Входження Леха Валенси у «велику політику».

Початок політичної діяльності Леха Валенси пов’язаний з виникненням у Польщі Вільних професійних союзів (далі ВПС). Серед його засновників були А.Гвязда і Б.Борусевич – майбутні засновники «Солідарності». 1 травня 1978 року вперше у одній із організованих ВПС акцій приймає участь Валенса.

Формулою створення профспілок тоді були економічні та побутові проблеми.

Наступним важливим етапом у політичній діяльності Леха Валенси була його участь у покладанні вінків до місця загибелі робочих у грудні 1970 року. Участь у цих подіях стала причиною звільнення з роботи і на цей раз з офіційної причини «за хуліганство».

У цей же час відбувається знайомство Валенси з діячами Комітету захисту прав робочих (далі КОР) Серед КОРівців, історик Александер Халль, юрист Лех Качинський, представниця робітничої аристократії кранівниця верфі ім. Леніна Анна Валентинович. Але навіть малими силами КОРівцям вдалося заснувати дві дочірні організації — Вільні профспілки і Рух молодої Польщі. Вони почали друкувати нелегальну газету «Роботнік Вибжежа» («Робітник Узбережжя»).

На середину 1980 року Валенса, за згадками товаришів, посідав у неофіційній ієрархії КОРу. Але його великій родині жилося дуже голодно — вже шість місяців Валенса знову був безробітним, довелося продати стару машину.

Валенсу цікавило вирішення практичних питань, а не теоретичні суперечки про форму та проблеми реформи існуючого ладу. Його хвилювали проблеми людей, а робочі у свою чергу тяглися до нього. Вони відчували у ньому лідера, впевненого у собі, харизматичного. Лідера, який розмовляв з ними зрозумілою, простою мовою [70, Т.1. С.137].

Вроджена здатність притягувати до себе людей, вміння згладжувати протиріччя між прихильниками КОР і Конфедерації незалежної Польщі у рядах ВСП приносять Валенсі певне визнання і авторитет у цій сфері.

На якийсь час влада вирішила змінити тактику відносно Валенси. Його приймають на роботу. Валенса працюючи на підприємстві брав активну участь у діяльності ВПС, поширенні газети «Робітник». Його регулярно затримували на 48- годинні арешти.

У грудні 1979 року ВПС разом з студентами з організації Рух Молода Польща (далі РМП) організує традиційну маніфестацію під воротами верфі ім.Леніна зібралося близько 5 тис. людей. Він назвався одним з керівників страйку 1970 року і водочас як один з тих, хто відповів на заклик Е.Герека «Допоможемо». Він нагадав, що ні одна з вимог страйкарів не була виконана.

1970-ті роки були періодом тимчасової стабілізації комуністичного режиму в Польщі. Тогочасна влада Польщі набирає кредитів. За десять років з’ясувалося, що три чверті західних грошей проїли, а з високими технологіями якось не складається. Настав час віддавати борги, платіжний баланс тріщав по всіх швах, знову почалося зростання цін без підвищення заробітної плати, життєвий рівень більшості поляків стрімко падав. Обрання 16 жовтня 1978 року Папою Римським поляка Кароля Войтили (вперше в історії католицької церкви) викликало на його батьківщині сплеск релігійних почуттів. У червні 1979-го Кароль Войтила здійснив перше папське паломництво на свою батьківщину, де його вітали мільйони поляків [59. С. 49-64].

1 липня 1980 року влада підняла ціни на м’ясо. У відповідь робочі почали страйки. 10 серпня 1980 року в одному з гданських будинків відбувся банкет, який організували люди, пов’язані з опозиційними організаціями. Присутнім на ньому був Єжи Боровчак, Людвік Продзінський, Богдан Фельський та Лех Валенса В такий спосіб народився план страйку робітників Гданської верфі. Однією з головних причин було те, що за п’ять місяців до пенсії, з Гданської верфі було звільнено члена КОР кранівницю Анну Валентинович. Офіційним приводом була відсутність на робочому місці, насправді ж влада потурбувалася усунути її з верфі за діяльність у розповсюдженні нелегальних видань КОРу та Вільних профспілок [6. С. 65-66].

Після того як 10 серпня було домовлено про початок страйку, наступних кілька днів відбувалося приготування: було зроблено транспаранти з вимогами, друкувалися листівки, домовлялися з людьми.У вечері 13 серпня КОР оголосив страйк на верфі, і 14 серпня він розпочався [50].

Очолив його безробітний Лех Валенса. Початкові вимоги гданського страйку були витримані в дусі ідей східноєвропейського «соціалізму з людським обличчям» (Додаток А) [2].

