На початку воно було провінційним, начебто регіональним додатком до російської культури. А в середині XIX ст. можна вже було говорити про виникнення засад для перетворення українського літературного процесу на потужний національно-культурний чинник. Однак сталося це вже в другому, "франківському", "львівському" періоді, коли "українська література, можна сказати, змогла стати на свої власні ноги". Тут М.Скрипник особливий наголос робить на ролі Галичини, що з культурним центром у Львові відігравала роль "українського П'ємонту". Щоправда, -соціальна база української культури без переважно інонаціонального міста була завузькою - селянство та інтелігенція.

І лише в третьому періоді, що починається з 1905 p., особливо ж—- від жовтня 1917 р. настала "доба будування самостійної української культури, але підтриманої силою пролетаріату".

Не ставлячи перед собою будь-якої партійно-ідеологічної мети, не озираючись на домінуючі погляди, М.Скрипник орієнтується на неспростовні наукові дані. І це дозволяє йому дійти виваженого, переконливого висновку. Не заперечуючи впливу російської культури на розвиток українського літературного процесу в різні періоди, особливо, скажімо, в 60 - 80-ті роки XIX ст., він підкреслює: "ми не можемо фактично визнати значіння першеньського впливу російської літератури на українську літературу"".

Для М.Скрипника це не побіжне зауваження, або гіпотетична здогадка. Аргумент за аргументом він вимуровує непорушну конструкцію: "Треба відзначити, що нова українська література своє літературне коріння має у своїй власній попередній історії, хоча й російська література мала в один із періодів і дуже великий вплив поруч з іншими впливами на українську літературу...Українська література, як прояв культури українських трудящих мас, виступає на арену міжнародної пролетарської творчості не як учень, що повинен лише шукати проводиря або допомогача, але як справжній чинник спільної співпраці... Погляд, що в оцій спільній культурній роботі культура якогось одного народу може бути гегемоном - чужий нам"²⁴.

І на довершення - гранично категорично, беззастережно: шлях розвитку української літератури, української культури - "є шлях самостійного розвитку українського народу""

І все ж, на фоні викладеного не такими переконливими 1 швидше, не сповна адекватними виглядають конкретні оцінки розвитку і взаємодії національних культур, національних літератур, що їх дав М.Скрипник у статті "Підсумки літературної] дискусії", видрукуваній "Більшовиком України" в липні 1926 р! (№ 1). Можна лише висловити здогадку, що на той час Микола! Олексійович просто ще не настільки глибоко опанував предмет ] щоб мати щодо нього справді глибокі та ґрунтовні власні міркування.

Він, вочевидь, підміняв благородну ідею, теорію практикою і коли оцінював тенденції розвитку радянської культури в цілому в СРСР і її національних складових. "Досягнення російської культури, досягнення української культури тощо йдуть на арену нашої співпраці, щоб витворити міжнародню пролетарську культуру на терені цілого СРСР, і ніхто не претендує на гегемонію, на фактичне чи формальне керівництво, і це не є якесь опікунство чи гегемонія однієї культури над іншою, не є будь-яка] претензія на нерівноправні стосунки між народами, а навпаки - це є братерська співпраця над спільним ділом""*

Адже лейтмотив тієї ж статті М.Скрипника — спроба розвінчання так званої теорії боротьби двох культур. Він вважав, що насправді існує боротьба між буржуазними культурами двох] націй, а пролетаріатові різних націй, комуністам це особливо неї загрожує.

До виступів М.Хвильового М.Скрипник повертався не один раз, прискіпливо їх аналізував і, як завжди, виявляв доситьі широкий, комплексний підхід. Микола Олексійович з розумінням ставився до суто літературних шукань талановитого письменника, вважав неможливим для себе висловлювати думку щодо художніх якостей його творів, "Борючись з плужанством і гартованцями на Україні, —■ зауважував Микола Олексійович у статті "До теорії боротьби двох культур" — з ідеологічними художніми течіями в російській літературі та їх впливами на літературу українську, тов.Хвильовий має свій окремий погляд в мистецтві, а саме — він прихильник так званого формалізму й неокласицизму. Ну, стоїть — і нехай собі стоїть, бог із ним, — це їхня літературна справа. Ми, політики, як і робітничо-селянський загал, дещо потім із їхніх літературних досягнень собі придбаємо. Втручатися до їхньої літературної боротьби — це не наше завдання. І коли тов.Хвильовий хоче проторувати собі окрему стежку повз різних російських літературних течій, що існують, бог із ним — туди; йому й дорога"^⁷.

Важко погодитися з позицією тих авторів, які намагаються зображувати М.Скрипника не самим собою, особистістю І власними, чіткими принципами, а якимось мало усвідомленим знаряддям здійснення чужих інтересів, програм, чиїхось гасел. З одного боку, він провідник партійної директивної лінії, успішно бореться за її реалізацію (хоч далеко не завжди поділяє), скажімо; проти націонал-комуністів, щоб... потім самовіддано втілювати у\ практику задуми, плани останніх. Він бере участь у нищенні М.Хвильового, О.Шумського, М.Волобуєва, однак бере під Візахист сутність їх поглядів, власне робить їх лінією своєї ірповедінки.

. Знову постать Миколи Олексійовича Скрипника, велич йог о Н натури явно недооцінюється. По-перше, знову й знову хочеться! наголосити: не було сили, яка б змусила його говорити й робити те ЩО суперечило його внутрішнім переконанням.

№ По-Друге, дуже спрощено подається подолання М. Скрипником "^докладних суперечностей — як, по-суті, відмова віЗ революційних, комуністичних начал у його світогляді на користь національно-українського фактора.

Побутує думка, що М. Скрипник у цілому негативно ставився до Української Академії Наук, виношував задуми поволі усунути її на задній план, а натомість створити "пролетарську"академію в Харкові. Як перший крок до реалізації потаємного задуму розглядається проведена в 1932 р. з ініціативи наркома-академіка реорганізація Українського інституту марксизму-ленінізму у Всеукраїнську асоціацію марксо-ленінських інститутів (ВУАМШН). Президентом асоціації, що об'єднувала дев'ять науково-дослідних закладів, став сам М.Скрипник²®.

Прямих підтверджень подібних висновків немає. Навпаки, можна навести безліч прикладів поважного ставлення наркома до Української Академії Наук як найавторитетнішої установи, до її керівництва та окремих членів. А ті автори, які пишуть про це, нерідко припускаються суперечностей у межах навіть однієї публікації. В одних місцях доводять, що з метою успішного проведення українізації М.Скрипник висував на ключові посади вчених не з прорадянськими політичними поглядами - академіків М.Грушевського, С.Рудницького, В.Юринця, А.Кримського, ризикуючи своїм становищем, брав, у разі потреби, їх під захист; а на інших сторінках намагаються довести, що нарком мав підозру до центру інакодумства, планував його усунення з передових позицій у науці.

Останнє сумнівне і тому, що М.Скрипник сам прагнув стати дійсним членом УАН. І в травні 1929 р. Миколу Скрипника таки було висунуто кандидатом для обрання академіком. Спокуса домогтися вищих наукових регалій захоплювала не одного честолюбного державного і партійного чиновника. І за* XX століття суспільна свідомість настільки звиклася з частим присвоєнням їм найпочесніших звань, особливо в гуманітарній сфері, що, здається, інакше й бути не може: найлегший та найвірніший шлях в академіки — через адміністративно-державну службу. Наукові ж набутки — то нерідко необхідний, але все ж атрибутивний додаток. При формальному підході можна поширити загальне "правило" й на М.Скрипника. Чого-чого, а високих адміністративних посад у нього було більше, ніж. удосталь. Однак і науковий багаж у нього був таким, яким міг ^; похвалитися далеко не кожен "чистий" дослідник-науковець.

Об'єктивною підставою для позитивного вирішення питання ' про обрання до УАН були, передусім, численні праці Миколи • Олексійовича з національного питання. Лише до другого тому! його "Статей і промов", що має підзаголовок "Національне питання" і складається з двох книг обсягом майже 800 сторінок, [ було відібрано близько 70 найважливіших творів.

