Основні форми руху матерії

У філософії розрізняють п'ять основних форм руху матерії:

1. механічна форма руху (дія — протидія; притягання — відштовхування тощо);

2. фізична форма руху (наприклад, позитивна — негативна електрика, симетрія — антисиметрія);

3. хімічна форма руху (розкладання — з'єднання; асоціація — дисоціація);

4. біологічна форма руху (асиміляція — дисиміляція; спадковість — мінливість);

5. соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Усі ці форми руху взаємопов'язані між собою і більш прості входять у більш складні, утворюючи якісно іншу форму руху. Кожна з цих форм включає в себе безліч видів руху. Навіть, за Енгельсом, найпростіша механічна включає в себе такі види руху, як рівномірно-прямолінійний, рівномірно-прискорене (уповільнене), криволінійне, хаотичне й ін

Найбільш складною формою руху є соціальна, тому що матеріальний носій є найскладніший вид матерії - соціальний. Ця форма руху включає і зміни, що відбуваються в організмі окремої людини. Так, серце людини - це механічна двигун, що забезпечує рух крові в судинах. Але це не суто механічний двигун. Його діяльність регулюється механізмами вищої нервової діяльності людини. А життєдіяльність організму - умова участі людини в праці, у суспільному житті. Сюди входять зміни соціальних груп, верств, класів, етнічні зміни, демографічні процеси, розвиток продуктивних сил і виробничих відносин і інші зміни, що визначаються законами руху на соціальному рівні матерії.

Слід підкреслити, що різні форми руху здатні переходити один в одного у відповідності з законами збереження матерії і руху. Це є прояв властивості незнищенність і несотворімості матерії і руху.

Мірою руху матерії є енергія, мірою спокою, інертності - маса.

Класифікація основних форм руху матерії, розроблена Енгельсом, спиралася на досягнення наук XIX ст. Залишаючись вірною в принциповому плані, вона тим не менше повинна бути уточнена і розвинена у зв'язку з розвитком природничих та суспільних наук.

Розвиток квантової механіки поставило питання про аналіз нової основної форми руху - квантово-механічної, яка, вочевидь, на сьогоднішній день є найпростішою. У розвиток уявлень про основні форми руху мова в даний час йде про геологічну, космічної форми руху, які мають специфічних матеріальних носіїв, що вивчаються сучасними науками - фізикою, астрофізикою, геологією. Таким чином, розвиток сучасної науки веде до збагачення наших знань про основні форми руху. До того ж зараз виникає проблема з'ясування природи особливих біополе, "читаються" екстрасенсами, ясновидця, і, отже, стає нагальною проблема подальшого розвитку вчення про форми руху, що вважаються поки загадковими і незрозумілими. Так, підтверджуються припущення, сформульовані ще на початку ХХ ст., Що в природі буде відкрито ще багато дивовижного. Все сказане вище свідчить про те, що світ принципово пізнаваний, хоча кожна ступінь в розвитку нашого пізнання розширює область сторонній, ставить нові проблеми.

З спробами відірвати рух від матерії виступали природники і філософи, починаючи з середини XIX ст.

Так, Освальд, намагаючись створити новий філософський напрямок, зробив висновок, що первинної субстанцією, первоначалом всіх речовин є енергія. Цей напрям у філософії отримало назву "енергетізма". Проти нього виступили найвизначніші фізики і філософи того часу, зокрема, Планк, Лебедєв та ін

Гносеологічні корені "енергетізма" - в абсолютизації руху, енергії як заходи руху, в їх відриві від матерії.

Інша крайність у філософії полягає в спробі абсолютизації стану спокою. У середині XIX ст. відомі вчені Томпсон і Клаузіус відкрили другий закон (другий початок) термодинаміки, суть якого полягає в тому, що процес передачі тепла від одного тіла до іншого незворотній і завжди спрямований від більш теплого тіла до більш холодного.

Виходячи з цього закону, Клаузіус зробив висновок, що всі види енергії з часом перетворяться на теплову, а теплова енергія, чинності зазначеного закону, рівномірно розсіється у Всесвіті, яку він представляв як замкнуту систему, і настане спільний енергетичний рівновагу, припиниться рух і настане абсолютний спокій і "теплова смерть "Всесвіту.

Проти цієї теорії виступили Енгельс, фізики Смолуховскій, Больцман, Ціолковський та ін Енгельс, розмірковуючи діалектично, вважав, що у Всесвіті відбувається безперервний і вічний кругообіг матерії та енергії. Грунтуючись на якісній стороні закону збереження і перетворення енергії, він вірив, що випроменена в просторі теплота повинна мати можливість перетворюватися в інші форми руху. І це підтвердили роботи радянського академіка В. Амбарцумяна, які показали, що зірки не тільки остигають і гаснуть, але і виникають знову.

Великий внесок у спростування теорії "теплової смерті" Всесвіту вніс австрійський фізик Больцман, що встановив статистичний характер другого закону термодинаміки. Були відкриті флуктуації, зворотні процесам загасання у Всесвіті. Ціолковський висловив впевненість у вічному юності Всесвіту. Розвиваючи зазначену теорію, радянські фізики І. П. Плоткін, К. П. Станюкович, Я. П. Терлецький на основі статистичної фізики доводять, що наш Всесвіт не є замкнутою системою і, отже, висновки Клапейрона до неї незастосовні. Крім того, Всесвіт є не тільки термодинамічна система, але й гравітаційна, мезони, електронна та ін І цей її різноманітний статус забезпечує взаємопереході енергії, усуваючи можливість одностороннього перетворення всіх видів енергії тільки в теплову. Наприклад, німецький фізик Нернст, допускаючи процес, протилежний радіоактивного розпаду, висловив упевненість, що Всесвіт ніколи не може стати мертвим кладовищем.

І останній важливий філософський аргумент. Оскільки матерія вічна і нескінченна, то в цій вічності нескінченна безліч разів могло б настати стан абсолютного спокою. А цього не сталося. Таким чином, діалектико-матеріалістичні погляди не допускають можливості теплової смерті Всесвіту.

6. Простір і час

Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово часові характеристики має будь яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішоюформою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїттянескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний,астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.
Простір і час – це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.
Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого його протяжність і місце серед інших сущих.Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність
предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.
Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протилежності. Вонасхоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому
просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.
Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому,що простір визначають через час і навпаки. Вимірювання простору в кілометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визначити час,потрібно співвіднести його з чимось відмінним і водночас подібним
до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час черезрозташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є характеристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час.
Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час.
Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пізніше, одночасно) пов'язується з місцезнаходженням спостерігача. Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники.