Остаточна ліквідація автономного устрою України

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ

 

Доба правління гетьмана Івана Мазепи є важливою віхою в історії України. Протягом ХVІІ століття на її теренах невпинно відбувався процес народження, становлення держави, її інституцій. Він супроводжувався зростаючим прагненням українців мати більше свободи, вольностей та, разом з тим, опором будь-яким спробам з боку Речі Посполитої, а згодом Московії відібрати цю свободу. Кожну сходинку у здобутті волі, кращого життя козаки виборювали ціною великої крові.

 

Правління гетьмана Івана Мазепи (1687-1709 рр.) було важливим етапом у виборюванні державності України. Стабілізація життя в Гетьманщині, зміцнення її установ у цей період сприяли появі проектів щодо пошуку іншої долі українському народові. Завершилися вони в 1708 революцією, як називає антимосковське повстання один з її активних учасників Іван Ломиковський.

 

Мазепа Іван Степанович - визначний український політичний діяч, дипломат, гетьман України. Народився на Київщині у с. Мазепинці в українській шляхетській родині. Точна дата народження І.Мазепи невідома. Навчався у Києво-Могилянській академії, а також у єзуїтській колегії у Варшаві.

Після невдачі першого Кримського походу 1687 р. І.Самойловича було усунено з гетьманства і заслано в Сибір. 25.07.1687 р. на Коломацькій Раді 1687 р. Мазепа був обраний гетьманом України. Ставши гетьманом, Мазепа прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі - Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину.

 

Знаючи ставлення російського уряду до України, гетьман Мазепа намагався використати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими можновладцями, для збереження прав і вольностей Гетьманщини. Українські полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною. У 1700 р. Мазепа став другим кавалером, заснованого Петром І ордену Андрія Первозданного. У 1703 р. король Польщі Август ІІ Фрі дерік нагородив його орденом Білого Орла, а у 1707 імператор Йосиф І надав гетьману титул князя Священної Римської імперії.

 

У перші роки Північної війни 1700 - 21 посилилось гноблення царським урядом Гетьманщини. Вже у 1700 у Прибалтику для ведення військових дій проти шведів, було вислано понад 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ. Все це викликало незадоволення козацької старшини та гетьманського уряду. У 1704 за вказівкою Петра І Мазепа наказав козацькому війську взяти під контроль територію українських земель, яка досі перебувала під владою речі Посполитої. Влада гетьмана поширилась на Правобережну Україну. Одночасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія.

 

Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман навесні 1705 розпочав таємні переговори із союзником Карла ХІІ польським королем С. Лещинським. Весною 1709 р. було укладено угоду між шведським королем Карлом ХІІ і І.Мазепою, яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, через територію України, гетьман 4.11.1709 відкрито перейшов на сторону Карла ХІІ. Це викликало масові репресії московських військ проти українського населення. Було знищено гетьманську столицю - Батурин, Запорізьку Січ та ін. Весною 1709 шведські та гетьманські війська розпочали наступ на Москву через Харків і Курськ. Однак на їхньому шляху знаходилась Полтава, невдала облога якої дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розгромити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709р. Карл ХІІ та І.Мазепа були змушені відступити у турецькі володіння, де гетьман оселився у передмісті м. Бендер. Помер Мазепа 21.9(2.10).1709 р. і був похований у Святогорському монастирі в м. Галаца (нині Румунія).

 

Гетьман І. Мазепа - видатний культурно-просвітницький діяч України. За його сприянням Києво-Могилянська Колегія одержала у 1694 р. статус академії. Піклувався гетьман станом науки, освіти, мистецтва, церковними справами. За І.Мазепи збудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі українського бароко. У 1690 р. споруджено нове приміщення Києво-Могилянської Колегії, у 1698 - кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві, дзвіницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. - обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та ін. У 1700 було засвоєно Чернігівський колегіум. Іван Мазепа був покровителем літератури. Сам він - автор ряду віршів: «Дума», «Пісня», «Псалми» та ін. Підтримував творчість Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Іоана Максимовича. Коштом гетьмана видруковано Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монастирів обдаровував Мазепа іконами, книгами, дзвонами, і цінними речами.

 

 

Про Конституцію Пилипа Орлика.

5 квітня 1710 року під Бендерами на загальній Раді в присутності всієї старшини, запорожців, реєстрового козацтва Пилипа Орлика одноголосно було обрано Гетьманом.