Однак головне, звісно, полягало не в кількісній стороні і справи, а в оцінці сутнісного внеску автора в науку, в теоретичне [осмислення однієї із найскладніших, найсуперечливіших І суспільних сфер. У документах, поданих на обрання академіком, і є характеристика-рецензія лише основних праць претендента,

; автором якої був академік А.Річицький.

Він вважав, що М.Скрипник "перший у всій світовій літературі поставив і дав перше обґрунтування національного питання як І науки, як окремої національної дисципліни, і він же створив і відповідну науково-дослідну установу — катедру національного І питання в Українськім Інституті Марксизму-ленінізму і очолив і її. "Після Скрипника про національне питання можна говорити, як про науку, якій він здобув визнання й обгрунтування, що за аналогією з соціологією, якій також ще нещодавно доводилося боротися за визнання себе серед наук, можна б цю галузь наук«І назвати націологією"™

Лейтмотив наукової експертизи А.Річицького — Микола «Скрипник серйозно, вагомо теоретично обґрунтував цілий і надзвичайно важливий напрям у теорії, в дослідженнях, зробив 1 надзвичайно цінний внесок на вічному шляху пізнання сутності І суспільства. "Оригінальність М.О.Скрипника як теоретика, є в і тім, — підкреслив академік, — що він підніс національне питання І з рівня політики до рівня науки, довівши, що національна 1 проблема становить собою і щодо сути і щодо методології 1 завдання окремої наукової дисципліни"³⁰.

Між іншим, високо шануючи думку М.Скрипника, 1 А.Річицький звертався до нього з проханнями висловитися щодо і важливих праць, які готувалися до публікації.

Отже, Микола Олексійович був широко знаним і користувався 1 високим авторитетом у наукових колах не тому, що саме йому, за 1 службовими функціями, підлягала Українська Академія Наук, 1 а через свої справді фундаментальні наукові праці, через свій І вагомий внесок у фундаментальну науку. Звичайно, далеко не всі ■ були згодні зі скрипниковими науковими підходами, поглядами, X концепціями. Однак це лише зайвий раз підкреслювало* оригінальність, принциповість, позиції політика, державного І діяча і вченого. Тому і його обрання академіком того ж року! практично всіма було зустрінуте як закономірне.

І ще одне. Всі підвідомчі установи, колективи М.Скрипник з.І притаманною йому енергією прагнув організаційно, матеріально, Я кадрово зміцнити. Зовсім не в його вдачі було нищити справу, І якою він керував, тим більше готувати це нишком. До останніх 1 місяців життя, коли стався душевний надлам, він ішов на будь- і який бій і з будь-ким відкрито, а віра у правоту власної позиції І просто виключала змовництво, закулісні підступні прийоми тощо. Я

Наведений приклад з поліщуківським "Авангардом" зовсім не Я поодинокий. Дуже схожою виявилася історія із визнанням 1 "Технічно-мистецької групи А" на чолі з Юрієм Смоличем і І Майком Йогансеном. Вельми показовим було ставлення і до Я неокласиків, їх лідера Миколи Зерова.

Схоже, персонально останнього М.Скрипник ставив не дуже Я високо. Нарком якось навіть іронічно, а можливо, й зневажливо, Я назвав неокласиків "громадянами Зеровими". Однак, маючи Я власну позицію, нарком зовсім не відмовляв у такому ж праві й І іншим.

Тому ні М.Зеров, ні М.Рильський, ні П.Филипович, ні М.Драй- Я Хмара, ні М.Могилевський, ні О.Бургарт не мали жодних Я обмежень (звісно тих, що виходили із відомства М.Скрипника) у і розгортанні своєї діяльності, у можливостях видання своїх творів. Як, до речі, не мав їх до часу і Сергій Єфремов, насмішкувато-II цинічне ставлення якого до пролетарської літератури, 11 соціалістичної держави, радянської влади в колах інтелектуальної 11 і політичної еліти ні для кого не було секретом.

