Політична система суспільства в епоху глобальних трансформаційних змін

Поняття, джерела та рушійні сили політичної глобалізації

 

Як попередньо відзначалося, глобалізація це не суб’єктивне уявлення і не статичний стан, а об’єктивний, багатовимірний процес, у тому числі політичний. Такий процес характеризується певною динамікою розвитку. Він розпочався в період зародження людства і поступово перетворює його в цілісну систему. У цьому відношенні глобалізація іде паралельно з соціогенезом – зародженням, становленням і розвитком соціальної структури суспільства, починаючи з первісного періоду через встановлення матеріальних, соціальних, духовних, емоційних, етичних, естетичних та інших зв’язків між людьми і закінчуючи сьогоденням. В кожну історичну епоху вона має свої особливості, масштаби, стан уніфікації. Кожний наступний етап у поступальному русі політичних глобалізаційних процесів від первіснообщинної форми правління до формування державного правління в епоху рабовласництва, азійського способу виробництва, феодалізму і сучасного капіталізму відповідав більш високий рівень соціогенезу і соціокультурної зрілості людини.

Кожна суспільна формація мала певний рівень політичного життя. Глобалізацію «політичного» життя первісного суспільства можна визначити як протополітичну глобалізацію. Первіснообщинна політична глобалізація полягала в тому, що норми і методи общинної демократії і влаштування життя, система управління і характер відносин між людьми, які склалися в одному регіоні, протягом століть і тисячоліть поширювалися на всі регіони земної кулі. Політична глобалізація стародавнього світу, яка у більшій частині світу набула форми однотипних державних утворень, послужила поштовхом для наступних, більш глибоких і масштабних процесів глобалізації політичного життя світового співтовариства. Сучасна політична глобалізація також має ряд особливостей. Нині політична глобалізація дедалі помітніше уніфікує політичний устрій держав, поглиблює і розширює політичні зв’язки між ними. Глобальні політичні зв’язки прямо впливають на державний устрій.

Фундаментом існуючого нині політичного і державного устрою світу є Вестфальська система. Вестфальський договір (1648 р.) поклав кінець 30-річній війні між католиками і протестантами у Європі, сприяв переходу від попередніх стихійних політичних відносин до більш організованих і упорядкованих, породив систему державного устрою за національним принципом.. Держава має право чинити на власній території що завгодно. Така система Головний і визначальний принцип Вестфальської моделі – необмежений суверенітет національної держави на власній міжнародно визнаній території з населенням, яке на ній проживає була закономірною, об’єктивною необхідністю для певного часу. Сьогодні світ інший. Не викликає заперечень, що внутрішня політика держав багато в чому визначається глобальною політичною обстановкою і, навпаки, політична глобалізація «живиться» за рахунок внутрішньої політики більшості країн світу, особливо провідних країн світу.

Трансформація процесів політичної глобалізації обумовлена низкою причин.

1. Після закінчення Другої світової війни людство стало перед проблемою ядерної чи екологічної катастрофи. Необхідність врятувати людство примусила світове співтовариство визнати, що Вестфальська система себе вичерпала. Це стосується перш за все права національної держави на необмежений суверенітет (наприклад, у сфері виробництва різного роду зброї масового знищення), міжнародних правових норм (порушення прав людини і національних меншин), екологічних проблем (недотримання екологічних нормативів), регулювання світових кредитних, торгових і фінансових зв’язків, боротьби з наркобізнесом, голодом і різноманітними хворобами (перш за все СНІдом і наркоманією), протистояння міжнародному тероризму і т. п. Проголошений Вестфальським договором принцип абсолютного суверенітету держав у цих сферах на своїх територіях почав суперечити інтересам світового співтовариства.

2. У світовій економіці закріпилося панування транснаціональних корпорацій і кредитно-фінансових угрупувань. Значна частина міжнародних питань вирішується на рівні численних міжнародних організацій, тобто зявилися сили, непідвладні національним державам.

3. Бурхливий технічний прогрес на базі наукових досягнень кінця ХІХ – першої третини ХХ століть призвів до прискорення процесу інформаційно-комунікаційної глобалізації. Автомобільний та авіаційний транспорт, радіо, телебачення, супутниковий зв'язок, мобільна телефонія, Інтернет «стирають» кордони між людьми і країнами, об’єднують їх у загальносвітовий інформаційний, політичний, економічний, культурний, інтелектуальний і духовний простір. Цим самим відбувається ослаблення влади держави над громадянами.