Вимоги звучали таким чином: поновити на роботі Валентинович, Валенсу та Колодзея (ще одного робітника, звільненого незадовго перед тим з політичних міркувань) і підвищити платню всім працівникам верфі на 1000 злотих. Заклик на початку підтримали всього приблизно 100 чоловік. І у цю вирішальну мить невисокий, міцної статури чоловік з великими вусами підійнявся на екскаватор поруч с Гнехом. Валенса все ще був популярною особою на верфі і натовп голосно висловлював схвалення, коли він закликав до окупаційного страйку [5. С.51].

Був обраний страйковий комітет, вимоги страйкуючих були доповнені. Принципово новою вимогою було будівництво пам’ятнику жертвам подій у грудні 1970 року, свободи організації незалежних профспілок, підвищення заробітної плати вже на 2000 злотих. Важливе місце займали вимоги об’єктивно антиринкого характеру – наприклад, гарантоване продовольче постачання.

Уже 16 серпня 1980 року влада погодилася з усіма вимогами страйкарів і підвищила платню, щоправда, не на 2000, а на 1500 злотих. Валенса оголосив про завершення страйку словами: «Ми перемогли!» (Додаток Б).

Але на той час страйкували вже десятки різних підприємств Гданська та інших міст Узбережжя. Головою створеного напередодні міжзаводського страйкому обрали Валенсу. Делегати інших підприємств звинуватили своїх колег з верфі ім. Леніна у зраді: адже влада намагалася поділити страйкарів і «розбиратися» з кожним підприємством окремо. Урядовці відмовилися визнавати міжзаводський страйком і вести з ним будь-які переговори. І Валенса прийняв рішення — спробувати переконати товаришів з верфі продовжити страйк, не висуваючи жодних додаткових вимог для себе, а тільки з солідарності зі страйкарями інших підприємств.

Тисячі страйкарів залишилися на верфі до спільної перемоги. Влада сподівалася, що страйкарям забракне продовольства. Але проблему продовольства допомагали вирішувати прості люди. Цілодобово біля прохідної стояв велелюдний натовп, який підтримував корабелів. Страйк ширився, мов степова пожежа, — щодня до нього приєднувалися десятки підприємств по всій Польщі. Всі вони посилали делегатів зі своїми вимогами до «вільного міста» Гданська, на верф ім. Леніна [28. С.19-20].

У ніч з 16 на 17 серпня створили Міжзаводський страйковий комітет (далі МСК), з якого і бере початок Незалежна профспілка «Солідарність». Влада сприйняла створення МСК майже як державний переворот [56. С.19].

18 серпня 1980 року було сформовано і передано владі 21 вимога. Вимоги чітко підрозділялися на дві частини: перші 6 пунктів містили політичні вимоги, а 15 останніх – економічні. Авторами перших були засновники Вільних профспілок і члени КОРа А.Гвязда, В. Лис, В. Борусевич. Авторами економічних вимог були самі робочі [18].

На події на Узбережжі влада відповіла інформаційною блокадою цього регіону, порушенням телефонного зв’язку і блокуванням доріг

Всі ці дні Лех Валенса продовжує відігравати ключову роль. Зовнішньо це виражалося у тому, що після щоденної меси він підіймався на вантажівку і починав свою вечірню розмову з тими, хто зібрався навколо нього [56. С.22].

21 серпня було сформовано президію Загальнонаціонального міжзаводського страйкому у складі 18 осіб. До неї увійшов один професор, один письменник, два інженери і 14 робітників. Головою президії обрали Леха Валенсу. Буквально за кілька днів маловідомий навіть у Гданську простий робітник став для всієї Польщі та цілого світу символом свободи [42].

Переговори між владою і страйкуючими розпочалися лише після поширення конфлікту на всю країну. Окрім двох міцних страйкових центрів на Узбережжі – Гданська і Шеціну хвиля страйків розповсюдилася по всіх індустріальних центрах країни. На переговори у Гданськ і Шіцин відправилися дві урядові делегації на чолі з М. Ягельським і К. Барчиковським. 22 серпня почалися перемовини на гданській верфі. До початку перемовин прибули Т.Мазовецький та Б. Геремек, які створили тут незалежну Комісію експертів для підтримки вимог МСК.

Валенсі вдалося переконати членів МСК і отримати згоду на створення груп експертів. При МСК працювали три групи експертів: професори Р.Куколовича, Мазовецького (від Клубів католицької інтелігенції) і Куроня (від КОРу). Між цими угрупуваннями постійно точилася боротьба, наслідки якої проявилися в політичних конфліктах 1989-1990 рр. Різним був статус цих груп. Офіційно існувала лише група Мазовецького. Свою позицію по відношенню до експертів Валенса представникам МСК пояснив таким чином: «Ні одна з цих груп не стане нам диктувати, але ми повинні опиратися на розумних людей»[70, Т.1, С.162].

Перед ними стояли складні завдання. З одного боку, вони повинні були давати страйкуючим поради і вберегти їх від небезпеки знову програти. З іншого боку, вони повинні були знайти рішення, яке дозволило б уникнути кровопролиття. Це, в свою чергу, означало переведення вимог робочих на прийнятну для влади мову.

Валенса імпонував владі тим, що легко знаходив спільну мову з суперничавшими між собою інтелектуалами-експертами, не загравав з владою на переговорах. У своїй книзі «Дорога надії» він не приховує свого відчуття зверхності і над інтелігентами з Вільних профспілок, КОРа або клубів католицької інтелігенції.

24 серпня 1980 року у Варшаві відбувся пленум ЦК ПОРП, на якому було розглянуто ситуацію в країні, підтверджено курс на політичне розв’язання кризи шляхом переговорів із страйкарями. Одночасно проведено заміну кадрів на вищих щаблях влади. Декларуючи прагнення до політичного розв’язання ситуації, влада таємним рішенням створила спеціальний штаб у складі нового прем’єра і силових міністрів для підготовки придушення робітничого руху силами міліції та армії [10. С. 218].

Зміни на вищих щаблях влади незадовольнили страйкарів, які наполягали на прийнятті своїх вимог. Католицька церква симпатизувала робітникам, водночас закликаючи їх до збереження спокою і порядку. Урядові комісії були змушені погодитися на вимоги страйкарів, до яких наприкінці серпня приєдналися робітники інших регіонів країни і погрожували загальним політичним страйком. Від 26 до 29 серпня страйки солідарності охопили Валбжих, Лодзь, Краків, Вроцлав, Варшаву. 29 серпня страйк солідарності з робітниками Узбережжя розпочали гірники шахти «Маніфест Ліпцови» в м. Ястшембє у Верхній Сілезії, до яких приєдналися багато підприємств регіону, утворивши новий «вугільний» МСК. Нові МСК організувалися також у Вроцлаві, Новій Гуті.

Влада була «приперта до стінки», усвідомлюючи можливі наслідки застосування сили в умовах глибокого розколу в суспільстві. 30 серпня зібрався на засідання пленум ЦК ПОРП, який, враховуючи драматичний розвиток подій, на пропозицію М. Ягельського і К. Барціковського схвалив рішення про вирішення конфлікту шляхом підписання угоди зі страйкарями. На той час таку угоду-порозуміння (30 серпня) з власної ініціативи підписав К. Барціковський з головою МСК в Щеціні Маріаном Юрчиком. Наступного дня, 31 серпня 1980 року, угода про порозуміння і припинення страйків була підписана в Ґданську головою МСК Л. Валенсою і віце-прем’єром М. Ягельським [14. С.617].

Обидві угоди, а також угода з МСК у м. Ястшембє, підписана 3 вересня, задовольнили усі головні вимоги страйкарів, від утворенням незалежних від держави профспілок на засадах визнання Конституції ПНР. Радіо і телебачення перервали свої передачі і вели пряму трансляцію з акту підписання угоди в Ґданську, під час якої Л. Валенса сказав: «Порозумілися як поляк з поляком». Угоди передбачали також право на страйк, обмеження цензури, підвищення платні, запровадження вільних від роботи субот, проведення економічної реформи тощо. Економічні постулати угод були утопічними з огляду на реальний стан господарства, натомість політичні стали революцією з далекосяжними наслідками для системи «реального соціалізму».

Утворився потужний, операючийся на робітничі маси опозиційний рух, з яким не можна було не рахуватися. Епоха безроздільного правління ПОРП підходила до кінця. Обидві сторони - ПОРП і робітнича опозиція - розпочали консолідацію своїх лав [13. С.617].

17 вересня 1980 року представники страйкових комітетів, які зібралися з усієї Польщі, оголосили про створення незалежної самоврядної профспілки «Солідарність». Тимчасовим керівним органом було оголошено Національну координаційну раду. Проект її статуту підготував адвокат Ян Ольшевський, назву «Солідарність» запропонував історик Кароль Модзолевський, соціаліст і колишній політв’язень, один з провідних експертів профспілки.

До моменту листопадової офіційної реєстрації до «Солідарності» входило більше 5 мільйонів чоловік (незабаром чисельність зросла до 9-10 мільйонів). Основна масса членів профспілки складалася з індустріальних робітників. Найбільною популярність профспілка користувалася серед шахтарів, металургів, транспортників, машино- і суднобудівників. Головними оплотами «Солідарності» були судноверфі Гданська і Щецина, [25. С.65].

. Представники регіонів, які включали по кілька воєводств, формували загальнопольську Крайову узгоджувальну комісію (Крайову комісію порозумєвавчу - далі ККП). На першому засіданні ККП її головою було обрано активного учасника страйків 1970 р., вмілого промовця й полеміста, 37-річного електрика ґданської сточні ім. Леніна Лєха Валенсу, який став уособленням серпневого руху 1980 р. З ним пов’язували образ представника робітництва й людини, яка змусила владу піти на поступки [13. С.617-618 ].

24 жовтня 1980 року Варшавський суд зареєстрував Солідарність. Проте перешкоди з боку влади не припинялися. Наприкінці листопада 1980 року органи міліції провели ревізію в приміщенні «Солідарності» регіону Мазовше, де знайшли таємний документ Генерального прокурора ПНР Л. Нубійського, в якому йшлося про заходи по ліквідації опозиційних сил у країні. Було заарештовано двох осіб, які здобули цей документ. Регіон Мазовше поставив вимогу негайного звільнення ув’язнених та оголосив страйкову готовність, підтриману ККП «Солідарність». Влада знову змушена була відступити й звільнити заарештованих [45. С.871].

У керівних колах ПОРП панувала розгубленість. Навіть найбільші партійні догматики, прозвані «бетоном», не наважувалися застосувати силові методи придушення опозиційного руху, погоджувалися з тактикою поступового розкладу «Солідарності» через внесення розколу між робітничими масами й діячами демократичної опозиції [13. С.618].

Важливішою проблемою нового незалежного профспілкового руху стало пристосування до політичних реалій. Нові профспілкові лідери не мали власної політичної програми. Единим інститутом, який міг надати поміркованому колу «Солідарності» підтримку і давати політичні поради була церква. Кардинал Вишинський, як і значна кількість політиків старшого покоління, вважав, що за для того щоб врятувати вже досягнутого профспілка повинна прагнути збереження профспілкового характеру. Але ці розумні політичні розрахунки дуже скоро вступили у протирічча з «охопившим людей бажанням виправити все одназу і водночас». Страйковий рух набрав таких обертів, що його вже було дуже важко зупинити, людей охопила страйкова лихоманка. Бажання будь яку ціну домогтися покращення свого становища, підвищення заробітної плати, змінити начальника і т.д.

Валенса усіма силами намагався цьому протидіяти. Будь яке загострення ситуації у країні, поява нових спалахів напруження приводили до послаблення позиції Валенси, який виступав за стратегію на мирне розмивання системи влади.

У період з 1980 року по грудень 1981 року було оргізовано близько 150 великих страйків державного і регіонального масштабів. Важливою віхою подій стало відкриття 16 грудня 1980 року пам’ятника гданським робочим, загиблим під час розтрілу владою 1970 року [13. С.115].

15 січня 1981 року очолювана Валенсою делегація «Солідарності» відвідала Ватикан. Було символічно підтверджено підтримку незалежної самоврядної профспілки католицькою церквою [15. С.117-118].

4 листопада 1981 року Лех Валенса, Войцех Ярузельський і Юзеф Глемп провели зустріч трьох. Була зроблена остаточна спроба знайти суспільний компроміс і виробити спільний антикризовий план. Лех Валенса наполягав на переході ініціативи до трудових колективів. Стало зрозуміло, що ПОРП категорично проти того щоб доля владних повноважень перейшла до опозиції. Владні структури приступили до підготовки правових основ введення режиму надзвичайного стану [34. С.126].

11 листопада у День незалежності по всіх містах Польщі відбулася хода представників «Солідарності», КНП і Незалежної спілки студентів.

24 листопада страйк оголосили курсанти Вищого пожежного училища у Варшаві. Страйк був підтриманий з боку робітників на чолі з віце-головою столичного профцентра «Солідарності» Северином Яворським. Для вирішення питання зі страйкуючими 2 грудня польським силовикам довелося використовувати вертоліт. Силова конфронтація стала питанням часу [25. С.66].

3 грудня 1981 року президія Всепольської комісії «Солідарності» оголосила збори екстреної ради у Радомі. Наголошено на військово-польовому форматі придушення курсантського страйку, що посилило позиції радикального крила «Солідарності». Вперше велася мова про відкриту силову конфронтацію з ПОРП і урядом..

Таким чином розглянувши певні біографічні моменти становлення особистості Леха Валенси, обставини, які привели його у світ політики, вир подій у якому звичайний електрик з судоверфі став символом боротьби нації ми виокремили найбільш знакові події у житті Леха Валенси. Варто зазначити, що його політичний шлях досить нерівномірний, а політичні успіхи носять стихійний характер, тобто іноді залежали суто від плину подій, хоча неможливо не враховувати його лідерські якості, наполегливість, принциповість та вміння налагоджувати контакт з прибічниками та опонентами.