Форми банківського кредитування

Банківське кредитування дуже різноманітне і здійснюється в різних формах. При цьому банківське кредитування може виник­нути на основі вже реалізованого кредиту. Прикладом може бути комерційний кредит, що являє собою кредитні відносини, які складаються між господарюючими суб'єктами. Банк включається в цю форму кредиту вже на основі руху векселя як форми комер­ційного кредиту. У цьому зв'язку виникають такі форми банків­ського кредитування, як обліковий кредит і кредит під заставу векселів.

Обліковий кредит пов'язаний з рухом векселів і являє собою купівлю комерційним банком векселя з подальшим одержанням за ним суми вексельного боргу. Прийняття векселя на облік ро­биться під певну ставку, що зветься обліковою, або дисконтною ставкою.

З векселем пов'язаний і кредит, що видається під заставу век­селів. Кредит під заставу векселя {або інших цінних паперів) - це така форма банківського кредитування, в якій забезпеченням виступають цінні папери. При цьому частка банківського креди­ту зазвичай нижча номінальної вартості векселя і залежить від рі­чних умов, насамперед від надійності векселя. Кредит під заставу векселя може бути вигідним як клієнтові, так і для банку. Для клієнта це може бути пов'язано з різними ситуаціями. Якщо, на­приклад, у нього немає потреби в кредиті за розміром, близьким до номінальної вартості векселя, а потрібна сума становить половину цієї вартості, то вигідніше не обліковувати вексель у банку, а віддати його в заставу. Для банку застава векселя (якщо він на­дійний) гарантує повернення кредиту і відсотків і дає в руки бан­кіра інструмент з точно визначеним терміном ліквідності.

Використання векселя як застави являє собою лише один з рі­зновидів кредиту під заставу цінних паперів, тобто акцій та облі­гацій підприємств, а також цінних паперів держави. Є деякі осо­бливості надання таких кредитів, але за економічним змістом усі ці операції ідентичні.

Як застава можуть використовуватися не тільки цінні папери, але й інші матеріальні цінності. Коли кредит забезпечується високоліквідним рухомим майном або правами, його називають ломбардним кредитом. Такою заставою виступають дорогоцінні метали, високоліквідні цінні папери й інші цінності, які не вима­гають великих витрат на їхнє зберігання. Ломбардний кредит за­звичай є короткостроковим і фіксованим за розмірами.

У тих випадках, коли заставою виступає нерухомість (земля, квартири, виробничі об'єкти і т. ін.), має місце іпотечний кре­дит. Цей вид кредиту, як правило, довгостроковий, у зв'язку з чим витрати на його організацію включають витрати на зберіган­ня застави, забезпечення її цілісності, а також витрати, можливі у зв'язку з реалізацією заставлених матеріальних цінностей у ви­падку неповернення позики.

В Україні заставні операції регулюються насамперед законом «Про заставу». Він регламентує основні моменти в організації за­ставних операцій, однак у практиці його застосування виникають проблеми, які ще стримують дані операції. До числа таких про­блем можна зарахувати, наприклад, проблему правильної оцінки застави. Це обумовлено новизною заставних операцій і відсутніс­тю комерційних структур, що спеціалізуються на оцінці різних видів матеріальних цінностей. Угода застави складається в пись­мовій формі.

Поряд з обліковими і заставними операціями банку, що вини­кають на основі існуючої форми кредитних відносин, у банківсь­кій практиці дуже поширений кредит, пов'язаний з наданням то­варів і послуг у розстрочку. Це так званий споживчий кредит, який супроводжується укладанням угоди між покупцем і дилером на придбання автомобілів, меблів та інших товарів тривалого ко­ристування. Ці угоди і стають об'єктом купівлі для банків, бо во­ни дають дилерам відповідний кредит. Процентна ставка за та­ким кредитом змінюється залежно від терміну кредитування, якості забезпечення кредиту, можливих ризиків і їх ступеня тощо. Часто банк, забезпечуючи покриття можливих збитків, резе­рвує частину процентних виплат, що виникають при частковій оплаті (погашенні) проданих у розстрочку товарів. У міру завер­шення угоди частина процентних платежів, призначена дилеру і вказана в угоді, повертається цьому торговому агентові.

У практиці банківського кредитування досить широко викорис­товуються кредити, надані на поточний рахунок клієнта. Такі креди­ти називаються овердрафт. Вони надаються у випадку відсутності грошей на рахунку клієнта. Банк покриває від'ємне сальдо на поточ­ному рахунку клієнта в межах заздалегідь встановленого ліміту.

Розвиток підприємництва сприяє появі широкого спектра по­слуг, пов'язаних з банківським кредитуванням підприємницької діяльності. У числі найбільш поширених кредитів такого харак­теру можна назвати кредити під будівництво і розширення виро­бництва, кредити під оборотний капітал, кредити для придбання інших фірм, кредити під довгострокові проекти. Останні особли­во ризиковані, тому що вони видаються на великі терміни, зале­жать від безлічі чинників, вплив котрих найчастіше дуже важко, а іноді й неможливо прогнозувати. Такі кредити дуже часто на­даються декількома банками (консорціумні кредити).

Новим видом банківського кредитування, який набув значного поширення в західних країнах, є лізинг. Він здійснюється у фо­рмі передачі в оренду машин, устаткування, транспортних за­собів, інших засобів виробничого призначення. Власне кажучи, лі­зинг не є банківською операцією і часто здійснюється спеціальними лізинговими компаніями. Однак банки досить ши­роко використовують лізинговий кредит. Як правило, банк фі­нансує закупівлю товарів, у яких зацікавлений орендар.

До числа нових кредитних операцій комерційного банку слід зарахувати також факторингові операції і форфейтування.

Факторинг - операція з кредитування, зміст якої зводиться до купівлі банком короткострокової дебіторської заборгованос­ті. Факторинг виник у 1960-ті рр. у Сполучених Штатах Амери­ки і використовується для закупівлі товарно-матеріальних цінно­стей. Його часто застосовують у галузях, збут продукції яких залежить від сезонних коливань. Наприклад, виробник зимового одягу має потребу в додатковому капіталі в осінній період, щоб до початку зими і збільшення попиту на зимовий одяг поставити його на ринок. Як правило, факторинг має забезпеченням або то­варно-матеріальні цінності, що знаходять документальний відби­ток у рахунках-фактурах, або дебіторську заборгованість. Власне кажучи, має місце інкасування дебіторської заборгованості. При

цьому ступінь ризику і витрати, які несе банк, відбиваються на процентній ставці за кредитом і ведуть до відносного зменшення або збільшення суми кредиту щодо банківської вартості дебітор­ської заборгованості клієнта.

Форфейтинг - це, власне, той самий факторинг, але пов'язаний з експортними операціями. Дебіторська заборгова­ність клієнта-експортера, що купується банком, звичайно забез­печується гарантіями першокласних банків. За часом це може бу­ти як короткострокова, так і довгострокова операція, і, крім суто економічних ризиків, форфейтування (на відміну від факторин­гових операцій) часто включає політичний ризик.

Поряд із кредитуванням комерційний банк виконує ряд нетра­диційних операцій, масштаби яких постійно зростають, а інтен­сивність збільшується.

Ці операції в цілому об'єднують у комісійно-посередницькі, бо банк виступає посередником між учасниками операції і бере за виконання певних посередницьких функцій комісію, тобто отримує обумовлену попередньо винагороду.

Серед найбільш поширених операцій цього плану слід назвати розрахункові операції. їх суть полягає в тому, що за дорученням своїх клієнтів банк переказує гроші з рахунка одного клієнта на рахунок іншого. При цьому клієнти можуть бути як резидентами, так і нерезидентами країни. Усі розрахункові операції, як прави­ло, ділять на три групи: інкасові, акредитивні і переказні.

Інкасові в цілому являють собою процес здійснення розра­хунків між клієнтами на основі отриманих банком грошових документів. Акредитивні розрахункові операції полягають у тому, що банк здійснює розрахунки з клієнтом, який указаний в акредитивній заяві, і за умов, визначених у ній. Переказні опе­рації зводяться до переказу вказаної клієнтом суми в інше місце (регіон країни, інша країна), де ці кошти може отримати як сам клієнт, так і особа, яку він указує у своїх документах, наданих банкові.