4. У другій половині ХХ століття прискорився процес демократизації суспільних, у тому числі міжнародних відносин, як в окремих країнах, так і в світі. Підтвердженням цього є крах колоніальної системи, падіння диктаторських режимів (Іспанія, Португалія, Албанія, Камбоджа, Чилі, Парагвай, Лівія та ін.), розпад авторитарної соціалістичної системи. У європейських країнах «старої» демократії відбулися значні зрушення в бік поглиблення демократичних традицій, посилення ролі і розширення участі громадян в системі управління суспільством і державою. Така загальносвітова тенденція демократизації характерна для глобалізації в період новітньої історії.

Отже, політична глобалізація є частиною комплексного, об’єктивного, багатовимірного процесу глобальної трансформації, яка має свої джерела, рушійні сили, обумовлена низкою причин суспільного розвитку.

Політична глобалізація – система глобалізаційних процесів, які ведуть до уніфікації політичного устрою держав, розширення політичних зв’язків між державами, народами і континентами, а в кінцевому рахунку до встановлення особливих політичних відносин – глобальних за масштабом і таких що «пронизують» внутрішній устрій усіх держав.

Процес політичної глобалізації призводить, з одного боку, до скорочення прав і обов’язків національних держав, а з іншого, до посилення ролі держав у певних сферах, у тому числі політичній.

Політична система суспільства в епоху глобальних трансформаційних змін

Будь-яке із сучасних суспільств являє собою цілісну систему взаємозв’язаних між собою підсистем. Кожна з них має свою структуру, функції, завдання, характерні риси певного суспільства. Політична система є однією з таких підсистем, у кожній країні вона формується, розвивається й трансформується на основі власного, неповторного природного, соціального, економічного та духовного середовища, властивих для країни відносин, політичних обставин, досвіду і традицій, які по-своєму є унікальними. Тому і політичні системи є різними, мають свою світову типологію.

Наука розглядає політичну систему як цілісну множину певної кількості елементів, що, в свою чергу, передбачає чинники, які її організовують у цілісне явище та утримують у робочому стані. У межах конкретної країни політична система завдяки правовим, соціально-політичним, економічним, та морально-психологічним чинникам, задає алгоритм взаємодії політичних інститутів, забезпечує цілісність політичних зв’язків, стратегічні напрями свого існування.

Осмисленню поняття „політична система”, пов’язаних з нею інститутів та процесів, елементів їх функціонування, перманентному процесу їх розвитку присвятили свої праці класики політичної науки.

Так, у своїх дослідженнях Т. Парсонс дійшов висновку, що суспільство являє собою взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної і духовної, які перебувають у відносинах взаємозалежності та взаємообміну. Політична система, в його розумінні, – це складна сукупність впливу лідерів на людей через органи влади в рамках регламенту правових правил політичної гри. Ця гра складається з визначення цілей, прийняття рішень, та їх реалізації за допомогою мобілізації різних ресурсів.

Г. Алмонд відомий як розробник структурно-функціонального методу дослідження політичних систем, який основну увагу звертав на механізми взаємодії елементів політичної системи. Д. Істон визначав політичну систему як „взаємодії, за допомогою яких влада розподіляє в суспільстві цінності”, що визнаються всім суспільством. За його теорією, політична система являє собою певний „чорний ящик”, у якому відбувається конвертація „входів” (суспільних пропозицій) у „виходи” (рішення). Залишаючи за межами досліджень внутрішню структуру, Д. Істон акцентує увагу на взаємодії політичної системи із зовнішнім середовищем.

Поняття „політична система суспільства” не є продуктом лише політичної науки і має декілька тлумачень. Поступове його виокремлення і запровадження дало змогу політичній і юридичній науці осмислити сутність політичної дійсності. Формування нової парадигми щодо політичної сфери, по-перше, зробило актуальними проблеми взаємодії соціальної структури та політичних інститутів, соціального середовища і центрів прийняття рішень. По-друге, адаптувало загальносистемний та структурно-функціональний підходи до аналізу політики. По-третє, надало функціонально-динамічного характеру дослідженням інституту держави у сфері взаємодії останньої з громадянським суспільством. По-четверте, поставило на порядок денний питання співвідношення права і політики, розуміння політичної доцільності в системі суспільних координат. По-п’яте, запровадження поняття „політична система” дало можливість вибудувати єдину модель державних та недержавних політичних інститутів, макро і мікроструктури політичної сфер. Тому деякі дослідники під політичною системою розуміють цілісну, впорядковану сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих політичним, соціальним, юридичним, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і особливостям політичного режиму певного суспільства. Вона включає організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує хід процесів, які включають інституціоналізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер політичної участі, неінституційних політичних відносин.

