Співцям — критикам сталіна 2 страница

26.11.62 р.

 

* * *

 

Великий Сталін вмер зарано,

Земних не докінчивши справ...

Чому він муз — зрадливих бранок —

З собою разом не забрав?

Чому він вас не одлюбив,

Дівчат гаремних? Чи для того ж

Він душі ваші загубив,

Щоб потім залишить на Бога?

Чи він не бог вам? Чи не він

Один — самого сонця син —

Вам уст не отверзав, не кликав...

І промовляв, мов осіняв:

У нас розбратана сім'я,

І ви до розбрату навикли.

 

І йшла гаремна боротьба,

Кому ж сподобитись тирана,

Чий поцілунок — в серці рана,

Чий погляд пада, як ганьба.

Осиротіли ви, небоги.

І плачуть вдови молоді

За фіолетовою тогою

Земного й божого судді.

 

* * *

 

Осінь крилами в груди б'є.

О Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?!

 

* * *

 

Даремно, друже, мудрувати рано:

Бо ж мудрим не зносити голови..

Хай бідна муза Бєдного Дем'яна

Нас приневолить і благословить.

 

* * *

 

Ти гостро крикнула. І все. І стихло.

І лиш червоний вечір за плечима

У чорно-димних кісниках нічних

Напіврозпущених —

скуйовджених і зім'ятих.

А гострий зойк підошвами розтоптано.

Так, ніби квітку, що зійшла весною

І згасла під важкими чобітьми.

Палахкотіє тіло. Очі кличуть.

Вони зовуть. Обурюються. Мовкнуть.

Вони горять з вогню. Горять вогнем.

Виболюються болем. І не можуть

Ніяк в сльозі згорьованій розтати.

Покинена! Облишена! Прощай.

Минула ніч у синьому розкриллі!

Зійди, спливи ярами і розрай

Мені — в рятунок, між отерплі хвилі.

Це був останній крик. Загасне гомін,

Загусне крик і згаснуть ліхтарі.

Ти ошукав мене! Ти одурив!

І дикий місяць набряка, розповнений

Розпукою. Вже стукає у шиби

Бузок розквітлий. Сутінки.

Виходь.

Вже час. Іди на вулицю. Не гайся.

 

* * *

 

Душа — ніби дзвін. І слова

Важкі, мов вечірні бджоли.

Вони пролетять — випивай

Медвяне повітря. Слухай.

Хай тиша розкрилить слова.

Тужавій, тише.

 

* * *

 

Рідну мову мою

Ти мені пробачала, немов дивацтво...

Ти, напевно, мене любила,

Бо тільки морщилась,

Коли я говорив про любов,

Яку мої предки назвали коханням.

А я вірив —

Серцю не треба слів,

Серце ж саме

Навчає нас розмовляти...

Так, ти, напевне, любила мене,

Коли якось промовила:

— Навіть мову твою,

Здається, змогла б полюбити...

Усім подобалось,

Коли ти доплітала вкраїнський гумор,

Жертвеннице!

... А потім

Ти сказала, що жертви були

Зовсім даремні.

Я ж не бачив, сліпий, доброти

І не бачив пожертви твоєї.

Ти пробачиш мені сліпоту?

Мені важко за неї, важко.

Я не можу забути про неї.

Хоч ти

мені вже

пробач.

 

* * *

 

Зійшла на мене година...

Так, ніби голуб сів на плече...

А голуб тяжіє, тяжить,

І чую —

Пече вже зір голубиний,

Пече.

І ніч проповзає крізь віти дерев

Холодним туманом в вітрі...

Сто разів до світання помреш,

Сконаєш між літер.

Випростаєш крик на світанні,

Станеш згасати, очі відкривши,

І привиди вдавані прийдуть задавнені,

Вже давлені віщим поранком зловтішним.

Вітер свище,

І туга крізь хвищі

Спинається вгору й вище

(В схлипах руки розіпнеш).

Дрижить напнуте скорботою небо —

Любов'ю ти гребував?

Щастям гребував?

Поглянь — над тобою з лихою бідою

Кружляє червоний птах.

Сідає на плечі. Сідає на голову

(Птах — оголений?