Цілком у дусі позицій М.Скрипника була репліка на адресу! Івана Микитенка під час диспуту в Харкові 18-21 лютого 1928 р* і Зауваживши, що письменник не реаліст, а натураліст, керівник] національно-культурного будівництва, М.Скрипник заспокійливо] додав: "Нічого поганого немає в цьому. Але треба бути добрив ¹ натуралістом — ось у чому річ". Останнє застереження свідчить,! що у літературі, мистецтві Микола Скрипник понад усе ставив Тх| художні якості, характерний для духу епохи пошук новіш естетичних форм. Тому він підтримував і "незручного" Євгене Плужника з "Ланки" і драматурга Миколу Куліша, п’єси якого] зовсім "не дихали революційним пафосом" і дуже нерівно сприймалися публікою.

За все це, врешті, П.Постишев висуне звинувачення, буцімто "за широкою спиною Скрипника" ховались, гуртувались ідейні, класові вороги, недруги пролетарської культури. А І.Кошелівець всупереч тому наведе прямо протилежну оцінку: "Можна багато чого йому закидати, але належить визнати, що він підтримав і продовжив літературне відродження до останніх днів свого життя. Власне продовжив на півдесятка років після того, як націонал- комуністи вже жодної змоги впливати на події не мали"*!.

Із закидів, які містяться на адресу М. Скрипника в розлогій праці І.Кошелівця, відзначимо лише найголовніші: "Вмурований" в догматичну за природою тоталітарну систему нарком освіти України міг підтримувати розвиток української літератури і мистецтва лише до певної межі ("іти далі за яку означало б - втратити все"), та й сам був "по вінця заражений догматизмом, "впоєним йому ідеєю пролетарської революції звідки домінантна догма його мислення:"побудова справді суверенної, але пролетарської України"³². З останнього І.Кошелівець виводить "зневагу недовір'я" М.Скрипника "до всього старого", що, як було показане, далеко не так, у всякому разі — зовсім не так спрощено-однозначно.

Звідси ж виводиться абсолютизація М.Скрипником ідеалу пролетарське літератури та її методу - соціалістичного реалізму, що також значною мірою суперечить як наведеним фактам, так і творам самого Скрипника.

Припустімо, що М.Скрипник заслуговує критичної оцінки за те, що через ідеологічну заангажованість і без достатньої вмотивованості художньо-естетичного характеру виводив за рамки українського літературного процесу праці Є.Маланюка і навіть Б.Антоненка-Давидовича.

Як же тоді можна ставитись до позиції І.Кошелівця, який з національного літературного процесу вилучає практично весь її масив? І, між іншим, підстави ті ж, що й у М.Скрипника - ідеологічні, тільки з іншим знаком - не заслуговують на ймення національно-літературних явищ праці пролетарських письменників. А мова ж про такі імена, як Максим Рильський і Павло Тичина, Микола Бажан і Андрій Головко, Олександр Довженко і Володимир Сосюра, Олександр Корнійчук і Остап Вишня...

А ще ж і "розстріляне відродження" — ціла плеяда літераторів, які зростали за врядування М.Скрипника і зазнали репресій після смерті Миколи Олексійовича і їм не можна відмовляти у праві бути національними культурними діячами.

На останок - щодо догматичного світобачення Миколи Скрипника, яке буцімто заважало йому гідно оцінити літературу справді національну на відміну від "літератури пролетарської". За таким підходом нарком тоді б діяв у інтересах України, а не "міфічної пролетарської держави", "комуністичної утопії", коли б за національний ідеал взяв твори Є.Маланюка і Б.Антоненка- Давидовича, ще кількох їм подібних авторів і рішуче відкинув всю іншу літературу, якщо вона не була відверто антикомуністичною, антиросійською.

Засудження політичного діяча, особливо через багато років після того, як він пішов із життя, не може вступитись за свої погляди, справа не така вже й складна. Та чи не доцільніше і продуктивніше, якщо ми дійсно хочемо пізнати справжнього М.Скрипника, хід його думок, нелегкий, часто болючий пошук істини, спробувати зрозуміти неординарну особистість і піднятися до рівня людини, чия поведінка, вчинки впливали на історію, на долю нації, народу, країни.

Хто ще, крім "компартійного догматика Скрипника" міг у 1929 щ (не забуваймо - "рік великого перелому", рік сталінського ювілею, визначальний рік в остаточній перемозі тоталітарної системи) ламати всі догми і безстрашно виступати зі статтями в принципову оборону національної самостійності української 1 літератури? Гадати не варто. —Ніхто!

А М.Скрипник з приводу тижня української літератури Москві висловив відверте невдоволення найменуванням події, від якої повіяло великодержавництвом. "Так звуть російські газети, — писав нарком народної освіти України, у статті "Український ' тиждень у Москві" —, зустріч руських та українських 1 письменників, що оце відбувається в Москві. Назва невірна. Річ і не в тім, що там, у Москві, йде український тиждень показу ] української літератури російському письменникові чи читачеві. 1 Річ у тім, що там відбувається зустріч двох нових радянських літератур.. =ч[

Осібність, самостійність української літератури Микола • Скрипник боронив відчайдушно. І тут для нього не було ні імперативних директив, ні загальновизнаних авторитетів, перед якими б він пасував. Вельми показове ставлення до Максима Горького, творчість якого Микола Олексійович високо цінував, але деякі антиукраїнські висловлювання якого не міг йому вибачити. У статті "Зустріч" автор нагадав, як українські літератори звернулися до автора роману "Мати" за дозволом на переклад твору українською мовою. Відповідь із Соренто, де тоді ‘ перебував М.Горький, просто приголомшила: "...Перевод зтой повести на украинское наречие... не нужен...". Правофланговий радянської культури, виявляється, був здивований поведінкою людей, які "стремяться сделать наречие "языком"... и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области этого наречия"^. Отож, український нарком без тіні пікету і з високою гідністю заявив: "Український читач цінить М.Горького як письменника, український письменник радо зустрічав у Харкові приїзд Горького, хоч і сподівався, що М.Горький не тільки в приватній розмові, але й у пресі зречеться своїх,' що дхнуть гноєм русотяпства, колишніх заяв (на початку 1926 р.) •

Стаття "Зустріч" була видрукована в один день - 1 лютого 1929р. у харківському "Комуністі" і московських "Известиях". Однак ’Известия" процитовані рядки випустили, що викликало миттєвий рішучий протест М.Скрипника, вміщений через день — 9 лютого у додатку до "Вістей"- "Літературі й мистецтві".

Нарком освіти України не лише самозречено боронив українську літературу, мистецтво, культуру саме як національні феномени, а й енергійно "просував" їх у світ, у Європу. Тут прикладів, можливо, не так і багато, але вони вельми показові..,і

Під час подорожі до Франції восени 1927 р. М.Скрипник жадібно всотував найновітніші досягнення зарубіжної, насамперед, зрозуміло, французької культури, щиро шкодував, як мало про них було відомо в Україні, намагався зав'язати міцні стосунки між Францією та Україною. З приємністю констатуючи наявність у закладах освіти українських публікацій, Микола Олексійович заявив: "Я... зроблю, як нарком освіти, все від мене залежне, щоб у паризьких книгозбірнях, у першу чергу в бібліотеці інституту Слов'янознавства, утворилися українські відділи"³⁵.

У розмовах з паризькими науковцями радянський наркоїк доводив, що французам конче необхідно вивчати українську мОадбез чого "жодний француз не зможе нічого робити в Україні".

Догматиком, заскорузлим доктринером Микола Скрипник не був, за догмами він ніколи не жив, а коли його спробували силоміць змусити це зробити -г- іншої форми, ніж піти з життя, не знайшов!