Сучасна українська політична наука виробила декілька підходів до визначення поняття „політична система”. Так. Ф. Рудич виділяє, зокрема соціологічний та правовий. Згідно з першим „політична система визначається як динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадянські позиції”. Відповідно до правового, або інституціонального, підходу політична система – це „сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому”.

Аналогічне визначення знаходимо у Політичному енциклопедичному словнику. Політична система суспільства – сукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому. Вона включає: соціальний зміст влади, її носіїв, взаємодію з економічним ладом. Основними функціями політичної системи є: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка і здійснення конкретних програм його діяльності; визначення та розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів та становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів державних утворень, соціальних спільнот, індивідів; духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості й політичної культури громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства.

Визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація ресурсів на їх виконання є основними функціями політичної системи. Звідси випливає висновок: головне завдання політичної системи – максимальний пошук і використання закладених у суспільстві можливостей для збереження і розвитку соціально-політичної спільноти демократичного типу.

Як зазначалося вище, термін „глобалізація” також має різне змістовне навантаження у визначеннях сучасних дослідників. Досі глобалізм не запропонував світу чітко сформованої ідеології, яка б опанувала масами. Наукові позиції дослідників, за незначним винятком, не містять комплексних підходів до переосмислення глобальних явищ і процесів. Так, американський соціолог М. Уотерс розглядає глобалізацію як соціальний процес, в якому обмеження, які накладає географія на соціальний та культурний устрій, ослаблюються, і люди дедалі більше це розуміють. В одному з своїх досліджень А. Арсеєнко доходить висновку, що основою всіх сучасних глобальних процесів і проблем є інтернаціоналізація та інтеграція світової економіки. Глобалізація при цьому є новою фазою в розвитку світових господарських зв’язків, які характеризуються переходом від світової до глобальної економіки. Це одночасно і старий, і якісно новий суспільно-історичний процес, результат капіталістичної економічної інтеграції протягом декількох століть. С. Удовик визначає глобалізацію як процес злиття чоловічого і жіночого начал, тобто своєрідне набуття людством якісного нового стану, до того ж такого, що перебуває нині лише на початку свого розвитку. Відома наукова позиція, відповідно до якої глобалізація – це взаємозумовленість і взаємозалежність усіх сучасних держав, результат особливої фази розвитку цивілізації, не лише постіндустріальної (хронологічний аспект), а й інформаційної (змістовний), з новітніми технологіями, незалежними від державних кордонів, постійної динаміки наукових відкриттів, знань і відповідно мобільністю їх субєктів.

Усе це дає підстави визначити глобалізацію як процес зближення політичних систем країн світу з метою утворення інститутів, вироблення спільних стандартів і підходів до вирішення загальноцивілізаційних проблем розвитку людства.

Серед політичних систем сучасного глобалізованого світу особливе місце посідають системи перехідного типу, або так звані транзитні. Більшість учених, як правило, мають на увазі при цьому політичні системи, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії. Інші дослідники під перехідною політичною системою розуміють систему, яка здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Перехідні політичні системи розрізняють за темпами перетворень: а) ті, в яких транзитний процес відбувався досить швидко; б) ті, де запроваджено поетапне реформування політичної системи – одно або багатовекторне (наприклад, політична, економічна трансформація та формування державності), а також за методами реформування (мирні, конфронтаційні, революційні) та за стимулами заявлених змін (вплив зовнішніх чи внутрішніх чинників).

Сучасні політичні системи по-різному сприймають процес глобалізації взагалі, як об’єктивну реальність. Більш глобалізованими є країни, які досягли високого рівня економічного розвитку, оскільки політичні інститути відстають від економіки, яка в багатьох державах переросла національні рамки і потребує наднаціонального планування. Важливими чинниками при цьому виступають, наприклад, стан політичної культури еліт, рівень національної свідомості. Різні політичні сили по-різному розуміюмь політичну мету і по-різному можуть її тлумачити. Так, позиція країн так званого третього світу співпадає в тому, що глобалізація не є загальним шляхом людства, а цей шлях характерний для найбільш розвинених країн, які економічними й владними важелями з позиції сили диктують світовому співтовариству концептуальні принципи розвитку світу. Хоча вони визнають, що загрози економічних, екологічних, технологічних, воєнних катастроф, які різко загострилися на сучасному етапі існування людства, потребують для їх попередження об’єднаних зусиль світового співтовариства.

У структурі політичної системи можна виділити три підсистеми: інституційну, інформаційну і нормативну. Інституційна підсистема є фундаментом усієї політичної системи, а її складовими виступають держава, політичні партії, групи інтересів. Провідною організацією, яка акумулює в собі максимальну політичну владу, є держава. Як відомо, ХХ століття було століттям народження держав. Із 192 держав на всіх континентах понад 140 утворені в ХХ столітті, 98 виникли після 1959 р. Більшість із них обрали демократичний шлях розвитку і закріпили дані положення в своїх конституціях, значно розширили глобалізаційне поле розвитку. Водночас близько 60 держав належать нині до таких що руйнуються.

Другу половину ХХ століття справді, можна назвати часом тріумфальної ходи демократії. Водночас у цих країнах відбувається складний і тривалий процес трансформації політичних систем. Він фіксується на різних стадіях і залежить від багатьох чинників: національних традицій, релігії, рівня політичної культури, національної свідомості тощо. Важливим чинником у цьому процесі виступає тип політичної системи (відкритий чи закритий). Майже всі сучасні держави вдалися до формування політичних систем відкритого типу. Звичайно, не існує політичних систем абсолютно відкритих чи абсолютно закритих. У світі залишилося зовсім мало країн економічно й ідеологічно закритих (Куба, Північна Корея, Іран, Саудівська Аравія, Білорусь). Країни з відкритим типом політичної системи активніше реагують на глобальні виклики будь-якого характеру.

Однак, навіть зважуючи на те, що на початку 1990-х років у політичній науці з’явилося нове поняття – глобальна хвиля демократизації (С. Хантінгтон), проблеми демократичних змін у межах окремих країн досліджувалися ізольовано від процессу глобалізації. Досить часто легітимність авторитарних режимів як правого, так і лівого спрямування, аргументовувалася протиборством двох світових систем і двох наддержав. Починаючи із середини 1990-х років у багатьох державах третьої хвилі спостерігається застій у процесі демократизації, а її соціально-політичні аспекти проявляються фрагментарно і нерівномірно. Процес політичної глобалізації, особливо в тому, що стосується її демократичних аспектів, значно відстає від глобалізації економічної та інформаційної, антиглобалістські сили нерідко одночасно є противниками демократії. Ці та інші процеси свідчать про наявність викликів демократії, породжених глобалізацією.

Демократична ідеологія, „відкрила двері” світовій інтеграції. Демократичні цінності, які активно пропагуються західними країнами в усьому світі, стають воістину інтернаціональним критерієм, за яким світове співтовариство групує країни на цивілізовані і нецивілізовані. Однак ознаки кризи демократії зростають навіть у тих країнах, які вважалися її оплотом. Ці виклики походять від процесів глобалізації світу і стосуються долі національної держави, суперечностей між уніфікованими аспектами глобальних процесів і соціокультурною самобутністю національних суспільств, плюралізму, форм маніпулювання суспільством за допомогою сучасних засобів комунікації і політичних технологій.

Проблематика викликів демократії демонструє історизм цього поняття. Її зміст залежить від конкретно-історичних умов, а розвиток у часі не може розглядатися як лінійний процес розширення свободи й участі громадян в управлінні. Традиційні уявлення про демократію не можуть бути екстрапольовані на суспільства, які трансформуються в процесі глобалізації і постіндустріалізму. Демократія утверджується тільки там і тоді, де і коли проростає з надр суспільства, з його соціокультурних передумов і традицій, особливостей світосприйняття і менталітету. У світі нині формуються різні типи демократії, які далеко не співпадають із західною ліберальною моделлю. Виявляється, що уніфікація світу неможлива і прагнення до неї, по суті, антидемократичне. Виникає проблема: як узгодити глобалізацію з багатоманітністю і самобутністю. Інше важливе питання, як поєднати автономію індивіда, яка б гарантувала йому свободу вибору, і суспільну солідарність, необхідну для того, щоб свобода була благом для всіх, а не для обраних? Суперечливий характер неоліберальної глобальної демократизації змушує дослідників звернутися до обгрунтування альтернативних моделей демократичної політичної глобалізації. Відповіді на проблемні питання сучасності формуються в колі альтернативних неоліберальній концепціях демократії: деліберативній (рефлексивній), агностичній, громадсько-асоціативній.

