Іполліт Тен − засновник культурно-історичної школи

Набуток позитивістських підходів застосував у своїй методології філософ-мистецтвознавець, засновник культурно-історичної школи в Європі Іпполіт Тен (1828–1893). На відміну від праць О.Конта, що мало вплинули на східнослов’янську наукову традицію, дослідження І.Тена в другій половині ХІХ ст. активно обговорювалися і безпосередньо стосувалися предметної сфери наукового студіювання – багатьох мистецьких явищ народного (колективного) та індивідуального (письменницького, художницького) життя. І.Франко високо оцінював французького вченого, говорив, що “із блискучими та при тім повними широкого знання й ерудиції, а незвичайно просто й популярно викладеними” працями І.Тена “повинен бути знайомий кожний освічений чоловік”, адже він відіграв у науковому розвої у Франції “дуже значну роль і досі вважається великим майстром реалістичної критики”.

Чимало фундаментальних положень культурно-історичної школи закладено, зокрема, в працях І.Тена “ Історія англійської літератури: В 4-х томах “ (1863–1864), “ Англійський позитивізм ” (1864), “ Філософія мистецтва ” (1865), “Про метод критики і про історію літератури ” (1866), “ Про розум і пізнання ” (1872, рос. вид.) та ін.

На противагу фор­мально-нормативним теоріям XVII—XVIII ст., що ґрунтувались на позачасовому протиставленні "пра­вильного", допустимого мистецтва й мистецтва "дико­го", "незрілого", культурно-історична школа почала розглядати народнопоетичний твір "як органічний відбиток духу народу в різні історичні моменти його життя ". Звідси — принципове виправдання й утвер­дження рівноправного трактування творчості будь-яко­го народу, епохи, жанру, а також переорієнтація фоль­клористики на вивчення закономірностей, що керують розвитком культурно-історичного світу.

У “Вступі” до “Історії англійської літератури” І.Тен назвав “три первісні сили” як три фактори історичного розвитку: раса, середовище, момент.

Поняття “ раси ” вчений пов’язував із історично стійкими фізіо­логічними, психічними та соціально-побутовими властивостями народу чи народів, своєрідний вроджений національний (колективний) темперамент, що має вплив на мистецтво. Расові ознаки змінюються, але в найголовніших моментах залишаються сталими. "Ці природні власти­вості становлять собою силу настільки самобутню, що, незважаючи на величезні відхилення, яких вона зазнає під впливом двох інших рушіїв, вона завжди зберігає свої істотні ознаки. Варто зазначити, що французький учений не є оригі­нальним у проголошенні расових особливостей домі­нантними при виникненні фольклорних творів. Роман­тично-критична концепція Й. Г. Ґердера є втіленням тої ж ідеї, за винятком зовнішнього формулювання, а саме: поняття («раса» передано у Ґердера семантичним від­повідником «народний дух»). Німецький фольклорист висловив думку, що народна поезія найточніше виявляє характер народу і є його найвищим проявом. Сталість расових елементів, що закладені кодом національної ментальності й специфікою суспільної психології, у І. Те­на ілюструється прикладом арійців, "розсіяних від Гангу до Гебридів, які, проживаючи у найрізноманіт­ніших кліматах, перебуваючи на різних щаблях цивілі­зації, змінені за віковим існуванням, все ж виявляють у своїх мовах, релігіях, літературах і філософіях спіль­ність крові і духу, що зв'язує до цього часу всіх їхніх нащадків

Середовище – природні, географічні (ландшафт, клімат тощо) особливості, політичні обставини, соціально-економічні умови. Тобто сукупність природних і соціальних обставин, вплив яких відбивається на формально-змістовій орга­нізації фольклорних творів, незалежно від жанру. Розкриваючи сутність середовища, французький дослідник вводить поняття "моральної температури", що пояснює "твори людського духа, як і твори природи, лише в своїм оточенні", тобто І. Тен має на увазі суму життєвих обставин, яку можна вия­вити в духовному житті людей.

Момент – наявність (чи відсутність) традицій у художній творчості, досягнутий рівень культури. І.Тен зазначає "Є, однак, ще третій розряд причин, бо, крім сил зовнішніх і внутрішніх, маємо і добуток цих сукупних сил, що сприяє, у свою чергу, і створенню наступного добутку; крім постійного імпульсу і конкретного сере­довища, є ще й набута швидкість. Національний ха­рактер і навколишні обставини діють не на tabulam rasam, а на дошку з певними відбитками. Залежно від того, у який момент береться дошка, відбиток на ній буде інший, і цього достатньо, щоб загальна дія була іншою". Цей третій тип причин у науково-критичній літературі традиційно окреслений терміном "момент" — у значенні включення в себе вікового досвіду поперед­ніх поколінь.

У докторській дисертації про творчість Лафонтена І.Тен сформулював ще одну категорію, що мала надзвичайно важливе значення для науки і була названа “ панівною властивістю ”. Як у науці за аналізом має йти синтез, так і вчений (критик), розклавши якусь мистецьку індивідуальність чи певну епоху колективної народної творчості, повинен відзначити, що в них існує єдність, зумовлена перевагою однієї риси, ознаки над рештою. Це і є панівна властивість. Вдалим за­стосуванням ідеї "панівної властивості" було одне з до­сліджень І. Тена — його книга про Тита Лівія. Панівною властивістю цього історика дослідник обрав ораторство. Оратором зробили його спадкові ознаки племені й кла­су, до якого він належав, вік, коли він жив, і напрямок сучасної йому літератури.

Згодом, вже у ХХ столітті, цю тенівську “панівну властивість” психологи “перетворять” на теорію домінанти, хоча термін “домінанта” вживається в значенні переваги чогось над чимось чи основної ідеї, думки і використовується багатьма галузями науки і мовної практики.

І.Тен, уважний до традиційного народного мистецтва і, зокрема, до фольклорної творчості, у центр пізнання, на відміну від поизитивістів-попередників, ставив суб’єкт, важливого значення надавав психології. В основу концепції І. Тена хоч і покладено постулат позитивізму про єдність законів і причин, що породжують явища фізичні й моральні. Однак нехту­вання деякими науковими дисциплінами, зокрема психологією (ця галузь випадає з позитивістичної кла­сифікації наук), спричинило певні розбіжності у по­глядах О. Конта й І. Тена. Він писав: “Ніщо не існує без індивідуума; по суті, нема ні міфології, ні мовознавства, але є лише люди, котрі творять слова і образи, відповідно до потреби їхніх органів і самобутньої форми їхнього розуму”.

Тому основний предмет мистецтва – людина, яку воно пізнає і відображає з допомогою історії. “Залиште у спокої теорії конституцій та їхній механізм, релігії та їхні системи, постарайтеся побачити людей у їхніх майстернях і конторах, на їхніх полях, під рідним небом, на їхній землі, в їхніх оселях, їхній одяг, культуру і розваги”. І далі: “Спостереження – єдиний шлях, що дає можливість пізнати людину. Перетворімо ж для себе минуле в сучасне!”, а відтак “відновімо почуття минулих поколінь, “моральну історію”, “психологію народу”. Отже, у творах фольклору можна віднайти не тільки описи природи та зовнішньості людини, її фізичної будови, але й зображення внутрішнього світу, почуттів, душі – тобто “невидимої” людини.

Слід відзначити, що культурно-історична концепція І.Тена, особливо в її “психологічній” частині, формувалася паралельно, а то й із деяким запізненням у порівнянні з ранніми працями О.О.Потебні (варто назвати хоч би монографію “Думка і мова”, 1862). Проте це не применшує заслуг французького дослідника щодо впливу його ідей на розвиток порівняльно-історичного методу, становлення загальноєвропейської психологічної школи тощо. В його естетичній системі, на думку Л.Крупчанова, є ще один позитив: об’єкт мистецтва (характерне в житті) включено до соціальної тріади: народ, епоха, людина.

І.Тен запропонував чітку систему аналізу, що враховувала:

1) іти від джерел;

2) послідовно розглядати предмет із різних боків;

3) йти по висхідній: від характеристики менших груп до більших;

4) перевіряти висновки;

5) відзначати (помічати) загальні властивості віку і народу;

6) бачити залежність даної епохи від попередніх періодів.

Чільне місце у концепції культурно-історичної шко­ли відведено методологічному рівнянню: "le grain" (зерно) — "la plante" (рослина) — "la fleur" (квітка), тобто у будь-якому творі "квітка" відповідає "рослині", "рослина" — "зерну". Беручи до уваги вищевикладену тезу І. Тена про расу як про перше й найбагатше дже­рело тих властивостей, які дають початок історичним подіям, спробуємо розставити акценти на складових даної методологічної формули. Отже, "зерно" у цій теоретичній схемі — це національний характер, який певною мірою детермінує поступ етнічної історії — "рос­лину", а "рослина" у свою чергу визначає "квітку", тобто певна історична подія чи буття на якомусь хро­нологічному проміжку проектують тематику, поетичну канву фольклорного твору відповідно до епохи, що знаходить у ньому своє відображення. Важливість та­кого методологічного підходу до вивчення фольклорних явищ полягає у тому, що методична конструкція "зер­но" — "рослина" — "квітка" допомагає з'ясувати одну з найвагоміших і "вічних" проблем фольклористики, її саме: проблему взаємостосунків між історичним жит­тям народу і фольклором як образним відображенням дійсності.

Думку, що фольклорний матеріале одночасно й істо­ричним і може слугувати для історика таким самим документом, як літописи та хроніки, підхоплює кон­цепція культурно-історичної школи, у світлі якої фольклор та історія перебувають у взаємозумовлених взаємозв’язках і підношеннях. Як квітка є чи не найосновнішою характеристичною ознакою рослини, так і твір усної народної словесності може бути історичним дже­релом, яке характеризує епоху, і передавати не тільки загальний дух епохи, а й конкретні відомості про події ти постаті.

В ос­нову цієї навмисне спрощеної трикомпонентної схеми культурно-історичної доктрини покладено ідею внутрішньо-зовнішньої кавзальності фольклору чи куль­тури сусідніх народів загалом. Останнє положення пізніше підхопили й розвинули, доходячи іноді до абсурду представники міграційної школи у фольклори­стиці.

Методологічна концепція культурно-історичної школи стала поштовхом до виникнення пізніших фольклористичних течій – компаративізм, генетична соціологія.