Едвард. Дурний та геніальний

Тут декан вимовив магічну фразу, котра протягом

багатьох століть слугувала двигуном науки та прогресу:

— А чому б нам не змішати усе це й не подивитись, що вийде?

Та почув від Чудакулі традиційну відповідь:

— А ось це варто спробувати.

«Санта-Хрякус», Тері Пратчетт

Знаходячись у космосі, не так вже й легко зрозуміти, день пройшов чи тиждень. Тому здавалося, наче він вічність знаходиться на зорельоті, хоча відсутність щетини на його обличчі доводила, що не пройшло й трьох днів. Професора Цмока, головного об’єкта своєї ненависті, він майже не бачив, що було, звісно, на краще, проте викликало подив: експеримент Цмока, а біля хлопця, не враховуючи комп’ютера, завжди Едвард возиться. Тож Тому, як хлопцю кмітливому та з багатим життєвим досвідом, котрого він набрався зі стрічок відомих режисерів, на думку почали приходити різні ідеї. Для початку, розмірковував він, можна налаштувати підданих, себто Едварда, проти тирана, себто Цмока, і зчинити бунт. Тиран буде знищений (поміщений у камеру анабіозу до кращих часів), на зорельоті запанує справедливість та демократія, Том буде повернений додому. Геніально!.. Чи ні? А якщо й геніально, то яким чином пробудити бойовий дух у тюхтія та штучного розуму?

– Томе, бажаєте здійснити прогулянку зорельотом? – з якоюсь дивною інтонацією запитав комп’ютер, котрому вже доволі набридло спостерігати за напівживим овочем – такої подоби набув у своїх дводобових гірких думах хлопець.

Його ослаблений за час перебування на самих розведених вітамінах та поживних речовинах організм потроху готувався до летаргічного сну, і хлопець, відчуваючи це, не збирався протистояти: все ж краще, аніж бачити ті страшні інопланетні писки… Проте слова «прогулянка зорельотом» подіяли магічно: спочатку вони потрапили у вуха Тома, потинялися там зо дві секунди, потім нарешті пробилися до мозку та почали активно штурмувати його. Рідко коли великі битви, котрі ввійшли до історії людства, закінчувалися швидко. Цей бій, залишившись у персональній історії Тома під кодовою назвою «Перший крок до волі», також тривав мало не хвилину, аж поки якийсь нейрон не здався і мозок не був захоплений ворогом.

– Звісно! – тої ж секунди стрепенувся Том.

– Майте на увазі, – попередив комп’ютер, – на зорельоті усюди багато кнопок, тож ніяких витівок. Ви ж не хочете випадково вилетіти у відкритий космос?

«Залюбки!» – мало не зірвалося з вуст Тома, проте він вчасно прикусив язика. Так, втекти із зорельота треба, але хлопцева уява, котрій, вочевидь, сподобалося остуджувати його запал або, простіше та точніше кажучи, обламувати, миттєво підкинула щось на кшталт короткометражної стрічки: ось Том у відкритому космосі, де, ясна річ, відразу помирає без скафандра, далі його тіло автостопом по метеоритам долітає до Землі, на котру йому все одно не потрапити цілим через атмосферу та тонни високошвидкісного сміття усюди, але ж навколо планети тиняється купа супутників, тож один із них фіксує знівечене до невпізнання тіло, люди радіють знайденому мерцю-«іншопланетянину», починають ще інтенсивніше посилати сигнали у космос, зв’язуються з цими зеленими слимаками, ті прилітають на Землю і починають масово ставити свої безглузді експерименти… Ні-ні, нехай винищення землян залишається справою самих землян.

– Звісно, – вже не так бадьоро відповів Том та підвівся, чекаючи, поки одна зі скляних стін відсунеться та випустить його.

– О, вибачте, переоцінка повноважень. Ви залишитесь у камері. Інакше професор не потерпить такого свавілля та перезавантажить систему.

Хлопець кліпнув очима: комп’ютер підхопив вірус склерозу чи просто познущатися вирішив?