Концепція деліберативної демократії стала головним напрямом теоретичного пошуку суспільно-політичної думки. Її визначальна ідея – перманентний і максимально широкий політичний дискурс у суспільстві, результати якого визначаються не балансом сил, а силою аргументів. Деліберативний процес виступає як „демократія відкриття” для самого суспільства сутності рішень, які приймаються, та їх наслідків. Головні труднощі концепції – визначення меж суспільної рефлексії, яка б не посягала на політичну багатоманітність, забезпечення в ній рівної і вільної участі громадян, створення інститутів і механізмів як самого дискурсу, так і трансляції його результатів до центрів політичної влади.

Концепція агностичної демократії базується на інших постулатах. Вона виходить з антиномності різноманітності, а відтак принципової можливості сталого консенсусу. Тому демократія розуміється не як форма правління, заснована на злагоді, а як спосіб буття в умовах перманентної конфліктності, яка в силу початкової недосконалості суспільства лежить в його основі. Конфліктність у суспільстві може ослаблюватися і посилюватися, а це неминуче супроводжується різноманітними змінами, які зазвичай мають мирний, демократичний характер.

У руслі постмодерністських уявлень і пошуку відповідей на виклики глобалізації у сучасному світі формується концепція громадсько-асоціативної демократії. В її основі уявлення про зміну і релятивність політичних реалій. У потоці змін і демократія є настільки мінливою, що підпадає під фактор, який зникає. Вихідним поняттям цієї концепції є ідея специфічної спільноти громадян, яка не потребує визнання якихось загальних цілей чи принципів і об’єднана лише мовою громадянської взаємодії, тобто схваленими усіма членами спільноти правилами громадянської поведінки. Такого типу асоціація утворює рушійну базу громадського спілкування, адекватну багатоманітності політичних позицій у сучасному суспільстві. Така аморфна асоціація не може мати чітких програмних цілей і не здатна приймати ефективні політичні рішення. Але вона здатна стати протилежністю державі, яка обмежує плюралізм. За надмірності релятивізму в цій концепції вона все ж таки підкреслює невідповідність представницької демократії нинішній динамічній реальності та вкотре підтверджує, що становлення нині молодих демократій не відбувається за стандартами минулого століття. В умовах глобалізованого світу, під тиском глобальних викликів країни молодих демократій перебувають у значно складнішому становищі, ніж країни із давно сформованими демократіями, але діапазон реакції на виклики часу в них значно ширший, оскільки виходить за межі структур і стандартів ліберальної демократії, і це додає оптимізму в процесі набуття досвіду демократичних перетворень.

Очевидно, найближчі 20 років вимагатимуть створення нової системи міжнародних відносин з урахуванням появи на геополітичній мапі світу нових гравців (насамперед країн БРІК – Бразилії, Росії, Індії, Китаю), змін демографічного стану країн, поділу світу на заможний Північ і збіднілий Південь, зміни вектора розвитку виробництва із Заходу на Схід, загострення екологічних проблем. Крім того, у сучасних умовах політична система перебуває під постійним впливом зовнішніх, утворених світовими процесами чинників: поширення ТНК, розвитку інформаційного суспільства, зростання культурної експансії, формування нового соціуму тощо. Частина таких чинників належить до так званих негативних наслідків глобалізації – проблеми демографічного та екологічного характеру, злочинність (наркобізнес, торгівля людьми, тероризм), міграція населення та ін. З огляду на це зростає навантаження у сфері політичної діяльності. Саме зі сфери політики, появи політичної волі до змін може йтися про їх подальшу реалізацію. Тут, як правило, відбуваються найбільш драматичні події, пов’язані з подоланням протидії тих соціальних сил, які взагалі не бажають будь-яких змін, відстоюють лише власні інтереси, так і обранням варіанту змін і перетворень, адекватного цілісному світу. Глобалізація висунула перед політичними системами завдання, які раніше не доводилося вирішувати або вони залишалися невирішеними через недосконалість функціонування політичних систем, тому ще більше ускладнилися. Відтак політичним лідерам доведеться приймати складні, а інколи й нестандартні рішення, а населенню - більш свідомо ставитися до глобальних процесів, генерувати ідеї, прийнятні для співіснування народів з різним менталітетом, рівнем розвитку економіки, культури, соціальної захищеності.