Мало хто з української еліти всерйоз сподівався, що вже за [його життя можна було приступити до практичної реалізації [таких заповітних ідей, як соборність українства, його земель. Проте розшматований народ не втрачав віри в те, що рано чи [пізно ця мета все одно втілиться в життя. А два талановитих його [сини, пристрасних патріоти з Наддніпрянщини і Галичини—^ М.Міхновський і Ю.Бачинський на рубежі XIX і XX віків [конкретизували бачення нацією свого майбуття у лапідарному [гаслі "Україна від гір Кавказьких по гори Карпатські". Це гасло шовною мірою відповідало науковим даним про розселення [етнічних українців.

Виникнення у вирі революції державних утворень на уламках [Російської і Австро-У горської імперій Ш Української Народної [Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, їх взаємний І потяг до єднання у 1919 р. не привів до жаданого результату. Більше того — західні українські терени волею антантських І переможці в на Паризькій мирній конференції були розпорошені [між Польщею, Чехословаччиною і Румунією. З цим не могли [згодитись ні українці в УСРР, ні їхні етнічні брати, яких доля [змусила жити в чужих країнах. Піднімаючись на боротьбу за своє (соціальне і національне звільнення, українці Східної Галичини, [Закарпаття і Північної Буковини боролися й за соборність всіх (українських земель.

- Проблема єднання українства ніколи не виходила з поля зору [М.Скрипника. Він систематично висвітлював її у радянській пресі, з різних приводів звертався до поневолених загонів нації, [брав безпосередню участь у діяльності комуністичних [організацій західних регіонів, визначенні ними стратегії і [тактики боротьби за національне і соціальне визволення.

- Нарком УСРР неодноразово направляв різні послання до {закарпатських українців, намагався розібратися у розвитку [національного руху в Закарпатті. Серед найпомітніших його документів і акцій — "Лист до закарпатських робітників і селян з [Великої України", "Національне відродження в сучасних [капіталістичних державах на прикладі Закарпатської України", гПеремога' Комуністичної партії Закарпатської України", "ЦК [КПУ і національне питання на Закарпатській Україні"³⁶.

Ще прискіпливіше стежив Микола Олексійович за розвитком [подій за Збручем, нещадно таврував політику полонізації, {пацифікації, осадництва, яка здійснювалася Польщею щодо [українців, з непримиренною войовничістю поринав у дискусії, що 'очилися всередині Компартії Західної України, пристрасно юводив свою правоту і енергійно викривав дії тих елементів, яких шважав опортуністами, відступниками від пролетарської, Інтернаціоналістської лінії. М.Скрипник так часто звертався до [питань внутрішнього розвитку в Комуністичній партії Західної [України, розколу ("розламу"), який там відбувся, що, здавалось, рді питання стали для нього першорядними.

Відправним моментом у підході до проблеми стосунків з гкраїнцями за межами УСРР, пошуках шляхів їх прийдешнього»б'єдйання з основним етнічним масивом нації для М.Скрипника |уло тверде переконання: осердям всього українства має стати [Радянська Україна, а найоптимальнішими засадами його

згуртування в одну сім'ю може бути лише національна і соціальна політика КП(б)У. В доповіді на XI Всеукраїнському з'їзді mg "Стан та перспективи культурного будівництва на Україні" частину якого Микола Олексійович вмістив до зібрання своїх творів під прикметною назвою "УСРР —^ П'ємонт українських трудящих мас"3', зазначалося: "Ми знаємо з західноукраїнської преси факти і дані, що говорять про величезне зменшення українських шкіл на терені, коли по цілим воєводствам з тієї кількості шкіл, що були після Ризького договору, залишилось! лише 3, ми знаємо, коли українські культурно-національні інституції знищували фашисти, підтримані озброєною силою різних представників місцевої влади, ми знаємо факти, коли громили українські культурні інституції, ми знаємо випадки, коли зараз за новим курсом національної політики польського уряду велика більшість шкіл стала утраквістична, де буцім-то викладають двома мовами — польською і українською, а в дійсності українська мова викладається лише як мова й тільки.

А коли ми пригадаємо, що в Бессарабії ведеться величезна, настирлива, люта, скажена політика румунізації українців, коли ми бачимо, що на Закарпатській Україні, в Чехо-Словацькій республіці ведеться також скажена політика чехізації українців, де навіть заборонено вживати слово українець, то ми можемо з певністю сказати, навіть не входячи в галузь загальної дипломатичної політики, що в дійсності наша Українська! Радянська Соціалістична Республіка, єдина можлива українська республіка, збудована в боях пролетаріатом, є дійсно культурний п'ємонт цілого українського народу"™.

Захищаючи інтереси національних співбратів за межами! радянської країни, Микола Скрипник добре розумів, що тут! нездоланні перешкоди. Інші можливості він бачив щодо! українців, які проживали в різних республіках Союзу PCP. Міркування українського наркома в концентрованому вигляді! були зібрані в праці "Про кордони УСРР"^.

М.Скрипник уважно вивчав статистичні дані, згідно з якими на 1 січня 1927 р. за межами УСРР проживало 7 млн 976 тис. українців. З них 3 млн 226 тис. були розпорошені і в різних регіонах становили національну меншість. Інші становили компактні масиви. З млн 100 тис. були мешканцями Північно- Кавказького краю; 1 млн 650 тис. — Центрального Чорноземного.краю; у Воронезькій губернії жило 1 078 552 українців за національністю, а з них українською мовою говорили 972 295, інші говорили мішаною мовою або російською. В Курській губернії українців було 554 654 за національністю та 500 967 за мовою. В Донецькій окрузі [ Бобровськім — 315 на 1 тис. жителів. В регіоні Північного | Кавказу — в Донецькій окрузі відповідно — 463, в Донській — 440 Рі в Таганрозькій — 701. Але й повітові дані ще не давали повної [ картини, яку можна було одержати лише беручи до уваги волосні [ дані. Так, із загального числа 33 волостей Південних повітів | Курської губернії з переважним (вище за 50%) українським г населенням малося 8 волостей, при тому, в деяких волостях цей [відсоток піднімався значно вище. Наприклад; у Велико-Троїцькій [волості українців було 83,8%, в Гайворонській - 86,2%, в Червоно- | Яруській — 88,3%. По Воронезькій губернії з 38 волостей [південно-західної частини губернії існувала 31 волость з [переважним відсотком (понад 50%) українського населення, при [ тому, в половині їх відсоток українців піднімався до 75% і більше.

[ По Північно-Кавказькому Краю, у північно-західних округах [(Донецькій, Донській, Таганрозькій) в 9 районах 21 українців [було понад 75%, а в значній частині решти районів понад половину населення^.

Миколу Скрипника дуже непокоїв стан справ із обслу­говуванням культурних потреб українського населення в РСФРР, який він визначав як "безумовно незадовільний"⁴¹. Його висновок підтверджувався даними Центрального статистичного управління СРСР, одержаними в результаті перепису населення 17 грудня і -1926 р. "Навіть щодо простої письменності справа стоїть І негаразд", — констатував нарком УСРР, оскільки щодо цього [показника українці РСФРР займали лише 18 місце і знаходилися £нижче рівня середньої письменності в європейській частині [ РСФРР в цілому.

І то було не дивно. Адже на серпень 1926 р. у Курській губернії з 844 пунктів ліквідації неписьменності, 82 хат-читалень, і 19 бібліотек не було жодної української. В 1926 р. українізованих хат-читалень було 4, а лікпунктів — лише 2. В Грайворонськім [ повіті, де українців за мовою налічувалося 95,5%,лиціе в 4 школах ^першого ступеня було українізовано першу групу. Там також [функціонувала лише одна українська хата-читальня, при тому знята бюджету, і тільки в однім педтехнікумі українська мова [викладалася як предмет, а всі інші предмети вивчались і російською мовою.

У бібліотеках не було української книжки, в школах майже ізовсім були відсутні українські підручники. В Білгородськім [ повіті українізовані школи не могли в 1927 р. працювати, бо не І було коштів на придбання українських підручників. У І Воронезькій губернії картина така сама, хоча там українських | шкіл існувало у кілька разів більше, ніж на Курщині⁴-*.

Систематичні посилання на те, що не вистачало підручників і І вчителів готових викладати українською мовою, М.Скрипника не І переконували. Він не раз фактами доводив, що у вузах і І педагогічних технікумах Росії, передовсім, у регіонах з переважно | українським населенням, підготовка кадрів для роботи І українською мовою взагалі припинялася. "Як правило, — і підкреслював Микола Олексійович, — що у всіх суміжних і територіях з українською більшістю населення відсутні українські І. газети, українським театр, українська книжка, український клюб. І Наведу дані, наприклад, про задоволення школами на рідній мові І українського населення Північно-Кавказького Краю:

українців проживало 206 520 за] національністю і 193 174 за мовою. В Донській окрузі — українців | 498 287 за національністю і 255 399 — за мовою. В Таганрозькій! окрузі 191 771 за національністю і 68 019 — за мовою. Ще] наочніше виглядають дані, якщо їх брати не по губерніях, а по повітах та округах. Коли по всій Курській губернії на тисячу жителів українців за національністю було 190,9 і 172,4 ~Іза мовою, а в Воронезькій 326,1 за народністю і 293,9 — за мовою, то по окремих округах вимальовувалась зовсім інша картина. В Грайворонськім повіті українці становили 550 000, в Біл- I городськім 267 тис., в Ставропольськім — 255 тис. і в Рильськім ^ 319 тисяч. Тим часом у Воронезькій губернії в Росошінськім повіті І цей показник досягав 896, у Богучарськім — 799, у Валуйськім —І І 532, в Острогорськім — 510, в Новоїхоперськім — 385* у

Округа	Українці за народністю	Українці за мовою	Українське школа
Кубанська			214 *
Донська			14.
Армавірська
Терська
Чорноморська			- 1
Донецька
Таганрозька			- <
Шахтинсько-Донецька			-
Майкопська			-
Сальська			-
Ставропольська			.’»44

Оскільки ж протягом останнього року ситуація і в цій сфері ще погіршилася, український нарком змушений був доходити! безрадісного висновку: "Такий стан без сумніву призводить до того, що обслуговування культурних потреб населення! зменшується і визначає на ділі підсилену та поневільну русифікацію українського населення РСФРР, коли місцеві робітники, одні не усвідомлюючи того, другі — навмисне! протягом багатьох років не виконують у цій справі численних] указівок, що їх робили Всеросійський ЦВК, Наркомос РСФРР та] інші центральні радянські партійні органи РСФРР.

Загальна характеристика, що її можна дати про стані українського населення на території РСФРР, суміжної з УСРР,] веде далі М.Скрипник, може бути така: школою українська населення або зовсім не забезпечено, або забезпечено в дуже! незначній мірі. Всі вказівки щодо цього центральної влади на] місцях не виконуються. Місцеві органи влади на ділі провадять! іншу лінію щодо обслуговування української людності, ніж] намічає її центральна влада і партія в цілому. Що це не випадок,! про це свідчить факт закриття українських шкіл в Таганрозькій! окрузі, коли вона була виділена з складу УСРР та приєднана до] Північно-Кавказького Краю.

.. Адміністративні органи сільради, волосні та повітовії виконкоми, міліція, народній суд і всі органи влади працюють неї на українській мові, не на мові самого населення. До складу! місцевих органів влади місцеві селяни і робітники втягнутії занадто мало. Переводиться фактичний добір за мовним і] національним принципом під час виборів всіх цих органів влади і! під час призначення на адміністративні роботи. Тут ніякої! навмисності, ніякого пляну немає, але на ділі виходить недостатнє* втягнення місцевого українського населення до роботи рад,! утворюється відставання, а через це й недостатнє радянізування 1 українського населення. На цім грунті росте незадоволення, наї цім грунті посилюється ворожа нам агітація, що її значні ознаки -Я зауважено і на Кубані, і на Вороніжчині"⁴⁵

Зовсім інші тенденції, на думку Микол