– І як я у цій штуці пересуватися буду? – невдоволено запитав Том. До туалету, обладнаному доволі по-земному у невеличкій квадратній комірці, до котрої вели двері з самої лабораторії, Тома, значить, вже тричі випускали з камери, а за межі лабораторії – зась!

– Просто.

І камера, насилу потягши за собою машину-пищалку, ривком пронеслася через усю лабораторію до широких дверей, котрі миттєво розчинилися перед нею, від’їхавши вбік. Тома від такої різкої та непередбачуваної зміни місцезнаходження похитнуло та притисло до однієї зі стін. Точніше, він сам до неї притисся, адже стіна-підлога у камері звичайно була твердою, окрім того часу, коли Том засинав чи лежав[6], і падати на неї було не надто приємним відчуттям.

– Ви окей? – не надто стурбованим тоном запитав комп’ютер.

– Я не окей від того часу, як опинився тут, – просипів Том, відлипаючи від холодного «скла».

– Не пощастило. З кожним може трапитися.

Від обурення у Тома перехопило дихання. «Пі. Пі. Пі. Пі», – пришвидшила темп машина-пищалка.

– З кожним?!

– Звісно.

– Тоді чому ви схопили саме мене? Чому мої батьки повинні хвилюватися та телефонувати щодня до поліції, лікарень, моргів, не знаючи, що зі мною сталося?! – «пі-пі-пі». – Чому я не можу довчитися, спокійно працювати у якійсь конторі, років у тридцять одружитися та завести дітей, а потім померти впевненим, що мене поховають діти чи онуки на міському кладовищі поряд з родичами?! – «піпіпіпі!». – Але ж ні, через амбіції цього зеленого Гімлера усе моє життя зруйноване! – зло закінчив він.

– ПІПІПІПІПІ!!! – продовжила машина, виказуючи цим більше емоцій, ніж сам хлопець.

– Ой-йой, – мовив комп’ютер, передчуваючи великі проблеми, та хутко й щедро почастував Тома транквілізатором.

Це було далеко не краще рішення, котре не схвалив навіть професор Цмок: транквілізатор – річ хороша, але тільки у малих дозах і не настільки часто, як отримував його Том.

– Як?! – професор несамовито махав кінцівками, і якби він також був приєднаний до машини-пищалки, то вона зчинила б такий самий ґвалт, що й під час палкої тиради Тома. – Як ти таке допустив?! Це ж настільки важливий матеріал, єдиний зразок життя з Землі![7]

– Вибачте, професоре. Машина перевантажилася. Спочатку планувалося заспокоїти землянина перевіреним їхнім видом вербальним способом, проте було заключено, що через його недостатній рівень знань цей спосіб не подіє.

Професор Цмок завмер та задумався: він не знав, що у землян є якісь особливі вербальні методи заспокоєння. Але питати про це комп’ютера означало поставити себе на один щабель неуцтва з людиною. З іншого боку, залишати свою допитливість невдоволеною не хотілося.

– Про який це спосіб ти торочиш? – вже більш спокійно запитав професор.

– Продемонструвати?

– Ну?

– Vade retro, Satana! – урочисто вигукнув комп’ютер, аж луна пішла по лабораторії.

– Гик, – професор Цмок й справді відчув на собі дію цього кличу, щоправда, не заспокоюючу, а заціпеніючу. Один бік його обличчя зіщулився, а вуха нервово засіпалися – це вже не пародіювання людської міміки, а своє, рідне, зеленосистемське. – Що воно таке?

– Відступіться, Сатано, – переклав комп’ютер.

– Це з тебе треба цей Сатано ціпком виганяти! Якщо з людиною щось станеться, я тобі всі дрова поспалюю[8]!

Комп’ютер глузливо поцікавився:

– І самі опісля зорельотом керувати будете, професоре?

Професор Цмок зло стрільнув чорними оченятами на динамік у стелі: «Ну, постривай!» На його превеликий жаль, «бляшанкою» справді міг, точніше, вмів керувати лише бортовий комп’ютер. Едвард намагався, аби задобрити професора, навчитись бодай чомусь, але що тим, хто повзає, що тим, хто цілком впевнено ходить на своїх двох, літати, виявляється, не до снаги. Хоча воно їм і не потрібно, головне, що у своїй сфері – сфері генетики – професор та помічник почувались асами. Але ж почуватись не означає бути.