На думку окремих дослідників, сучасний стан глобалізації відрізняється від попередніх практично миттєвим поширенням інформації і обмеженням політичного суверенітету держав. Проведений аналіз наукових джерел свідчить, що питання ослаблення (розмивання) державного суверенітету національних держав як головного суб’єкта політичної системи, зміни його змісту у зв’язку зі зміною міжнародних відносин і політичних систем в тих чи інших країнах, залишаються в полі зору багатьох дослідників. Помітною є тенденція до об’єднання держав. Такі об’єднання існують на всіх континентах, а в окремих випадках простежується тенденція переростання їх у політичні союзи.

Великим компаніям-виробникам (ТНК) належать основні продуктивні сили сучасного світу. Транснаціональні компанії, які стали потужними гравцями на політичному полі, протистоять державам, відстоюють приватні інтереси, набули високого ступеня автономії і суттєво впливають на розробку політики держави. Формування і функціонування останніх вважається суттєвим кроком у протистоянні суспільного державному, адже приватний інтерес не лише проник, а й вийшов за межі своїх політичних систем. У сучасному світі близько 40 тис. ТНК, з них 500 найбільших, на яких зайнято майже 85 млн осіб, мають сукупний продукт, що перевищує 60% світового валового продукту. 93% штаб-квартир ТНК розташовані в США, Західній Європі і Японії, а серед 50 найбільших міжнародних корпорацій – 27 американського походження. ТНК намагаються принести до країн, куди вони вкладають свої капітали, свою ідеологію, норми соціальних, трудових відносин.

Домінування і розширення економічної сфери досить специфічно позначається на розвитку політичної системи. Глобалізаційні процеси призводять до того, що держава змушена поступитися своїми повноваженнями наднаціональним інститутам – міждержавним та міжнародним організаціям. Процеси, пов’язані з глобалізацією, зменшують можливості національних урядів контролювати ситуацію на території своїх держав, трансформують функції і роль держави. Тому, як відзначають дослідники, якщо по жожній з нагальних проблем майбутнього уряди не зможуть нічого зробити, як тільки посилатися на непереборні обмеження міжнародної економіки, то політика в цілому стає спектаклем безсилля, а демократична держава втрачає свою легітимність. Глобалізація стає пасткою для самої демократії.

Зростання рівня комунікацій між політичними інститутами різних країн поступово призводить і до посилення впливу міжнародних політичних інститутів, які не обмежуються рамками однієї політичної системи, тобто є міжсистемними. Водночас вони теж є продуктом територіально обмежених політичних систем, а тому їх діяльність (які б цілі вони перед собою не ставили) не зводиться до нівелювання особливостей окремих політичних систем, а до розширення одних політичних систем на інші. В умовах глобалізації, трансформація суверенітету має подвійний характер. З одного боку, посилюються фактори, які викликають скорочення номенклатури й обсягу суверенних повноважень держав, а з іншого – більшість держав добровільно і свідомо йде на обмеження свого суверенітету.

Важливо також відзначити, що у сучасному світі досить відчутно, а інколи й агресивно заявляють про себе неформальні центри впливу надзвичайно широкого спектру. Непублічна влада, володіючи складними схемами організаційного (господарського) управління, нарощують потужність фінансово-правових кодів, посилюючи їх витонченість і здійснюючи вражаючу еволюцію від панування над матеріальними об’єктами до управління соціальними суб’єктами, дедалі більше зливаючись при цьому зі звичними формами влади. Подібна діархія поступово пронизує практично усю соціальну феноменологію – політичну, економічну, правову, одночасно підтверджуючи її рухливий і транзитний характер.

Геополітична система, яку створює глобалізація, базується на трьохвзаємозалежних і частково взаємоперехресних балансах. Перший, традиційний – між національними державами. Другий баланс, на якому базується система глобалізації, – між національними державами і світовими ринками (мільйонною армією інвесторів, які вкладають кошти в усьому світі). Третій баланс, який необхідно мати, є абсолютно новим явищем – між окремими особами і державами. У результаті низки технічних переворотів (особливо інформаційної революції) у технічній, комунікаційній сферах світ став більш компактним, досяжним, всеохопним. Сучасне суспільство є інформаційним, де виробництво інформаційної продукції і надання інформаційних послуг переважає над іншими видами соціально-економічної активності людей. У таких суспільствах значно зростає роль політичної комунікації. Але створивши світову систему комп’ютерних мереж, глобалізація насамперед створила умови, за яких окремі люди дістали небачені раніше в історії людства можливості впливу і на ринки, і на держави. Маючи доступ до Інтернету, вони можуть діяти в наші дні безпосередньо на світовій сцені, не потребуючи при цьому традиційного посередництва урядів, корпорацій чи будь-яких інших громадських чи приватних інститутів.

