Асасін завмер на порозі, на тонкій межі між життям і смертю. Час зупинився.

 

Мій ніс підпирав віконну раму. Темрява ще не відійшла але світ вже насолоджується січневим ранком. Ніхто до мене не заходив, інакше знову зігнали б на ліжко. Воно й на краще. Деревце всередині охололо, заспокоїлося, хоча досі тремтить і схлипує. Пора віднести його додому.

 

…усе. Відбій. Минулося. Цього разу ВИЖИЛИ. Не вбили, не вибухнув світ…

Усе завмерло, застигло, перестало дихати...

 

*** (V)

 

Коли я виходила з дому, стіни наспівали якусь особливу мелодію. Таку прекрасну, що на мить ялинка в передпокої видалася не мертвою, а лише засмученою. Я не одягалась якось особливо тепло – деревце хоче холоду. До лісу йти недалеко – моя домівка,як у казці, стоїть на узліссі. Сніг засяяв у ранковому сонці справді по-святковому. І ліс, який завжди лякав своїми хащами, нетрями, що в їх і лісоруби не заходили, сьогодні такий привітний. Він чекає на мене, він кличе мене. Я несу йому подарунок – загублене, чи, правильніше сказати, вкрадене дитинча.

 

…вона йшла, наче в казці, крізь сонне царство…

…переступила через темну безвольну, як шмаття, тінь асасіна перед порогом її кімнати…

… не побачила своєх ріднихї, застиглихї в неприродніх позах на підлозі вітальні…

І не могла бачити бійців спецпідрозділу справа і зліва від її стежки – без подиху мертво-непритомні лежали в снігу у своїх напівпрозорих зимових камо-плащах...

…у сніжно-білому всесвіті залишилася вона одна – і зимна-зимна казка…

 

Епілог

 

Прямую білим маревом. Нашими з ялинкою снами. І так добре тут, в компанії дерев і вітрових птахів. Спершу вони намагалися відігнати мене, сніг хотів проникнути в мене… обійняти, погладити щоки. А зараз я мов бажана гостя. Я тут своя. Мені тут раді. Ось і галявина. Як ковдра. Я лягаю, і сніг такий ніжний та м’який. На мене дивляться дерева, зглядаються білі зайці. Чую поскрипування снігу – біля мене хтось човгає величезними чоботами. І сміється так, що довга сива борода похитується в різні боки, створюючи зимовий вітер. Я вдома. Ми вдома. Справжнє свято. Справжнє щастя.

 

Над дівчиною вивищувався, виблискуючи синім і золотим, чародій-хаосит з міткою Тзінча на інкрустованому діамантами нагруднику термінаторського обладунку. Ноги у величезних силових чоботах-латах твердо стояли справа і зліва від беззахисної, майже дитячої голівки, що покоїлась на снігу наче на перині; розкидане світлорусе волосся вкривало сніг.

…коли, промовляючи закляття густим «трубним» басом, Майстер-псайкер підняв, стискаючи силову патерицю, догори руки, – в термообладунку збоку відкрилася щілинаи під пахвою, захищена «лише» адамантієвою кольчугою. Саме туди і потрапило «ікло» зі снайперської рушниці – бронебійно-розривне, з отруйним наповнювачем…

…із тихим глухим звуком постать впала у глибокий білий сніг…

 

Ніхто ніколи не знайде мене на цій галявині. Хіба маленьку ялинку, що нічим не різниться від своїх лісових родичів. Нове життя, новий подих. Я дихаю…дихаю… разом з лісом. І не сумую. Кожному своє. Мені потрібна білосніжна казка, а зимі – ще одне дерево. Тепер і я порину у вічнозелений сніговий сон…

 

…з-під розлогих «лап» сосни повільно і беззвучно, наче тінь, піднявся єдиний у цьому царстві зимного, мертвого сну притомний чоловік – снайпер-асасін інквізиції, недоторканий, чия ментальна аура рівна нулю і не піддавалася псіонічним атакам. Тільки він міг завершити операцію «Троянський кінь» з ліквідації наймогутнішого в цьому секторі імперіуму людства псайкера-хаосита, який вже понад три століття був невловимим…

…постать у білому півпрозорому камо-плащі спокійно підійшла до двох тіл, розпростертих на снігу. Витягнувши довгоствольний пістолет, зупинивши на хвилю погляд на тілі жертви, недоторканий зробив два контрольні постріли. Ворота варпу залишилися зачиненими цього разу…

У непушній довколишній тиші воїн закутав у свій півпрозорий плащ легке, наче пір’їна, тіло дівчинкиу, підняв її на руки і повільно поніс назад по протоптаній ею стежці. Додому...