Ні — оперений.)

В сні

Чую — вмочує в серце пазури

І ллється у душу розплавленим оловом

Слово по слову.

Не заздріть мені. Не заздріть.

І проростаєш бідою,

Криком тягучим.

Довгим, як промінь,

І ярим, як промінь,

Правдою мучимий.

Світ гострий, як зорі,

Як сонце, важкий.

Скалками чорними

На віки.

І кожна із скалок

Весталка.

 

* * *

 

Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить.

Моя Україна не знає

Веселих світань.

Моя Україна палає

У мить догорянь.

Моя Україна тривожиться,

Бунтує, буя.

На чорнім рабованім торжищі

Вкраїна моя.

Її догоряє майбутнє

І тужить, ридає,

І в передвечірній сутіні

Лиш руки ламає.

І дивиться в небо — о, де вони

Надії і голуби?

Лиш демони, демони, демони

Старої ганьби.

Злітаються — ніби на здобич,

Злітаються спроквола

На роздоріжжя розтоптані,

Розіп'яті край села.

 

* * *

 

Мене вела ти в ніжні ранки

Ізмалку, хлопчиком дрібним.

Вставати вчила до світанку —

Будь неспокійним і міцним,

Росою вранішньою вмитий...

І я вставав, і я спішив,

І я зростав. Учився жити

Під кроною старих дубів.

Було нас троє. Але брата

Вже вкрила часу пелена.

Хлопчачих років рання втрата

Була звичайно не одна.

Удвох з сестрою ми зростали

В шахтарськім селищі малім,

Город копали і сапали,

І звозили картоплю в дім.

А мати нам пісень співала —

Їх більше, мабуть, не почуть,

Як хлопця дівчина кохала,

Котру той хлопець встиг забуть,

Або тієї, що пізніше

Я прочитав у "Кобзарі",

Що батько синові миліший,

Ніж мати, що не говори,

І повідала ти малому

Свої скорботи життьові,

Бо в тебе — ні рідні, ні дому,

Тепер на чужині живи.

Мені ж приносила калину,

До узголів'я кладучи,

"Іди ти, сину, на Україну,

Нас кленучи".

І я зростав, і раптом виріс,

Неначе риба із води.

О добра материнська щирість!

Мене землею проведи,

Ти матернім відчуєш серцем

Людську і ласку, і тепло,

Мене ти в горі порятуєш

І другу й ворогу назло.

Ні, я не пещеної долі

Просив би в тебе. Зовсім ні.

Дай буйногривої сваволі

На довгу путь, на довгі дні.

 

* * *

 

Борітеся — поборете! Мені Тарас порадив у безсонній ночі,

Коли, немов сонця, горіли очі й пашіло тіло в їхньому вогні.

Мені ти радиш наяву і в сні, аж доки я не виповнюсь зневірою,

Хоч тішуся надією: увірую у боротьбу— нехай в далекім дні.

Борітесь — так! Не думайте про смерть, горіть в огні єдиного бажання,

Вам карбувати на своїх скрижалях: постань на прю, на боротьбу, на герць.

Борітеся — поборете! Постань уярмлений, знедолений, закутий,

Порви важкі заіржавілі пута

і грізним громом з піднебесся грянь!

 

Борітеся — поборете. Мені

Тарас порадив, коли ніч безсонна,

Тривогами і зорями розповнена

Спинилась мовчки при моїм вікні.

Борітеся — поборете. В огні

Пашіє голова моя жертовна,

На все готова і на все вготована,

Чекає одчайдушної борні.

 

Борітеся — поборете. Чому ж

Стихає крик і непогідь заходить

Крилом похмурим з півночі, і бродить

Забродою твій войовничий муж?

Чому ж посеред довгого мовчання

Вчуваєш тільки криці затихання.

 

* * *

 

Червонорукими вождів малюйте.

Відкрийте пару тюбиків.

Пишіть.

Відкиньте напівтони. Восхваліть

Життя вождеве, гомінливо-суєтне.

Він вождь — служитель. Він

Зростає швидко в бороду.

Він наче кінь, запряжений у віз.

Йому народи в дружбі присягались.

Бо заприсягся він народу.

Над ним тяжіє небо, і віки

Над ним провисли чорним гайворонням,

Він наче гирло шумної ріки,

Котре нащадки приймуть без іроній.

Червонорукими вождів малюйте,

Так, як богів, як воїв, як катів.

Невже вождя ти змалювать захтів?

Ні, не малюйте. Ви суддею будьте.

 

* * *

 

Виростає сосна зсередини,

Коле вітами в спину, в груди...

Коле в скроні —

Напевно, буде

Вирувати душа розметана.

Віти зелені засніжені

Од дум гойдаються,

Хвилі обвисли — хоч вижми:

Недобре мається.

А ніч протаранить тишу

Зойком чи схлипом

І думи кошлаті вишикує,

Обхлюпа й одхлине...

О божевілля, живлене

Сонцем! Снігом!

Міцне, молоде, двожилаве,

З причинним сміхом,

Захлине і перебродить

Між чорториїв.

Порятуйте мене, добродії,

Від ультрамаринових мрій.

Посмішка виповза принишкло,

Поміж бровами грає,

Докіль відшукаю і вишикую

Радіння — зграю,

А впораюсь — раптом вирветься

Червоним осонням,

Червоною стрічкою мітяться

Кола агоній.

Стікає гнилиця

Сльозами жовтими,

Спадають на лиця

торішні жолуді.

Щось в'юниться в розпачі

Між стволами дерев,

І клякнуть очі

Од сивих мрев.

Загойдалась сосна —

Впала, плазує,

Нещасна і в снах

Загин свій чує.

На руках підведеться,

Бородою бурю вітає

І сміється, і страшно сміється,

І регоче й ридає.

І ліс, і ліс заворожений

Нахилився до неї —

Не можна, ніяк не можна

Порятувать й однієї.

Однієї, єдиної

Сосни кривавої,

Опадають, мов крила, вії,

А небо давить.

Іще, іще натужся!

Іще раз, сосно.

А небо звужується

і скиглить тоскно,

а небо гойднулося

й пішло шкереберть,

і радо спинюся я,

вижидаючи смерть.

•

* * *

 

Рідній не треба крові

В бою прокурених слів,

Рідній не треба мові

Звитяжних тонів.

Є в нас свої кордони —

Межи імперії,

Значи затихаючі тони

Вкраїнських прерій.

Дивись не назад, а далі,

Не навкруги, а вперед,

Забудь про жалі й печалі,

Коли ти справжній поет.

Умій заплющувать очі

І в ночі бачити день.

Живі в нас не мають збочень,

А мертві де ж?

Рідній не треба мові

Печальних слів,

Давній сум ковилів

Забуть ми готові.

Ми не знаємо лих,

Не маємо горя,

Хлюпай, картковий сміх,

В картковім морі.

 

* * *

 

В літературі — як на цвинтарі:

Одні лежать, а тим іще копають,

Не плач, сльотавий, сльози витри,

Ти бачив, як живих ховають?

Копають ями їм по черзі, по рідні,

Спочатку дуже близькі, потім дальні,

Потому вже чужі. І йдуть печальні

Живі і лічать, мов удари, дні.

Не вирішено ще — кому те знать,

Кому відкинуть перший заступ.

Та головне — спочатку докопать,

А потім бачити, як очі гаснуть.

В літературі — як на цвинтарі,

На цвинтарі — як на базарі,

А на базарі — кожен хитрий

І хлібосол і кашу зварить.

Тому — безодні треба і не менш.

Тому — маленьку ямку зовсім,

Та все, що виконано досі,

Зарите так, що й не збагнеш.

В літературі — як на цвинтарі

У глупу ніч. В пітьмі розбийся.

Лиш бачиш фосфоричні літери.

Ступай по них. Ступай. Надійся.

 

* * *

 

День раптом випав сірою порошею

На стежки, на дерева, на вікно,

Поля, немов надії, часом скошено

І оповито сизуватим сном.

Я не чекав. Напевно, має бути,

Щоб день змінився і загусла ніч,

І з мороку тривожних протиріч

Ти поставав, стражданнями розкутий.

