Зовнішньоекономічна політика країни: протекціонізм та вільна торгівля

Як уже зазначалося вище, державне регулювання ЗЕД здійснюється через розробку і реалізацію державної зовнішньоекономічної політики. В сучасних умовах зовнішньоекономічна політика - це система заходів, спрямованих на найбільш сприятливий розвиток економічних, науково-технічних, виробничих зв'язків із зарубіжними країнами, поглиблення і розширення участі в МПП з метою вирішення стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики, яка у свою чергу є складовою політики держави взагалі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики взагалі. Так само зовнішньоекономічні заходи мають бути сумісними із загальним політико-економічним та суспільно-політичним ладом у суспільстві. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загальноекономічної або загальнополітичної цілі.

Основними цілями зовнішньоекономічної політики держави є:

· створення сприятливих економічних та організаційно правових умов для суб'єктів економіки у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

· забезпечення раціонального входження економіки країни у міжнародний поділ праці (пошук власного місця у світогосподарській структурі);

· реалізація конкурентних переваг країни;

· підвищення конкурентоспроможності економіки на основі структурної перебудови та модернізації виробництва;

· розвиток орієнтованого на експорт сектору економіки, розширення експортного потенціалу країни;

· раціоналізація експортно-імпортних операцій;

· досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

Зовнішньоекономічна політика держави має відповідати таким принципам:

· адекватність національним інтересам;

· врахування вимог сучасного процесу глобалізації;

· паритетність у відносинах з іншими державами;

· відповідність міжнародній практиці і законодавству;

· демократизація, демонополізація та деідеологізація зовнішньоекономічних зв'язків;

· селективна підтримка експортного виробництва на основі критеріїв ефективності.

 

Залежно від зовнішньоекономічної доктрини, цілей і участі держави в регулюванні зовнішньоекономічних відносин, його методів та інструментів розрізняють два основні види зовнішньоекономічної політики:

Фритредерство - політика вільної торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо. Вона являє собою мінімальне втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринки іноземних товарів.

Протекціонізм - політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона передбачає втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню до іноземних товарів з метою підтримки національного виробника.

 

Прагнення до вільної торгівлі є теоретично обґрунтованим. Класична теорія зовнішньої торгівлі стверджує, що запровадження вільної торгівлі підвищує добробут тих країн, які беруть у ній участь, і сприяє оптимальній алокації факторів виробництва та до вирівнюванню їх оплати. Оскільки мета вільної торгівлі є не тільки суспільно-політично, але й економічно раціональною, то через її реалізацію проявляються в повному обсязі переваги міжнародного поділу праці.

Політика вільної торгівлі реалізується шляхом усунення всіх торговельних бар'єрів і відповідає ліберальній організації суспільства. Організаційно-політично ця мета кореспондується з уявленнями класичного лібералізму та сучасного неолібералізму та означає вільне функціонування ринкового господарства.

Мета вільної торгівлі для багатьох країн має характер іде­ального стану, до якого в реальності ще дуже далеко, і проти принципів якого виступають певні політичні сили. Однак мета вільної торгівлі мала значний вплив на формування міжнародного торговельного порядку після Другої світової війни і до сьогодні є орієнтиром, на який рівняються у своїй зовнішньо­економічній політиці більшість країн.

На практиці стан вільної торгівлі сьогодні забезпечується в рамках інтеграційних об'єднань. Економічна інтеграція народного господарства з економікою інших країн передбачає об'єднання (злиття) багатьох національних економік в один більш чи менш єдиний спільний економічний простір. При цьому бажаний ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми. Як свідчить світовий досвід, процес інтеграції проходить певні етапи.

Перший етап - укладення преференційних торгових угод. Такі угоди можуть підписуватися або на двосторонній основі між окремими державами, або між уже існуючим інтеграцій­ним угрупованням і окремою країною або групою країн. Відповідно до них країни забезпечують режим сприяння одна одній, порівняно з третіми країнами. Ніяких міждержавних органів для керування преференційними угодами не створюється.

Другий етап - створення зони вільної торгівлі, що передбачає вже не просто скорочення, а повне скасування митних тарифів у взаємній торгівлі за умови збереження національ­них митних тарифів у відносинах з третіми країнами.

Третій етап - створення митного союзу - погоджене скасуванням групою країн національних митних тарифів і введен­ня загального митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо третіх країн. Митний союз передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послугами та повну свободу їх переміщення усередині регіону.

Четвертий етап - створення спільного ринку - країни, що інтегруються, домовляються про вільний рух не тільки товарів і послуг, але і факторів виробництва - капіталу і робочої сили. На цьому етапі усуваються всі торговельні обмеження, а також обмеження, які заважають вільному переміщенню факторів виробництва.

