Міжнародно-правові акти в галузі прав дитини

Франція

Сучасна система охорони здоров'я Франції централізована. Контролює діяльність системи охорони здоров'я Міністерство праці та соціального забезпечення.

Лікувально-профілактичні заклади фінансуються з трьох джерел:

o державного бюджету;

o коштів обов'язкового медичного страхування;

o особистих коштів громадян.

Державна організація соціального страхування Франції "Security Social" підписує угоду (конвенцію) з лікарями, в якій чітко визначаються ціни на медичні послуги. Таким чином здійснюється регулювання цін на медичні послуги. Ціни на всі види медичної допомоги переглядаються два рази на рік, як правило, в бік зростання, що відповідно призводить до збільшення страхових внесків.

У країні існує єдина страхова організація - Національна лікарняна каса, яка має величезну кількість філіалів, розгалужених по всій республіці. Філіали не є конкурентами, а знаходяться в підпорядкуванні Національної лікарняної каси, яка регулює їхню діяльність.

У Франції існує велика кількість фірм, які надають послуги добровільного медичного страхування. Франція посідає третє місце в світі за кількістю таких компаній, після Німеччини та Голландії. 90 % страхових компаній входять до федерації страхових товариств Франції.

Великобританія

Великобританія надає безкоштовне медичне обслуговування всім, хто має право на проживання в країні, незалежно від рівня доходів та громадянства. Система охорони здоров'я ґрунтується на концепції NPSM (New Public Sector Management), основним принципом якої є впровадження спільних засад управління державним та приватним секторами охорони здоров'я.

У Великобританії існує специфічний механізм надання медичної допомоги, в основу якого покладено державний принцип організації охорони здоров'я. Кожний громадянин приписаний до відповідного медичного центру за місцем проживання. При виникненні негараздів із здоров'ям пацієнт має записатись на прийом до закріпленого лікаря. Тривалість очікувань становить від кількох днів до тижня. В разі необхідності термінової консультації пацієнт очікує, коли в лікаря звільниться час для незапланованого прийому. Терапевт установлює первинний діагноз, направляє пацієнтів на діагностичні обстеження та на консультації до вузьких спеціалістів.

Канада

Система охорони здоров'я Канади має обґрунтовану законодавчу базу. її формування відбувалося в кілька етапів.

На першому етапі (початок 40-х років XX ст.) законодавчо закріплено надання цільових субсидій для спеціальних програм охорони здоров'я та для будівництва лікарняних закладів. Така нормативно-правова база сприяла розвитку мережі лікарняних закладів у країні.

На другому етапі (1957 р.) було прийнято закон про медичне страхування, який закріпив федерально-провінційний розподіл фінансових ресурсів на медичну допомогу. При цьому якісні показники надання медичної допомоги визначалися національними вимогами.

На третьому етапі (1968-1979 рр.) було прийнято законодавчі документи, які формували канадську систему медичного страхування Медікер та встановлювали розподіл коштів на лікарняну та позалікарняну медичну допомогу. В 1984 р. в Канаді було прийнято закон про охорону здоров'я, який закріпив основні принципи Медікеру:

o забезпечення сучасного рівня медичної допомоги в лікарнях;

o забезпечення медичною допомогою всіх громадян та тих, хто має право на проживання в країні незалежно від їх фінансового стану;

o державне управління неприбутковими провінційними системами медичного страхування;

o проведення взаєморозрахунків за медичні послуги, отриманих у лікарнях Канади.

Державна політика Швеції в галузі охорони здоров'я спрямована на забезпечення рівних можливостей в отриманні медичної допомоги та створенні здорового способу життя для всіх членів суспільства. В 1983 р. у Швеції було прийнято закон про охорону здоров'я, згідно з яким кожний громадянин має рівні права на медичну допомогу, відновлення здоров'я та профілактику захворювань. Страхова система на випадок захворювання охоплює майже все населення країни.

Політика держави в галузі охорони здоров'я надала можливість провести низку структурну реорганізацію в галузі:

o розвиток первинної медико-санітарної допомоги;

o зростання терапевтичних ліжок, завдяки чому збільшився термін перебування хворого в стаціонарі;

o наближення медичної допомоги до місця проживання пацієнта, що реалізується, шляхом:

-розширення мережі районних лікарень;

-розвитку мережі будинків медсестринського нагляду;

- інтенсифікації процесу діагностики та лікування.

Державна політика в галузі охорони здоров'я передбачає жорсткий адміністративний контроль із боку державних структур над процесом надання медичної допомоги в закладах охорони здоров'я. Цей принцип має негативні наслідки:

o тенденція до вирівнювання доходів лікарів, що зменшує мотивування праці;

o бюрократизація;

o зниження ефективності надання медичної допомоги.

Проте недоліки в системі організації медичної допомоги у Швеції мають бути нівельованими загальною державною стратегією галузі, яка реалізується за такими засадами:

o активне залучення населення до зміцнення свого здоров'я;

o пріоритет груп ризику в отриманні медичної допомоги;

o розробка довгострокової політики покращення здоров'я нації;

o пріоритет охорони здоров'я при розподілі державних фінансових ресурсів.

 

 

ІІ питання для письмового контролю

4.. Як відомо, в даний час в розвинених країнах світу існують різні моделі соціальної політики. У сучасній Росії слід ще багато зробити, щоб на ділі стати соціальною державою, як це проголошено в чинній конституції країни. Першою і ранньої системою соціального захисту вважається створена наприкінці XIX століття німецьким канцлером Бісмарком політика диференційованого в залежності від роду занять соціального страхування. Ця політика мала на увазі введення окремих програм соціального страхування для різних груп зайнятості, таких як промислові, сільськогосподарські робітники, моряки, залізничники, шахтарі, кустарі, фермери, наймані працівники приватного сектору, державні службовці. В основі введення такої системи лежало прагнення не допустити формування спільних інтересів на класовій основі, підтримуючи замість цього розділення різних соціальних груп в залежності від професійної приналежності.

В цілому подібну систему прийнято вважати корпоративно-консервативної, орієнтованої на суспільні відмінності за становим або за професійним принципом. Соціальні права громадян залежали від приналежності до суспільної групи з тим чи іншим соціальним статусом.
У сучасній Європі конкурують три системи соціальної політики, які умовно називають континентальною, британської та скандинавської.
Деякими дослідниками континентальна система називається також соціально-ринкової або консервативною. У цій моделі держава, як правило, несе відповідальність тільки за видачу соціальних допомог, тобто за соціальне забезпечення, але не організує соціальні послуги. Тут бюджетні відрахування і страхові внески працівника і роботодавця на соціальні заходи приблизно рівні, і основними каналами перерозподілу є як державні, так і приватні соціально-страхові фонди. Цієї моделі значною мірою йдуть Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія.
Поняття "соціальне ринкове господарство" було введено в 1946 р. в Західній Німеччині для визначення економічної політики, що поєднує принципи «ринкової свободи» і «соціального вирівнювання». Метою такої соціальної політики є створення умов для активної самореалізації громадян в економічній сфері. На перший план виходить не перерозподіл доходу через бюджет і безкоштовні соціальні послуги, як в скандинавської моделі, а створення сприятливих економічних умов для працюючого населення, на яке і спрямовані основні заходи соціального захисту. Соціальне страхування фінансується спільно роботодавцями, а також найманими працівниками і диференціюється за видами діяльності. Принцип страхування означає право на отримання послуг тими, хто робить внески до відповідних фондів.
Друга модель, яку умовно називають американо-британської, - це система класичного економічного лібералізму, що дозволяє уряду забезпечувати громадянам лише необхідний прожитковий мінімум, свого роду страхувальну сітку, яка не допускає падіння цього мінімуму. Центральним пунктом такої стратегії є загальна виплата однакових посібників для всіх, хто знаходиться біля межі бідності. Ця ліберальна система передбачає виключно адресну соціальну допомогу найбільш знедоленим верствам суспільства. Для цієї моделі характерний загальний низький рівень соціального захисту. Більшість членів суспільства цілком залежить від ринку, найбільш бідне меншість - від держави. Держава бере на себе відповідальність лише за збереження мінімальних доходів всіх громадян і за благополуччя найменш слабких і знедолених верств населення. Соціальні програми більшою мірою формуються на основі приватного страхування, а не коштів з державного бюджету. Тим не менш, держава стимулює створення і розвиток у суспільстві різних форм недержавного соціального страхування та соціальної підтримки, а також різних засобів і способів отримання і підвищення громадянами своїх доходів. Цієї стратегії віддають перевагу ліберальні і ліберально-консервативні партії, особливо, у Великобританії (консерватори), США (республіканці), Австралії.
Третя модель була створена в Швеції. Її називають також соціал-демократичної або скандинавської, оскільки вона в тій чи іншій мірі діє в Норвегії, Фінляндії і Данії. Її основні елементи використовувалися правлячими соціал-демократами і соціалістами в ряді інших країн Європи. У соціал-демократичної моделі рівень перерозподілу доходів та соціальних видатків значно вище в порівнянні з ліберальною і консервативною моделлю. При цьому рівні права на соціальне забезпечення мають представники різних соціальних груп суспільства. У Швеції, соціал-демократами була створена система, що отримала назву «держави загального добробуту», що поширюється на всіх громадян і заснована на забезпеченні загального прожиткового мінімуму. У скандинавській моделі соціальної політики значну частину видатків на соціальні потреби бере на себе держава, яка несе основну відповідальність за соціальне благополуччя своїх громадян і є основним постачальником соціальних послуг. Велика роль у соціальній сфері (освіта, охорона здоров'я, турбота про дітей і престарілих тощо) відводиться муніципалітетам та іншим органам місцевого самоврядування. Основними цілями своєї соціальної політики шведські соціал-демократи проголосили повну зайнятість і вирівнювання доходів. Здійснення цих цілей здійснюється через перерозподіл доходів, насамперед через податкову політику,
В рамках моделі «шведського соціалізму» в королівстві всі верстви суспільства підпадали під дію одних і тих же соціальних програм. Заможні громадяни охоплювалися тими ж соціальними програмами, що і бідняки. І оскільки всі користуються послугами, наданими «державою загального добробуту», кожний громадянин був готовий сплачувати відповідні його доходам податки за користування цими благами. Саме тому заможні верстви Швеції миряться з високими податками, що не мають аналогів ніде в Європі. Виплата цих податків представляється їм необхідної для їх же власного блага. Не випадково, коли в 1973 році, в період економічної кризи, праволіберальної уряд Швеції спробувало урізати соціальні програми, воно до свого здивування натрапило на опір більшості верств населення, включаючи і багатих. Пояснювалося це тим, що пропозиції щодо скорочення програм загального добробуту погрожували інтересам усіх громадян. Середній клас також користувався благами, що надаються програмами соціального забезпечення, і в силу цього готовий був захищати ці соціальні гарантії та сплачувати відносно високі податки заради їх збереження.
Подібна система зовсім не є виключно перераспределительной, як стверджують її несумлінні критики. На відміну від системи так званої адресної підтримки найбільш знедолених, вона проста для реалізації у загальнонаціональному масштабі, не потребує додаткових бюрократичних структур і не практикує «позитивної дискримінації» бідних верств. Крім того, надаючи процвітаючим громадянам блага нарівні з незаможними, «держава загального добробуту» має тенденцію формувати спільність інтересів між класами і різними за рівнем доходів соціальними групами. Саме ця політика дозволяє створювати в суспільстві основи суспільної солідарності громадян, що належать до різних соціальних прошарків. Що вкрай важливо для Росії, де досвід соціального партнерства невеликий, а незалежний профспілковий рух вкрай слабке.
Ось чому для Росії особливо актуальний приклад будівництва скандинавської моделі соціальної держави, що дозволила домогтися «історичного компромісу» між працею і капіталом. Очевидно, що введення прогресивної шкали оподаткування, як прийнято в скандинавської моделі, сприяло б більшої соціальної справедливості в російському суспільстві. В цілому можна констатувати, що перехід до соціально відповідальної політики в Росії неможливий поки установки неоліберального фундаменталізму не будуть остаточно подолані на користь політики суспільної солідарності і соціального партнерства.
В той же час навіть в політиці соціал-демократів скандинавських країн існують певні відмінності. Так, Норвезька робітнича партія проводила політику розширення державного сектора економіки, тоді як шведські соціал-демократи, посилюючи соціальну роль держави, тим не менш, робили ставку на розвиток приватної ініціативи.
У програмних документах Соціал-демократичної партії Швеції наголошується, що результатом проведених соціальних реформ стало зростання суспільного сектора; держава, комуни стали відповідати за освіту, культуру, медичне обслуговування, піклування престарілих, роботу дитячих установ.
У той же час соціал-демократи Швеції визнають, що, незважаючи на просування до створення «держави загального добробуту», в країні зберігаються як нерівний розподіл доходів, так і концентрація економічної влади в руках небагатьох на основі капіталістичних принципів отримання прибутку.
У цілому в країнах Скандинавії досить високий рівень атомізації суспільства. Інститут родини перебуває в кризі. А Швеція займає одне з перших місць у світі за кількістю домогосподарств, які складаються з однієї людини.
Безумовно, глобалізація світової економіки в цілому обмежила можливості лівих урядів у здійсненні політики соціально-демократичного характеру. Це не могло ні позначитися і на скандинавській соціальної моделі. У результаті економічної кризи у більшості країн ЄС уряду незалежно від їх партійної приналежності змушені проводити політику жорсткої економії і скорочення соціальних витрат.

 

 

5. У статусі окремого методу групова соціальна робота починає розвиватися з 30-х років XX ст. Група розглядається як об'єднання людей, які мають спільні проблеми — "сидять в одному човні". Ха­рактерно, що ці проблеми призводять їх до ізоляції, і вони намага­ються об'єднатися в групи.

По суті, групова соціальна робота — це форма або метод роботи, який використовують із метою надання клієнту допомоги через пе­редавання групового досвіду для розвитку його фізичного і духовно­го потенціалу, формування соціальної поведінки. Невелика група осіб із близькими інтересами та загальними проблемами регулярно збирається і включається в діяльність для досягнення загальних ці­лей, якими можуть бути обмін інформацією, розвиток практичних або соціальних умінь, зміна ціннісних орієнтацій, перебудова соці­альної поведінки в позитивному напрямі.

Отже, соціальна групова робота, як і соціальна індивідуальна до­помога, орієнтована на індивіда і його зміни. Ці два методи відрізня­ються лише способом впливу: за допомогою групи або індивіда.

Слід зазначити, що домінуючий стан індивідуального та групо­вого методів роботи з клієнтами вже з 60-х років XX ст. виявився нестійким. Клієнтами соціальної роботи ставали групи населення, проблеми яких зумовлювалися середовищем проживання і обмеже­ними соціальними та економічними ресурсами. Вирішити їх у межах існуючих методів було неможливо. Тому в 60-х роках у США починає практикуватись общинна робота — ще один класичний метод.

Виникнення методу общинної роботи пов'язують зі створенням у 1884 р. англійським пастором Самуелем Барнетом у Лондоні Тойнбі-холлу. Щоб поліпшити умови життя бідняків, він разом зі своєю сім'єю і студентами переїхав в один із найбідніших кварталів столиці. Ця спроба знайшла підтримку серед багатьох прихильників гуманізму і особливо серед студентів університетів. Як волонтери вони селились у найбідніших міських районах Великобританії і ста­вали для населення помічниками у налагодженні їхньої освіти і куль­турної діяльності, а також здійсненні соціальних реформ.

Потім цю ідею було підхоплено і експортовано у США, де вона й утвердилась у практиці професійної діяльності. Один із найвідомі-ших Холл-Хаус заснувала Джейн Адаме у 1889 р. у Чикаго. Згодом роботу в общинах розгорнули представники благодійних організа­цій багатьох країн, які вбачали причину проблем клієнтів в соціаль­но-економічних і політичних умовах їх життя.

Загалом із огляду на соціальну роботу діяльність в общині роз­глядається як процес втручання з метою вирішення соціальних проб­лем, підвищення рівня надання послуг і соціально-політичного фун­кціонування членів общини. При цьому акцент робиться на роз'яс­нювальній роботі і на створенні структур, здатних розширити можливості общини.

 

Міжнародно-правові акти в галузі прав дитини

У Загальній декларації прав дитини 1948 р. (п. 2 ст. 25) визнано, що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. У Декларації прав дитини 1959 р., одним з співавторів якої була Україна, підкреслено, що " дитина внаслідок "її фізичної та розумової незрілості потребує соціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження". На необхідності такої охорони наголошувалось ще в Женевській декларації прав дитини 1924 р. В ній зазначено, що діти не можуть здійснювати свої права самостійно, а тому потрібна особлива увага з боку суспільства до цієї категорії населення. У зв'язку з цім ООН закликала батьків, чоловіків, жінок як окремих осіб, громадські організації, місцеві органи влади і національні уряди до того щоб, вони визначали і здійснювали ці особливі права законодавчими та іншими заходами. У ст. 24 Міжнародного пакта про громадські і політичні права 1966 р. підкреслено, що кожна дитина без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження має право на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі як малолітньої, з боку її сім'ї, суспільства і держави.

У ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. також наголошено на необхідності особливого захисту дітей. У цьому документі зазначено, що особливі заходи охорони і допомоги мають поширюватись на всіх дітей і підлітків без будь-якої дискримінації. Діти повинні бути захищені від економічної та соціальної експлуатації. А застосування праці, дітей в галузях, шкідливих для моральності та здоров'я чи небезпечних для життя останніх або таких, що можуть завдати шкоди їх нормальному розвитку, повинно каратися законом.

Необхідність особливого захисту прав дитини в екстремальних умовах проголошена у таких документах, як Декларація про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів 1974 р., Декларація про соціальні та правові принципи, які належать до захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх установленні на соціальному і міжнародному рівнях, 1986 р., Мінімальні стандартні правила ООН, які належать до здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) 1985 р. У цих документах, які мають рекомендаційний характер, сформульовані загальні принципи поведінки, пов'язаної з захистом прав дитини у наведених надзвичайних ситуаціях.

У Декларації 1974., держави члени ООН закріпили положення про необхідність надання жінкам і дітям, які є цивільним населенням, особливого захисту, оскільки в умовах надзвичайного стану збройних конфліктів вони часто стають жертвами нелюдських актів і в наслідок цього зазнають тяжких страждань.

 

7/ ДИТЯЧИЙ ФОНД ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ (ЮНІСЕФ)

Заснований на першій сесії Генеральної Асамблеї у 1946 році з метою задоволення найнеобхідніших потреб дітей у їжі, медикаментах, одязі у післявоєнній Європі та Китаї. У 1950 році Генеральна Асамблея схвалила рішення, яким визначила головним напрямком діяльності Фонду здійснення програм в інтересах дітей у країнах, що розвиваються.

Надаючи гуманітарну допомогу та сприяючи розвиткові, ЮНІСЕФ прагне забезпечити кожній дитині в світі можливості в галузі здійснення її базових прав та привілеїв, які проголошені в Конвенції про права дитини.

ЮНІСЕФ тісно співпрацює з Комітетом з прав дитини, стежить за здійсненням Конвенції та надає допомогу державам, які ратифікували або приєдналися до Конвенції, у справі виконання ними своїх зобов’язань. У своїй діяльності ЮНІСЕФ керується планом дій по здійсненню Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захист та розвиток дітей в 90-ті роки, прийнятої на Всесвітній зустрічі на вищому рівні у Нью-Йорку у вересні 1990 року.
^

МІЖНАРОДНІ ЦЕНТРИ СОЦІАЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Центри виникли за ініціативою ООН після Другої світової війни з метою координації стану соціальних прав людини, підготовки програм взаємного співробітництва та проектів соціальної допомоги таким соціальним групам, як діти, молодь, інваліди, сім’ї.

Європейський центр з питань політики та досліджень у галузі соціального добробуту створений у 1974 році як міжнародний і неурядовий дослідницький орган з проблем соціального розвитку та підготовки спеціалістів.

Центр розробляє та здійснює проекти соціального співробітництва:

дитинство як соціальний феномен;

наслідки для майбутньої соціальної політики;

зміни в соціальному секторі;

соціальні новації в політиці допомоги літнім людям;

кооперація в системі послуг соціального забезпечення як альтернатива приватизації та інш.

^

МІЖНАРОДНА ФЕДЕРАЦІЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Попередником цієї організації був створений у 1928 році за ініціативою семи національних асоціацій міжнародний координуючий орган – Постійний секретаріат соціальних працівників, з 1956 року – це одна з найдійовіших неурядових організацій. Об’єднує 70 національних асоціацій, 400 тисяч членів. Діє на основі Статуту, Міжнародного Кодексу етики професійного соціального працівника та Декларації про етичні принципи в соціальній роботі.

Найважливішою метою проголошено: вдосконалення соціальної роботи як професії; підтримка національних асоціацій у питаннях соціального планування, формування соціальної політики; розширення контактів та обмін досвідом соціальних працівників усіх країн; дотримання і вдосконалення Кодексу етики професійного соціального працівника.

Професійна асоціація розповсюджує інформацію про свою роботу через бюлетень та листи членам організації; здійснює технічний та професійний аналіз; обговорює проблеми професії; збирає кошти серед членського складу; інформує студентів та молодих співробітників соціальної служби про можливості працевлаштування та підвищення кваліфікації.