 

Тоді ж між Гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького”, яка регламентувала державне життя гетьманщини. Згодом цей документ дістав назви: “Конституція Пилипа Орлика”, “Бендерська Конституція”, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”. В її написанні брали участь: П.Орлик, Г.Герцик, А.Войнаровський, К.Гордієнко. Цей документ складається зі вступу та 16 пунктів, або параграфів. Текст був складений латинською і тогочасною книжною українською мовами.

 

У преамбулі Конституції була схематично викладена історія українського народу та Війська Запорізького. Тут стверджувалось, “народ козацький” був засновником Київської держави. Однак, згодом, у боротьбі з Польським Королівством, Україна втратила свою незалежність, яку відновлено було лише за гетьмана Б.Хмельницького. Далі йшлося про те, що Московське царство, порушивши взяті на себе зобов’язання щодо України, намагалося ліквідувати права і привілеї Війська Запорізького, перетворити козаків на регулярне військо і відібрати у них владу та “накласти рабське ярмо на вільний народ, який нікому не дозволяв себе завоювати силою зброї”. За цих умов Військо Запорізьке змушене було відстоювати права українського народу збройним шляхом.

 

У преамбулі вказувалося на визначну роль гетьмана І.Мазепи у захисті інтересів України і Війська Запорізького. Перед новообраним гетьманом П.Орликом ставилося завдання вибороти незалежність України за підтримки Швеції. Шведський король Карл ХІІ як “покровитель і протектор” України, затвердивши умови й акти обрання гетьмана, став гарантом незалежної України та недоторканості її кордонів.

 

В основному тексті Конституції проголошено принципи побудови Української держави – Гетьманщини. У 16 статтях Конституції визначено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами. “Пакти й Конституція” П.Орлика визначили національно-державний суверенітет України.

 

У статтях зазначалося:

 

– Україна з обох частин Дніпра має були звільнена від чужоземного панування;

 

– Україна має бути повністю незалежною від Московщини та Польщі;

 

– Українські кордони вічні і недоторкані;

 

– Україна перебуває під протекторатом Швеції;

 

– Україна підтримуватиме союзницькі відносини з Кримським ханством.

 

У першому параграфі розглядалося питання про віру. Православ’я було проголошено державною релігією. Документ передбачав незалежність української церкви при формальному її підпорядкуванні константинопольському патріархові. Стаття вимагала від гетьмана, щоб він, звільнивши від шведів Україну, викорінив у ній всяке іновірство, крім “віри святої православного східного сповідання”, тобто заборонялися католицька, греко-католицька, протестантська, іслам, іудаїзм. З сучасної точки зору тут немає релігійної толерантності і віротерпимості. Але тоді були інші часи, коли православна віра і українська церква перебували у важкому становищі і потребували державного захисту і підтримки.

 

Другий параграф затверджував незмінність кордонів Української держави, які встановлювалися відповідно до умов Зборівського Мирного договору, підписаного в 1649 році між Б.Хмельницьким та урядом Речі Посполитої. Таким чином, Гетьманщина складалася з трьох воєводств (Київського, Брацлавського та Чернігівського), а її кордон мав проходити по річці Случ, тобто Західна Україна залишалася в складі Польщі. Стаття друга також визнавала протекторат Швеції над Україною та зобов’язувала гетьмана просити шведського короля, щоб він після закінчення війни з Росією добився від останньої повернення полонених українців і компенсації збитків.

 

Параграф третій передбачає укладання військового та політичного союзу з Кримським ханством, з яким у момент

 

складання Конституції були пов’язані дуже важливі для України сподівання. Гетьман повинен дбати про відновлення давнього братерства з Кримським ханством для збройного об’єднання і скріплення вічної дружби, щоб сусідні землі не зважувалися нападати на Україну, а самі побоювалися нападу.

 

Четвертий і п’ятий параграфи затверджували автономні права запорожців. Перш за все, Дніпро і землі Війська Запорізького мали бути звільнені від московських укріплень, фортець і повернуті війську. Після визволення України гетьман зобов’язувався повернути Війську Запорізькому міста Терехомирів, Переволочну, Кемберду, прилеглі землі, Козацьку фортецю. Не дозволялося “нікому з влади духовної й світської займатися там промислами, полюванням і рибальством”.