Я жив для тебе і тебе чекав,

Як дар, як сон, як забуття, як мрію

Оберігав тебе, немов надію,

Як свічку серед ночі, зберігав.

 

* * *

 

Гітара — друг і побратим.

Гітари звуки срібнодзвонні

Лишають сум за дорогим,

Чим і душа і думи повні!

Коли чудесні терези

Гойдають шалі ваговиті,

Гітари звуки сумовиті

Стезю навернуть до стезі.

Гітара — ворог. І акорди

Останнє павутиння рвуть,

Коли на серці каламуть,

І стомлений, ти в горі гордий.

Хай друг, хай недруг. Та завжди

Я забував старі сліди

Старого щастя і недолі

І поспішав відчути знов

У світлім образі любов,

Що нам іскрить на видноколі.

 

* * *

 

Хай радість крил не розпросторила,

за обрієм товчеться ніч.

Високі тіні, мрії, пориви

мережать вечір у вікні.

 

* * *

 

Додолу мовчки гнуться верби,

покірні грозам і вітрам...

Хай промовчиш, але не стерпиш,

і як ти змовчиш, як ти стерпиш?

Мабуть, кінчити все пора.

 

Мабуть, за хвилю за прозору

віддав би серце і любов

котромусь із богів на схов:

"Бери!" Я взнав найкращу пору.

 

А зараз, а тепер,— скажи ж —

нащо тягнути до зупинки,

не знати щастя ні хвилинки,

життя не ставить ані в гріш.

 

Скажи ж. Непевність гірше смерти,

хоча непевна також й смерть.

Перевернулось шкереберть

і небо навіть хоче вмерти.

 

* * *

 

Не жаль, що бродять мовчки привиди

Далеких згадок.

Любов моя! Рятуй їх, виведи,

Візьми у спадок.

 

Любов моя! Як жаль в дорозі

Суцвіття сіять.

А на чиєму ж спать порозі,

Спочить, помріять?

 

А у чийого, як у друга,

Близ узголов'я

Я пережду, щоб знов чекати

На безголов'я.

 

На чорнім бродить привид березі:

Ні мосту, ані броду.

А скільки їх стоїть у черзі

Губити вроду.

 

А скільки їх чека з бажанням

На суд, на осуд.

Життя, що збавлене коханням, —

Вже з нього досить.

 

Не можу я стоять мовчазно,

Ридать не вмію,

А проміж нас так мало сказано,

І ось глибію —

 

В якомусь чорному горінні

Душа палає.

Чого стоїш, немов з повинною?

Чого чекаєш?

 

* * *

 

Коли на серці довгі трени,

Не пий так довго чадну сизь,

Стань під сполошені знамена,

Постій. Помовч. І озирнись.

 

Ти бачиш — час жалю не знає,

Хоч він і сам — і біль, і жаль,

І радість по ярах ступає,

А нас спиняє між проваль.

 

Нехай ти хвилі не піймаєш,

її по ритмах віднайдеш.

Дорогу в кроках виміряєш,

Бо шлях — без граней і без меж.

 

Даремні серця довгі трени,

Даремний жаль і марний біль.

Вітри перуть твої знамена

Над спокоєм пригаслих піль.

1.6.1962

 

* * *

 

Над головою плине Рафаель,

вхопившись за смичок віолончелі,

перехопило дух у менестрелів —

ні звука з горла. Груди хоч прострель.

 

Співці кариатидами стоять,

бо де подітись з зрадними очима?

Сховалися за їхніми плечима

пиха і гонор. Стали і мовчать.

 

Мовчіть і начувайтесь. Бо струну

торкне смичок і раз, і два, і тричі

і раптом зойком вистрелить у вічі,

рятуючи од змиреного сну.

 

І вже не полічити давніх тріщин

на полотні. Часу не полічить.

Лиш кожен звук, лиш кожен рух ловить

і чуть — кімната вищає і вищає,

 

і вже здасться — ледве вхопить зір.

Пливе митець, простерши руки-крила,

і темінь у ногах провалля вирила —

не упади. Дивися вгору й вір.