До групи комісійно-посередницьких операцій належать та­кож касові та валютні операції. Перші полягають у тому, що банки приймають від господарюючих суб'єктів і населення готівку, а також видають її. При цьому видача готівки грома­дянам часто здійснюється за допомогою банкоматів. Другі (ва­лютні) операції полягають, головним чином, у купівлі однієї валюти за іншу. Ці операції мають форму операцій «СПОТ», коли поставка валюти здійснюється не пізніше двох днів після укладання угоди про її купівлю-продаж, або форму форвардних операцій, коли валюта поставляється через певний термін або на точно визначену дату.

До блоку операцій, які визначаються як комісійно-посеред­ницькі, належать також операції з надання трастових, консульта­ційних, гарантійних послуг.

Трастові, або довірчі, операції пов'язані з дорученням банку на управління майном або коштами довірителя (власника). До трастових послуг для фізичних осіб можна зарахувати послуги зі зберігання цінних паперів, управління майном, виконання розпо­ряджень за договором заповіту і т. ін. Для юридичних осіб це може бути довірче управління майном, фондами та інші агентські операції.

Поширеним видом послуг, які швидко розвиваються, є різні консультаційні послуги. Вони різноманітні за своїм характером, але в цілому відбивають певні напрямки діяльності банку і його окремих служб. Найчастіше банк зосереджується на організації обліку і звітності на підприємствах, допомозі в питаннях валют­них операцій і зовнішньоекономічної діяльності, наданні юриди­чних і маркетингових послуг тощо.

Комерційний банк як фінансовий посередник і господарюю­чий суб'єкт, організовує свою діяльність з метою отримання при­бутку. Найбільш важливим напрямком у досягненні цієї меті є надання кредиту. Однак за всієї очевидної вигідності і прибутко­вості даних операцій для банку вони пов'язані зі значними ризи­ками.

Усю сукупність ризиків за банківськими кредитами прийнято поділяти на кредитний, процентний і валютний. Саме поняття ризику в операціях з грошима, майном, цінними паперами і поді­бним ототожнюється з недоотриманням очікуваного прибутку або з його неотриманням зовсім і втратою вартості. З огляду на це процентний ризик являє собою недоотримання відсотка за виданою позикою або його неотримання взагалі. Кредитний ри­зик - це несвоєчасне повернення, а також часткове, або повне неповернення наданої позичальникові позики. Що стосується ва­лютного ризику, то він об'єднує кредитний і відсотковий ризик, тільки вже стосовно до іноземної валюти, а також: ризик від зміни курсу валюти.

Можливість і розміри кредитного і процентного ризиків зале­жать від безлічі чинників. їх можна поділити на об'єктивні й суб'єктивні.

До об'єктивних чинників слід зарахувати ті події, які можуть проявитися у військових діях, страйках, стихійних лихах і їм подібних форс-мажорних обставинах. У країнах з нестійкою еко­номічною і політичною системами, а Україну сьогодні можна на­звати такою, до об'єктивних чинників слід віднести важко перед­бачувані зміни в оподаткуванні, у митних правилах, у валютному регулюванні тощо.

Суб'єктивні чинники пов'язані переважно з людським факто­ром. У країнах з недостатньо розвинутою ринковою економікою, крім цього чинника, до суб'єктивних слід зарахувати й інші чин­ники. Так, у нашій державі з її ще недосконалими ринковими від­носинами банки не мають відпрацьованих схем та інструмента­рію для перевірки фінансової надійності позичальників. З іншого боку, підприємства-позичальники не завжди мають у своєму роз­порядженні професійних менеджерів, здатних обґрунтувати не­обхідність кредитів і правильно розрахувати ефективність їхньо­го використання. Досить поширені і такі суб'єктивні чинники, як недостатня кваліфікація банківських працівників, зловживання службовим становищем і т. ін.

Поняття кредитного ризику є загальним і використовується в практиці будь-якої кредитної системи. Воно знаходить своє орга­нізаційне втілення в класифікації кредитів залежно від ступеня ризику.

У закордонній банківській практиці на основі цього розрізня­ють такі види кредитів:

ü кредити найвищої якості;

ü задовільний кредит;

ü критичний кредит;

ü збитковий кредит.

