Проблеми історичної пам’яті крізь призму духовного буття народу в кіноповісті «Повість полум’яних літ» О. Довженка

Складною, драматичною була також і доля «Повісті полум'яних літ», вона теж є підтвердженням того, як сірість і безкультур'я знищували таланти в Україні.

Відомо, що писалася кіноповість у час неймовірних духовних страждань письменника, викликаних несправедливою критикою кіносценарію «Україна в огні» як твору нібито ворожого для народу. Втративши надію на реабілітацію сценарію (а разом і свого імені), — Довженко шукає заспокоєння своєму хворому серцю у новій роботі: «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про... дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів.., а напишу я сценарій про людей простих, звичайних.., що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів» [ ], — занотовує письменник до щоденника 5 грудня 1943 року. Проте новий твір задумувався не як виправдання перед урядом Сталіним за «помилки» в «Україні в огні», які нібито мали там місце, а як органічна потреба талановитого художника осмислити питання життя і смерті, краси й істини, добра і зла.

У травні 1944-го року письменник взявся до роботи над «Повістю полум'яних літ», у липні 1945 року — завершив її у першій редакції і прочитав на засіданні сценарної студії. «Повість...», як справді талановитий твір, вразила присутніх, однак оцінки були дуже обережними, бо на Довженкові ще лежала тінь «ворога народу», яка, власне, не зникне до кінця його життя. Цілком зрозумілим, отже, є те, що кіноповість згодом було розкритиковано як твір «важкий для розуміння». «Що ви написали півтораста сторінок? Цілу літературу розвели... Хто це буде читати?» [ ] — ось так було оцінено художню вартість повісті. Тому кіносценарій за життя автора не публікувався. Лише через рік після його смерті, у 1967-му році, твір був надрукований, а у 1960-му за сценарієм був поставлений однойменний фільм Ю.І. Солнцевою.

До кінця свого життя Довженко не зможе вивільнитися від пильного контролю та нагляду. Не написано сценарії, не створено фільми, не реалізовано велику мрію — повернутися на Україну. Такою була плата за те, що в роки війни письменник насмілився викрити «державну» таємницю недосконалості, сірості, безкультур'я та моральної деградації соціалістичного суспільства.

«Повість полум'яних літ» була своєрідним підсумком другої половини воєнної творчості письменника. Вона якраз дає змогу простежити процес осмислення митцем проблеми історичної пам'яті в цей період.

Відомо, що «Повість...» писалася в час неймовірних душевних страждань Довженка, викликаних несправедливою критикою кіносценарію «Україна в огні» як твору, ворожого народові. Проте новий твір задумувався не як виправдання перед керівними силами за «помилки» в попередньому творі, а як органічна потреба талановитого художника осмислити глобальні філософські, моральні, етичні питання. У «Повісті...» знаходимо те ж коло проблем, хоча й поставлених менш гостро, що й в кіноповісті «Україна в огні». Власне, «Повість...», як влучно підмітив І.Кошелівець, — це другий, на його думку, «куди слабший», варіант «України в огні» [ ]. І хоча «...в новій повісті автор оминув усе те, що в «Україні в огні» було поціноване як український націоналізм» [ ], її шлях до читача був довгим і складним.

Кіноповість написана на основі подій війни. Проте в полі зору автора — не лише реалії воєнної дійсності. Горизонти Довженка-романтика значно ширші. Він «кидає погляд у минуле, заглядає у майбутнє...» [ ], — осмислюючи сучасне йому життя народу на історичному фоні. У кіноповісті, кажучи словами самого автора, зійшлися докупи «ланки часів минулих і літа прийдешні», сплітаючи історію в «химерний клубок».

