Соціальна політика держави

Індексація доходів (трудових доходів і соціальних виплат). Індексація доходів здійснюється державою з метою захисту населення від соціально болючих наслідків інфляції. Ця форма соціального захисту населення є найпоширенішою у світі. Вона грунтується на застосуванні індексу цін на товари і послуги, які складають “споживчий кошик”. Індексуються лише грошові доходи населення: заробітна плата, пенсії, стипендії, допомога по безробіттю, виплати із страхових фондів тощо.

1. Політика зайнятості. Відмінною рисою ринкової економіки є неповна зайнятість населення. Тому уряди ринкових країн приділяють особливу увагу політиці забезпечення повної зайнятості, а точніше, дотримання її оптимального рівня.

Політика повної зайнятості повинна включати в себе систему заходів державного регулювання ринку праці, які забезпечували б оптимальне співвідношення попиту і пропозиції для підвищення ефективності функціонування економіки. Сучасна політика повної зайнятості у більшості країн світу націлена на підвищення сукупного попиту населення. В ній знаходять відображення помірна інфляція, зниження податків під час кризових явищ, підвищення обсягу соціальних виплат на певних фазах економічного циклу. Підвищення додаткового попиту на робочу силу досягається стимулюванням інвестицій через зниження податку на прибуток, здешевлення кредитів, збільшення обсягу державних замовлень приватному капіталу тощо.

Структурне безробіття усувається за допомогою диференціації рівня заробітної плати залежно від дефіцитності професії, створення гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів. З метою підвищення мобільності робочої сили держава оплачує транспортні витрати, надаючи субсидії сім’ям, які переїжджають до нового місця роботи. Приділяється увага будівництву підприємств у регіонах з підвищеним рівнем безробіття. Отримують підтримку нові форми організації праці – праця вдома, зайнятості неповний робочий день, розвиток малого бізнесу. Запроваджуються програми виплат певних коштів фірмам, які зараховують у свій штат непрацевлаштованих випускників шкіл.

Незважаючи на те, що проблема безробіття є дуже складною, соціальна політика розвинутих країн в цілому її успішно ров’язує. Ті ж, хто не зміг працевлаштуватися, попадають під соціальний захист, який здійснюється у формі страхування від безробіття, через спеціальні страхові фонди. При визначенні розміру виплат враховуються такі фактори, як тривалість безробітного стану, трудовий стаж, термін надання допомоги, величина періоду зайнятості. Обсяг виплат з безробіття скрізь різний. Так, у Швеції він становить 90-45% від попереднього заробітку. Строк виплат коливається від 300 днів (для осіб, яким менше 55 років) і до 450 днів (більш старших людей). У США виплати із безробіття дорівнюють 50% заробітку протягом 26-34 тижнів; у Німеччині – 68% заробітку протягом року, а потім 58% без обмеження часу [4, 211].

Проблеми зайнятості в Україні мають спільні тенденції з розвинутими ринковими країнами. Проте, в Україні існує нестача спеціалістів у сфері керування зайнятістю за ринкових умов.

В Україні порушення на ринку праці виникло з 1995 року, коли намітилася тенденція до скорочення нових робочих місць. Скерування коштів на створення нових робочих місць не дало відчутних результатів і в цілому було малоефективним. Основним засобом боротьби з безробіттям повинно стати створення умов для економічного зростання. Необхідно змінити пріоритети із соціального захисту та збереження робочих місць на продуктивну зайнятість. В Україні необхідно створити нову модель зайнятості, спрямовану на формування розвинутого і соціального ринку праці, з такими основними напрямками державної політики зайнятості:

– досягнення високого рівня зайнятості за рахунок організації нових робочих місць, а не штучних бар’єрів, які перешкоджають звільненню працівників і підвищенню економічної активності;

– зближення оплати праці і необхідних витрат на відтворення робочої сили;

– організація громадських робіт з оплатою праці достатньою для відтворення робочої сили;

– заохочення розвитку гнучких форм зайнятості, створення умов для розвитку малого бізнесу та самозайнятості населення тощо.