У банківській практиці України класифікація кредитів залеж­но від ступеня ризику здійснюється на основі Положення Націо­нального банку України «Про порядок формування і використан­ня резерву і можливі втрати по позичках комерційних банків» (1996 р.) Відповідно до цих положень існують п'ять груп ризику і, відповідно, п'ять груп кредитів.

ü Стандартні кредити, до яких належать усі кредити (незале­жно від виду забезпеченості), за якими ще не наступив термін по­гашення або вчасно погашається заборгованість. До них нале­жать і продовжені (пролонговані) кредити, але якщо це мало місце не більше двох разів і на загальний термін не більше 6 мі­сяців.

ü Нестандартні кредити. Це кредити, пролонговані більше двох разів або з терміном пролонгації більше 6 місяців. До не­стандартних належать також забезпечені, але прострочені до 60 днів, а також недостатньо забезпечені і прострочені до 30 днів кредити.

ü Сумнівні кредити включають забезпечені, але прострочені з терміном прострочення від 60 до 180 днів; прострочені до ЗО днів незабезпечені кредити, а також прострочені від ЗО до 60 днів не­достатньо забезпечені кредити.

ü Небезпечні кредити. До них належать прострочені кредити від 30 до 60 днів; незабезпечені кредити, прострочені від 60 до 180 днів недостатньо забезпечені кредити, а також прострочені понад 180 днів забезпечені кредити.

До групи безнадійних кредитів належать прострочені від 60 до 180 днів незабезпечені кредити і недостатньо забезпечені, про­строчені більше 180 днів кредити.

Наявність ризиків, з одного боку, і намагання створити стійку систему кредитування, з іншого боку, змушують банки формува­ти резерви. Ці часткові резерви використовуються для задово­лення вимог вкладників. Вони представлені як резервами, що безпосередньо знаходяться в банку, так і тими активами, що пе­ребувають у високоліквідній формі.

До важливих операцій комерційних банків слід зарахувати і їх інвестиційну діяльність. У цілому ця діяльність банків регламен­тується положеннями Закону України «Про інвестиційну діяль­ність», який визначає правові засади і загальні умови здійснення інвестування. Згідно з цим законом інвестиції — це всі види як майнових, так і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в підприємницьку та інші види діяльності з метою отримання при­бутку.

У ряді країн, наприклад у Німеччині, Україні й деяких інших, банкам дозволено всі види операцій із цінними паперами. У цьо­му зв'язку комерційні банки провадять інвестиційну діяльність. Вона являє собою операції щодо придбання цінних паперів на те­рмін більше одного року.

Інвестиційна діяльність банків дуже схожа за своєю суттю з кредитними операціями. Ця схожість обумовлена тим, що і в першому, і в другому випадку має місце використання банківсь­ких ресурсів з метою отримання прибутку. При цьому слід за­уважити, що кредитна та інвестиційна діяльність комерційних банків належить до найбільш прибуткових операцій банку.Але між інвестиційною діяльністю і кредитуванням є певні відмінності. Вони полягають у такому.

Надання позики здійснюється, як правило, на короткий тер­мін, і прибуток у вигляді відсотка банк отримує після закінчення кредитної угоди і повернення позики. У разі ж інвестиційної дія­льності банк вкладає свої ресурси переважно на довгостроковий період, а дохід за цими ресурсами отримує до повернення розмі­щених активів.Отримання позики ініціює сам позичальник, який зверта­ється до банку з проханням надати кредит. У випадку з інвес­туванням сам банк виступає ініціатором такого розміщення своїх ресурсів.

Різниця між інвестуванням і кредитними операціями банку полягає ще й у тому, що при наданні позики комерційний банк виступає єдиним або головним кредитором позичальника. Інші варіанти є, але вони досить рідкісні. В інвестуванні беруть участь багато суб'єктів. Це можуть бути і інституціональні інвестори, і індивідуальні.

Банківські інвестиції мають дещо особливий характер і за за­гальною формою своєї організації. Вони знаходять свій вираз у цінних паперах різних підприємств і установ, які банк купує, як правило, на тривалий термін.