 

У шостому параграфі докладно розписуються права гетьмана, генеральної старшини і нижчої козацької адміністрації. Тут говориться про те, що вища влада в Україні має належати виключно гетьманові й козацькій Генеральній Раді у складі генеральної старшини. Генеральна рада має право давати поради гетьману, а також його наступникам “про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи”. Далі в документі застерігається, що без попереднього рішення і згоди ради “на власний розсуд гетьмана нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися”. Всі члени за наказом гетьмана мусять збиратися тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову в резиденції гетьмана для слухання і обговорення справ. Нікому не дозволялося ухилятися від активної участі в раді, від призначеного часу. Поточні питання державного управління гетьман міг вирішувати особисто, періодично радячись із генеральною старшиною.

 

Старшини у своїх полках зобов’язані стежити за громадським порядком і рішуче виступати проти спроб скривдити чи утискувати простий люд. Старшина зобов’язується дотримуватися відповідного права і виявляти шанобливість до особи гетьмана і вірно йому служити. Гетьману ж належить повертати старшин і мати їх за бойових соратників.

 

У сьомому і восьмому параграфах йдеться про відповідальність старшин і рядових козаків при вчиненні правопорушень. Всі важливі судові справи, серед них і про образу гідності гетьмана, повинні передаватися на розгляд до Генерального військового суду. Суд повинен винести рішення не “поблажливе” чи лицемірне, а таке, якого вимагає закон.

 

Таким чином, за Конституцією в Україні утворилися три гілки влади: законодавча – Генеральна Рада, виконавча – гетьман і Генеральна старшина і судова – Генеральний суд.

 

Згідно з дев’ятим параграфом був повністю відсторонений від розпорядження військовим скарбом. Зазначалося, що Скарбницю повинен очолювати Генеральний скарбник, який би розпоряджався прибутками, узгоджуючи свої дії з гетьманом.

 

У кожному полку мають бути обрані по два присяжних скарбники. Полкові скарбники мусили “знати і прибутки від приватних осіб, і публічні податки, слідкувати за видатками, щорічно складаючи звіти”. Полкові скарбники підпорядковувались Генеральному скарбникові. Полковники були відсторонені від розпорядження полковим скарбом. Далі говориться, що майно та скарби державні повинні бути відокремлені від власного майна гетьмана. Згідно з дев’ятим пунктом на утримання гетьмана виділялися маєтки в Шептаківському повіті й частина земель Війська Запорізького.

 

За десятим та одинадцятим параграфами гетьман повинен:

 

– здійснювати загальний нагляд за діяльністю адміністративних органів;

 

– затверджувати вибір найвищих урядовців і полковників;

 

– не допускати зловживань козацької старшини, боронити від кривд козаків і посполитих;

 

– звільняти від податків і повинностей козацьких вдів, сиріт і деякі інші категорії населення.

 

У дванадцятому параграфі говорилося про необхідність ревізії земельної власності й укладання справи з повинностями, які несли посполиті: “нехай буде призначена і через спеціально встановлених комісарів здійснена ревізія усіх видів публічних і приватних володінь і за високим рішенням Генеральної ради у присутності Гетьмана нехай буде ухвалено урочисто й непорушно: кому належить згідно з законом, а кому не належить користуватися правом володіння, і які саме належить виконувати повинності підданим”.

 

Згідно з цим параграфом захоплені старшиною земельні володіння міст мали бути повернені їм. Це збільшило б прибутки міст та полегшило б становище міського люду.

 

В окремому тринадцятому параграфі вимагається, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканими всі свої справедливо отримані закони та привілеї. Мова йде про Магдебурзьке право.

 

В чотирнадцятому параграфі забезпечувалися права українських міщан, купців, селян. Враховуючи нарікання посполитого люду на зловживання гетьманських урядовців під час переїздів і їх вимагання від містечок і сіл надавати їм подарунки, харчі, підводи, супровід і т. інше, гетьман має встановити такий порядок, щоб у кожному місті був присяжний скарбник, який би відповідав за всі громадські прибутки і видатки і контролювати розрахункові книги. Гетьман має подбати про стягнення публічної підводної повинності на користь офіційних осіб, але встановлювати її такою, щоб вона не була обтяжливою для народу, враховуючи досвід зарубіжних країн.

 

За прикладом зарубіжних країн буде заведена пошта – в полках будуть заведені державні гінці за казенний кошт.

 

У п’ятнадцятому параграфі скасовувалися податки на річну платню найманому війську, так як посполитий люд ніс великі збитки на утримання різних військових формувань.

 

В останньому шістнадцятому параграфі йдеться про організацію торгівлі та унормування податкової системи. Тут містяться законодавчі заходи щодо врегулювання торговельних, зокрема, ярмаркових справ. Мова йшла про те, щоб повинність брати з тих, з кого належить, а не з убогих людей. Встановлюється єдине правило: митники повинні стягати на користь державної скарбниці платню за введення і виведення в обсязі, вказаному в універсалах, не стягуючи нічого зайвого. Ринкові комісари повинні збирати податок лише від тих, хто тому підлягає, тобто з торгових людей. Про це має дбати гетьман, до обов’язків якого, як зазначається в Конституції, – належить “великодушно направляти і поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримування непорушних громадських вольностей”.

 

Отже, проект Конституції П.Орлика – вікопомний документ, який свідчить про досить ранні демократичні засади суспільного устрою в Україні часів Гетьманщини. Укладання і прийняття цього документа на початку ХVІІІ століття засвідчили високий рівень політичної культури українців, адже окремі його положення на багато десятиліть випередили правову думку європейських народів.

 

Розвиток української культури в XVIII ст. Освіта та наука

 

Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.

 

Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII ст. спостерігалось піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток вищої освіти, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія.

 

Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.; розправа над покровителем Мазепою одразу ж відбилася і на ставленні до його дітища. В академії заборонили навчатися іноземцям, кількість учнів зменшилась більш, ніж у 10 разів. У часи Данила Апостола, Кирила Розумовського почалось часткове відновлення минулої слави, але досягти рівня, на якому була академія на початку XVIII ст., вже не вдалося. Європейський освітній рівень з середини XVIII ст. був для неї недосяжний. У той час, як на Заході в освіті посилився науковий раціоналізм, в академії продовжували надавати перевагу схоластиці та богослов'ю. Тому-то гетьман Розумовський хотів заснувати в Батурині університет, який відповідав би тогочасним вимогам.

 

У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства.

 

Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Ф.Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка, Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея.

 

Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі.

 

В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов 1674(р. з друкарні Києво-Печерської лаври. Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.

 

В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі.

 

В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших.

 

В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський.

 

Отже, українська культура в XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

 

Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст.:

 

1720 p. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1729 р. --- Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

 

 

Обмеження й ліквідація автономії України у складі Російської імперії

 

Обмеження та ліквідація державності й автономії України у складі Росії пройшли кілька етапів:

 

1) 1654-1708 pp. — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

 

2) 1708-1727 pp. — форсований наступ на українську автономію;

 

3) 1727-1764 pp. — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України, а відтак то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

 

4) 1764-1781 pp. — остаточна ліквідація української автономії.

 

Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вольності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив ´їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена до м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» два царських полки.

 

Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення в 1722 р. Малоросійської колегії з шести офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні немає порядків у судах, збиранні податків, наявне хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали призначати неукраїнців. Після смерті в 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Богдана Хмельницького До Скоропадського «всі гетьмани виявилися зрадниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували, і він помер у в´язниці в Петербурзі 1724 р.

 

Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім´ї полковника і сам у 28 років став полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д. Апостол був досить заможною людиною. В 1724 р. йому належало 4 містечка, 16 сіл, 3 селища, 1 слобідку, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок, пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи.

 

Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б. Хмельницького. Йому відповіли «Рішитель-нилш пунктами»-1728 p., зміст яких свідчив, що йдеться не про Договір між двома сторонами, а про указ царя щодо порядків на гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади колької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральська старшина — до російських полковників, тобто українські чини в цілому знижувалися (український полковник не дорівнював російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями.

 

При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс: «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його.

 

Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її наказом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: багаті, боєздатні (виборні) - й не здатні придбати військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі нарахувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.

 

У 1750 р„ під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фаворита імператриці Кирило Розумовський (1750-1764 pp.), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її територія розділялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною та Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.

 

З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд установив контроль за наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено вести листування з іншими державами.

 

К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності і хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, на цивільну, шляхетську.

 

Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла».

 

У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Ро-зумовського у зраді, змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.

 

У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.

 

4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорозьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання й помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.

 

Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.

 

Остаточна ліквідація автономного устрою України

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що," хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря 1.1 лобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення, та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську колегію, яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською «Жалуваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни!) Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відновити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істотно не впливали на загальну ситуацію.

Н О В А (Підпільненьська, Краснокутська) С І Ч
(1734-1775)

Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом московського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин. Січ простяглась вздовж річки Підпільної, на її правому березі, навпроти гирла річки Скарбної, неподалік села Красний Кут, через що Підпільненьську (Підпільну) Січ вряди-годи називали Краснокутською. В тому ж 1734 році в Новій Січі звели дерев'яну церкву та житлові приміщення для січового духовенства, що заповзялось проповідувати запорожцям упокорення та смирення, перетворюючи безстрашних борців за волю й незалежність Батьківщини на покірних рабів, що дбають виключно про власний добробут.
Згідно офіційних документів тих часів, «Нова Січ розташована на 20 верств нижче Микитина перевозу, під 47 градусом і 31 хвилиною широти та 4 градусами і 4 хвилинами довготи від петербургського меридіану; на правому березі річки Підпільної, в тому місці, де річка утворює луку, навпроти так званої Великої плавні, по якій зі сходу, з місця колишньої Чортомлицької Січі, несе свої води Скарбна». Січ була захищена з трьох сторін (зі сходу, півдня і заходу) неозорими плавнями, що сягали на сотні верст і уявляли собою суцільний непрохідний ліс з незліченними озерами, протоками та єриками. Під прикриттям таких плавнів запорожці могли почувати себе у повній безпеці від татар та турок, але не від москалів. З півночі, з єдиної легкодоступної сторони, на материковому березі, у безпосередньому сусідстві з Січчю, власне у зовнішньому Коші, розташувались московські війська, звівши у 1735 році укріплення так званого Новосіченського ретраншементу. В московській цитаделі розміщувались порохові склади, офіцерські та артилерійські приміщення, комендантський дім, гауптвахта та казарми для солдат, де постійно перебували декілька рот з батальйонів києвського гарнізону.
Між зовнішнім Кошем і внутрішнім проходив оборонний вал з кам'яними воротами, що були забезпеченні гарматами і постійно охоронялись вартовими козаками. Внутрішній Кіш уявляв собою велике коло в 200 сажнів (425м) окружності, посередині якого знаходилась площа, де запорожці збирались на раду. Навколо площі, на зразок підкови, розміщувались 38 курів, зі своїми скарбницями та будинками курінної старшини, що було вперше запроваджене на Січі. У всіх попередніх Запорозьких Січах курінна старшина перебувала в куренях разом з козаками; це стосувалося й отамана-гетьмана, котрий жив у тому ж курені, звідки був обраний на свою посаду. Поза сумнівом, ці «нововведення» були запозичені у москалів, котрі чітко розділяли своїх військових на «простих» і «знатних».
За визначенням істориків, Новосіченський ретраншемент зведено в Січі царським урядом з показними завіряннями допомоги запорожцям у їхній війні з турками, але в дійсності з прихованою метою – тримати їх у своїх руках. Щоправда запорожці добре розуміли причину зведення московської цитаделі, висловлюючи своє незадоволення словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». З огляду на історичні події, що сталися в часи існування Нової Січі, маємо визнати, що царський уряд досяг своєї мети, відсторонивши січовиків від участі в загальнонародній боротьбі проти знедолення. Прикметне, що саме в часи існування Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки».
Виникнення гайдамацького руху, як оновленого стану українського козацтва, спричинилося внаслідок відсторонення Нової Січі від священного козацького обов’язку – захисту національних інтересів українського народу. Гайдамацький рух розпочався у 1734 році з бездіяльності першого Новосіченського отамана-гетьмана І.Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу, коли у 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г.Голим, М.Гривою, С.Чалим та іншими. А під час гетьманства останнього Новосіченського запроданця, П.Калнишевського, гайдамацький рух досягає найбільшого розмаху – настає велике повстання 1768 року, що увійшло в історію під назвою «Коліївщина». Варто додати, що січова старшина добре усвідомлювала свою злочинну бездіяльність, тому під час Коліївщини уся козацька верхівка Нової Січі разом з Калнишевським втекли під захист російських укріплень Новосіченського ретраншементу.
Не краще повівся Калнишевський й під час знищення Нової Січі російськими військами, коли генерал-поручик Петро Текелі повів до Січі – 10 піхотних, 13 козацьких, 8 кінних регулярних полках, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови (московського патріархату) став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман-запроданець ганебно здав Січ без бою. Відтак, 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало. А разом з нею не стало й Війська Запорозького і славнозвісного українського козацтва на землях України-Руси.