Довженкове прагнення до панорамного осмислення зображуваних подій вгадується вже в назві кіноповісті, яка «прямо асоціюється з назвою давньоруського твору «Повість временних літ» [ ]. І в саму кіноповість у різноманітних і цікавих художніх вирішеннях вмонтовано образ древньої історії, що, розсуваючи рамки зображуваної доби, підкреслює ідею зв'язку епох і поглиблює морально-етичну основу кіноповісті. Відчуттям тисячолітньої історії, що символізує витоки духовної незламності, мужності і мудрості народу, сповнений весь твір. Образ минулого з'являється і в авторських коментарях, які «цементують» епізоди-кадри кіноповісті. Він постає і в різдвяній колядці Орлюкової матері, і в картині вінчання Орлюка та Уляни, де «старі народні звичаї перекликались з звучанням бурхливого часу». Історичними асоціаціями послуговується Довженко і в авторських характеристиках, і в самохарактеристиках своїх героїв, які у грізній битві з ворогом «відстояли всі минулі сторіччя.., всю… історію, минулу й майбутню»[ ].

Проте найцікавішою Довженковою знахідкою при відтворенні далекої епохи є, безсумнівно, образ давньоруського князя Святослава. Спочатку цей образ як приклад чесності і справедливості слов'янського люду постає із розповіді Уляни на незвичайному уроці історії України (у класній кімнаті були присутні вороги). У цій напруженій ситуації, коли кожне сказане слово вирішувало долю вчительки й учнів, з уст Уляни Рясної пролунав «голос народу... невмирущим тисячолітнім дзвоном.., немовби звідкілясь здалеку засурмили над Дніпром прадідівські сурми, заіржали коні на степових пагорбах, потягло потом і кров'ю древніх січ, і могутній брязкіт старих мечів розлігся над гуркотом нещодавно відгримілих рідних гармат і танків. Все було зрозуміло до кінця. Все кликало на подвиги» [ ].

Далі в кіноповісті цей образ з'являється в картині першої шлюбної ночі молодих Орлюків. Образ київського князя втілює в такий спосіб зв'язок історичної реальності з минулим. З'явившись абсолютно логічно в процесі ознайомлення з історією, він покликаний мобілізувати дух, героїчний потенціал, молодих людей, щоб спрямувати його в майбутнє.

Кожна людина в «Повісті...» — своєрідний трансформатор, що передає в прийдешнє енергію духу свого народу. Яким буде майбутнє покоління, виживе народ чи загине, залежить від Уляни, Івана та їх сучасників.

Війна, «звідки видно на сто років уперед», стала у кіноповісті фоном, на якому висвічувалися людські душі. В одних вони виявилися незмірно глибокими і чистими (Іван Орлюк, Рясний, тітка Антоніна, Уляна). Саме ці герої піднялися над злом, смертю, нікчемністю і дріб'язковістю, мізерністю і зрадою. В інших війна оголила дрібні та мілкі душі. Це — «мінус-люди», які «діяли в ім'я страху, смерті, люті, помсти» (Грибовський, Курбацький) або все життя «проходили навшпиньки» (Мандрика).

Така система образів підпорядкована меті письменника: показати витоки духовної основи життя людини. Поступово крізь призму грізних подій, епізодів життя своїх персонажів, через авторські роздуми, самохарактеристики і пророчі монологи героїв-філософів Довженко веде свого читача до осмислення вічної істини: перемагають ті, хто відчуває під собою рідний ґрунт, хто міцно пустив у нього своє коріння, чиїми діями керують любов до рідної землі, честь роду та історична пам'ять. І навіть ті, хто загинув, залишилися, на думку автора, непереможеними. У нерівній сутичці з фашистом Шредером гине директор школи Василь Маркович Рясний разом зі своїми учнями — «безстрашними потомками, якими споконвіку славилася наша земля» [ ], проте вони, а не ворог стали у цій ситуації переможцями. Цю думку Довженко втілює в передсмертних словах вчителя: «Я вільний, я і мій народ» [ ]. Народ незнищенний, коли має міцне духовне коріння, моральність та духовність — запорука його безсмертя — такі ідеї стоять у центрі кіноповісті.

Вони знаходять оригінальне вирішення на сюжетно-композиційному рівні твору. Якщо спробувати визначити ключові місця розвитку подій, «які вільно розміщуються в часі і просторі і об'єднуються в міцну канву... коментарем автора» [ ], спочатку це — монументальна картина: у міжзоряному просторі обертається земна куля — колиска роду людського, а на ній — безліч маленьких людей у диму й вогні. Іде світова війна. Поступово поле зору засобами кінодраматургії звужується: на першому плані постає Європа, далі вужче — українське село Старі Павлівці, а в ньому — українська хата. Чіткішають і «виростають» постаті героїв кіноповісті: Івана Орлюка (на початку твору образ Івана узагальнений, «він застиг, як пам'ятник» [ ]), Уляни, Глазунова, генерала, полковників, яких різними важкими дорогами доля веде до рідного порогу. Тут сходяться всі космічні шляхи, всі надії, бо немає нічого дорожчого від рідного шматка землі, рідної хати. Звідси починається людина — стверджує автор вічну істину, послуговуючись принципом градації, названої І.Франком пуантом [ ], що звужує обшир бачення від цілого до його частини.

Саме тому в кіноповісті так багато зустрічей з рідною землею та рідною хатою. Щоразу, коли Іван перебуває на грані життя і смерті, рідна домівка з'являється йому в снах-мареннях: «І здалося раптом Орлюку, що впав він, з якогось дива, не на землю..., а в дідів човен, і весняна повідь підхопила його і понесла хутко-хутко..., й старезний просмолений дідів човен поплив по траві, по квітучому садку... і приплив, як у казці, попід рідну хату» [ ]. Образ хати, рідних вишень та груш, що зацвіли пізньої осені в Івановому серці, як оберіг, виводили його живим із пекла війни.

Таким чином, абстрагуючи в новелі образ хати, Довженко наповнює його високим філософським змістом. У «Повісті...» ж, незважаючи на символічність та узагальнення, він все ж залишається бути рельєфно зримим, конкретизованим образом.

Рідна хата, земля піднімається в «Повісті полум'яних літ» до рівня первокореня, начала, основи духовності. Маленький куточок на велетенській земній кулі став у кіноповісті центром подій, бо це той «вічний і прекрасний мікросвіт», звідки течуть джерела життя. Тільки та людина, що зберігає у своїй душі тепло рідної хати, «всі сходи і заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, яка вміє ходити босоніж «по вранішній і вечірній росі», може осягнути мудрі закони життя.

Так Довженко через поетичну антитезу «маленький світ — великий світ» веде читача до філософського узагальнення: великі незвичайні люди, здатні на подвиги заради безсмертя свого народу, починаються з маленького клаптика рідної землі. І поки серце людини сповнене любов'ю до своєї батьківщини, гордістю за її минуле та глибокою відповідальністю за майбутнє, на планеті не зникне життя.

Як засіб утвердження цієї істини в кінці «Повісті...» в умовній сцені розмови людини з планетою перед читачем ще раз постає образ великої Землі. Але в даному випадку цей гіперболізований образ планети покликаний не лише розширювати просторові рамки кіноповісті, підкреслювати масштабність зображуваних подій, як у сцені першого показу планети, а й піднести ідею вічності життя. Таким чином, асоціативний ряд: планета — рідна земля — хата — планета являє собою замкнене цілісне коло, кожний елемент якого зумовлює існування іншого і визначає непроминальність життя у всесвіті.

Так, аналізуючи події війни та суспільні явища, породжені або виявлені нею, Довженко по-новому підійшов до осмислення національної проблематики. Руйнуючи численні догми та канони тоталітарної системи, заперечуючи спрощену і здеформовану режимом концепцію національного питання, письменник стверджував, що історична пам'ять, яка вбирає в себе історію, вірування, морально-етичні закони народу, — це джерело його безсмертя, його могутня духовна зброя в боротьбі за національне відродження.

Отже, тенденція зображення війни не тільки через страхіття, кров та смерть, а насамперед через «красиві дії» і «розумні розмови людські» помітно зростає в другій половині воєнної творчості Довженка, позначеній несправедливою критикою кіноповісті «Україна в огні». Найчіткіше це простежується в «Повісті полум'яних літ». Отож, романтичні пошуки письменником гармонії та краси навіть у страшній — аномалії людського життя викликані, з одного боку, великим прагненням митця протистояти складній дійсності, відкрити рідним людям нові перспективи, нові шляхи для духовного очищення та морального відродження. І в той же час вони були зумовлені особистими стражданнями Довженка, який шукав заспокоєння хворому, несправедливо ображеному серцю в нових мотивах та темах.