Здійснюючи інвестиції, комерційний банк не просто набирає певну кількість цінних паперів, а формує так званий інвестицій­ний портфель. Він повинен відповідати певним критеріям, до яких належать дохідність, безпечність та ліквідність.

Під дохідністю, або прибутковістю, розуміється здатність цін­них паперів приносити максимальний прибуток. До таких цінних паперів належать перш за все акції та облігації нових компаній. Такі цінні папери мають високий ступінь ризику. Тому банк ви­бирає певне співвідношення між прибутковістю і ризикованістю цінних паперів. Рівень ризику цінних паперів в умовах розвине­них ринкових відносин розраховується спеціальними установа­ми, які визначають інвестиційний рейтинг цінних паперів. Зага­льний взаємозв'язок полягає в тому, що чим нижча надійність цінних паперів, тим вища їх прибутковість. Проте останнє обу­мовлюється дією багатьох чинників, і цінні папери високонадійних компаній теж можуть приносити високий прибуток.

Банк, який розміщує свій капітал у цінні папери, дбає і про певний рівень безпеки своїх вкладень. Під безпекою розуміється захищеність цінних паперів від різноманітних потрясінь в еконо­міці в цілому і на фінансовому ринку зокрема. Найбільш надій­ними в країнах з розвинутою ринковою економікою вважаються державні цінні папери.

Формуючи свій інвестиційний портфель, комерційний банк важливого значення надає й ліквідності цінних паперів. Остання пов'язується з їх можливістю перетворення в гроші. Іншими сло­вами, чим легше перетворити конкретний вид цінного паперу в гроші, тим ліквіднішим є цінний папір.

Інвестиційна діяльність комерційних банків певним чином ре­гулюється державою. Так, в Україні комерційним банкам забо­ронено мати загальну суму вкладень у статутні фонди підпри­ємств у розмірі більшому за 10 % від розміру власного статутного фонду комерційного банку. При цьому та частина ка­піталу, якою володіє комерційний банк, не повинна бути біль­шою за 15 % від розміру статутного фонду цього підприємства. Ці обмеження зроблено задля того, щоб певною мірою запобігти монопольному зрощуванню промислового і банківського капіта­лу, а з іншого боку, щоб запобігти зниженню до ризикового рівня ліквідності активів комерційного банку.

Інвестиційна діяльність і кредитна діяльність комерційного банку дуже пов'язані між собою. Ці види діяльності для банку не тільки високодохідні, але й ризикові. При цьому характер і рівень ризику за кожним із цих видів банківської діяльності різний. То­му банки зобов'язані чітко обирати і планувати оптимальну стру­ктуру розміщення своїх активів. Зрозуміло, що це залежить не тільки від ризику за операціями, а й від економічної ситуації, яка складається в суспільному виробництві.

Як за кредитами, так і за інвестиціями, що здійснює банк, ма­ють місце ризики. Серед них слід виділити кредитний ризик, який виникає як наслідок погіршення економічного стану тих підприємств, що емітували цінні папери. Цей ризик може реалі­зуватись у неспроможності емітента відповідати за своїми борго­вими зобов'язаннями.

Поряд з кредитним ризиком існує ринковий ризик. Він зале­жить від зміни кон'юнктури ринку цінних паперів, а відтак, і змі­ни ринкової вартості цих активів. Якщо вона падає, то банк несе певні втрати. При цьому вірогідність ризику тим менша, чим ста­більніший фінансовий ринок країни.

Нарешті, при інвестуванні банк повинен враховувати і відсот­ковий ризик. Цей ризик знаходить свій вираз у можливому коли­ванні доходу на цінні папери. Останнє визначається дуже багать­ма факторами (зміни в економіці, фаза промислового циклу, політичні й інші потрясіння тощо), але чим довший термін, на який випущено боргові зобов'язання, тим вищий ступінь можли­вих втрат від зміни дохідності цінних паперів, у які банк вклав свої гроші. дібних форс-мажорних обставинах. У країнах з нестійкою еко­номічною і політичною системами, а Україну сьогодні можна на­звати такою, до об'єктивних чинників слід віднести важко перед­бачувані зміни в оподаткуванні, у митних правилах, у валютному регулюванні тощо.