2. Програми працевлаштування і перекваліфікації. У реалізації даних програм беруть участь як держава, так і корпорації (фірми). Наприклад, у США на ці заходи фірми витрачають щорічно понад 30 млрд. дол., ще більші витрати здійснює уряд.

Держава використовує також кошти свого бюджету для збільшення зайнятості, інвестуючи так звані громадські роботи (будівництво залізниць і мостів, прокладання автомобільних доріг, газопроводів, електромереж, каналізації тощо). На стадії стагнаційного розвитку економіки держава збільшує інвестиції у власні підприємства, збільшуючи кількість робочих місць, через зниження податків стимулює корпорації, які створюють нові робочі місця, впроваджує гнучкі механізми свого впливу на рівень заробітної плати.

Сучасна держава бере на себе значну частку витрат з перекваліфікації працівників, одержання ними нового фаху, професійної орієнтації молоді з врахуванням можливих змін у попиті на працю певної кваліфікації і фаху.

Набули поширення освітні програми підготовки і перепідготовки працівників, програми так званої субсидійованої (заохочувальної) підготовки (держава у певній мірі компенсує фірмам витрати на підготовку і оплату праці молоді і хронічно безробітним). Так, у Франції, при прийнятті на роботу випускників середньої школи, фірмам компенсують витрати їхньої виробничої підготовки від 30% до 100% мінімальної заробітної плати строком від 6 до 12 місяців. У Нідерландах – 60 ф.ст. на тиждень для покриття витрат на навчання випускника школи. Подібні програми діють і у інших розвинутих країнах.

3. Правове регулювання відносин праці і капіталу. Переважна частина доходів населення країни припадає на заробітну плату найманих працівників, тому соціальна держава регулює трудові відносини. Регулювання здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсії, порядку укладання трудових договорів між профспілками і спілками підприємців кожної галузі стосовно умов праці та її оплати, відпусток, соціального страхування, меж робочого дня (тиждня) тощо.

Законодавчо мінімальну заробітну плату почали встановлювати ще з 30-х років 20 ст. Спочатку відповідний закон було прийнято у США (1938р.), а в повоєнні роки і в інших ринкових країнах.

В основі визначення рівня мінімальної заробітної плати знаходиться вартість так званого “споживчого кошика”, до складу якого входить визначений набір товарів і послуг для задоволення потреб першої необхідності некваліфікованого працівника та членів його сім’ї.

Рівень мінімальної заробітної плати та доплат залежить від рівня економічного розвитку країни, співвідношення політичних сил тощо. Так, в переважній більшості розвинутих ринкових країн мінімальна заробітна плата становить від 40% до 50% величини середньої заробітної плати. Вона забезпечує умови для пристойного життя і її одержувачі знаходяться вище межі бідності. В Україні мінімальний розмір заробітної плати вже довший період часу є нижчим від прожиткового рівня і в результаті цього переважна частина населення знаходиться за межею бідності.

5. Регулювання рівня оплати праці в залежності від сфери діяльності, форм власності піприємства і фаху працівника. В ринковій економіці здійснюється пряме регулювання заробітної плати у державному секторі. Спеціальним законодавством встановлюються не тільки обов’язки, а й права працівників, що знаходяться на державній службі, військових, охоронців громадського порядку, виборних осіб. Варто зазначити, що у розвинутих країнах, як правило, заробітна плата у державному секторі пересічно нижча, ніж у приватному, але саме заходи соціального захисту (спеціальні додаткові виплати, гарантія зайнятості, збільшені оплачувані відпустки) забезпечують вирівнювання соціального статусу працівників державних підприємств і служб.

В Україні ж існує великий розрив між витратами на робочу силу та джерелами їхвідшкодування. Більше того, цей розрив має тенденцію до зростання. За підрахунками спеціалістів, реальне відшкодування вартості фонду життєвих засобів найманих працівників у 1996 р. становило лише 54%, а у 1999 р. – лише 34,0 – 35,8%.

Низький рівень оплати праці справляє негативний вплив як на економічний розвиток країни, так і на процес відтворення робочої сили.