 

Дивися й вір. Увіруй в торжество

віолончельних звуків серед тиші.

Нехай хоч розпач поривом привіншує,

і рвись вперед з зневірою удвох.

 

Покіль ти крила-руки не розкрилиш,

з душі не вирвеш моторошний крик

чуття, котрого не назве язик,

чуття, котрого у словах не виллєш.

 

* * *

 

Стольний граде! Стволовий надрізе!

Ліхтарі — як спалахи ракет.

Зібгана душа спішить урізатись

На мосту Патона — в парапет.

 

Спить — не спить Дніпро, завжди гостинний,

Зречена душа — без крил — летить

За биками, за човнами і за кпинами...

Свій пролитий полишає слід.

 

Не сльозою зійде — а фонтаном

Над водою. Не сльозою — сплеском,

Мов бар'єром від життя віддалена

Ця, остання — крутояру стежка.

 

Ніг нема. Ні рук. Одні долоні.

Лиш долоні голі — замість рук.

У нічні, зазорені, холодні

Хвилі — так, як по дощі на брук.

 

Стольний граде! Стволовий надрізе!

З мосту в воду — кулі не жалять.

Бо на власний зойк ребром нанижуться,

Заковтнувши хвилю, наче кляп.

 

* * *

 

Літа! Між вас

не раз я вивірюсь.

А вивірюсь — вже й вириваюсь я.

Боюся ваших уз, бо вивітрюсь

чіпкою ручкою кісся,

напівнеправдою. З незайманою

і з завороженою в ніч

душею, глибоко потайною,—

в западини ступаю снів.

Йду поетичною просікою.

Регоче місяць. Та дивись

під ноги, від віків навиклий:

тут дві твої стежі зійшлись.

Стежа крута. Стежа прокручена

через горби. Через любов.

Через нечемність і падучу

дарів, поборів і побоїв,

через світання орифлами,

через пітьму, хлипку і пугачну,

через червоно-бурі плями

болиголова у степу —

в блідавий приворотень дня,

в отруйний спів шорсткої дудки,

в іржання хижого коня,

туди, звідкіль не буде й чутки...

І друга стежка — голуба,

де ходить митра мироносна,

де юність — як тавро раба

твоя ганьба непереносна —

набридла молодість. Униз

дивись. Ступай собі на горло.

Окруж — лиш коридорна сизь

та вартового постать чорна.

Тут кожен крок свій вивіряй,

і мовчки проривайся з дула...

Цілику вірний — поціляй,

аби любов, як клейтух, стухла.

Аби зненавистю набух.

Твоя душа — на барикадах

без кунтуша — по древніх правдах,

по нових правдах — серця стук

і кулі свист, і рота зашморг.

Бо бруствер пересохлих слів —

поверх сердець, поверх голів,

поверхи днів твоїх пропащих,

А день твій. День. А дні твої

ледь голубі підводять роги.

І літ розстеблені гаї,

твої розстеблені — під ноги.

Твої мороки. Жах твій. Жаль.

затисни між ребер — собою.

Мій ловелас, мій час, мій жадібний,

пожежний мій, запраглий оргій,

диктаторе словес і рим,

диктаторе ума і серця!

За те, що в молодій порі

ми ріками пливем — ти сердишся?

Ми ж повінню — поверх цензур.

Ми хвилею — повище дамби,

ми тугою — поверх зажур,

до радості, що серце вабить.

Цвинтарній тишині казарм,

камінним мурам — непідвладний

мій вік. Мій час. Червонобарвне

в нас б'ється серце нерозгадане.

Так дні пливуть. Немов медуз

присос пекучий — тіло жалять

і душу жалять. Обірвусь

і не вдержусь в диму іржавім.

І в день. І в ніч. У скалки вір

багряним серцем наколюся.

Поверх цензур. Поверхи мурів

циновим паводком проллюся.

І964

 

КИЇВСЬКИЙ ЖЕБРАК

 

Протон. Протуберанці. Торба.

І шлях. І костур. І рука

старого діда-жебрака.

Мов круча, спина круто горбиться.

А ув очах нуртує зненависть.

Вони не молять, а кленуть.

І в погляд запада, мов в невід,

передосіння каламуть.

Передосіннє шерхле листя,

і ластівки, і голуби

тріпочуть у твоїй ганьбі,

нанизані, немов на вістря,

на зір старечий. Анікого —

ані очей, ні рук, ні слів!

Кому до нього? Людські погляди

в сонця задивлені до сліз.

До самозабуття. До тьмяності.

Протон і космос — на устах.

О благородство сьогочасності!

О людська чесність, в серце вставлена!

Любов людська — мов залицяння!

Мов зобов'язання любить.

Мов зобов'язання добі

народженням і існування!

О совісті людської садна!

О лицемірство душ людських!

Серця, підлотою окрадені,

каліки ниці, жебраки!

Нема в вас подання? Ходіть —

я буду кидати — прокльони!

Ловіть — обриджені, уклонені,

мою жебрацьку лють ловіть!

 

* * *

 

О краю мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і важка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць —

шлях справедливості — над людськістю наруга.

Брехня брехні! Все лжа — прогреси ваші.

Вся ваша правда — лжа! Брехня брехні.

О краю мій! Наруго революцій,

потворне посміховисько катів!

І рай, і пекло — все тут під'яремне,

тут навіть мертвих сором спопелив би,

якби раніше кат не спопелив.

Ти фарисеїв царство. Суддукеїв

страшне багно, мій краю огняний!

Ти вічність катував, катуєш землю.

Батьки й сини — кати. Учні й навчитель.

Чи ти не чуєш, як вони зовуть,

зовуть тебе з любов'ю і прокльоном.

Ти їхніми сльозами ще ридатимеш,

і їхній біль поб'є тебе колись.

О краю мій, великий, як Сибір,

хай шир твоя не для Сибіру — вірю,

та поки кожен шлях цей не проміряє —

не запанує у Вітчизні мир.

Хай покоління прокричать, проорять

і продзвенять на струнах з людських жил

твоє минуле зганьблене, прийдешнє

твоє спаплюжене минулим. Гірко

з сльозами на очах радіть нащадкам,

які колись очистяться од скверни

і злочинів, у світі найстрашніших:

вбивати правду — правдою.

1962-64

 

З ЦИКЛУ "ОБРАЗКИ"

ЛІТО

Сонце пада, як дощ,

Сонце пада, як злива,

Сонце плавиться

І стікає ринвами хмар.

Пий

Крізь соломинку променя

Літа

Червоне вино!

 

НОВОРІЧНЕ

 

Многолітую вістителів

паш високих, як епох,

і віншую ненасиття

в грудні грабілих тополь.

Многолітую захланне

майоріння кумача,

многолітую коханих,

многолітую печаль.

І печери. І провалля,

многолітую світи,

ті, що далями навальні,

що не можу осягти

ані серцем, ані оком,

ані горлом, ні грудьми,

славлю вроздріб, славлю оптом

і горілку і кумир.

Многолітую бровами, многолітую пером:

як — ярами — хай ярами. Як горбом — нехай горбом!

1963—65

 

* * *

 

Боюсь спливе рядок сльозою,

Кладу перо і шепочу:

Вернись, вернись, бо за тобою

На крилах крику прилечу.

Я так тебе чекав учора,

Чекав сьогодні. А тебе

Усе нема. Сльозою чорною

Загус рядок, немов рубець.

Ущерть сподіваний, заждалий,

Зову. Та поверта луна...

Так, ніби лист нерозпечатаний

Верта безжальний адресат.

Немов передгрозова чайка,

Шугає, мечеться, кричить

Печаль. Рушаю за печаллю...

Та як прощення заслужить?

Не заслужив іще. І ждатиму,

В надії руки простягну.

Клени. Та тільки не мовчанням.

Виповідай мою вину.

Бо я вже сам не знаю — де ти,

Де я — не знаю. Хто із нас

Отут щеза. Чия сльоза

На сонці провесни згоряє.

 

ОБРАЗОК

 

Дівчинка у чорному, неначе чорногуз,

захмеліла промежи скакалкою.

Жареною хрумкала кукурудзою.

Дівчинку звали Галкою.

 

Дівчинка у чорному, галченя,

кісками косилася межи подруг.

З класу в клас. Ану ж, дівчатка, доганяйте,

перейдіть, зажмурившись, коридором.

 

Дівчинка у чорному — серед дня

бавиться, гойдається, як гондола.

І ніщо ту дівчинку не спиняє:

гратись — дуже радісно, навіть — коли довго.

 

Граються дівчатка веселі в клас,

Їм будинки виділили подвір'я.

Чорне і квадратне в Галки щастя,

бо такс квадратне двору довір'я.

 

* * *

 

Немало люблячих тебе, народе мій!

А я не можу й слова проронити,

А я не можу підійти і звіритись.

Освідчуватися не вмію.

 

Та й як хвалить? І як сказать — люблю?

І як промовить, що люблю — тебе я?

І як між кабінетів, між антеїв

Я підійду і словом прохоплюсь?

 

Ні, не скажу, що небо ти моє.

Що я увесь до грана — тільки твій лише.

Не панегіритиму карамельним віршем.

Ти ж муж єси! Ти воїн! Ти боєць!

 

Не гнівайся, коли тобі я мовлю

Синівськи-чесно. І прости мені:

Анініколи. До останніх днів

Я не навчусь звірятися в любові.

 

Мені здасться, я ще не пізнав,

Як прагне думка чистоти і звершення.

Дозволь же йти з тобою у позавтра

З любов'ю в серці і в труді. Найперше.

1961— 64

 

* * *

 

І в лісі гноми пружать ніч зухвало

Бадьорим стрекотом, забувши про утому,

Неначе скрашене півтонами буття

Нам повертає спогади колишні...

Ласкаве й струджене по зморенні поденнім,

Воно притишило свій денний добрий ритм,

Та ще звучить мінорною струною

Над звершеннями, мріями і часом.

 

СПОМИН

 

Забуте — розіскрись!

...Така ж, як і колись:

Хода, і очі, і коса на плечі.

У добрім сні

Згадались ви мені.

Я вас чекав. Сочивсь

Між віття вечір.

Багато бачачи,

Ми мало пізнаєм,

А часом — тратимо,

І вже до цього зжились.

Я не кажу — любив

(Було ж бо це колись?),

А нині

Ви мені наснились.

Я вас чекав. Крізь сум

Ловив я дальній шум,

І враз, сліпий, відчув

Знайомі кроки...

Я не кажу — любив.

Любить — це кожну мить

Віддати на життя,

Тривогою високе.

І вечір з нами брів,

Аж поки не згубивсь

Поміж дерев... Давно...

О, як давно було це...

А зараз — все забув.

А зараз — все згубив...

І никнуть спогади,

Мов маки. Рік по році.

Слова? Нащо слова?

Печаль, як удова

Спинилась при вікні

І тужить за тобою...

Я нині вами снив,

Неначе знову стрівсь

З важкою

Кароокою бідою.

Утрачене — вернись!

Така ж, як і колись:

Хода, і очі, і коса на плечі.

Ти в радості одна,

І в горі ти одна.

Від тебе —

Ні рятунку. Ні утечі.

 

* * *

 

Камінна брила,

що рине в безвість —

кавалок болю.

Плането! Земле!

За жарти маю

свою недолю.

Оце кружляння

між днем і ніччю,

межи смертями

зоветься горем, зоветься щастям,

а ми — хортами

Господніх вловів.

Ми вовкодави

чиїх агоній?

Чийого сказу?

 

* * *

 

Двох — замало.

Вигадуємо двох.

Комбінацій замало,

та спробуй второпати,

що й до чого.

Зубами рвемо власне серце,

Прометей і орел — водночас.

І дуже шкодуємо,

що

кожному — своє,

кожному — своє,

кожному — своє.

А своє — тільки

тінь тіні тіні

та й ще раз тіні,

і ще раз.

Найстрашніше —

вже й не протовпитись

до власного єства.

 

* * *

 

в'язниця — а не в'яжуть,

тюрма — а не беруть

 

* * *

 

Страшні твої нурти печерні,

страшніші виходів у світ,