Фашистський окупаційний режим в Україні

Уже після перших успіхів своєї армії на німецько-радянському фронті Гітлер 16 липня 1941 р. на одній з нарад «обґрунтував» необхідність запровадження нового адміністративно-територіального поділу окупованих радянських земель.

Гітлер вважав Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії. 20 серпня 1941 р. було утворено Рейхскомісаріат «Україна», до якого увійшли Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавської області, а з 1942 р. уся Полтавщина і Запоріжжя. Територія Рейхскомісаріату «Україна» складала 340 тис. кв. км. з населенням 17 млн. чоловік. Керівником Рейхскомісаріату було призначено Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю і ненавистю до слов'янських народів. Столицею цього утворення стало місто Рівно.

Галичину німці передали до складу Губернаторства Польща. На базі галицьких і частини інших західноукраїнсьих земель було утворено Дистрикт «Галичина».

Буковина і частина Південно-Східної України включно з Одещиною передавалися Румунії. Ці землі відтепер мали нову назву – «Трансмістрія», її територія охоплювала 60 тис. кв. км., з населенням 3,5 млн. чоловік. Таким чином, під румунську окупацію потрапило майже 10% українських земель.

Харківщина та деякі інші українські землі перейшли у безпосереднє управління Вермахту.

Україно-карпатські землі з 1939 р. знаходилися у складі Угорщини. Поділивши Україну на частини, нацистське керівництво Німеччини заявило про те, що України більше не існує.

На окупованих українських землях фашисти установили жорсткий режим на основі так званого «нового порядку». Фашисти позбавили населення будь-яких прав, вони цинічно заявляли, що їх мета полягає в тому, щоб змусити українців працювати на Німеччину. Окупанти грабували і знищували матеріальні ресурси і культурні цінності в Україні. Шляхом фізичного і психічного терору нацисти намагалися зламати волю українського народу до боротьби проти окупантів.

Нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. Фашисти позганяли полонених в табори, оточені колючим дротом, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн., із них майже 1,3 млн. – в Україні.

Економічна політика Коха полягала в тому, щоб найефективніше експлуатувати сільське господарство України. Колгоспи (під іншою назвою) зберегли – так зручніше було викачувати сільськогосподарські продукти. Селянам зменшили прибутки й зажадали, щоб вони працювали з світанку до пізнього вечора. Внаслідок цього 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилося з України.

Незадоволення окупаційним режимом посилилось, коли гітлерівці вирішили використати Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці на підприємствах і в сільському господарстві Німеччини. З цією метою проводились масові облави, в ході яких хапали українську молодь на базарах, при виході з кінотеатрів чи церков, щоб відправити її до Німеччини. Всього з України до Німеччини було вивезено близько 2,4 млн. чоловік, у тому числі юнаки і дівчата. Десятки тисяч з них загинули.

Безпрецедентна жорстокість нового режиму проявилась також у ставленні до міського населення та інтелігенції. За розпорядженням Коха різко зменшилось надходження продуктів харчування в міста. Справа в тому, що в майбутньому німці планували перетворити Україну в повністю аграрну країну. В результаті голод в містах став звичайним явищем, а тому багато городян перебралися в село. Харків, наприклад, втратив багато жителів. За роки війни для роботи в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, 30 тис. розстріляно й 80 тис. померли з голоду. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував знищити більшу частину української інтелігенції. Кох вважав, що трьох класів початкової школи для українців більш ніж достатньо. Він почав згортати систему медичного обслуговування, щоб підірвати, так би мовити, «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресторани, місця в трамваях тощо, призначені виключно для німців.

В одній із листівок ОУН Бандери говорилось: «Нові окупанти України, німецькі імперіалісти продовжують більшовицькі методи знищення. Нищівна колоніальна експлуатація населення України, грабежі, шибениці, арешти, страти, приниження людської гідності, моральний розклад, вивіз людей у Німеччину на певну смерть і останнє використання більшовицьких методів знищення за допомогою голоду – ось такі благодіяння принесли німці поневоленому народу».

Порівняно з німецькою, румунська окупація Південно-Західної України (Трансністрії) була ліберальнішою. Румуни стримувалися від застосування широкого політичного терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви українського націоналізму, забороняли українські публікації.

Взаємовідносини між населенням Західної України й німцями склалися неоднозначно. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співробітництво з німцями вважалось зрадництвом (до речі, як і в Східній Україні, де народ майже чверть століття виховувався в дусі соціалізму). В Західній Україні багатьом було не зрозуміло, хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань, чи нацистський порядок, що запанував тепер. Деякі українські лідери вирішили стати на бік Німеччини (незважаючи на антипатії до неї), аби тільки протистояти Радянському Союзу.

На індивідуальному рівні, як уже зазначалось, співробітництво з німцями, звичайно, зводилось до участі в органах місцевої влади чи контрольованої фашистами допоміжної поліції. Найпомітнішим випадком співробітництва українців Західної України з гітлерівським режимом стало створення з ініціативи мельниківців добровільної дивізії СС «Галичина». С. Бандера був проти створення такої дивізії. Він вважав, що «українська кров може бути пролита тільки за українську державу і в лавах української армії».

Під час окупації Україну не прикрито грабували. З окупованих східних районів робочу силу для себе Німеччина брала в основному з України. На кінець війни у Німеччині із 2 млн. 800 тис. східних робітників 2 млн. 300 тис. були вихідцями з України. Фашистське керівництво створило в Україні 50 єврейських гетто і понад 180 концтаборів.