Інформаційна революція стала передумовою політичних ризиків відкритості, забезпечила технічну базу для створення глобальних інформаційних мереж. Інформаційні технології дають реальну можливість для різного прискорення економічного, наукового, культурного розвитку планети, інформатизації капіталу. У цьому сенсі вони сприяють відкритості сучасного соціуму. Водночас вони ж можуть стати фактором посилення протиборства між представниками різних культур, породжуючи ризики політичних конфліктів і навіть екстремізму.

Функціонування політичної системи, особливо основного її інституту – держави, неможливе без організуючої ролі права. Це вимога часу, і стосується вона також країн, які перебувають у стані еволюційного розвитку. Правові норми призводять у стан взаємодії політичні інститути соціуму, утворюють разом його комплексність.

Глобалізація висунула низку викликів як політичним системам, так і політичним партіям, які розвиваються в орбітах цих систем. Посилення у другій половині ХХ ст. впливу глобальних соціально-економічних процесів, формування інформаційного суспільства, демографічні зміни, поява на наднаціональному рівні глобальних політичних акторів значно змінили умови функціонування політичних партій, вплинули на світову політичну практику.

Політичні партії є не лише одним з головних і невід'ємних атрибутів представницької демократії, а й складовою політичної системи суверенної національної держави. Станом на 15 січня 2011 р. в Україні зареєстровано 185 політичних партій різного політичного та ідеологічного спрямування. Всі вони, без сумніву, починаючи з Української республіканської партії „Собор”, яка першою зареєстрована в Єдиному реєстрі громадських формувань держави 5 листопада 1990 р., і до політичної партії „Козацька Народна Партія”, зареєстрованої 28 вересня 2010 р., є виразниками різних ідей, поглядів, устремлінь певних частин населення країни. Їх участь у суспільно-політичному житті держави є безперечною, в той час як чисельність, роль у формуванні державної політики, представництво в законодавчих і виконавчих органах значно відрізняються.

Намагання завоювати державну владу було і залишається головною метою політичних партій і партійних еліт. Україна не є в цьому винятком. Формуючи уряди, владні партії не лише легітимують діяльність останніх, а й закріплюють себе відповідальними перед суспільством за здійснення тієї чи іншої стратегії розвитку, формування відповідної ідеології. Нова ідеологія України буде побудована на принципах розширення культурної автономії регіонів, якої можна досягнути за допомогою децентралізації влади і адміністративної реформи.

Правові аспекти формування політичних партій в Україні та забезпечення їх функціонування необхідно обов’язково розглядати з урахуванням впливу глобальних змін і трансформацій. Сучасні партії, незважаючи на суттєве зменшення їх кількості, і надалі відіграватимуть значну роль у глобальній політиці. В центрі дискурсу практики політичних партій важливими є питання щодо їх факторів і джерел еволюції, інституційних змін, напрямів і моделей організаційних аспектів партійних трансформацій, взаємовпливу партій і сучасних держав, ролі партій в європейському політичному просторі.

Серед найважливіших глобальних чинників функціонування політичних партій насамперед слід назвати наслідки соціально-економічного характеру. Під впливом глобальних економічних процесів змінюються соціальні характеристики населення та його структура. Корінне населення розвинених країн скорочується, частка молоді в ньому зменшується, а людей похилого віку – збільшується. Водночас зростають міграційні потоки та горизонтальна соціальна мобільність у сучасному світі. Особливо помітним явищем є міграція з регіонів „периферії” до „центру”, яка супроводжується новим вкрапленням етнічних і релігійних елементів у середовище національних спільнот країн Заходу. Суттєві зміни відбуваються і в структурі зайнятості населення. Одночасно зі скороченням чисельності працюючих у промисловому секторі зростає зайнятість у сфері послуг, до того ж як у приватному, так і державному секторах економіки. У загальному обсязі робочої сили потенційно зростає також частка жінок.

Зазначені глобальні тенденції впливають на показник чисельності партійних рядів. Соціальні зміни трансформують структуру мотивації політичної поведінки. Починаючи з 1960-х років у традиційних партіях спостерігається спад, а в окремих випадках майже повне зникнення масової участі в них. До того ж якщо раніше ефективність партійної електоральної стимуляції першочергово базувалася на усвідомленні необхідності солідарних дій, то нині ситуація значно змінилася. Зростання соціальної і географічної мобільності знижує зацікавленість громадян у співробітництві з партіями, пропонуючи інші шляхи досягнення соціальних благ. При цьому слід врахувати також зростання ролі альтернативних каналів залучення населення в політику, в тому числі через рухи соціального спрямування та групи інтересів, у тому числі релігійної сфери.

Другу групу глобальних змін, які безпосередньо впливають на функціонування політичних партій, становлять зрушення в системі політичних цінностей, національних політичних культурах і в моделях масової політичної поведінки. Індикаторами подібних процесів слід вважати ослаблення ролі релігійних факторів, політичної орієнтації більшості громадян західних країн при одночасному посиленні ролі радикальних релігійних течій, особливо в мусульманських країнах, а також ослаблення соціальної бази право-лівого політичного протистояння й активізацію нових соціальних рухів, у тому числі мотивованих постматеріальними цінностями (феміністських, екологічних, сексуальних тощо). Відзначається також поява більш партисипативного стилю політичної активності. Зокрема, успіх екологічних, феміністських рухів, організацій проти ядерної енергетики, захисників прав тварин та інших супроводжується появою на політичній арені багатьох країн нових партій, нерідко популістського спрямування, які примушують потіснитися традиційні політичні організації з багаторічною репутацією.

Зміни, які відбулися на зламі тисячоліть в характері й структурі політичних комунікацій, становлять третю групу формування середовища і впливу на функціонування політичних партій. Масштаби і глибина впливу технологічних змін, які відбуваються в сучасних суспільствах на політичну сферу, ще не усвідомлені повною мірою. Особливо важливі розвиток супутникових систем зв’язку, цифрова революція і вибухове зростання кількості каналів комунікації, доступних пересічному споживачеві. Поява Інтернету, найшвидшої комунікаційної технології, не лише забезпечила швидкий доступ до величезного обсягу інформації, а й дала індивідам, які раніше були пасивними користувачами засобів комунікації, можливість створення власних комунікаційних каналів і мереж. Такі технологічні інновації супроводжувалися досить суперечливими змінами у структурі власності й контролю над системами комунікацій і виробництва комунікаційних технологій. Слід зазначити, що, з одного боку, спостерігається активна інтернаціоналізація і диверсифікація каналів комунікацій, а з іншого – поступова концентрація власності у сфері виробництва і розповсюдження не лише засобів комунікації, а й самої інформації.

Зміни у соціальній і комунікаційній сферах, у свою чергу, призвели до зміни змісту порядку денного партій, переліку питань і проблем, які заслуговують на увагу населення країн. При досить помітному ослабленні інтенсивності ідеологічної боротьби навколо такої традиційної теми, як конфлікт праці й капіталу, змінюється ставлення до проблеми ролі держави і державної власності в економічному і політичному житті сучасного суспільства. В цьому політико-економічному дискурсі очевидні парадигмальні зрушення у бік ринково орієнтованих економічних принципів. Вони супроводжуються переорієнтацією вимог у сфері соціальних гарантій від державного забезпечення до приватного. Особливо це стосується охорони здоров’я і пенсійної системи. Водночас у держав з’являються нові сфери політичного регулювання, наприклад, екологія і захист навколишнього середовища, імміграція, включаючи проблему біженців, хоча вирішення цих питань досить часто виходить за межі можливостей, які здатні забезпечити політичні системи національних держав.

Зазначені глобальні зміни не є вичерпними і створюють для політичних партій принципово інший, ніж раніше, формат їх діяльності. Фундаментальні зміни в політичні системи сучасних національних держав вносять також два паралельних напрями глобалізації – наднаціональна інтеграція і субнаціональна дезінтеграція, регіоналізація світу. Небувале зростання останніми роками рівня освіти та пізнавальної мобілізації громадян у сучасних суспільствах вносить помітні корективи у три головні параметри взаємодії партій з суспільством: ідеологічний, або ідейна відданість громадян партіям; організаційне проникнення партій в суспільство; характер мобілізаційної підтримки організацій населенням, особливо в період виборів.

Отже, основу нинішньої глобальної політичної системи утворює Вестфальська система політичного устрою. Політичні системи, які перебувають під постійним впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, постійно знаходяться у перманентному процесі змін. Під дією процесів глобалізації відбувається «ерозія» існуючої системи, суверенні права і обов’язки національних держав переходять до інших суб’єктів.

Відчутний брак політичного чинника в сучасних світових глобалізаційних процесах, значне розширення транснаціональних корпорацій, розвиток інформаційного суспільства, загострення демографічних та екологічних проблем зобов’язує політичні системи суспільств реагувати на виклики шляхом пошуку загальноправових підходів до забезпечення співіснування світового співтовариства.