П'ятий етап - створення економічного союзу, що передбачає поряд з єдиним митним тарифом і свободою руху товарів та факторів виробництва координацію макроекономічної політи­ки й уніфікацію законодавства у ключових галузях — валют­ній, бюджетній, грошовій. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїх функцій і тим самим поступаються частиною державного суверенітету на користь наддержавних органів.

Принципово можливим є існування і шостого етапу інтеграції - політичного союзу, що передбачає передачу національ­ними урядами більшої частини своїх функцій у відносинах з третіми країнами наддержавним органам. Це фактично озна­чає створення міжнародної конфедерації і втрату суверенітету окремими державами. Однак жодне інтеграційне угруповання не тільки не досягло такого рівня розвитку, але навіть не ста­вить перед собою подібних завдань.

Хоча економічна інтеграція однозначно підвищує рівень добробуту в країнах-членах за рахунок усунення перешкод для мобільності факторів виробництва, зниження витрат на зовнішньоекономічні операції та прискорення процесу оптимізації загальноекономічної алокації в рамках спільного інтеграційного простору, її не можна обґрунтувати виключно з економічних позицій. Чим вищим є досягнутий ступінь інтеграції, тим вищі інституціональні витрати інтеграції, насамперед політичні, у формі відмови від національного суверенітету.

Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.

Політика протекціонізму, на відміну від вільної торгівлі, передбачає активне втручання держави у функціонування зовнішньоекономічного сектору. При цьому застосовується сукупність правових, фінансово-економічних і організаційно-управлінських форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава стимулює, координує і регламентує діяльність суб'єктів у сфері зовнішньоекономічних зв'язків відповідно до конкретних цілей та завдань.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

1) селективний протекціонізм – направлений проти окремих країн або окремих товарів;

2) галузевий протекціонізм захищає відповідні галузі, перш за все сільське господарство, в рамках аграрного протекціонізму;

3) колективний протекціонізм – проводиться об’єднаннями країн по відношенню до країн, які в ці об’єднання не входять;

4) скритий протекціонізм – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

 

 

4. Класифікація методів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

 

В сучасних умовах держава також бере активну участь у розвитку ЗЕД шляхом цілеспрямованого впливу на певні сфери й об'єкти цієї діяльності. Цей вплив здійснюється шляхом застосування методів її регулювання.

Методи державного регулювання ЗЕД – це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб’єктів ЗЕД з метою отримання необхідного з точки зору публічних інтересів результату. Такі методи можна класифікувати за двома основними критеріями.

1. За характером впливу на поведінку суб’єктів ЗЕД слід розрізняти:

1) економічні та 2) адміністративні методи.

Економічні методи – це такі способи впливу держави, за яких необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес суб’єктів ЗЕД (шляхом як позитивного, так і негативного стимулювання).

До економічних методів належать:

· надання податкових пільг, встановлення знижених податкових ставок;

· диференціювання митних ставок, звільнення від обкладення митом;

· надання субсидій певним категоріям суб’єктів господарської (зовнішньоекономічної) діяльності;

· застосування господарсько-правових санкцій за порушення законодавства про ЗЕД.

Адміністративні методи – це такі способи впливу держави, за яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов’язкового припису) компетентного органу, який підлягає виконанню суб’єктом ЗЕД незалежно від того, вигідне це виконання йому економічно, чи ні.

До адміністративних методів належать:

· заборона окремих видів експорту та імпорту;

· ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій;

· застосування технічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних, екологічних стандартів та вимог;

· встановлення державної монополії на експорт/імпорт окремих товарів;

· обмеження термінів здійснення зовнішньоекономічних операцій.

 

2. Залежно від того, чи пов’язаний метод з застосуванням тарифу, розрізняють: 1) тарифні та 2) нетарифні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності (табл.1).

Т арифні – ті, що основані на використанні митного тарифу, і нетарифні – всі інші інструменти.

Нетарифні методи регулювання поділяються на кількісні методи і методи скритого протекціонізму. Окремі інструменти торгової політики частіше використовуються при необхідності або обмежити імпорт, або форсувати експорт.

Головне завдання держави в сфері ЗЕД – допомогти експортерам вивезти як можна більше своєї продукції, зробивши їх товари більш конкурентними на зовнішньому ринку, і обмежити імпорт, зробивши іноземні товари менш конкурентноспроможними на внутрішньому ринку. Тому частина методів державного регулювання направлена на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції і тому відносяться перш за все до імпорту. Інша частина методів має на меті – форсування експорту.

Таблиця 1.