Відставання заробітної плати і доходів від реальної вартості робочої сили спричиняє утворення значної верстви населення, яке не може забезпечити себе фінансово, а тому і не може забезпечити відтворення робочої сили, тим більше кваліфіковоної. Це спричиняє відтворення робочої сили на звуженій основі (скорочення середньої тривалості життя населення, погіршення здоров’я нації, зниження кваліфікаційного рівня працівників і зростання армії безробітних), тобто економія на заробітній платі є несприятливою для економічного розвитку, оскільки обмежує можливості людського фактора виробництва.

Тому, у сфері регулювання заробітної плати держава повинна намагатися досягти таких цілей:

– забезпечити кожній працюючій людині життєво необхідний рівень споживання;

– утримувати певну рівновагу в оплаті праці різних груп населення;

– привести заробітну плату у відповідність до її продуктивності;

– підвищувати рівень реальної заробітної плати.

6. Соціальна допомога – трансферти, або соціальні виплати у рамках соціальних програм. В ринкових країнах широко застосовується соціальний захист у формі соціальної допомоги шляхом надання соціальних трансфертів, тобто виплат із державного і місцевих бюджетів, а також дотацій і компенсацій. Соціальна державна допомога надається тим, хто з об’єктивних причин не працює, і не має ніяких доходів, але не вважається безробітним, а також інвалідам, бездомним, хронічно хворим, дітям без батьків, багатодітним і молодим сім’ям, людям із мізерними доходами та іншим.

Державні трансферти надаються людям без доходів, дотації – становлять додаток до незначних доходів, а компенсації – це додаткова (поряд із індексацією доходів) форма захисту бідних від інфляційного зростання цін.

Соціальна допомога (трансферти) у залежності від гостроти потреби надається у вигляді матеріального забезпечення (грошова чи продовольча допомога), дотацій до комунальних послуг (плата за житло, опалення, воду, каналізацію, електроенергію, транспорт) чи медичної допомоги.

7. Соціальне страхування. Суть страхової форми соціального забезпечення полягає у тому, що суб’єкти, на яких вона розрахована, а також фірми, де вони працюють, вносять попередні регулярні внески до страхових фондів, з яких і здійснюються виплати по страхуванню.

У ринковій економіці застосовуються такі види соціального страхування населення:

а) страхування по старості із наступною виплатою відповідних пенсій. Це найпоширеніший і організаційно найбільш досконалий вид соціального страхування, який охоплює практично усіх людей похилого віку і здійснюється у формі пенсій. Виплата пенсії здійснюється із державного пенсійного фонду, який формується із обов’язкових страхових внесків самих працівників і підприємств (у відсотках до фонду заробітної плати). Розмір внесків, нормативи їх залежності від заробітної плати встановлюються у законодавчому порядку. Ці показники визначаються у кожній країні, виходячи із економічних і фінансових можливостей, спрямованості економічної політики, національних традицій, активності профспілок.

Окрім державного, створюються і недержавні пенсійні фонди, які здійснюють пенсійне страхування на добровільній основі і здійснюють доплату до пенсій із державного пенсійного фонду.

Підтримка людей похилого віку, врегулювання взаємовідносин поколінь, розподіл доходів між ними стали важливими аспектами соціальної політики;

б) страхування по втраті годувальника із виплатою пенсії неповнолітнім і недієздатним його утриманцям;

в) страхування на випадок втрати працездатності із відповідними виплатами на випадок хвороби чи каліцтва;

г) страхування на випадок безробіття із виплатою певної допомоги; Основна мета – забезпечення мінімального рівня життя для тих, хто тимчасово з певних причин втратив роботу. Внески у фонди по безробіттю здійснюється як самими працюючими, так і підприємствами та урядом;

д) медичне страхування із наданням своєчасної і якісної медичної допомоги.

Таким чином, можна зробити певні висновки щодо змісту і ролі соціальної політики держави.

Соціальна політика тісно пов’язана із загальною економічною ситуацією в країні і відіграє двоїсту роль: