Специфіка наукового, філософського і естетичного освоєння світу.

ПИТАННЯ ПО ТЕМІ 6 НАУКА ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ

Наука в системі духовної культури

Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття, об'єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ.

Отже, основною функцією науки є розробка та теоретична систематизація об'єктивних знань про буття. Це система понять про явища і закони матеріального світу та духовної діяльності людей, яка дає змогу передбачати і перетворювати дійсність в інтересах суспільства.

Змістом науки і її результатом є цілеспрямовано зібрані факти, розроблені гіпотези і теорії, прийоми та методи дослідження. Істинність наукових понять перевіряється і доводиться суспільною практикою. Поняття науки включає в себе як процес вироблення наукових знань, так і всю систему перевірених практикою знань, а остання (система) формує в сукупності наукову картину світу.

Наука як форма культурної людської діяльності є історичним явищем. Це порівняно пізній продукт культури. Тисячоліттями життєдіяльність людей здійснювалася без науки. Покоління за поколінням використовувало лише емпіричний досвід, сприймаючи світ через призму міфології та релігії. Поступово з'явилися крихти "наукоподібних" знань. Вважається, що наука як сфера культури склалася в Європі лише в епоху пізнього Середньовіччя та початку Нового часу.

Наука дає людству можливість використовувати сили природи, розвивати матеріальне виробництво, змінювати суспільні відносини. Вона сприяє формуванню наукового світогляду, розширює кругозір людини, звільняє її від забобонів та помилок.

Науки поділяються на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні науки пізнають закони, які управляють поведінкою та взаємодією базових структур природи, суспільства і мислення. Ці закони та структури вивчаються безвідносно до їх практичного використання. Метою ж прикладних наук є застосування результатів фундаментальних наук для розв'язання як пізнавальних, так і соціально-практичних проблем.

Наука як соціальний інститут стала одним з найважливіших факторів соціально-економічного потенціалу, тому політика в галузі науки перетворилася в одну з провідних сфер соціального управління. Якщо на кінець XIX ст. наука виконувала допоміжну роль щодо виробництва, то в умовах науково-технічної революції вона стала її найважливішим компонентом, рушійною силою. Розвиток науки, як правило, випереджає розвиток техніки та виробництва, формується єдина система "наука – техніка – виробництво", в якій наука посідає провідне місце. Для сучасної науки

характерним є тісний взаємозв'язок з технікою, дедалі чіткіше проявляється тенденція перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства, зростає та поглиблюється її роль в усіх сферах суспільного життя.

Крім того посилюється тенденція, коли наука із засобу технічного прогресу перетворюється на органічну частину соціального і культурного розвитку, що проявляється не лише в ставленні людини до природи, а й у ставленні до інших людей, до суспільства в цілому. Наука стає органічною складовою культури також в тому розумінні, що вона сприяє розвиткові творчого потенціалу людини.

Наука у світі культури.

Межі науки.

Розгляд науки стосовно світу культури може здійснюватися в кількох можливих проекціях. Найбільш простою є просторова проекція: наука посідає певне місце у світі культури, тобто має межі. Для того, щоб окреслити контури науки в першому наближенні, можна абстрагуватися від точного визначення того, що таке наука, і покладатися на сукупність усталених уявлень. Їх достатньо для того, щоб зафіксувати дві форми встановлення межі: зовнішня і внутрішня демаркації - але при детальнішому розгляді використовуватимуться поняття, розглянуті в пункті 4 "Наука як система".

Зовнішня демаркація науки встановлюється переважно нормативним шляхом. Елементи культури, які виконують нормотворчу функцію, насамперед право, створюють набір положень, додержання яких у даному суспільстві і є визнання статусу науковості. При цьому єдиного принципу класифікації не існує. Набір атрибутивних властивостей науковості істотно розрізняється щодо того, що є об'єктом регулювання: вид діяльності, характер установи, специфіка дослідження й т.ін. Варіабельність нормативного визначення науки та науковості також пов'язана з тим фактом, що право як явище, насамперед пов'язано з конкретною державою.

Другою формою зовнішньої демаркації науки є набір домінуючих у суспільстві соціальних уявлень про науку. Цей набір відрізняється ще більшою варіабельністю, оскільки містить у собі специфіку ідеологічного, релігійного, етнічного, професійного відношення до науки. Межі науки, прописані в масовій свідомості, об'єктивно не збігаються з нормативно-правовими межами, але саме вони зумовлюють особливості сприйняття науки у більшості людей. Масові образи науки впливають і на формування професіональних образів науки: через систему середньої освіти і засоби масової інформації.

Внутрішня демаркація науки також здійснюється через нормативність і систему уявлень. Наука як соціальний інститут, має законне право нормотворчості, результати якої фіксуються в сукупності регулятивних документів. Писане внутрішньонаукове право встановлює норми, що регулюють соціальні відношення всередині науки, наприклад, процедури здобуття статусу: вченого ступеня, звання тощо. Друге завдання - створення і підтримка внутрішньонаукових стандартів: від еталонів виміру до вимог щодо оформлення тексту.

Власне норми й ідеали самого процесу наукового пізнання об'єктивно формуються всередині конкретних наукових дисциплін. При цьому нормативність пізнання має декілька форм реалізації, пов'язаних з рівнем їх усвідомлення й обов'язковості застосування. Можна виділити такі варіанти: стереотипні норми, канони, конвенції, принципи тощо. Змістовна еволюція нормативності пізнавального процесу буде докладно розглянута у відповідних розділах книги.

Формалізм і відсталість правових норм (розвиток суспільства зазвичай випереджає розвиток правової бази) в соціумі, що динамічно розвивається, досить часто створює ситуацію, коли зовнішня і внутрішня демаркація науки принципово не збігаються. В цих умовах виникають так звані межові феномени, реальний статус яких не визначений. Деякі з них можуть визнаватися науковими у системі нормативності окремо взятих держав. Наприклад, у Росії уфологія визнана як наука і є відповідний код фаху, а в Україні - немає.

Регіональні відмінності в розв'язанні проблеми демаркації "наука - ненаука" дозволяють відразу перейти до іншого просторового виміру науки - географічного поширення науки. Науковий опис просторових меж науки повинен бути жорстко пов'язаним з визначенням системи координат, але у випадку з географією такої потреби немає. Карта поширення науки проектується на набір вже існуючих карт: політичних, культурних, історичних та інших.

Географічний ареал існування науки являє собою складну мозаїчну картину. Уявлювана наукова карта планети частково збігається з політичним, культурним і територіальним поділом, оскільки концентрація наукових установ, наукових кадрів, ефективність їхньої праці на конкретній території прямо пов'язані з культурною традицією, з науковою політикою держави, станом системи освіти, фінансовими й іншими ресурсними можливостями регіонів.

Але на відміну від політики і культури, наука претендує на статус універсальної діяльності і, як явище підійшла ближче до ідеалу глобальної цілісності, ніж інші феномени культури. Тому можлива інша проекція географічної карти науки, організована за принципом галузевої і функціональної спеціалізації, а також враховуюча усталеність і обсяги інформаційних потоків. Так можна виділити території з вузькоспеціалізованим розвитком окремих галузей, регіони, що є експортерами або імпортерами "розумів" і т.ін.

Межі науки можна розглядати ще як мінімум у двох просторових зрізах: соціальному і духовному. Але специфіка цих моделей полягає у тому, що досліджувати науку в термінах "межа" і "поширеність" дуже складно. Тут необхідно використовувати інші принципи структурування простору, які основані на іншій категоріальності: "взаємодія", "функції" тощо.

3.2. Наука й інші феномени культури:

Місце науки у світі культури може бути встановлене через набір відносних систем координат, тобто відносно інших феноменів культури. При цьому головним об'єктом аналізу є характер і спосіб взаємодії між наукою і філософією, наукою і релігією, наукою і правом і т.п.

В рамках підручника з філософії науки відношення між наукою і філософією представляють особливий інтерес. Історія взаємовідносин цих двох явищ духовної культури пройшли фактично через всі логічно можливі форми. Були часи, коли наука фактично була частиною філософського знання, і були часи, коли філософія зазнала примусового онаучування. Крім цих двох крайніх форм можлива велика кількість перехідних варіантів. Частина з них вже реалізувалася історично.

Головною проблемою останнього століття було встановлення того, де саме проходить межа між наукою і філософією. Складність цього розрізнення пов'язана з цілою низкою факторів. По-перше, з історичною традицією, де домінувала ідея наукової філософії. По-друге, зі схожістю форм представлення результатів наукового і філософського дослідження: теоретично організована система знань. По-третє, з наявністю такого явища як філософські науки.

В останні десятиліття полеміка навколо проблеми взаємовідносин між наукою і філософією стала менш гострою. Це пов'язано і зі зміною умов спілкування у світовому інформаційному просторі - плюралізм поступово перетворюється в норму. Але вирогідно, що головною причиною стало різке звуження соціальної бази теоретичного конфлікту. З одного боку Радянський Союз, оплот наукової філософії з чіткою ідеологічною платформою, вже став історією. З іншого боку, філософія і наука перетворилися у високоспеціалізовані професіональні сфери діяльності, і людей, які однаково засвоїли обидва види діяльності, небагато. Це призвело до того, що філософія науки перетворилася в досить самостійний культурний феномен, куди відкритий вхід з обох боків. Крім цього, у світі виникли нові проблеми, розв'язання яких вимагає інтегративної участі як вчених, так і філософів, наприклад, проблеми екології. У цих умовах ступінь компетентності філософії і науки встановлюється не на загальному рівні, а стосовно конкретного предмета, ситуативно.

Історія взаємовідносин між наукою і релігією в європейській культурній традиції також далеко неоднозначна, хоча, починаючи з епохи Просвітництва, між ними встановилася чітка субординація. Наука основана на "знанні", релігія - на "вірі". Слово "вчений" стає майже синонімом слова "атеїст". Істотні зміни почали відбуватися в другій половині XX століття. Обидві сторони зробили суттєві кроки назустріч одна одній. Проте в цьому процесі чітко видно асиметрію мотивів і цілей.

Розвиток науки вимагає постійної зміни релігійної картини світу і церква з часів Хоми Аквінського виробила прийоми більш-менш безболісного включення в неї нового знання. В техногенному світі істотна кількість людей орієнтована на науку, а конкурентна боротьба за "душі віруючих" між конфесіями християнства, а також між християнством та іншими світовими релігіями в 60-ті роки різко загострилася. Включення в релігійну пропаганду наукової аргументації мало велике значення в цій боротьбі. Крім цього більшість релігійних об'єднань були проти цілого ряду напрямків наукових досліджень. Щоб впливати на науку, потрібно бути ближче до науки.

Тому з боку релігії головними ініціаторами змін виступили релігійні організації, у першу чергу католицька церква. З їхнього боку це був принциповий крок, оскільки при цьому були переглянуті деякі пункти офіційної доктрини. Основний упор робився на зняття протиставлення науки і релігії з погляду проблеми істини, відновлення історичної справедливості у відносинах і т.п. В результаті релігійні організації почали проводити активну політику і стосовно офіційної науки, і стосовно наукового співтовариства. Ця політика, наприклад, включає цілий комплекс заходів для формування нового іміджу релігійного знання. У цей комплекс входять як заходи пропагандистського характеру, наприклад, визнання того, що Г.Галілей був правий, а церква не права; так і фінансування відповідних проектів, наприклад, порівняльного аналізу сучасних наукових і біблійних знань про історію стародавньої Іудеї. Церква залучає до своїх проектів багатьох відомих учених, використовуючи їхній авторитет для просування власних ідей.

Проте релігійні конфесії реально не визнають право науки на самостійне існування. Жодна церква не пішла на принципові зміни у своїх доктринах щодо цілого ряду наукових пошуків. Більше того, релігійні діячі й організації активно лобіюють прийняття на державному рівні законодавчих заборон на наукову діяльність, що суперечить догматам церкви, наприклад, на клонування. Починаються спроби розмити межу між науковим і релігійним знанням за рахунок науки. В масовій релігійній літературі наукове знання представляється як принципово неточне, а значить невірне, як знання, яке, також як і релігійне, основане на вірі, як знання, яке просто небезпечне для людства.

Рух у протилежному напрямку, від науки до релігії, у більшості випадків пов'язаний з діяльністю вчених, які, опинившись у ситуації світоглядної кризи, вибрали релігію засобом розв'язання власних, а іноді і наукових, проблем. Вони багато в чому повторюють аргументи представників релігії, але в практичній діяльності зазвичай чітко розрізняють, де закінчується віра і починається знання. З їхньої точки зору релігія і наука не суперечать одна одній, оскільки функціонують у різних сферах. Тому релігійність вченого не заважає йому займатися наукою, а навпаки, може допомогти там, де наука безсила, як-от, в галузі моралі і політики, там, де вирішується, чи доцільний ризик наукового експерименту, яке застосування можуть знайти результати науки й інше.

На межі науки і релігії з'явилися самостійні феномени - окремі явища симбіотичної природи, що претендують на тотожність релігійної і наукової істин. Своєрідні "наукові релігії" намагаються довести свої догмати до раціонального обгрунтування. Деякі з них виявилися досить вдалими комерційними проектами, наприклад, саентологія.

Висока моральна відповідальність лежить на науці в зв'язку з тим, що їй стали підвладні сили, здатні знищити цей світ. Цей фактор визначає рух як убік релігії, так і убік моралі. Проблема відношення "наука - мораль" докладно розглядається у розділі, присвяченому етиці науки.

Серед інших культурних феноменів, що відіграють важливу роль у житті науки, можна виділити право. Наукова діяльність завжди здійснюється в межах конкретної держави. Заклади науки та й самі вчені, як громадяни держави чи іноземні громадяни, повинні виконувати закони певної країни. Це стосується всіх сторін наукового життя: від економічної діяльності наукового інституту до публічних політичних висловлювань окремого вченого.

Крім загальної системи права існує законодавство, спеціально присвячене науці. Саме через систему права в розвинених демократіях відбувається гармонізація інтересів між державою і наукою. Держава зазвичай зацікавлена в розвитку науки: міжнародний престиж, військові замовлення, підготовка фахівців, спроможних максимально швидко використовувати наукові розробки на практиці і т.ін. При цьому вона готова частково фінансувати наукову діяльність. Крім цього держава активно використовує науку і її можливості в ідеологічних цілях. Тут роль науки ситуативно може принципово змінитися: з міри прогресу наука може перетворитися в цапа відбувайла.

Наука також активно використовує законодавчі й ідеологічні можливості для реалізації власних інтересів. Наприклад, пільгові умови для економічної діяльності, підвищення рівня пенсійного забезпечення тощо. Ідеологічна трибуна використовується для створення необхідного іміджу науки, для просування проектів, які потребують підтримки населення й інше.

Особливу сферу взаємодії представляє система відношення між офіційною наукою і феноменами, що претендують на науковий статус. За останні десятиліття кількість навколонаукових феноменів (етнонаука, паранаука, псевдонаука, девіантна наука і т.п.) значно збільшилася. Вони одержали достатні фінансові й адміністративні можливості для просування своїх ідей, для створення паралельних наукових структур, для включення елементів знання в систему освіти тощо. Тому з погляду офіційної науки представляють значну небезпеку.

Сукупність пізнавальних явищ, які умовно називають альтернативною наукою, являє собою дуже складне утворення. В його структурі є увесь спектр пізнавальних відношень - від елементарної помилки до суворого наукового експерименту. Крім цього, у змісті позанаукового знання також важливе місце посідають релігійна, філософська, естетична й ідеологічна складові. Розділити ці компоненти дуже складно, але незалежно від свого складу, позанаукове знання завжди прагне довести свою претензію на науковість.

Відношення офіційної науки до різного роду альтернативних наук у більшості випадків однозначне - як до псевдонаук. Пряме протистояння наукової громадськості базується на внутрішній нормативності і має мету утримати межі науковості. Але набір характеристик (норм), що відокремлює науку від ненауки, досить формальний. Явища всередині науки, що не несуть у собі наукового результату, але дотримують форми - принципово невідокремні, водночас явища, по суті наукові, але які ще не набули її форми чи утворили нову, опиняються в ролі пасинків. Мабуть з цим пов'язаний той факт, що останнім часом у систему офіційної науки в тій чи іншій формі були включені елементи з найрізноманітніших альтернативних наукових систем, наприклад, народна медицина більше не є однозначно антинауковою.

3.3. Наука і суспільство.

Завершує картину опису науки як феномена культури розгляд системи відношення "наука - суспільство". Для характеристики цієї системи прийнято використовувати декілька ключових моделей. Так місце, яке явище культури посідає в соціальному просторі, фіксується через категорію "соціальний статус".

Соціальний статус - це система прав, обов'язків і соціальних очікувань, які виникають між об'єктами соціальної взаємодії, у даному випадку між наукою й іншими соціальними інститутами, наукою і групами людей. Тобто, можна говорити про цілий набір соціальних статусів, у тому числі і про інтегральний показник: статус науки стосовно суспільства взагалі, наприклад, на рівні держави. Статусні права й обов'язки виходять далеко за межі юридичного права і містять у собі всю сукупність культурних правил і норм. Права й обов'язки реалізуються в двох формах: зовнішній - на рівні статусу, і внутрішній - на рівні науки. Особливо яскраво це простежується щодо статусу вченого.

Обов'язки на рівні статусу в більшості випадків закріплені формально. Вони можуть бути подані і як закони, і як службові інструкції, і як угода. Проте будь-який статус має і низку додаткових обов'язків "в силу сформованої ситуації", основаних на домінуючих соціальних очікуваннях. Наприклад, статус вченого передбачає великий обсяг знань, тому відмова взяти участь у розв'язанні кросворда сприймається як образа: знає, але не хоче допомогти. Обов'язки на рівні науки містять у собі положення, стосовно яких відбувається статусна самоідентифікація, іншими словами, - це те, що людина науки вважає за необхідне робити, виходячи зі свого статусу. Внутрішні обов'язки завжди відрізняються від зовнішніх обов'язків, причому не обов'язково убік їх зменшення, хоча даний варіант зустрічається найчастіше.

Права на рівні статусу, як і обов'язки, є набором розпоряджень, закріплених у відповідних документах. Права на рівні людини науки - це те, що вона вважає за необхідне очікувати від суспільства або те, що вона очікує від інших людей, які знають про її статус. Завжди існує різниця між статусними й опанованими правами, адже реально реалізувати свої права - завдання непросте. Регіональний рівень освоєння прав помітно відрізняється й у цілому відповідає рівню правової культури даного суспільства. В той же час, має місце і таке явище, як перевищення своїх статусних прав.

Другою ключовою моделлю розгляду характеристик взаємодії в системі "наука - суспільство" є підхід, що визначається такою категоріальною структурою як "соціальна роль". Категорія "соціальна роль" фіксує два типи взаємовідносин. Перший тип містить у собі набір функцій, які наука реально виконує стосовно суспільства. Другий тип характеризує науку з погляду того, наскільки реальні функції відповідають її соціальному статусу, тобто, наскільки вона виконує свої обов'язки, реалізує свої права, виправдовує своїми діями соціальні очікування.

У будь-якому суспільстві існує різноманіття оцінок соціальної ролі науки, яке реалізується на кількох рівнях: від теоретичного до рівня суспільної думки. Різноманіття значень оцінки науки демонструє наявність двох протилежних теоретичних позицій і відповідних їм установок масової свідомості: сциєнтизм і антисциєнтизм. Позиція сциєнтизму основана на максимальному перебільшенні ролі науки в розвитку суспільства. Наукове знання представляється як вища культурна цінність, на основі наукових моделей людство здатне вирішити усі свої проблеми, у тому числі й соціальні. Антисциєнтизм представляє протилежну точку зору. У своїй граничній формі антисциєнтизм звинувачує науку в усіх бідах сучасного світу, вважає техногенну цивілізацію тупиковою гілкою розвитку.

В своїй єдності сукупні соціальний статус і соціальна роль науки вказує на її положення в соціальній ієрархії. Існує кілька основних показників соціального положення, значення яких залежить від особливостей і рівня розвитку суспільства. Насамперед, це економічні дані: абсолютні і відносні показники фінансування наукової діяльності з боку держави, частка коштів на наукові дослідження в корпоративному бюджеті, рівень прибутків науковців і т.п. Важливу роль в оцінці соціального положення науки відіграють також престижність наукової діяльності: авторитетність думки видатних вчених при розв'язанні важливих соціальних питань, форми фіксації заслуг перед суспільством (нагороди, премії тощо) і їхня значимість, престижність професії науковця для нового покоління.

Положення науки в суспільстві і домінуюча оцінка її соціальної ролі багато в чому визначають державну політику в сфері науки, що, у свою чергу, є головним фактором формування соціальних умов існування науки. Якщо через поняття "соціальний статус", "соціальна роль", "соціальний стан" можна реконструювати місце науки в суспільстві стосовно сучасності, то через аналіз "соціальних умов" виявляються можливості реалізації наукового потенціалу.

Оцінка соціальних умов існування науки, яка використовується, наприклад, у практиці планування розвитку науки в розвинених державах, включає в себе величезну кількість параметрів. Відзначимо тільки основні.

Оцінку правових умов можна звести до відповіді на питання, чи забезпечує існуюча система законодавства ефективну регламентацію в сфері наукової діяльності? У першу чергу, це стосується системи обмежень: заборони на дослідження, наприклад досліди на собі, заборони на наукову діяльність для певних категорій людей, наприклад, за станом здоров'я або за політичними переконаннями, заборони на поширення наукової інформації, наприклад, військова, державна, корпоративна таємниці.

Оцінка фінансових умов в сучасних умовах - дуже складна проблема, оскільки наука в межах наявних у неї людських ресурсів вже спроможна використовувати суму, що перевищує сукупний бюджет розвинених країн. Тому фінансові умови частіше за все оцінюють відносно запланованих програм досліджень. Той же механізм використовують при оцінці матеріально-технічної бази - наскільки вона дозволяє проводити заплановані дослідження.

В умовах інформаційного суспільства важливим елементом соціальних умов є суспільна думка. В розвинених демократіях вплив суспільної думки на політику взагалі, і на наукову політику зокрема, дуже відчутний. Досить пригадати гучні пропагандистські компанії з проблеми клонування.

Наука як феномен культури

Розвиток сучасного наукового знання, що за своїм характером є інтегральним, вимагає подальшого поглиблення суміжних досліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних проблем. Такий підхід стає однією з головних особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці науково-технічного і соціального прогресу, що зумовлює зміцнення зв'язків між різними структурними рівнями об'єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного розвитку обумовлює зміни не лише в змісті, а й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямків і рівнів. З'являються особливі напрямки досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так і за використаними засобами.

Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для дослідження нових комплексних проблем, а й аналізу, що передбачає глибокий зв'язок науки з людиною, її єдність з культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їхню культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше виявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, що набуває сьогодні не лише теоретичного, а й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, а й більш загальними цілями культурного порядку. Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер розвитку в суспільстві можна правильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору історичної перспективи.

Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, — наука має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу (процес творення "другої природи") власне і є вираженням культури.

У сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу технічного прогресу, в органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не лише ставлення людини до природи, а й її ставлення до інших людей і до самої себе. Тут поєднуються технологічні, культурні та гуманістичні потенції науки.

Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а й за рахунок її поєднання з підвищенням культури праці. Тому технічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є і процесом розвитку самої людини.

Безпосереднім завданням науки є досягнення об'єктивно правильного знання про дійсність і на основі цього — створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвитку людини. Вони слугують лише основою для вирішення фундаментальнішого завдання — всебічного розвитку людських сутнісних сил.

Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпред-метнюються в творчій діяльності — у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності. Як процес виробництва нового знання, наука тим самим є виробництвом людини як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей суб'єкт має формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, тобто універсально.

Розкриваючи за допомогою науки закономірності природного і суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об'єктивні умови своєї праці і спілкування, люди створюють такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їхньому культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація дійсно культурної потреби людини в науці надає її розвитку справді гуманістичного характеру.

У зв'язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає органічним компонентом культури, а також фактором, що визначає тип цієї культури. Все це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, а й культура впливає на появу у науки нової якості — гуманістичної спрямованості. Гуманістична спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами, що виражаються не лише у вигляді соціальних цілей, а й безпосередньо. Досягається це завдяки підвищенню ролі людини як суб'єкта наукової діяльності. Крім того, наука все більше проникає не лише в суспільне, айв індивідуальне життя людини, суттєво перетворюючи його. В результаті цього наука стає ще більш залежною від суспільства, але разом з тим цей зв'язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру.

Перед людством всім ходом об'єктивного розвитку історії поставлено завдання, від вирішення якого залежить і майбутнє науки — змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органічним елементом гуманістично орієнтованої культури. Наука дедалі більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого розвитку самої людини, її потреб і здібностей. Тісний внутрішній інтегративний зв'язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час очевиднішим.

Наука для людини — лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з точки зору її впливу на людину, підпорядкування її іманентних цілей загальній меті соціального розвитку, в яких реалізація сутнісних сил людини стає самоціллю. Тому виникає питання не лише про цінності наукової істини, а й про її ціну, причому "точкою відліку" тут знову є людина.

Наука все більше перетворюється в своєрідний епіцентр культури, дедалі активніше впливає на подальший її розвиток і одночасно є складовою частиною, необхідною передумовою розвитку самої людини.

Все це дає підстави зробити висновок про те, що наука, спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих здібностей, культури мислення. Наука тим самим є явищем величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських зв'язків з природою і людини з людиною.

 

Специфіка наукового, філософського і естетичного освоєння світу.