 

Коли професор Цмок давав Едварду якесь важливе завдання, він цілком покладався на те, що у його помічника переважатиме мислення, успадковане від нього самого – генія, – а не від людини, тобто зразка №1. Ці сподівання рідко коли виправдовувалися, але, як-то кажуть, влучно, хоча сам Едвард навряд чи розумів, що та навіщо робить – людські гени сильно вплинули на нього.

– Що це прохвесор написали тут? – кліпав очима Едвард, не в змозі розібрати позначки на пробірках.

– Надписи робили ви. Це зразки…

– Ага, вклепав! – Едвард аж підскочив на місці від миттєвої здогадки та швидко виставив у ряд чотири пробірки, котрі виглядали порожніми, втім, в одній з них було помітно дві золотаві волосинки.

– Розібрались? – на всілякий випадок поцікавився комп’ютер.

– Так-так! А зараз… гени змішати, землянина клонувати… ні! Гени не мішати! Чи мішати? – Едвард напружено завмер.

– Для початку потрібно лише прибрати все зайве та клонувати.

– Ем-м-м… мо й так.

– Але нічого не додавати.

– Мо… а чому?

Комп’ютер зітхнув, вирішивши не ображати Едварда нагадуванням того, що такий метод професор використав під час першого експерименту, і його результат зараз стоїть посеред лабораторії та не може прочитати власні каракулі.

Тим часом Том, котрий нещодавно прийшов до тями та, досі наче знаходячись у тумані, ледве зрозумів, що відбувається у лабораторії, почав штурхати свою фантазію, оскільки був налаштований використати будь-яку можливість порятунку.

– А скільки буде клонів? – втрутився він, зацікавлено позираючи на Едварда, перш ніж комп’ютер вигадав якусь делікатну відповідь на запитання помічника.

– Один, – неохоче відповів Едвард та боязко відступив на крок від камери, аби бути подалі від землянина.

Том спохмурнів. Один клон – це замало, от якби хоч двоє…

– Ви ж так поспішаєте, то чому б не зробити відразу декілька? Якщо з одним не вдасться нічого, під рукою вже буде інший.

– Хороша економія часу, – відразу погодився з хлопцем комп’ютер. – Проте це вдвічі більші витрати енергії.

– Ну то й що? А ти уяви, що вдасться відразу дві чи три досконалі істоти створити! Професора від щастя на шматки порве! – палко промовив Том, щиро бажаючи справдження своїх слів (на той випадок, якщо щойно спланована операція «Війна клонів» провалиться).

– Е-е-е… хіба це не погано – прохвесора на кавалки? – пробурмотів Едвард.

– Ні! – завірив Том. – Це просто чудово.

Едвард не довіряв землянину, але коли справа торкнулася щастя професора Цмока… у нього аж очі засвітилися: ось він, його шанс! І у цьому піднесенні раптово запрацювала вражена професорівською геніальністю частина мозку.

– А що як ції дві істоти… що як з них почати цілу расу? – мрійливо протягнув він, подумки вже отримуючи визнання професора та кімнату у три рази більше.

– Чому б ні? Все у твоїх руках, – заохочував його Том, тішачись з того, як легко маніпулювати чужими слабостями.

Комп’ютер мовчки споглядав за цим спектаклем: землянин з якоюсь дивною посмішкою активно підтримував Едварда, котрий, щось швидко та нерозбірливо бурмочучи, незграбно носився по лабораторії, регулярно перечіпаючись через розкидане обладнання, хапався за пробірки та встановлював їх по черзі у найбільшу в лабораторії машину[9], вмонтовану в стіну, тому що якби вона стояла у лабораторії цілком, то займала б дві третини простору.

– Такий ризик може призвести до тимчасового знеструмлення, – врешті-решт комп’ютер спробував напоумити Едварда, вирахувавши з команд, котрі той задав машині, що клонів планується двоє, до того ж було там ще щось таке, чого комп’ютер не міг розібрати. І це могло мати непередбачувані наслідки, куди глобальніші, ніж знеструмлення.

– Хто не ризикує, той не п’є шампанського, – Том показав комп’ютеру, тобто стелі, язика та посміхнувся від вуха до вуха.

Але Едвард все ж пригальмував.

– І що ж, ми розіб’ємося? – розчарованим голосом запитав він.

– Ні, – чесно відповів комп’ютер, – але через нестабільність постачання…

– Ну й грець з ним! – радісно перебив Едвард та продовжив своє метушіння, від спостерігання за котрим у Тома з часом почали боліти очі.

Нарешті Едвард зупинився, з полегшення та кряхтінням зітхнув і почав чекати. Звісно, Тома, зацікавило, чого саме.

– Ось побачиш, – відповіли йому.

Хлопця така відповідь не влаштувала, але налаштувала на очікування грандіозного видовища: електричних розрядів, диму, інших спецефектів… Але поки що Едвард просто обережно витяг з одного отвору вмонтованої у стіну машини дві маленькі герметичні коробочки та помістив їх у інший отвір, зачинив кришку… та пішов з лабораторії на декілька, як здалося Тому, годин. Машина весь цей час не видавала жодних звуків і взагалі не показувала нічим, що працює, хоча насправді процеси у її надрах відбувалися ще тої складності.

Позіхнувши та почесавши голову, Том, з ностальгією згадуючи ванну, примостився у кутку камери. «А може, цей зелений зараз повернеться і зізнається, що мене розіграли? Ні, пройдена фаза; я справді потрапив у лапи прибульців. Тоді де його чорти носять? Обіцяв клонів, а сам злиняв. Хіба так воно має бути?» Врешті-решт хлопець знову заснув. І наснилися йому маленькі, товстенькі, зелені копії його самого, котрі стрибали навколо камери, слинявими скло та пищали: «Мамо! Мамо!» Тільки уві сні до нього дійшло, що Едвард із комп’ютером казали щось про змішання генів, і це викликало вже далеко не ті ж позитивні емоції, що з’явилися через надію на союзників. Якщо його клони (та ще й двоє, най вищі сили милують!) будуть сумішшю людини та зеленопланетянина, то, як вирішив Том, він від своєї нікчемної безпорадності зчинить акт самогубства. Най його голова міцна, наче чавун, але стіни камери міцніші, і це надихало.

– Ви дістали ключ? – власне кажучи, саме голос комп’ютера розбудив Тома від жахливих видінь атакуючих його зелених пупсів.

– Ще б пак! – гордий за самого себе, Едвард стояв перед машиною, з котрою працював перед відходом, в руці у нього був невеличкий прозорий квадратик, який нагадав Томові кредитну картку. Цей квадратик він притис до панелі керування машиною, на що та відразу відреагувала тоненьким писком («Та чого вони всі пищать?» – роздратовано подумав Том). Після цього Едвард витягнувся, немов намагаючись отримати більшу позначку на ростомірі, задер носа, поставив руки в боки та діловито скомандував: – Компутере, шквар на повну!

І комп’ютер підкорився та ушкварив так, що зореліт дійсно знеструмився. На цілих чотири секунди. Цих чотирьох секунд вистачило на те, щоб у сусідній лабораторії з однієї з трьох камер вискочила на волю чудернацька тваринка, вкрита коричневою лускою, вдихнула непридатне для неї повітря, загарчала та померла; щоб у повній темряві при спробі вийти (а насправді – вибігти з панічним галасом «Ава-а-арія!!! Комп’ютере, ряту-у... ау!») з власної кімнати професор Цмок швякнувся з розбігу в стіну та, заробивши на лобі третій ріг, втратив свідомість; та щоб машина, виправдовуючи очікування Тома, тобто сиплючи на всі боки блискавки й випускаючи з усіх отворів дим, під писк Едварда, мовчання переляканого сном та зі сну Тома й комп’ютера, котрий ледь ладнав із зорельотом, відчинила свою найбільшу кришку та виштовхнула звідти по черзі два тремтячі майже людські тіла.

Якби професор не лежав безпомічною зеленуватою купкою під стіною, а також був присутнім при завершенні клонування, він би обов’язково викрикнув «Евріка!». А комп’ютер, котрий з припиненням роботи машини та зменшенням поглинання енергії все ж розібрався, що там наклацав Едвард, поспішив би виправити його: «It’s alive!»[10].

5. Професор і шкарпетки: усі крапки над «і»

 

Дещо загадкове перетворюється там на щось ще більш загадкове.

«Skip Beat!»

 

 

[1] Достеменно не відомо, чому саме «Зелена». Як назвали систему розумні зелені істоти, що там жили, так вона й зветься. (Тут і далі: примітки Оповідача.)

[2] У жителів Зеленої системи немає волосся, проте Цмок тишком-нишком відрізав пасмо у того нещасного, котрого прибульці прихопили з собою як зразок форми живого організму з планети Сонячної системи. Тож не дивно, що на Цмока через його штучні вуса та брови всі дивилися, наче на скаженого.

[3] «Може, мутував?» – мав на увазі Едвард. Але мовленнєвий бар’єр виявився занадто міцним, щоб помічника професора хтось зрозумів.

[4] Людина може безкінечно робити три речі, і усі вони пов’язані зі спостеріганням за чимось; професор Цмок безкінечно міг робити всього одну річ – скаржитися. Через це жодна його палка промова не наводиться повністю, тому що була б за обсягом не меншою за саму історію його блукань у захопливому світі генетики та пошуках формули досконалості.

[5] Звісно, правильний переклад цього виразу – «їж, пий, веселись», і комп’ютеру це чудово відомо. Проте його творці й так забагато усього запхали в нього, і перейматися ще й через те, що б він у залежності від того, до кого звертається, казав «ви» чи «ти», здалося їм несуттєвим.

[6] Не дивлячись на те, що стосунки у Тома з машиною-пищалкою не склалися з перших секунд знайомства, вона не тримала зла на свого утриманця і старанно створювала для нього комфортні умови: подача кисню, синхронний переклад зеленосистемської мови (латини та англійської вона, на жаль, не знала) на німецьку, достатня кількість поживних речовин у кров, а також покриття нижньої стіни (підлоги) зручним для сну матеріалом на «ніч» і показ цікавих світлин із пейзажами чи жителями Зеленої системи, котрі Том заради збереження власних нервів ігнорував.

[7] Попереднім єдиним зразком був немічний волоцюга, котрого зеленосистемці прихопили з собою під час першого польоту на Землю та надалі використовували як звичайного іншопланетянина: досліджували його мову, вивчали будову тіла, виявляли реакцію на різні подразники (одним з котрих, а також останнім, ненавмисно став Цмок, тоді ще не професор, бо заявився до камери, де утримували чоловіка, з небезпечним на вигляд предметом та спробував мовою жестів своїх ласто-щупалець пояснити йому, що хоче відрізати пасмо волосся, але той, переживши половину війни, викрадення прибульцями та купу дослідів, не витримав одержимо сяючого погляду Цмока та лазерних ножиць, котрі були неоднозначно направлені у його бік, й віддав богові душу). Саме на основі проведених над зразком №1 досліджень професор Цмок прийшов до висновку, що для створення досконалості йому конче потрібна людина.

[8] Звісно, професор Цмок не став би погрожувати бортовому комп’ютеру тим, що розпалить вогнище. Мова йде про драйвери, без котрих комп’ютер не зміг би повноцінно функціонувати, тож погроза спалити йому дрова – не менш жахлива, ніж перезавантаження.

[9] Кожен вид машин зеленосистемського виробництва – чи то життєзабезпечуючих, чи то клонувальних – має свою назву, але ці назви здебільшого не мають свого аналогу в будь-якій людській мові, тому Оповідач у таких випадках, аби не бентежити Читача, спрощує все до «машин», «камер» та «зорельотів» («бляшанок»).

[10] «Він живий!» – знаменитий переможний клич доктора Генрі Франкенштейна зі стрічки «Франкенштейн» 1931 року.